Вроджений

(видовий)

Набутий

природний

штучний

Активний

(після перенесеного інфекційного захворювання, але не після ЗПСШ)

Активний

(при введенні вакцини, анатоксину, що містять антигени)

Пасивний

(імунітет немовляти у перші 3 –6 місяців)

Пасивний

(при введенні імунних сироваток, що містять готові антитіла)

Рис. Види імунітету.

Штучний імунітет також може бути активним (при введенні в організм бактеріальних препаратів, що містять антигени – вакцин, анатоксинів) і пасивним (при введенні в організм імунних сироваток, що містять готові антитіла, взяті від іншої людини, яка перехворіла такою ж інфекцією).

При активному імунітеті організм сам бере участь у виробленні антитіл. Такий імунітет вимагає певного часу для його формування та ефективної боротьби з патогенним збудником; тому він утвориться не раніше, ніж через 2-3 тижні після введення антигену і зберігається роками або довічно. З усіх ЗПСШ активний імунітет у даний час можна створити тільки до гепатиту В.

Пасивний імунітет формується відразу, через декілька годин після введення сироватки,але він менш тривалий (декілька тижнів) і слабшає внаслідок руйнування введених в організм антитіл.

Тема 1.3. Віл/снід – реальність нашого часу

Історія питання. Початок цієї історії – 1978 рік – умовний, оскільки деякі учені вважають, що ВІЛ перейшов від мавп до людей у період між 1926 і 1946 роками. Більше того, результати недавніх досліджень вказують на те, що цей вірус міг вперше з'явитися у людській популяції ще у 17-му столітті, але затвердився у Африці як епідемічний штам лише у 30-х роках ХХ-го століття. Перший у світі зразок крові людини, що містить ВІЛ, відноситьс¹я до 1959 року – цього року африканський пацієнт із Конго, у якого була взята кров, помер від СНІДу.

1978 р. - у декількох пацієнтів у США і Швеції (у чоловіків-гомосексуалів), а також у Танзанії і на Гаїті зареєстровані симптоми захворювання, яке через декілька років назвуть СНІД.

1980-81 р. - центром контролю за захворюваністю США зареєстрована велика кількість випадків досить рідкісного раку шкіри (саркоми Капоши*) та незвичної форми пневмоцистної пневмонії** у молодих гомосексуалістів, які померли протягом року.

Влітку 1981 року у США нараховувалося вже 116 подібних випадків. Лікарі запідозрили, що мають справу не з двома, а з одним захворюванням, яке спочатку було названо «чумою безпутних»

1982 р. – весною СНІД діагностований у першого хворого гемофілією. Захворювання стали образно називати «чотири Г», що відображало включення в епідемію основних категорій ризику: геїв (77%), споживачів героїну, що вводиться внутрішньовенно (16-17%), хворих гемофілією та мешканців Гаїті.

Спеціалісти США висунули припущення, що нове захворювання пов'язане з кров'ю і у всіх хворих спостерігається імунодефіцит. Вперше з'являється назва СНІД – «синдром набутого імунодефіциту» (AIDS – acquired immune dificiency syndrome). Термін введений американським лікарем Майклом Готтлібом. Причини хвороби і шляхи її передачі поки що невідомі.

1983 р. - група вчених з Інституту Пастера на чолі з Люком Монтан’є (Франція) водночас зі спеціалістами США під керівництвом Роберта Галло виділили вірус, який вважають причиною СНІДу(рис.) У різних лабораторіях його називали по-різному.

Вперше у США в Сан-Франциско відзначався День пам'яті померлих від СНІДу (третя неділя травня).

1 985 р. - у США з'явилися перші тести на антитіла до ВІЛ, починають проводити дослідження донорської крові на ВІЛ. Також були встановлені основні шляхи інфікування вірусом імунодефіциту людини: через кров, статевим шляхом та від матері до дитини.

1986 р. – вперше збудник СНІДу названо ВІЛ (HIV) – вірус імунодефіциту людини.

1987 р. - зареєстровано перший випадок захворювання на СНІД в Україні.

Початок тестування на антитіла до ВІЛ в Україні. В країні створено мережу кабінетів довіри з обстеження і консультування на ВІЛ/СНІД.

СНІД став першим захворюванням, яке обговорювалось на Генеральній Асамблеї ООН. Всесвітньою Організацією Охорони Здоров'я (ВООЗ) прийнято глобальну стратегію боротьби зі СНІДом.

1988 р. - Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ) оголошує 1 грудня Всесвітнім днем боротьби зі СНІДом.

1990 р. - в Україні створено мережу СНІД-центрів.

1991 р. - у США Франком Муром запропонована й прийнята Червона стрічка як символ усвідомлення проблеми СНІДу, знак протесту проти збільшення військових асигнувань і скорочення засобів на боротьбу зі СНІДом (рис.)

С ьогодні – це символ всесвітнього антиснідівського руху, міжнародний символ солідарності з тими, кого торкнулася ця проблема, символ надії, підтримки відповідних наукових досліджень, символ протесту проти невігластва й істерії, проти дискримінації і суспільної ізоляції людей, що живуть із ВІЛ/СНІДом.

1 992 р. – в Україні прийнято першу програму профілактики ВІЛ-інфекції.

1994 р. - в Україні ВІЛ потрапляє у середовище наркоманів, чим і можна пояснити вибухоподібне збільшення випадків ВІЛ – інфекції:починається епідемія захворювання, яка зростає і дотепер(рис.)

1995-2001 р. – в Україні прийнято другу, третю й четверту програми з профілактики ВІЛ/СНІДу, Закон України “Про внесення змін до Закону України “Про запобігання захворюванню на СНІД та соціальний захист населення” (1991 р.) та інші відповідні документи.

2002 р. – Президент України проголосив Рік боротьби зі СНІДом.

2003 р. – Україна отримала гранд Глобального фонду на реалізацію програми з подолання епідемії на її наслідків в розмірі 92 млн. доларів.

2004 р. – Верховною Радою України прийнято Постанову №1426-14 “Про рекомендації парламентських слухань на тему “Соціально=економічні проблеми ВІЛ/СНІДу, наркоманії та алкоголізму в Україні та шляхи їх вирішення”. Кабінет Міністрів України прийняв Постанову “Про затвердження Концепції стратегії дій Уряду, спрямованих на запобігання поширенню ВІЛ-інфекції/СНІДу на період до 2011 року” та “Національну програму забезпечення профілактики ВІЛ-інфекції, допомоги та лікування ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД на 2004-2008 роки”.

