МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

ПОЛТАВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені В.Г. КОРОЛЕНКА

Факультет філології та журналістики

Кафедра української мови

ДИПЛОМНА РОБОТА

ПОСЕСИВНІ КОНСТРУКЦІЇ В ПОЕТИЧНОМУ ДИСКУРСІ

БОРИСА ОЛІЙНИКА

Рекомендовано до захисту

Протокол № _____________

Від «___» ________________

Зав. кафедри _____________

Виконала:

Рудь Тетяна Сергіївна

студентка V курсу групи У – 51

__________________________

Керівник:

канд. філол. наук, доц.

Ніколашина Тетяна Іванівна

____________________________

Полтава – 2012

ЗМІСТ

ВСТУП 3

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ КОГНІТИВНО-ОНОМАСІОЛОГІЧНОГО АНАЛІЗУ МОВНИХ ОДИНИЦЬ 7

1. Проблеми та завдання когнітивної ономасіології 7

1.2. Проблема мотивації в лінгвістиці 16

РОЗДІЛ 2. МЕТОДИКА КОГНІТИВНО-ОНОМАСІОЛОГІЧНОГО АНАЛІЗУ  26

2.1. Модель породження номінативних одиниць як база когнітивно-ономасіологічного аналізу 26

2.2. Проблема моделювання структури знань 30

2.3. Принципи інтерпретації ономасіологічної структури 35

РОЗДІЛ 3. ПОСЕСИВНІСТЬ ЯК МОВНА КАТЕГОРІЯ КОГНІТИВНО-ОНОМАСІОЛОГІЧНОГО АНАЛІЗУ МОВНИХ ОДИНИЦЬ 39

3. 1. Поняття про посесивність 39

3. 2. Посесивність як функціонально-семантична категорія 40

3. 3. Характер посесивного зв’язку 41

3. 4. Посесивні відношення 43

РОЗДІЛ 4. КОНСТРУКЦІЇ З СЕМАНТИКОЮ НЕОРГАНІЧНОЇ / ОРГАНІЧНОЇ НАЛЕЖНОСТІ 47

4. 1. Конструкції неорганічної належності 47

4. 2. Конструкції органічної належності 49

РОЗДІЛ 5. ДИФУЗНІ ТИПИ ПОСЕСИВНИХ КОНСТРУКЦІЙ 52

РОЗДІЛ 6. СТРУКТУРА РЕЧЕННЯ З ПРЕДИКАТАМИ ПОСЕСИВНОГО ВІДНОШЕННЯ В ІДІОСТИЛІ БОРИСА ОЛІЙНИКА 58

ВИСНОВКИ 66

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 68

ДОДАТКИ 76

ВСТУП

Панівним у сучасній лінгвістиці є функціональний підхід до аналізу мовних явищ. Це зумовлено тим, що до сьогодні достатньою мірою досліджена структура мови, взаємовідношення між одиницями в мовній системі, але недостатньо вивчено те, як ці одиниці функціонують. Адже потенції мовної одиниці, її можливості передавати певний семантичний і структурно-синтаксичний зміст зумовлюють вибір тієї чи іншої одиниці мовцем у процесі мовлення й визначають сферу її вживання. Функціональна парадигма об’єднує різнорівневі засоби, які виражають варіанти певної поняттєвої категорії. У її дослідженні йдеться насамперед про елементи відображених відношень між об’єктами дійсності, які (елементи) входять до сфери варіативності узагальнених семантичних категорій.

Функціональний аналіз застосовано у дослідженнях категорій темпоральності, модальності, локативності, аспектуальності, оцінки тощо. Посесивність же розглядалася лише з позиції реалізації на словотвірному, лексичному або морфологічному рівнях в українській, польській, чеській, болгарській, російській, англійській мовах.

