1. 2. Проблема мотивації в лінгвістиці

Методика концептуального аналізу, що здійснюється на ґрунті ментально-психонетичного комплексу, дає змогу по-новому підійти до розв’язання проблеми мотивації, яка донедавна була прерогативою традиційного словотвору. Мотиваційний вибір ознаки при найменуванні елементів довкілля займає центральне місце серед стратегічних завдань сучасної ономасіології. Мотивація є однією з невід’ємних стадій створення слова, основним і обов’язковим етапом номінаційного процесу [63, с. 14].

Фундаментальне й послідовне вивчення проблеми мотивації було розпочате у роботах представників німецької школи “слів і речей” на чолі з Г. Шухардтом та у працях Ф. де Соссюра. Саме ці праці заклали фундамент сучасних оригінальних досліджень, які дають уявлення про мотивацію у царині конкретних прошарків лексики.

Традиційно мотивація аналізувалася на межі словотвору і лінгвістичної семантики, розглядаючись як відношення між двома однокореневими словами, значення одного з яких або визначається за допомогою значення іншого, або повністю з ним збігається (ототожнюється) в усіх аспектах, крім категоріального (частиномовного) [24, с. 92]. Оскільки через мотивацію здійснюється зв’язок між лексичною, граматичною та словотвірною структурою лексем, вона отримувала статус то лексичної, то словотвірної категорії (Г. Винокур, В. Звегінцев, О. Коміна, О. Блінова та ін.).

Абсолютизація синтаксичної природи деривації (Ф. Буслаєв, Е. Бенвеніст, Ш. Баллі, М. Докуліл та ін.) значною мірою сприяла суто лінгвістичному підходу до дослідження мотивованості лексичних одиниць: номінаційний процес почав інтерпретуватися як послідовність трансформацій певної вихідної структури − предикативного знака у знак непредикативний.

Традиційна мотивація передбачає встановлення причинного зв’язку між словом і реалією, яку воно позначає. Іншими словами, це – пошук і визначення мотиваційної ознаки, тобто об’єктивної ознаки самої реалії, яка лягла в основу її називання [22, с. 38]. Мотивація виникає на ґрунті позамовної дійсності та внутрішньомовних семантичних відношень. Таким чином, під мотивацією розуміють, по-перше, вибір мовного матеріалу на позначення предмета з уже існуючого у мові складу морфем (В. Звегінцев [32], О. Смирницький [64]), по-друге, вибір ознаки предмета, яка стає його репрезентантом у цілому (Р. Будагов [14]), по-третє, вибір мотиваційної ознаки та наявність мотиваційного зв’язку нового слова з мотиватором (М. Шанський [72]), по-четверте, вираження у слові ознаки іменованого предмета, що використовується для його називання в цілому (Н. Амосова [1]). Мотивація залежить не тільки від взаємовідношень між формою та змістом одного знака, а й від зв’язків з іншими одиницями плану змісту всієї мови [30, с. 75].

У лінгвістиці було зроблено спробу пояснити мотивацію через співвідношення мовного знака з об’єктом дійсності, що фіксується ним, але такий підхід обмежував коло мотивованих слів об’єктами предметного статусу. Н. Мігіріна розширює сферу мотивації до рівня не тільки предметів, а і явищ, зазначаючи, що вона властива лише похідним словам і виникає як наслідок найменування явищ дійсності за будь-якою ознакою, властивістю, якістю, дією [49, с. 11]. Тим самим мотивація трактується як результат номінативного акту і неодмінний етап передномінаційного процесу [63, с. 14]. Однак далі дослідниця розглядає відношення мотивації і значення слова, вказуючи на її «частковий, випадковий, неістотний характер, оскільки вона відображає лише якийсь бік, одну ознаку позначуваного словом явища» [49, с. 11].

І. Торопцев, увівши мотивацію до сфери досліджень ономасіології, ураховує семіотичну закономірність невипадковості назви відносно мовної системи: «Мотивація – це властивість слів, за якою мовець може зробити висновок про виправданість, пояснюваність, зрозумілість зв’язку значення і звукової оболонки» [69, с. 33]. Подібне тлумачення зустрічаємо у О. Блінової, яка зазначає, що при визначенні мотивації варто опиратися на звукову оболонку слова, його структурну співвіднесеність та лексичне значення [8, с. 26].