2006 р. – епідемія ВІЛ/СНІДу продовжується з тенденцією до подальшого зростання в усіх регіонах світу (див.табл.)

Рада національної безпеки та оборони України під головуванням Президента України розглянула питання протидії епідемії ВІЛ/СНІД.

Таблиця. Епідеміологія ВІЛ/СНІДу у світі

(відповідно доповіді «Об'єднаної програми ООН з ВІЛ/СНІДу» - грудень, 2006 р.)

2006 рік	Всього (млн.)	У тому числі:
		дорослих (млн.)	жінок (млн.)	дітей віком до 15 років
Кількість людей, які живуть з ВІЛ	39,5 (34,1-47,1)	37,2 32,1-44,5)	17,7 (15,1-20,9)	2,3 млн. (1,7-3,5)
Кількість померлих від СНІДу	2.9 (2,5-3,5)	3,8 (3,2-3,0)		380 тис. (290-500 тис)

2009 р. – за даними Об'єднаної програми ООН з ВІЛ/СНІДу (ЮНЕЙДС) і Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ), за період з 1983 р. до цього часу у світі інфіковано різними шляхами понад 60 млн. людей.

Понад 20 млн. з них померло, залишивши понад 14 млн. дітей-сиріт, частина з яких також ВІЛ-позитивні, або хворі на СНІД.

Кількість дітей, які живуть з ВІЛ/СНІД, перевищує 2,5 млн.

Щохвилини у світі інфікується 6 людей!

Кожного дня інфікується приблизно 6 тисяч молодих людей віком від 15 до 24 років.

Найбільша проблема СНІДу, як і раніше, існує на Африканському континенті - дві третини із загальної кількості ВІЛ-інфікованих живуть у країнах Африки на південь від Сахари.

Рис. Життя зі СНІДом.

У цьому регіоні від 10% до 20% населення хворі на СНІД. Високий ризик зараження серед дівчат-підлітків: в Ефіопії, Танзанії, Замбії та інш. на кожного ВІЛ-інфікованого юнака 15-19 років припадає 5-6 інфікованих дівчат того ж віку.

Рис. Діти та ВІЛ/СНІД

У країнах, що найбільш постраждали від пандемії ВІЛ-інфекції/СНІДу, епідемія перешкоджає економічному росту і збільшує бідність населення.

За прогнозами фахівців до 2020 року в 45 країнах світу, які найбільш уражені епідемією, від СНІДу передчасно загине майже 70 млн. людей. Таким чином, пандемія ВІЛ-інфекції і СНІДу продовжує залишатися однієї з найбільш згубних епідемій в історії людства.

ВІЛ/СНІД в Україні. Перші випадки ВІЛ-інфекції в Україні були зареєстровані у 1987 році. За цей рік в Україні виявлено 6 ВІЛ-інфікованих громадян України і 75 іноземців, які відповідно до діючого тоді законодавства були депортовані з країни.

До 1994 року було зареєстровано 183 ВІЛ-інфікованих.

У 1994 році серед інфікованих ВІЛ вперше були виявлені споживачі ін’єкційних наркотиків (СІН).

Далі кількість зареєстрованих ВІЛ-позитивних в Україні стало зростати подібно сніжному кому (рис.).

183

1673

36600

52356

91717

Рис. Динаміка поширення ВІЛ-інфекції в Україні

(інформаційний бюлетень МОЗ України, Укр. центр СНІДу, Київ, 2009)

На 1 квітня 2009 р. в Україні офіційно зареєстровано:

- ВІЛ-інфікованих - 146549 людей (справжню цифру не знає ніхто), з них діти - 21938.

• хворих на СНІД - 28009 чоловік.

• померло від СНІДу - 15866 чоловік.

Незважаючи на певні зусилля органів державної влади, неурядових організацій і суспільства в цілому, Україна, на жаль, продовжує посідати одне з провідних місць на Європейському континенті за темпами зростання даної епідемії.

За темпами розвитку епідемії ВІЛ-інфекції Україна займає 1-е місце в Європі і 5-е — у світі.

В Україні щодня заражаються ВІЛ 49-50 людей, 8 – вмирають від СНІДу. Постійно зростає кількість ВІЛ-інфікованих 15-17-річних підлітків.За прогнозами фахівців на 2014 рік в Україні слід очікувати від 582000 до 1,4 млн. ВІЛ-інфікованих, з яких приблизно півмільйона людей помре.

Епідемія ВІЛ/СНІДу на Україні пройшла три стадії (рис.)

Перша стадія (1987 – 1994 рр.) – початкова - характеризувалася поодинокими (спорадичними) випадками реєстрації інфікованих в основному серед людей з високим рівнем ризику інфікування. Масове тестування виявило приблизно 400 випадків інфікування ВІЛ (183 – громадяни України), причому у 2/3 випадків хвороба поширювалася внаслідок гетеросексуальних стосунків. Співвідношення між ВІЛ-позитивними чоловіками та жінками становило 1:1. Більше половини інфікувань зареєстровано серед іноземців.

Друга стадія (1995 – 2004 рр.) – концентрована або локалізована - характеризувалася масовим вибухом інфікувань серед споживачів ін’єкційних наркотиків (СІН). Наприкінці 1994 року були зареєстровані 2 випадки ВІЛ-інфекції у братів – ін'єкційних споживачів наркотиків, що проживають у м. Миколаєві, потім виявили ще понад 20 ВІЛ-позитивних осіб, які вживали наркотичні речовини, використовуючи один шприц. На початку 1995 р. виявлені випадки зараження серед споживачів наркотиків у м. Одеса. 1995 – 98 рр. - пік підйому епідемії ВІЛ-позитивних споживачів ін’єкційних наркотиків (СІН), які були зареєстровані в усіх областях, причому їх кількість становила 84% усіх офіційно зареєстрованих випадків ВІЛ-інфекції. Основним шляхом передачі було спільне користування зараженими голками і шприцами. Співвідношення між кількістю інфікованих чоловіків і жінок становило 4:2. Приблизно 70% ВІЛ-позитивних СІН мали вік 15-30 років (рис.).