На рівні предикативних посесивних конструкцій категорія посесивності привертала меншу увагу дослідників. На матеріалі романських і балтійських мов ці питання частково висвітлені у працях Е. Бенвеніста, Л. Лухта, О. Мухіна, О. Селіверстової. На окремі риси синтаксису посесивних конструкцій української мови вказували Л. Булаховський, Н. Гуйванюк, М. Жовтобрюх, О. Курило, О. Мельничук, І. Слинько, С. Смеречинський. Проте, незважаючи на значний доробок науковців, багато питань цієї проблеми залишаються дискусійними; немає єдності й у визначенні критеріїв виділення власне посесивних конструкцій. З позиції функціональної граматики спостереження над посесивною одиницею має спиратися на аналіз семантичних компонентів посесивних відношень і засобів їх реалізації. Сукупність засобів вираження являє собою певний простір, в якому виділяється ядро й периферія. Ядерна одиниця реалізує в реченні значення категорійної домінанти щодо формального вираження позиції всіх учасників ситуації.

Традиційно ядерними (базовими) посесивними конструкціями вчені вважають одиниці, що конституюються на базі дієслів мати, бути (N1 – Vf (мати) – N4;  (У) N2 – Vf (бути) – N1). Проте поняття ядра й периферії у вираженні посесивних відношень уявляється більш широким. Базова одиниця, згідно з теоретичними положеннями дериваційного синтаксису, характеризується симетрією співвідношень власне семантичного, семантико-синтаксичного, формально-граматичного й комунікативного планів. У такому разі постає питання про віднесення ускладнених (семантично і формально) моделей з дієсловом мати (конверсивної – з дієсловом бути) до ядра чи периферії та про співвіднесеність (або дериваційний зв’язок) таких конструкцій з іншими одиницями з посесивним значенням.

Залишаються неописаними численні структурно-семантичні типи конструкцій на матеріалі творів українських поетів.

Отже, вивчення посесивних предикативних конструкцій в поетичному дискурсі Б. Олійника передбачає визначення семантичних компонентів посесивних відношень, які зумовлюють їх структурно-семантичні особливості, а також характеризують зв’язок «посесор – об’єкт володіння».

Актуальність дипломної роботи зумовлена необхідністю поглибленого аналізу специфіки конструкцій, що відображають посесивні відношення (володіння) в ідіостилі Б. Олійника. Функціональний підхід дозволяє здійснити аналіз однорівневих і різнорівневих засобів, які взаємодіють на основі спільних семантичних функцій і можуть бути нетотожні як за формою, так і за змістом.

Мета дипломної роботи полягає у з’ясуванні зумовленості структурно-семантичних особливостей посесивних структур в ідіостилі Б. Олійника.

Реалізація поставленої мети передбачає розв’язання таких завдань:

– проаналізувати теоретичні засади когнітивно-ономасіологічного аналізу мовних одиниць;

− описати методику когнітивно-ономасіологічного аналізу;

− з’ясувати зміст поняття «посесивність», розглянути структуру функціонально-семантичної категорії посесивності;

– класифікувати різні типи відношень, об’єднані загальним поняттям «посесивність»;

– описати основні семантичні типи посесивних предикативних конструкцій в ідіостилі Б. Олійника.

Теоретико-методологічні засади. В основу дослідження покладено положення про зв’язок мови й мислення. Мова є засобом пізнання світу, універсальною оболонкою різних форм суспільної свідомості. Мовна система граматики, що охоплює впорядковану множинність граматичних одиниць, класів і категорій, їхню структуру та зв’язки з лексикою, включає також закладені в цій системі закономірності функціонування мовних засобів, що реалізуються в процесах мисленнєво-мовленнєвої діяльності. Важливе значення має положення про взаємодію елементів мовної системи й навколишнього світу, про тісний зв’язок семантичних і граматичних категорій на рівні мовних засобів та їх функцій. У роботі використано положення функціонально-граматичних досліджень, що знайшли відображення у працях Й. Андерша, Е. Бенвеніста, Л. Булаховського, І. Вихованця, К. Городенської, А. Грищенка, Н. Гуйванюк, Ж. Лейтнера, О. Мельничука, І. Слинька, В. Топорова, С. Ульман, В. Харьковського, К. Чинчлея, Ч. Філлмора, В. Ярцевої.  

Об’єктом дослідження є посесивні предикативні конструкції в ідіостилі Б. Олійника, які на сьогодні ще недостатньо описані на рівні структурної й семантичної організації, а також на рівні дериваційних відношень цих одиниць та одиниць інших мовних рівнів (морфологічного, лексичного, словотвірного, синтаксичного).

