Правові засади

Із метою упорядкування роботи лобістів, запобігання їх проти­правним діям розробляється чітке законодавство, яке регламентує систему лобіювання. У США, наприклад, ще з 1946 року функціонує федеральний закон про регламентацію лобістської діяльності.

Відпо­відно до ст. 308 цього закону будь-яка особа, яка за плату або з інших міркувань веде діяльність з метою мати вплив на схвалення або від­хилення будь-якого законодавчого акту в Конгресі, перш ніж розпочати діяти в цьому напрямку, зобов'язана зареєструватися в Конгресі та в письмовій формі і під присягою надавати відомості про себе та особу, яку вона представляє і в чиїх інтересах працює або виступає; указа­ти строк виконання цих зобов'язань; повідомляти про щоквартальні детальні витрати і джерела фінансування лобістських дій.

У рішеннях 1953-1954 рр. Верховний суд США уточнив дію цього закону і поширив її лише на ті особи та організації, головною метою яких є вплив на законотворчий процес шляхом «прямого спілкування з членами Конгресу з питань обговорюваного або передбачуваного федерального законодавства».

До розряду лобіювання суд також включив «подання, адресоване безпосередньо до Конгресу, його чле­нів або комітетів».

Відповідно до закону сюди ж були віднесені й пуб­лікації в газетах, журналах та інших періодичних виданнях, ініційова­ні та оплачені певною особою з метою підтримки законодавчого акта або протидії йому.

Лобістським за змістом також вважається прямий тиск на членів Конгресу за допомогою «штучного стимулювання кам­панії надсилання листів» на їх адресу.

Лобіювання не поширюється

• на політичні кампанії, спрямовані на те, щоб «збудити думку громадськості» щодо загальних проблем;

• на будь-яку особу, яка один раз висту­пає на засіданнях тієї чи іншої комісії Конгресу, підтримуючи той чи інший законодавчий акт або опонуючи йому;

• на будь-якого державно­го службовця, котрий діє в межах своїх службових обов'язків;

• на ви­падки, коли газета чи будь-яке інше періодичне видання у звичному порядку публікує новини, редакційні статті або коментарі, платні ого­лошення, що прямо або не прямо закликають до схвалення чи відхи­лення законодавчого акту, якщо така газета, періодичне видання або особа не беруть участі в подальшій діяльності в цьому напрямку;

• на контакт із представником виконавчої гілки влади, який потім контактує з членом Конгресу (тобто на службовця, який виконує свої службові обов’язки);

• на діяльність церкви;

• на діяльність представників ЗМІ, якщо вони збирають інформацію;

• на виступи свідків на слуханнях комітетів;

• на діяльність при підготовці документів на запити службовців виконавчої влади чи членів Конгресу;

• на діяльність за дорученням іноземних держав чи політичних партій і яка не є забороненою відповідно до Акту про реєстрацію іноземних представників.

Зареєстровані лобісти зобов'язані звітувати про всі зроблені внес­ки на суму від 500 доларів і більше і вказувати при цьому прізвище особи, яка зробила такий внесок, усі витрати, що перевищують 10 до­ларів, та називати конкретну особу, яка отримала ці гроші, а також мету витрати.

Лобісти зобов'язані повідомляти, на які законодавчі ак­ти вони планують впливати, які нові статті були внесені завдяки їхнім зусиллям.

Разом із тим уточнення до закону 1946 року, внесені Верховним су­дом США, звільнили багатьох впливових лобістів (особливо діючих в інтересах профспілок) від необхідності звітувати про свою роботу на тій підставі, що їхня головна мета не є лобістською, або тому, що їхні представники не вступають у «прямі контакти» з членами Конгресу, а спілкуються з працівниками апарату законодавчого органу влади чи посадовими особами виконавчої гілки влади.

Незважаючи на те, що єдиним законом, який регламентує лобіст­ську діяльність, залишається федеральний закон 1946 року, правовий статус лобіювання постійно уточнюється. Поява тих або інших нових нормативних актів у більшості випадків зумовлюється посиленням стурбованості громадськості з приводу порушень, які мають місце в цій сфері, та вимогами чіткіше упорядкувати інститут лобізму, що в ба­гатьох випадках набуває вигляду подальшого «закручування гайок».

Зокрема, випадки поповнення рядів лобістів за рахунок колишніх високопоставлених державних службовців, сенаторів або конгресменів сприяли схваленню декількох законодавчих актів наприкінці 80-х років. Так, з 1989 року міністрам та іншим офіційним радникам Президента, що пішли у відставку, забороняється протягом одного року лобіювати провідних посадовців виконавчої гілки влади.

З цього часу заборонено й конгресменам протягом одного року після закінчення їхніх повнова­жень займатися лобістською діяльністю в законодавчих органах США. В останні роки значно посилився фінансовий контроль за діяльністю ло­бістів, особливо за їх спробами користуватися коштами різноманітних фондів для фінансування виборчих кампаній до Конгресу США.

Пошук нових, дедалі більш прискіпливих регламентацій діяльнос­ті лобістів інколи призводить до певних непорозумінь. Прикладом цього може слугувати визначення змісту лобізму, зроблене на трид­цяти сторінках Міністерством фінансів США весною 1994 року, яке викликало здивування з боку політичної громадськості. Серед іншого в цьому документі зазначено, що кожна особа, найнята «(слідкувати» за перебігом подій на федеральному рівні і рівні штатів, скажімо пе­реглядати газети і журнали, ще не займається лобістською діяльніс­тю. Але як тільки ця особа почне вирізати і підшивати статті для дос­лідницької роботи з метою впливу на законодавство, вона тут же, згід­но з думкою Міністерства фінансів, стає лобістом. Це передусім є наслідком ще й досі існуючого певного упередженого відношення до лобізму навіть у країнах розвинутої демократії.