На третій стадії (2005 р. – сьогодення) - генералізованої -спостерігається підвищення показників нових випадків ВІЛ-інфекції та поширення епідемії, спричиненої передачею ВІЛ статевим шляхом серед людей, які не вживають наркотики. ВІЛ-інфекція укорінюється серед усіх прошарків населення і основним шляхом її передачі стає статевий.

Понад 99% ВІЛ-інфікованих є громадянами України, більшість з них – СІН та їх сексуальні партнери. Спостерігається і зростання кількості ВІЛ-інфікованих жінок та дітей, народжених ними.

Рис. Поширеність Віл-інфекції по регіонах України (за даними офіційної реєстрації 1987-2003 р. )

ВІЛ- інфекція найбільше прогресує у великих містах, зосереджених в основному на сході й півдні країни і є великим транспортним коридором. Ще можна припустити, що на сітуацію в Західній Україні впливає міцність релігійних традицій.

Миколаївська область (поряд з Донецькою, Дніпропетровською, Одеською) відноситься до регіонів України, де епідемія набула особливо великих масштабів.

У Миколаївській області відзначається тенденція поширення серед населення соціально небезпечних захворювань. За інформацією головлікаря обласного Центру профілактики і лікування ВІЛ/СНІДу в області щомісяця інфікується понад 150 громадян, 70 з яких статевим шляхом, 30 чоловік щомісяця вмирає, і в основному це люди молодого репродуктивного віку. Зростання випадків статевого шляху передачі ВІЛ-інфекції з 3% у 1996 році до 38,2% у 2008 році свідчить про вихід епідемії в широкі шари населення.

За офіційною інформацією, за рівнем поширеності ВІЛ-інфекції/СНІДу Миколаївська область займає четверте місце після Дніпропетровської, Одеської та Донецької областей. Станом на 01.06.09 під диспансерним наглядом перебувало 5492 ВІЛ-інфікованих осіб, у тому числі 465 хворих на СНІД. Серед осіб, що знаходяться на диспансерному обліку, хворі на туберкульоз складають 27,1% (1453 особи). Протягом 5 місяців 2009 року взято на облік 555 нових випадків ВІЛ-інфікованості (у 2008 році – 499 осіб), у тому числі 103 дитини, народжених ВІЛ-позитивними жінками (у 2008 році – 100 осіб).

Епідемія ВІЛ/СНІДу поширюється на всі адміністративні одиниці області (рис.).

Рис. Картограма ВІЛ/СНІД у Миколаївській області на 2008 р.:

чисельник – абсолютна кількість ВІЛ-інфікованих; знаменник – абсолютна кількість хворих на СНІД.

Немає жодного району, де б не був зареєстрований хоча б один випадок ВІЛ-інфекції. Однак, поширення її серед жителів міст і районів області є нерівномірним. Найгірші показники в Миколаєвському, Жовтневому, Вознесенському, Веселинівському районах і в м.Миколаєві і Південо-Українську. Значно нижчі показники, ніж по області, у Врадіївському, Кривоозерському, Доманівському, Снігурівському та Березнеговатському районах.

Зростає кількість ВІЛ-інфікованих вагітних, а отже і кількість дітей, народжених ними, теж збільшується. Шлях передачі ВІЛ-інфекції від матері до дитини – один з керованих шляхів, і сьогодні є всі умови для зниження цього показника. Область на 100% забезпечена діагностичними тест-системами, антиретровірусними препаратами для проведення профілактики й адаптованими молочними сумішами для штучного вигодовування дітей. Усе це дозволило знизити рівень вертикальної трансмісії з 16,9% у 2003 році до 5,3% у 2006 році і в 2008 –5% (по Україні він складає 6%). 133 дитини з установленим діагнозом знаходяться на обліку в СНІД-центрі. Антиретровірусна терапія проводиться у 958 хворих, в тому числі у 91 дитини.

Основні поняття проблеми. «Щоб зрозуміти предмет, треба визначитися термінологічно», писав Ф.Бекон.

Слід уяснити такі основні поняття проблеми ВІЛ/СНІДу:

• ВІЛ – вірус імунодефіциту людини

• ВІЛ – інфекція – смертельне інфекційне захворювання, викликане ВІЛ.

• СНІД – синдром – сукупність ознак даного захворювання,

• набутого - тобто не уродженого,

• імунодефіциту – поразка імунної системи людини, внаслідок чого вона стає нездатною протистояти інфекції, онкозахворюванням.

СНІД (синдром набутого імунодефіциту) – антропонозна повільно прогресуюча інфекційна хвороба, що виникає внаслідок зараження вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ), характеризується глибоким порушенням клітинного імунітету, внаслідок чого організм стає високосприйнятливим до опортуністичних інфекцій і пухлин, що зрештою призводить до загибелі хворого

Збудник захворювання. Збудником ВІЛ-інфекції є вірус імунодефіциту людини (ВІЛ) – один із найдосконально вивчених вірусів в історії людства*.

В ірус імунодефіциту людини належить до групи лентивірусів («повільний вірус»). Перебіг інфекції, викликаний цими вірусами, характеризується наявністю довготривалого періоду між інфікуванням і появи серйозних симптомів.

Рис. Схема вірусу імунодефіциту

людини

ВІЛ відноситься до родини ретровірусів (Retroviridae), гени яких представлені молекулами РНК (РНК- вмісний вірус). Тільки ВІЛ та інші ретровіруси, з’явившись усередині клітки, можуть перетворювати свою РНК у ДНК.

СНІД – це перше епідемічне захворювання людини, збудником якого є ретровірус.

Це

генетично й антигенно неоднорідний вірус, який має великий ступінь мінливості.

Вірус зображують схожим на протичовнову міну. Зрілий віріон ВІЛ – це сферична частка діаметром близько 100 нм, що складається із серцевини й білкової оболонки. На поверхні вірусної часточки розміщуються грибоподібні вирости, що складаються з глікопротеїдів. Основна їх функція – розпізнавання специфічних рецепторів (СД-4) на поверхні Т-лімфоцитів-хелперів організму людини та забезпечення проникнення вірусу в клітину.

Геном ВІЛ містить унікальні ферменти – зворотну транскриптазу, інтегразу й протеазу, які виконують специфічні функції в життєвому циклі вірусу.