У середині 80-х років у зв’язку з активною розробкою теорії номінації у лінгвістичній літературі утверджується думка про невіддільність проблеми мотивації від проблем номінації. Вводиться навіть термін «мотивологія» (М. Гініатулін ) на позначення розділу лексикології, який вивчає зв’язок між словами й реаліями у момент називання [21, с. 12], а також стан і ступінь мотивованості слова на певній стадії розвитку мови [23, с. 20].

Подібна традиція розгляду мотивації на межі словотворення і лексичної семантики, і тільки з огляду на значення та форму мовних одиниць, склалася і в зарубіжній лінгвістиці. Польські лінгвісти В. Дорошевський, Р. Гжегорчикова, Я. Пузиніна, М. Гоновська під мотивованим словом розуміли слово, у значення та форму якого входять значення і форма іншого слова, що є мотиваційною базою. На думку О. Селіванової, асоціативні деривати сприяють виразності й експресивності, а не ефективності сприйняття, а їх пояснення потребує забезпечення контекстом [62, с. 154].

У західній лінгвістиці, де панувала генеративна теорія Н. Хомського, деривати також розглядалися з позицій глибинної синтаксичної структури, що вважалася мотиваційною базою, реконструкція якої здійснювалася у ментальній сфері.

Отже, у традиційній лінгвістиці мотивація трактується як зв’язок мотивованого та мотиватора, але зв’язок на рівні форми й семантики, що залишає поза увагою проблеми, пов’язані із роллю мовця та сферою свідомості, де якраз і здійснюється осмислення зв’язків і співвідношень лексичних одиниць мови, яке відбувається на основі різних асоціацій за схожістю, суміжністю тощо [10, с. 14].

Підґрунтя дослідження феномена мотивації складає розуміння співвідношення між образом як формою психічного відображення (тобто здатністю свідомості людини відтворювати до певного ступеня повноти і точності об’єкт, який існує поза нею) та знаком, тобто таким символом чуттєво пізнаного предмета, який створюється й використовується у процесі пізнання для зберігання, закріплення, передачі інформації [39, с. 6]. Поряд із цим мотивація є феноменом не тільки мовної системи, а й людської свідомості, що інтеріоризує певні мотиваційні зв’язки [62, с. 157].

Незважаючи на значну кількість наукових праць, проблема мотивації не знайшла остаточної конкретизації та узагальнення через ігнорування зв’язку словотвору та теорії номінації з когнітологією. Розвиток когнітивної лінгвістики і використання її досягнень при аналізі семантичних мовних закономірностей зумовили необхідність нового погляду на номінацію взагалі та на мотиваційні процеси зосібна. Їхнє дослідження потребує врахування двох аспектів: традиційно лінгвістичного, що відображає словотворчий і семантичний зв’язок між похідним словом та його мотиваційною ознакою, а також когнітивного, який установлює, по-перше, операційні ланки номінації від індивідуальних чуттєвих образів до формування у процесі спільної практичної діяльності уявлення, поняття про референт і далі до вибору у внутрішньому лексиконі мотиваційної ознаки на ґрунті смислового зв’язку з іншим поняттям [60, с. 21]; по-друге, актуалізацію певних ментальних структур репрезентації знань, різних типів пам’яті носіїв мови, їхньої уяви як «творчого процесу, утворення нових образів шляхом трансформації та комбінації тих, що збереглися в пам’яті» [46, с. 7].

Дослідження мотивації у когнітивному плані передбачає, на думку О. Селіванової, урахування: 1) концептуальної організації знань та пам’яті мовців, що визначає способи їхнього позначення у мові; 2) мисленнєвих операційних ланок, які передують вербалізації концептів; 3) можливостей та динаміки сприйняття мовцями смислових і вербальних зв’язків між уявленнями про референт та його мотиваційною ознакою у слові [60, с. 22].

