3. Попередження перинатальної передачі віл від матері до дитини:

   • обов'язкове тестування вагітних жінок;

   • профілактика антиретровірусними препаратами під час вагітності й пологів;

   • раціональне ведення пологів – плановий кесарів перетин найбільш ефективніше знижує ризик зараження плоду під час пологів;

   • дослідження донорського грудного молока на ВІЛ;

   • відмовлення від грудного вигодовування дітей (для ВІЛ-інфікованих матерів).

4. Організація медичної допомоги і соціальної підтримки хворим віл-інфекцією, їх родинам і оточуючим.

Люди і ВІЛ. Не менш складною проблемою є ставлення суспільства до людей, які живуть з ВІЛ.

Щохвилини ці люди зіштовхуються не тільки з власним страхом, але і з нерозумінням з боку родичів, друзів, колег по роботі. Та й суспільство починає відноситися до них не як до звичайних людей, а як до хворих СНІДом. За даними досліджень ВІЛ-позитивні не схильні повідомляти про свій статус, тому що ставлення українського суспільства до них частіше негативне. Незалежно від близькості зв’язків ВІЛ-позитивної людини з оточенням, жодне з його кіл не є абсолютно толерантним.

Основною причиною негативного ставлення до ВІЛ-позитивних є хибні стереотипи, що сформувалися на початку епідемії ВІЛ/СНІД (“СНІД – чума ХХ століття”, “ВІЛ може інфікуватися лише представник маргінальних груп”) й почуття страху і жалю, які викликають ВІЛ-позитивні та хворі на СНІД.

Негативне ставлення до ВІЛ-позитивних проявляється у їх дискримінації і стигматизації.

Стигматизація (від грец. stigma – тавро, клеймо, пляма) – це ставлення, що розглядає людину тільки як “носія” певної негативної якості (в даному випадку – ВІЛ-позитивного статусу).

Стигма підкреслює відмінності, протиставляє людей з відмінностями решті громади (“ми” та “вони”), породжує негативні узагальнення та стереотипи, плекає недовіру. Стигма проявляється у сприйнятті людей з ВІЛ такими, кому “бракує моралі” або “жертвами”, які самі створили собі проблему.

Дискримінація (від лат.discriminatio – розрізнення – це стигма в дії, заподіяння прямої шкоди іншим людям своєю поведінкою, що заважає їм користуватися своїми правами. Дискримінація може мати приховані форми: холодний тон при спілкуванні, уникання зустрічей, демонстрація недовіри, ігнорування думок та інтересів представників групи.

Відношення суспільства до людей, які інфіковані ВІЛ, визначає успіх або невдачу боротьби проти інфекції на національному рівні. Безумовно, ці люди повинні знаходитися в суспільстві принаймні з двох причин. По-перше, вони не представляють небезпеки для навколишніх, якщо не вступають у статеві зв'язки, не здають кров або не використовують загальних з іншими голок і шприців для ін'єкцій. По-друге, ізолювавши ВІЛ-інфікованих від суспільства, або застосувавши до них більш жорсткі міри, ми заженемо хворобу усередину і зведемо нанівець результати санітарної освіти. Чим сильніше ми прагнемо ізолювати ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД, тим більшій загрозі ми піддаємо суспільство.

Слід привернути увагу до проблем, з якими стикаються ВІЛ-позитивні діти в Україні. Відвідування дитячих дошкільних установ, середніх шкіл та інтернатів стає неможливим, оскільки оформити таких дітей до навчально-виховних закладів занадто складно. Часто батьки, намагаючись захистити своїх дітей, обмежують їх спілкування з ВІЛ-позитивними дітьми, хоча в світі не зареєстровано жодного випадку інфікування ВІЛ/СНІДом дитини від дитини під час спілкування, ВІЛ-позитивні діти не несуть ніякої небезпеки для оточення. Вони, як і всі діти, мають право відвідувати звичайні дитячі садки і школи – це абсолютно безпечно для інших дітей та вчителів.

Люди, яких торкнулася епідемія ВІЛ/СНІДу, заслуговують толерантного відношення до себе.

Толерантність – це повага, визнання прав і основних свобод кожної людини. Боротися необхідно з хворобою, а не з людьми. Треба добре пам’ятати, що зараження ВІЛ відбувається у певних ситуаціях, і його можливо уникнути.