Відомі 3 типи вірусу: ВІЛ–1 (викликає захворювання переважно в країнах Північної Африки і Європи), ВІЛ–2 (виділений у 1986 році у хворих на території Західної Африки, і дуже схожий на вірус імунодефіциту мавп) і ВІЛ-3 (виділений у 1988 році від хворих СНІДом, що проживають у Південній Африці).

Особливості ВІЛ:

• характеризується високим рівнем мінливості (генетичної та антигенної), що у 30 –100 разів вище, ніж у віруса грипу. У міжнародній базі даних є геноми більш ніж 25000 варіантів ВІЛ-1. Це ускладнює пошук вакцини і ліків;

• репродукується тільки в живих клітинах хазяїна;

• поза організмом живе кілька хвилин, але в шприці та голці ( кров) – до 4-х діб при температурі +22  С.

• ВІЛ – малостійкий мікроорганізм. Він легко гине при обробці 70 спиртом (10 хвилин), 0,5% розчином гідрохлориду натрію, 0,3% розчином перекису водню, 0,5% розчином лізолу, домашніми відбілюючими та дезінфеніфкуючими засобами, ацетоном, ефіром, при нагріванні до +57С впродовж 20 хвилин.

• ВІЛ - стійкий до висушування й заморожування при температурі – 70С, відносно стійкий до іонізуючої радіації, ультрафіолетового опромінення.

.

Гіпотези про походження ВІЛ. Щодо походження вірусу імунодефіциту людини в літературі представлено багато даних, часом суперечних і не завжди повних. Висловлюються різні припущення, аж до самих фантастичних, наприклад, що ВІЛ – інопланетний вірус.

Основні гіпотези походження ВІЛ :

1. Гіпотеза про лабораторне походження вірусу, отриманого в 70-ті роки в лабораторіях Пентагону в результаті генно - інженерних маніпуляцій при розробці бактеріологічної зброї та подальшим його «випадковим» витоком під час експериментів. Ця версія не доведена, але і не спростована дотепер.

2. Гіпотеза про зоонозне (від тварин) походження вірусу, що могло бути реалізоване такими шляхами:

• ВІЛ виник від вірусу імунодефіциту мавп ( ВІМ) на початку ХХ століття або після 1959 року: люди придбали його під час полювання на шимпанзе або харчуючись їх м’ясом( Бетт Корбер, США);

• ВІЛ – результат помилки американських і бельгійських вчених, які в 50-х роках розробляли живу вакцину проти поліомієліту (на основі клітин шимпанзе). Саме після масового щеплення африканцям цієї вакцини почав поширюватися СНІД. Райони вакцинації співпадають з районами, звідкіля почалося поширення СНІДу (Едвард Хупер, Англія);

• ВІЛ в Європі з'явився з вини російського професора Сергія Воронова, який робив пересадку яєчок інфікованих африканських шимпанзе старіючим багатіям з метою їх омолодження (Р.Шортів, Австралія).

3. Гіпотеза про антропогенне походження вірусу в результаті мутацій: ВІЛ існував у людей здавна й еволюціонував разом з ними при розселенні на Землі, дрімав в Африці серед звиклих до нього племен, а потім, зазнавши змін (внаслідок урбанізації, сексуальної революції й ін.), став патогенним (Роберт Гаррі, США).

Резервуар і джерело інфекції. Джерелом ВІЛ-інфекції може бути лише людина – вірусоносій або людина хвора на СНІД в безсимптомній чи клінічно вираженій стадії захворювання. Період заразності джерела точно не встановлений; вважають, що хворий заразний довічно.

ВІЛ - вірус імунодефіциту людини - може жити і розмножуватися тільки в людському організмі, тому тварини не можуть передавати ВІЛ.

Передача ВІЛ – інфекції. ВІЛ передається типовими для всіх ретровірусів способами, тобто «вертикально» (від матері дитині) і «горизонтально» (парентерально і при статевих контактах). ВІЛ може утримуватися практично у всіх біологічних рідинах організму. Проте, концентрація вірусу в організмі хворого найбільша в крові, спермі, піхвовому секреті, лімфі і грудному молоці, тому заразитися ВІЛ можна такими шляхами (рис):

1. кров'яним (ризик зараження – до 90 %)

   • при переливанні крові зараженого ВІЛ донора, пересадженні органів і тканин (кісткового мозку, рогівки, нирок й ін.);

   • при застосуванні спільних забруднених голок і шприців наркоманами;

   • при використанні спільного інструменту при проколюванні вух, пірсингу, татуюванні й ін.;

   • при потраплянні крові безпосередньо в крово- або лімфоток людини, а також на ушкоджену шкіру і слизуваті оболонки (що обумовлюється їх всмоктувальною функцією). Якщо кров ВІЛ-інфікованого потрапить на рану з кровотечією іншої людини, зараження, ймовірно, не відбудеться.

Можна допустити, що факторами передачі крові з ВІЛ можуть стати такі предмети, як бритва, ножиці, зубні щітки.

Важливо пам’ятати: через неушкоджену шкіру ВІЛ не проникає!

2. перинатально або вертикально від матері до дитини (ризик зараження – 30%.):

   • від інфікованої матері плоду під час вагітності (трансплацентарним шляхом); як показують дослідження, плід може бути інфікований ВІЛ уже на 8-12 тижні вагітності;

   • в процесі пологів (через контакт із кров’ю матері) – у більшості випадків;

   • при грудному вигодуванні (через материнське молоко).

(Важливо пам’ятати: грудне молоко небезпечне тільки для немовлят — у їхньому шлунку ще не виробляється шлунковий сік, здатний вбивати ВІЛ.

3. статевим - при незахищеному статевому контакті (анальному, вагінальному, оральному, змішаному). Імовірність зараження – 1-5%.

Низький середньостатистичний ризик зараження – не привід для заспокоєння, оскільки інфікування може бути наслідком лише одного контакту.

Найбільш ризикованими є сексуальні контакти, під час яких можна дуже легко пошкодити тканини статевих органів. Для розуміння терміну “сексуальний контакт” слід пам’ятати, що двоє людей, які вступають у статеві стосунки одне з одним сьогодні, насправді вступають у контакт з усіма партнерами, яких він чи вона мали впродовж останніх 9-10 років. Адже саме протягом такого часу вірус може жити в організмі людини непоміченим, а партнери можуть навіть і не знати, що вже давно заражені.