Використання здобутків когнітології при аналізі явищ мотивації дає змогу глибше простежити ментальні процеси, які започатковують номінативне відображення предметів та їхніх ознак, явищ та подій навколишньої дійсності у мові. Моделювання процесів відображення (висвітлення) в ономасіологічній структурі певних фрагментів ментального лексикону сприяє поглибленню знань про мотивованість. Мотивація має пряме відношення до антропоцентричного фактора у мові, який створює мовну картину світу: в антропоцентричному порівнянні вона передає за схожістю і за суміжністю асоціативні зв’язки когнітивних структур, тобто мислетворчих процесів, пов’язаних не тільки з лінгвокреативною технікою, але й із знаннями про світ, що вилучаються із пам’яті. Як вважає В. Телія, саме мотивація є «зоною накладання культурно-пізнавальної функції мови» [66, с. 49]. Для того, щоб опис мотивації мовних одиниць включав у себе людський фактор, тобто фактор «мовної особистості» (за Ю. Карауловим), необхідно включати в нього ті ментальні й психічні стани номінатора, які він переживає при інтерпретації позначуваного фрагмента дійсності і які він хоче довести до розуміння слухача [66, с. 56]. Інакше кажучи, необхідно відобразити у мотивації ті інтенції, які змушують номінатора обирати відповідні ознаки для називання предмета.

У будь-якій мові номінаційно маркується те, що є біологічно, соціально чи культурно вартісним у свідомості народу, тому можна передбачити, що акт називання певним чином організовує смисловий простір мови, обумовлюючи відбір значущих фактів і встановлюючи наявний між ними зв’язок. Дослідження мотиваційних особливостей дозволяє виявити культурно-історичну специфіку мови з урахуванням системних зв’язків між одиницями мови і культурними концептами. Мотивованість мовної одиниці може бути визначена тільки крізь призму мовної свідомості [11, с. 123].

Опираючись на психолінгвістичну модель породження номінативної одиниці та лінгвосеміотичні постулати (знакова репрезентація, природна і конвенціональна сутність знака, довільність мовного знака та вибору мотиватора), О. Селіванова пропонує нову дефініцію мотивації у когнітивно-ономасіологічному процесі. У контексті когнітивної парадигми мотивація трактується як «наскрізна для моделі породження психоментальна операція, результатом якої є семантично-ономасіологічна залежність мовних знаків на ґрунті складної системи конекцій концептів людської свідомості» [62, с. 158].

Метою мотивації є «репрезентація в ономасіологічній структурі вербалізованого елемента фреймової когнітивної моделі, обраного номінатором, що відображає інтеріоризацію властивостей позначуваного, їх асоціативно-образне, метафоричне, парадоксальне сприйняття» [62, с. 158].

У лінгвістичній літературі немає єдиного підходу щодо виділення типів мотивації. Така неодностайність учених у встановленні різновидів мотивації пояснюється використанням різних принципів, що стають підґрунтям класифікацій.

О. Блінова, беручи за основу принцип аналогії у словотворчій підсистемі мови, розмежовує лексичну та структурну мотивацію: перша встановлюється на ґрунті співвідношення з однокореневими словами, друга – з одноструктурними за класифікаційним принципом (типом, моделлю) [9, с. 108].

Класифікація мотивації може бути пов’язана з мовним рівнем: її диференціюють на фонетичну, структурну та лексико-семантичну [34, с.18], або ж на фонетичну, морфологічну та семантичну [20, с. 54]. Лексико-семантична мотивація встановлюється залежно від відношень між мотиватором і мотивантом, охоплюючи усі переносні, другорядні значення з урахуванням вторинного позначення; структурна (морфологічна) − репрезентує формальні відношення основи і форманта; фонетична − акустично-артикуляційну залежність.

Якщо при встановленні типів мотивації враховувати ступінь функціональності мотиваторів, то мотивація може бути повною, тобто логічно пояснювати всі сегменти слова, і частковою, обумовлюючи логічне трактування лише деяких компонентів слова [74, с. 34].