У 1995 році – прийнято новий варіант закону - Акт про відкрите лобіювання (The Lobbying Disclosure Act ), який був підписаний президентом Б. Клінтоном 19 грудня 1995 року. У порівнянні з Актом 1946 року, Акт 1995 року встановлює, новий порядок реєстрації та вимоги до звітності для неприбуткових організацій, мета діяльності яких — здійснення впливу на прийняття рішень законодавчою та виконавчою гілками влади. Акт вступив у дію 1 січня 1996 року.

Термін «лобіст», у відповідності з Актом про відкрите лобіювання, означає

«будь-яку особу, яку найнято клієнтом за фінансову або іншу винагороду задля послуг, які вклю­чають більш, ніж один лобістський контакт. Не є лобістом особа, діяльність по лобіюванню якої складає менше, ніж 20 відсотків часу, що його дана особа витрачає на надання послуг клієнтові за шість місяців».

Діяльність лобістів підлягає обов'язковій реєстрації. Загальне правило є таке:

«Не пізніше, ніж через 45 днів після того, як лобіст вперше здійснює лобістський контакт або найнятий для здійснення лобістського контакту, байдуже, яка з цих обставин виникне раніше, такий лобіст (або, відповідно до параграфу (2), організація, яка наймає такого лобіста) повинен зареєструватись у секретаря Сенату та клерка Палати представників».

Не підлягає обов'язковій реєстрації особа або організація, загальний прибуток яких від діяльності, пов'язаної з лобіюванням на користь конкретного клієнта (у випадку лобістської фірми), не перевищує і очікувано не перевищить 5000 доларів.

Також не підлягає реєстрації діяльність організації, загальні витрати якої, пов'язані з лобіюванням (у випадку, якщо праців­ники організації виступають лише від імені власної організації), не перевищують і очікувано не перевищать 20000 доларів.

«Не пізніше, ніж через 45 днів після закінчення піврічного періоду, який починається першо­го числа кожного січня та першого числа кожного липня кожного року, коли особу зареєстрова­но відповідно до частини 1603 цього розділу, кожна зареєстрована особа має подати звіт секре­тарю Сенату та клерку Палати представників щодо її діяльності по лобіюванню за цей піврічний період. Окремий звіт має бути поданий на кожного клієнта зареєстрованої особи».

Невпинно зростає кількість лобістів, що професійно займаються цією діяльністю. Наприклад, у США з 1975 по 2002 рік кількість заре­єстрованих у сенаті лобістів збільшилася з 3 000 до 36 000. Кожна тре­тя з великих компаній із щорічним прибутком понад 100 мільйонів доларів має власний штат лобістів на столичному рівні. У США нині зареєстровано понад 14 тисяч фізичних та юридичних осіб, котрі представляють інтереси 12,5 тисячі національних і міжнародних під­приємницьких організацій, галузевих та асоційованих профспілко­вих об'єднань, різного ґатунку громадських та інших формувань.

Одним із основних стимулюючих факторів зростання інституту лобізму є потреба недержавних організацій налагоджувати добрі від­носини з державними установами та чиновниками на федеральному рівні і рівні штатів (Governmental relations). Держава, як відомо, різно­манітними шляхами (через економічне законодавство, податкову по­літику й різного ґатунку контрольні функції) дедалі більше прагне проникнути в усі сфери діяльності приватних організацій і життя ок­ремих громадян. Тому в останні роки і зростає кількість корпорацій, приватних організацій, громадських об'єднань і груп особливого інтересу, які створюють у межах своїх управлінських структур спеціальні підрозділи з питань зв'язків з органами державної влади на націо­нальному і місцевому рівнях. А оскільки в цих підрозділах, як прави­ло, працюють лобісти, які зобов'язані мати справу з державними ор­ганами та установами, то зрозуміло, що лобіювання стало частиною функцій паблик рілейшнз окремої недержавної організації.

Якщо в Сполучених Штатах лобіювання вже має більш ніж столітню історію, в Україні це явище з'явилося зовсім недавно. Але й за цей час термін «лобіювання» вже встиг набути різко негативного відтінку у свідомості як пересічних українських громадян, так і депутатів різного рівня. Саме ця обставина вимагає цивілізованого законодавчого впровадження інституту лобіювання в Україні. Додатковий фак­тор, що не дозволяє запозичити досвід американського законодавства (чи законодавства інших країн) в цій сфері — законодавча неврегульованість пере­дбачених Конституцією політичних інститутів, а саме політичних партій, неурядових громадських та інших організацій.

Спроби законодавчого забезпечення лобіювання в Україні знайшли своє відображення у наступних проектах Законів: “Про лобіювання в Україні” (внесено в 1999 р. Народним депутатом І.Шаровим; “Про правовий статус груп об’єднаних спільними інтересами (лобістських груп) у Верховній Раді України” (внесено в 1999 р. Народним депутатом Ю.Сахно); “Про лобістську діяльність у Верховній Раді України” (внесено в 2005 р. Народним депутатом України Гринівим І.О.)

Однак, ці законодавчі ініціативи не були підтримані більшістю депутатів Верховної Ради України та не дістали свого розвитку. Розширене тлумачення лобістської діяльності, запропоноване авторами зако­нопроектів, на думку багатьох політиків, може автоматично посилити роль неконституційних полі­тичних акторів в українській політиці — олігархів, кланів, холдингів та синдикатів.