Захищений статевий акт, при якому відбувся розрив презерватива або була порушена його цілісність, вважається незахищеним. Щоб звести до мінімуму такі випадки, необхідно виконувати правила користування презервативами, а також використовувати надійні кондоми.

П ідвищує ризик зараження при статевому контакті велика кількість статевих партнерів, наявність інших венеричних захворювань з виразками або іншими порушеннями слизових оболонок і шкіри, які справедливо називають “воротами для вірусу”.

Рис. Ступень ризику передачі ВІЛ

Ймовірність зараження жінки від чоловіка при статевому контакті приблизно в три рази вища, ніж чоловіка від жінки, оскільки при незахищеному статевому акті в організм жінки потрапляє велика кількість вірусу, що міститься в насінній рідині чоловіка у великій концентрації, та й площа слизової оболонки піхви, через яку вірус може проникнути всередину, у жінки значно більша.

Епідемія ВІЛ/СНІДу демонструє зміну шляхів передачі збудника. У 1987-1994рр. головним шляхом передачі були статеві стосунки між партнерами різної статі, а впродовж 1995-1998 рр. – споживання ін’єкційних наркотиків. СІН продовжують бути основним джерелом інфекції, але кількість випадків гетеросексуальної та вертикальної передачі ВІЛ зростала з 1999 року.

Р ис. Частота шляхів передачі ВІЛ (Миколаївська область)

Вірус міститься також в сечі, слині, сльозах, гної, поті, спинномозковій рідині інфікованих людей, але в невеликих концентраціях. Тому перераховані вище біологічні рідини практично безпечні!

Винятком є вологі поцілунки («сексуальні») та поцілунки з укусами, під час яких можливий контакт язика, ясен, слизових оболонок з неглибокими тріщинами та появою крові. Тому теоретично при таких поцілунках можна заразитися вірусом імунодефіциту, особливо якщо цілуватися часто, подовгу і з усіма підряд. Але при “сухих” поцілунках, товариських – у щоку, джентльменських – пальці або кисть дами, батьківських і т.п. передача ВІЛ практично виключається.

Стосовно трансмісійного шляху передачі (передача ВІЛ кліщами, комарами, вошами, клопами та ін.), то роль комах як передавачів вірусу не підтверджується. Це пояснюється біологічними особливостями вірусу, його нездатністю до розмноження в організмі комах, швидкою втратою агресивних якостей, а також особливостями комах.

ВІЛ не передається побутовим шляхом:

• при рукостисканнях;

• при обіймах;

• через посуд;

• через харчові продукти;

• через предмети туалету;

• через натільну і постільну білизну, одяг ВІЛ-інфікованого;

• через гроші;

• через воду, іграшки, предмети шкільного призначення;

• через дверні ручки, поручні в транспорті, спортивні знаряддя;

• через дотик до тіла померлих від СНІДу.

• через випороження і блювотні маси, що не мають домішок крові.

Немає інформації про можливість вірусу передаватися повітряно – краплинним шляхом. Серед тих, хто доглядав за хворими СНІДом, навіть тоді, коли вони не знали про його заразність, випадків зараження не було.

Відвідування громадських місць з масовим скупченням людей, серед яких можуть бути хворі на СНІД або заражені вірусом імунодефіциту, не представляє ніякої небезпеки в плані поширення цієї інфекції. У багатотисячній юрбі на демонстрації або мітингу, при відвідуванні театру або кіно, при читанні бібліотечної книги або розмові по службовому телефону заразитися СНІДом неможливо.

Без будь-яких побоювань можна користуватися суспільним транспортом (метро, автобус, трамвай і т.д., навіть у “час пік”), плавати у басейні (при потраплянні у воду рідини, що містить ВІЛ, вірус загине; до того ж знов-таки слід пам’ятати, що неушкоджена шкіра є надійним бар'єром для вірусу)

, займатися в спортивному залі, відвідувати суспільні туалети, стригтися у перукарні. Без тривоги про СНІД можна займати номер у готелі, якщо навіть у ньому раніше проживала хвора людина, і жити на турбазі, половина мешканців якої чхають або кашляють. У таких побутових умовах можна заразитися грипом або гострими респіраторними захворюваннями, у крайньому випадку – кором або свинкою (якщо не хворіли цими інфекціями у дитинстві і з якої-небудь причини не були вакциновані), але ніяк не СНІДом.

Таким чином, шляхи передачі ВІЛ добре вивчені: при незахищеному статевому контакті, при ін’єкціях спільним інструментарієм, від матері до дитини при вагітності, пологах або годуванні грудним молоком. Інших шляхів передачі ВІЛ не існує. У всіх ситуаціях, що зумовлюють будь-який ризик передачі ВІЛ, кожна людина здатна захистити себе і близьких.

Групи ризику. На початку епідемії вважалося, що захворювання стосується певних груп населення: гомосексуалістів, наркоманів, жінок секс–бізнесу, хворих гемофілією (за необхідністю переливання крові) і лікарів (ступінь ризику 0,2%). Зменшення % ін'єкційних наркоманів серед ВІЛ-інфікованих і зростання кількості випадків зараження статевим шляхом вказує на перехід у генералізовану стадію розвитку епідемії в Україні ( в тому числі і в Миколаєві – рис.), коли Віл-інфекція укорінюється серед усіх шарів населення.

Тепер до групи ризику входимо всі ми, особливо молодь. Ризик – поняття універсальне: заразитися може кожен!

Тому на сьогоднішній день поняття “групи ризику” не існує. Це поняття давно відкинуте антиснідівським співтовариством, оскільки воно сприяє соціальний дискримінації і створює відчуття помилкової захищеності у тих, хто не відносить себе до “групи ризику”.

Уразливість – поняття іншого плану. Воно стосується суспільства не в цілому, а лише тих, хто за різних обставин позбавлений можливості захиститися від ВІЛ/СНІДу і його наслідків. Взагалі уразливість залежить від того, наскільки людина спроможна контролювати обставини свого життя.