За співвідношення внутрішньої форми й семантики Т. Кияк поділяє мотивацію на повну (внутрішня форма є компонентом значення), часткову (внутрішня форма і значення перебувають у відношеннях перетину), абсолютну (повний збіг внутрішньої форми й значення); крім того, звертається увага на випадки відсутності мотивованості [39, с. 127].

О. Земська семантичні відношення мотивації розподіляє на два основних протиставлення:

1) пряма – периферійна мотивація;

2) пряма – переносна мотивація, яка поділяється на два підвиди: реальну (характерну для похідних, значення яких випливає із переносного значення мотиватора) й асоціативну (значення похідного ґрунтується на стійких асоціаціях, властивих значенню мотиватора) [33, с. 341-343].

Поза цією системою дослідниця виділяє ще один, специфічний тип мотиваційних відношень, який відзначається тим, що похідне слово, виникаючи на основі прямого значення твірного, само набуває образного значення. Такий різновид переносної мотивації вона називає образним [33, с. 345].

Цікаві моделі типів мотивації пропонує І. Улуханов. Підсумовуючи й систематизуючи результати досліджень попередників (С. Лашанської, В. Лопатіна, Р. Гжегорчикової, Я. Пузиніної, О. Земської, О. Кубрякової), дослідник за способом зв’язку похідного і твірного слів виділяє такі її різновиди: 1) асоціативно-описову (значення мотиватора не входить у визначення похідного, але пов’язане з ним асоціативно); 2) асоціативно-порівняльну (значення мотиватора вказує на властивості предмета опосередковано, через порівняння) – С. Лашанська цей тип мотивації розглядає як метафоричний [45, с. 5], а О. Земська – як асоціативно переносний чи образний [33, с. 345]; 3) гіпонімічну (відповідає периферійній мотивації в інших класифікаціях); 4) часткову (значення мотиватора неповністю входить у значення твірного); 5) експресивну (мотивуюче та похідне абсолютно не пов’язані за значенням, але між ними існує експресивний зв’язок) [70, с. 84-87].

В. Горпинич, обравши засадничим принципом при встановленні видів мотивації зв’язок семантики твірного та похідного слів, виділив такі її типи: 1) метафоричну: похідне слово включає в себе семантичний компонент «подібно до того, кого чи що названо словом з переносним значенням»; 2) метонімічну: похідне слово формується на базі мотивуючого і містить семантичний компонент метонімічного змісту (перенесення за суміжністю); 3) периферійну мотивацію із звуженням чи розширенням змісту слова, що ґрунтується не на основних семах лексеми, виражених морфами, а на периферійних, які не мають морфемного вираження; 4) фразеологічну (ідіоматичну): одна частина семантики мотивована значеннями морфем, а інша, прирощена – позамовними факторами [24, 96-98].

Вищезазначені класифікації відображають семантико-словотвірний аспект проблеми мотивації. Інший ракурс установлення різновидів мотивації застосовується в когнітивній ономасіології, зокрема, основним критерієм виступає концептуальне місце мотиватора у ментально-психонетичному комплексі об’єкта, який називається. Саме цей критерій став підґрунтям нової типології мотивації, запропонованої О. Селівановою [62, с. 153]. Мотивація опосередковує зв’язки концепту, семантики позначувального з ономасіологічною структурою як творчий пізнавальний процес позначення шляхом модифікації, трансформації вже існуючих у пам’яті знаків. При цьому семантика найменування перебуває у певному співвідношенні із значенням мотиватора, закріпленому зв’язками у ментально-психонетичному комплексі. Такі співвідношення диференціюються на інтенсіональні (мотиваційна база − головний компонент семантики найменування; актуалізується ядро диктуму пропозиції), імплікаційні (мотиватором виступають периферійні, другорядні слоти пропозиції), асоціативні (мотиватор пов’язаний із значенням слова на основі асоціацій; висвічується термінальна частина фрейму) [62, с. 158].

Залежно від способу репрезентації та селекції в ономасіологічній структурі компонентів у ментально-психонетичному комплексі виділяються такі різновиди мотивації: пропозиційно-диктумна, асоціативно-термінальна, модусна та змішана. Основоположним для запропонованої типології мотивації є те, що селекція мотиватора (ономасіологічної ознаки) здійснюється на ґрунті вербалізованої когнітивної моделі з урахуванням структури ментально-психонетичного комплексу, зв’язків між його компонентами.