Серед ВІЛ-уразливих категорій найбільшою мірою виділяються підлітки і жінки. Але від ВІЛ не застрахований ніхто. Це необхідно собі дуже чітко уявляти і в інтимному житті вважати кожного партнера ВІЛ- інфікованим.

Процеси життєдіяльності ВІЛ після проникнення в кров людини, що заразилась. В організмі ВІЛ атакує Т – лімфоцити _ хелпери, що мають на поверхні молекули СД-4 - рецептори, здатні зв'язуватися з поверхневим білком ВІЛ (рис.).

Генетичний матеріал вірусу попадає в клітину, РНК вірусу перетворюється в ДНК, впроваджується в ядро хазяїна, бере під контроль репродуктивну здатність клітини і починає безперешкодно створювати свої копії. Коли їх стає багато, клітка – хазяїн (жертва) « вибухає».

Загибель клітин обумовлена головним чином трьомафакторами:

1) безпосереднім руйнуванням клітини вірусом,

2) запрограмованою клітинною смертю,

3) убивством інфікованих клітин CD8+ Т-лімфоцитами - кіллерами.

Таким чином зменшується кількість Т –лімфоцитів-хелперів, втрачається здатність розпізнавати та реагувати на чужерідні речовини, наприклад, на мікроби, ракові клітини.

Співвідношення Т – лімфоцитів – хелперів і Т – лімфоцитів-кіллерів у нормі = 2:1, а при СНІДі = 0,5:1.

ВІЛ може уражати й інші клітини, які мають СД-4 – дендритні клітини, моноцити і макрофаги - клітини з тривалим строком життя, де може зберігатися велика кількість вірусу. При цьому клітина не гине, а вірус, знаходячись в ній, стає не уразливим для ліків.

В результаті вище згаданих процесів клітинний імунітет знижується.

Показником стану імунної системи людини є імунний статус (ІС) - певна кількість клітин СД-4 у 1 мл крові.

В нормі у дорослого ІС дорівнює 800 – 1200 кл.\мл;

у маленьких дітей ІС = 2000 – 3000 кл\мл.

При досягненні критичного рівня кількості клітин СД-4 організм стає сприйнятливий до опортуністичних (умовно-патогенних) інфекцій. Зниження ІС до 200 і нижче створює небезпеку захворювання, яке загрожує життю.

ВІЛ, що атакує

Т-лімфоцит-хелпер

Прикріплення та (має рецептори СД-4)

вхід у клітину

Нові віруси ВИЧ

протеаза протеаза

Н ові віруси

п ротеаза імунодефіциту

Рис Життєвий цикл ВІЛ.

Перебіг ВІЛ-інфекції. Впродовж інфекційного процесу розрізняють чотири періоди (табл.):

1-ий період захворювання – інкубаційний ( 3 –6 тижнів).

2- ой період – гостра Віл-інфекція («гострий ретровіральний синдром»). Захворювання може починатися непомітно, субклінічно, або протікати як грип, ангіна, ГРЗ із підвищеною температурою, запаленням мигдаликів, можуть збільшуватися лімфовузли, з'являтися висипи на тілі у вигляді рожевих або червоних плям. Варіант перебігу клінічно вираженої ВІЛ-інфекції має місце у 50 – 70 % випадків. Більшість таких пацієнтів звертається за медичною допомогою, але правильний діагноз установлюють рідко. Триває 2-4 тижні, у 30 – 70% випадків проходить самодовільно.

Антитіла до ВІЛ у цьому періоді не виявляються.

Таблиця. Перебіг ВІЛ-інфекції.

.	Період	Клінічна стадія	Тривалість періоду
1	Інкубаційний період	-	3-6 тижнів
2	Гостра ВІЛ-інфекція	Гостре захворювання	1-3 тижня
3	Період схованого вірусоносійства *	Стадія безсимптомного спокою	Місяці-роки (у середньому 7 років). Використання противірусної терапії дозволяє значно продовжити безсимптомну стадію.
		Персистуюча генералізована лімфоаденопатія
4	Період вторинних змін *	СНІД-асоційований комплекс (стадія ранніх вторинних змін - преСНІД).	Місяці-роки
		СНІД (стадія пізніх вторинних змін)

Примітка: * - тестування на антитіла дає позитивний результат.

3 -ій період – період прихованого вірусоносійства (безсимптомна інфекція), може тривати 3-5 і більш років, а в інфікованих шляхом переливання крові й трансплацентарно (від матері плоду) цей період коротший. Наприкінці періоду спостерігається збільшення декількох (не менше 2-х) груп лімфовузлів, що утримується впродовж декількох місяців і навіть років (генералізована лімфоаденопатія). Іноді можуть спостерігатися нетривалі порушення діяльності центральної нервової системи – від головного болю до виникнення лімфоцитарного менінгіту і гострої енцефалопатії з втратою орієнтації і пам’яті.

При дослідженні крові можна виявити антитіла до ВІЛ.

4 -ий період – період вторинних змін ( захворювань):

а) стадія ранніх вторинних змін (СНІД-асоційований комплекс, преСНІД).

Імунний статус = 450-500 кл\мл.

Стадія СНІД-асоційований комплекс настає тоді, коли у зараженої особи з’являються водночас або послідовно як мінімум дві з зазначених нижче ознак, що утримуються довше ніж 3 місяці:

• періодичне або постійне підвищення температури (37,1–37,5ºС);

• втрата 10% маси тіла і більше порівняно з попереднім періодом;

• генералізоване збільшення лімфатичних вузлів;

• періодична або постійна безпричинна діарея (більше ніж 2 випорожнення на добу);

• нічна пітливість;

• швидка втомлюваність, відчуття фізичного і психічного виснаження;

• грибкові ураження шкіри, слизової оболонки рота (рис.);

• часті гнійні та інші запальні захворювання.

Рис. Грибкові ураження слизової оболонки рота та язика.

Комплекс перелічених проявів у 10 – 35% ВІЛ-інфікованих виникає перед розвитком клініки СНІДу. Зазвичай у цих осіб СНІД розвивається впродовж наступних 3 років.

Межа між стадіями СНІД-АК і СНІДом є нечіткою і складною для визначення. При СНІДі ці прояви постійні, більш виражені і виступають разом з опортуністичними зараженнями і (або) з пухлинами, які є наслідком інфікування ВІЛ.

б) стадія пізніх вторинних змін ( СНІД) – термінальна стадія ВІЛ-інфекції.

Цей діагноз встановлюють пацієнтам, у яких імунний статус дорівнює 200 кл\мл і менше.

Починається життя зі СНІДом в одній із його форм:

• онкоСНІД - саркома Капоши (рис.);

- лімфосаркома ( до 30% випадків), рис.;

- рак шийки матки;

- інші злоякісні пухлини.

Рис. Саркома Капоши

Рис. Лімфосаркома у хворого на СНІД

- нейроСНІД (рис.) - менінгіти;

- енцефаліти;

- деменція ( недоумкуватість внаслідок ураження самої нервової тканини головного мозку).

Рис. НейроСПІД.

- інфектоСНІД - виникнення опортуністичних інфекцій (збудники їх живуть в організмі більшості людей нічим не проявляючи себе, але при зниженні імунного статусу викликають небезпечні для життя захворювання):

• пневмоцистну пневмонію,

• токсоплазмоз,

• туберкульоз,

• цитомегаловірусну інфекцію (ураження очей з послідуючою сліпотою, при ІС нижче 50 кл\мл – ураження шлунково-кишкового тракту, нервової системи),

• кандидози ( грибкові ураження),

• герпес,

• сальмонельоз і ін

Рис. СНІД і туберкульоз.

Клініка хвороби максимально розгорнута, розвивається кахексія (виснаження), виражена інтоксикація, гарячка. Наростає вірусемія.

З моменту появи ознак вторинних змін (імунний статус = 500 – 450 кл\мл) хворі живуть 5-7 років.

З моменту появи СНІДу (імунний статус = 200 кл\мл і менш) у 50% хворих смерть настає впродовж перших 18 місяців , у 80% - впродовж наступних 3-х років і лише 20 % пацієнтів живуть довше.

Без спеціальної противірусної терапії з моменту зараження до розвитку симптомів СНІДу проходить (в середньому) 10 років. Однак розходження в темпах прогресування захворювання дуже велике. Близько 10% пацієнтів занедужують на СНІД впродовж перших двох-трьох років після зараження, інші 10% - не мають симптомів через 12 і більш років.

В Україні тривалість життя ВІЛ-інфікованої особи становить 5-8 років, хворої на СНІД – 1-2 роки.

Діагностика ВІЛ-інфекції. Розпізнавання ВІЛ-інфекції, особливо на ранніх етапах, дуже утруднене. Діагностика повинна включати три основних фрагменти:

• анамнез – відомості про ризиковану поведінку (вживання ін'єкційних наркотиків, безладні статеві стосунки та ін.);

• аналіз клінічної симптоматики. Але варто пам'ятати, що ВІЛ-інфікована людина може не відчувати ніяких симптомів, як і те, що практично всі симптоми ВІЛ-інфекції і СНІДу, можуть бути схожі на симптоми будь-якого іншого захворювання. Тому, не знаючи результатів аналізу на ВІЛ, неможливо визначити, що даний симптом є ознакою ВІЛ/Сніду.

• лабораторні тести.

Сучасні діагностичні лабораторні дослідження частіше базуються на виявленні противірусних антитіл у крові та інших біологічних рідинах, рідко – на виявленні РНК вірусу.

Існує декілька типів тестів. В Україні використовується ІФА (імуноферментний аналіз), що дозволяє виявити антитіла до ВІЛ в сироватці крові.

Антитіла до ВІЛ з'являються в крові, починаючи з 3-ого тижня ( але не завжди) до трьох місяців після зараження вірусом. Спочатку антитіла мають слабкі нейтралізуючі властивості і тому не припиняють помітним образом розвиток захворювання. Надалі їх можна знайти майже завжди, навіть якщо вірус дійсно придушує якоюсь мірою функцію лімфоцитів і вироблення антитіл.

Найбільш достовірне дослідження – через 3 місяці після зараження.

Період, впродовж якого антитіла до ВІЛ не визначаються, називається «часом мовчання», або періодом діагностичного «вікна».

Іноді (у 1% випадків) ІФА може давати псевдопозитивний результат. Причини:

• помилка людини;

• перехресна реакція антитіл при:

• щепленні проти грипу та гепатиту В;

• введенні гамма-глобуліну проти гепатиту В;

• хронічних захворюваннях печінки;

• наявності хронічних інфекцій;

• аутоімунних захворюваннях;

• онкологічних хворобах;

• штучній нирці та ін.

Для спростування псевдопозитивного результату необхідне повторне дослідження: бажано в іншій лабораторії, іншою людиною та іншими тестами.

ІФА може давати і псевдонегативний результат, якщо інфікування відбулося недавно (період “вікна”!). Необхідне повторне діагностування через певний відрізок часу, особливо у випадках, коли мала місце ризикована ситуація.

В Україні пройти тестування на наявність ВІЛ-інфекції можна в спеціалізованих кабінетах. Обстеження безкоштовне за Законом, конфіденційне або анонімне^, з попереднім або наступним консультуванням, добровільне. Обов’язковим тестування на ВІЛ є лише для донорів крові, органів чи тканин.

Тест на ВІЛ повинна пройти:

• будь-яка людина, котра мала коли-небудь сексуальний контакт (вагінальний, оральний, анальний) без презерватива;

• будь-яка людина, котра має більше одного статевого партнера;

• будь-яка людина, котра довідалася про те, що її партнер вступав у сексуальні контакти з іншою людиною;

• будь-яка людина, котра користувалася спільними з іншими людьми голками/шприцами для введення наркотику (або стероїдів), проведення пірсингу, татуювання і т.д.;

• будь-яка людина, у котрої була виявлена інша венерична інфекція;

• будь-яка людина, котра приймала алкоголь або наркотики в таких кількостях, що зменшували його шанс уникати ризикованої поведінки;

• будь-яка дитина, котра має ВІЛ – позитивну матір;

• кожний, хто заохочує інших до проведення тесту, як особистий приклад.

З іншого боку, немає ніяких причин вимагати обов’язкового тестування на ВІЛ або проводити тестування без згоди пацієнта.