Пропозиційно-диктумний тип мотивації, ґрунтуючись на висвітлюванні у процесі внутрішнього програмування реальних істинних знань про об’єкт, актуалізує пропозитивні слоти фрейму (поняття про об’єкт, призначення, атрибут, місце, час, кількість, причину, мету тощо). При такій мотивації актуалізується конекція за суміжністю між слотовою позицією мотиватора і новою пропозитивною позицією похідного найменування. Номінатор, фіксуючи в ономасіологічній структурі лише одну, рідше дві чи більше вербалізованих властивостей об’єкта, тим самим здійснює перенесення за суміжністю від сукупних знань про об’єкт, відчуттів, образів, уявлень до вербального компонента – ономасіологічної ознаки слова. Отже, пропозиційно-диктумній селекції притаманна метонімізація, оскільки метонімія оперує не асоціативною подібністю, а реальною суміжністю [59, с. 181].

Цей тип мотивації не є гомогенним і залежно від селекції того чи іншого слотового рівня має кілька різновидів: гіперонімічний, гіпонімічний або еквонімічний, предикатно-аргументний.

Асоціативно-термінальна мотивація забезпечується складним розумовим процесом зближення слотів різних концептів. Цей тип мотивації характеризується селекцією мотиватора похідного найменування на основі асоціювання з диктумною частиною когнітивної моделі інших концептів, які формують термінальні компоненти в номінованій моделі. Його можна назвати метафоричним [62, с. 172], тому що в концептосистемі відбувається кореляція з іншими ментально-психонетичними комплексами за схожістю, аналогією, подібністю, асоціативним зіставленням.

Породження терміналів-мотиваторів ґрунтується на різноманітних метафоричних операціях, що дає змогу виділити такі різновиди асоціативно-термінальної мотивації: структурно-метафоричний, метафорично-дифузний та гештальтний, або образний.

Змішаний тип мотивації характеризується селекцією мотиваторів у різних сферах ментально-психонетичного комплексу. Особливість цього типу мотивації полягає в тому, що одна ономасіологічна ознака обирається з предикатно-аргументної частини й відображає істинну інформацію про об’єкт номінації, одержану в процесі пізнавально-практичної діяльності номінаторів, а друга – з термінально-асоціативної сфери чи модусу і репрезентує конекції між концептами.

Модусна мотивація репрезентується формами суб’єктивної оцінки іменованої реалії. Модус є важливим елементом пропозиції в ментально-психонетичному комплексі, оскільки він тісно пов’язаний із психічними функціями емоційних відчуттів, почуттів, переживань, що виражається в оцінці концепту. Основу модусної мотивації складає метонімія, позаяк мотиватором концепту виступає його емоційно-оцінне сприйняття [62, с. 170]. Цей тип мотивації тісно взаємодіє з пропозиційно-диктумною, асоціативно-термінальною та змішаною, що є доводом модусної динаміки концепту та належності модусу всій когнітивній моделі.

Отже, у сучасному мовознавстві пріоритетним напрямом є аналіз мови як знакового феномена, що відображає пізнавальні мисленнєві процеси та структуру етносвідомості. Номінативні одиниці мови фіксують зв’язок інтеріоризованих у мисленні предметів, процесів, явищ дійсності з мовними закономірностями та аномаліями. Дослідження цього зв’язку є об’єктом когнітивної ономасіології. Когнітивна ономасіологія керується основними дослідницькими принципами, зокрема: антропоцентризмом, що розглядає мовця як гносеологічний центр та суб’єкт мовного семіозису; етноцентризмом, який забезпечує аналіз мовних одиниць та функцій у проекції на етносвідомість, звичаї, традиції, культуру народу; менталізмом як спрямованістю вивчення мови на процеси зберігання, обробки, переробки та використання знань; психонетичністю, що ґрунтується на зв’язку мови з психічними функціями свідомості (мисленням, відчуттями, почуттями, інтуїцією, трансценденцією) та архетипами підсвідомого.