Безпричинно проводити тестування на ВІЛ при прийомі на роботу. Більшість ВІЛ-позитивних – здорові люди без фізичних обмежень для роботи. Працездатність людини з ВІЛ визначається загальним станом здоров’я, окремими симптомами, асоційованим захворюванням, а не результатами тестування на ВІЛ. Специфіка шляхів передачі ВІЛ обумовлює те, що ВІЛ-позитивний не може передати вірус своїм колегам або клієнтам, якщо, зазвичай, його функціональні обов’язки не передбачають статевих контактів.

Дізнатись про розвиток ВІЛ можна завдяки і іншим спеціальним аналізам крові: аналіз на імунний статус і вірусне навантаження.

Лікування ВІЛ/СНІД. Існує два основних напрями досліджень стосовно лікування ВІЛ/СНІД:

1. Розробка фармакологічних препаратів, які протидіють вторгненню вірусу в клітини СД-4 і роблять організм людини несприйнятливим до вірусу імунодефіциту. Тобто розробки зосереджені на створені вакцини проти ВІЛ. На жаль, такого препарату ще не існує.

2. Розробка препаратів, які пригнічують різні етапи життєдіяльності вірусу:

• препарати, що пригнічують активність зворотної транскриптази (антиретровірусна терапія) – найбільш розроблені на сьогоднішній день (АЗТ, ЗТС, невирапін, діданозін та інші);

• препарати, що інгібують активність інтегрази – успішних розробок ще не існує;

• інгібітори протеази блокують дозрівання нових вірусів – розроблена велика кількість ефективних препаратів (індинавір, нелфінавір, саквінавір, ритонавір та інші).

Використання противірусної терапії дозволяє значно подовжити безсимптомну стадію розвитку ВІЛ-інфекції.

На жаль, вартість фармакологічних препаратів, спрямованих безпосередньо проти ВІЛ, дуже висока. Це обмежує їх застосування в Україні. З цієї ж причини з боку страхових компаній висуваються дискримінаційні санкції по відношенню до ВІЛ-інфікованих.

Профілактика ВІЛ/СНІДу.

Якщо ВІЛ потрапив в організм

людини, то знищити або видалити його з організму неможливо – для цього сьогодні немає ні ефективних ліків, ні вакцин.

Найкращою формою боротьби з ВІЛ-інфекцією визнається її профілактика, а єдиним реальним засобом профілактики, як самої ВІЛ-інфекції, так і негативних її наслідків є зміна поведінки на безпечну або менш небезпечну. І на перший план, поряд із сугубо медичними і санітарно-гігієнічними заходами, виступають соціально-психологічні, психолого-гігієнічні, де стикаються інтереси медицини і психології.

У молоді існує своє розуміння того, що таке ризик, що таке ризикована і безпечна поведінка.

“Безпечна поведінка” – це поведінка, що передбачає відповідальне відношення людини до свого життя, вчинкам, діям. Безпечна поведінка припускає безпечні сексуальні відносини, а саме

• наявність тільки одного постійного партнера, а ще краще тимчасове (до шлюбу) стримування від статевого життя;

• постійне використання методів запобігання від небажаної вагітності;

• запобігання інфекцій, що передаються статевим шляхом, у тому числі ВІЛ/СНІД.

Безпечна поведінка - це також розуміння шкоди від вживання наркотиків, алкоголю і тютюну і, відповідно, відмова від них, це і здоровий спосіб життя, і багато чого іншого.

Чи можна визначити схильність тієї або іншої молодої людини до ризику зараження ВІЛ-інфекцією?

Людині властиво вважати, що вона піддається ризику значно менше, ніж інші. Тут вступає в дію ілюзія, що «це з кимсь може відбутися, але не зі мною». Разом з тим, різниця сприйняття ризику для себе і для інших залежить від особливостей реальної поведінки людини, специфіки її особистісного контролю. Основним фактором, що впливає на оцінку власного ризику, виступає статева поведінка і такі її параметри як: наявність сексуального досвіду, рівень інформованості, наявність статевих зв'язків без застосування надійних засобів контрацепції, зв'язок з партнерами, які ін'єкційно вживають наркотики і т.д.

Існують психологічні методики, що дозволяють визначити характер особистісного контролю. Серед цих методів можна назвати відому методику виміру локусу-контролю. Вона дозволяє виявити такі інтегральні характеристики особистості як інтернальність і екстернальність.

Люди з екстернальним локусом контролю причиною своїх успіхів (невдач) вважають переважно зовнішні фактори, а інтернали – вірять у те, що успіхи (невдачі) обумовлені їх власними діями і здібностями. Екстернали вважають, що навіть використання власних зусиль не дозволить їм уникнути будь-яких негативних наслідків, що робить екстерналів недостатньо об'єктивними в оцінці власної поведінки. Тому екстернали більш піддані ризику захворювання ВІЛ-інфекцією, що підтверджується деякими дослідженнями.

Одним з основних перспективних шляхів профілактики ВІЛ-інфекції серед молоді можна вважати підвищення у молоді інтернальністі. Людям-інтерналам властивий оптимізм, задоволеність життям, прагнення до особистісного росту, творчості, відповідальність. Вони цікавляться здоровим способом життя, мають позитивну життєву орієнтацію.

Таким чином, швидке поширення вірусу імунодефіциту людини вимагає корінної зміни поведінки багатьох людей, суспільної моралі, соціальної структури, що мають привести до зниження або усунення ризику інфікування.

Всесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ) виділяє чотири основні напрямки боротьби з епідемією ВІЛ-інфекції та її наслідками:

1. Попередження статевої передачі ВІЛ:

• пропаганда культури сексуальної поведінки;

• використання якісного презерватива під час інтимних контактів незалежно від способу (виду); ^

• навчання безпечної статевої поведінки; найбільш ефективною профілактичною мірою у відношенні ВІЛ/СНІДу усе ж таки є попередження випадкових статевих зв'язків й обмеження числа статевих партнерів;

• лікування інших хвороб, які передаються статевим шляхом;

• пропаганда статевого утримування;

• альтернативні форми сексу.

2. Попередження передачі ВІЛ через кров:

• дослідження донорської крові і препаратів крові на ВІЛ;

• використання одноразових шприців під час проведення ін'єкцій (у тому числі і в медичних установах);

• відмова від вживання наркотиків;

• розповсюдження програм щодо обміну шприців для наркоманів;

• зниження професійного ризику зараження медичного персоналу.