Предметом дослідження є семантико-синтаксична структура предикативних конструкцій посесивності.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що в ній уперше в українському мовознавстві системно описано структурно-семантичні типи посесивних предикативних в ідіостилі Б. Олійника з позицій функціонально-семантичного синтаксису, з’ясовано умови формування та засоби їх реалізації як однорівневих та різнорівневих дериватів.

Теоретичне значення дослідження. Дослідження структурно-семантичних особливостей посесивних предикативних конструкцій в ідіостилі Б. Олійника поглиблює теорію граматики на основі з’ясування механізму відображення в мові складної взаємодії та взаємозв’язку явищ реальної дійсності  у вияві посесивних відношень і мовних засобів вираження їх у посесивних конструкціях.

Практичне значення роботи визначається можливістю використання її результатів у практиці викладання курсу української мови у вищих навчальних закладах освіти, у спецкурсах і спецсемінарах з проблем синтаксису простого речення.

Методи дослідження. Специфіка об’єкта дослідження, мета роботи зумовили використання як основних описового методу, трансформаційного та компонентного аналізу. Також застосовувалися прийоми класифікаційного та кількісно-статистичного методів.

Структура та загальний обсяг роботи. Робота складається зі вступу, шістьох розділів, висновків, списку використаної літератури, додатків. Загальний обсяг дипломної роботи 65 сторінок.

Розділ 1. Теоретичні засади когнітивно-ономасіологічного аналізу мовних одиниць

1. 1. Проблеми та завдання когнітивної ономасіології

В останні десятиліття у мовознавстві відбулося переміщення акцентів від лінгвістики іманентної до лінгвістики антропоцентричної, тобто від вивчення мови «у собі і для себе» до аналізу мовних явищ у тісному зв’язку з етносвідомістю, культурою, духовністю народу. За таких умов особливого значення набуває дослідження номінативної підсистеми мови, оскільки вона репрезентує не тільки суто мовну інформацію, а й омовлені закономірності людської інтеріоризації навколишнього світу, людської свідомості в сукупності ментального і психонетичного з урахуванням колективного підсвідомого [62, с. 7].

Процес номінації являє собою утворення мовних одиниць, що характеризуються номінативною функцією, тобто служать для називання і виділення фрагментів позамовної дійсності та формування відповідних понять про них у формі значення слів, словосполучень, фразеологізмів і речень [66, с. 162-163].

Номінація пов’язує світ дійсності зі світом мови, встановлює кореляцію між предметом і обраною для нього назвою, з’єднує точку простору екстралінгвістичного з точкою простору мовного, вона є відношенням позначувального й позначуваного як відношення відповідної мовної одиниці і позначеної нею реалії [40,с. 8].

У процесі номінації здобуває позначення лише та ментальна структура, яка вже склалася у свідомості людини та є оперативною одиницею свідомості, причому підведеною під певну рубрику досвіду [43, с. 253].

Це дає можливість дослідити найменування не просто як результат семіотичної діяльності, а як продукт національної свідомості, культури тощо.

Номінативна підсистема мови є об’єктом вивчення окремої галузі лінгвістичної науки − ономасіології. Фундатором ономасіології вважають А. Цаунера, який у 1903 році запропонував виділити новий напрям аналізу слів у межах лінгвістичної семантики, альтернативний семасіологічному. Але тенденція розгалуження лінгвістичної семантики спостерігалася вже в кінці XX ст. у працях М. Покровського, який багато уваги приділив глибокому дослідженню діахронних процесів у лексико-семантичній і словотвірній підсистемах різних мов, проаналізував залежність номінації та духовної культури, традицій, звичаїв, умов життя народу відповідно до ідей психологічного напрямку В. Гумбольдта й О. Потебні. Можна констатувати, що М. Покровський уперше продемонстрував і пояснив човникову операцію між номінативним процесом і осмисленням дійсності, тобто між концептуальною та мовною картинами світу [62, с. 15].

Певний вплив на розвиток ономасіологічного підходу мали: 1) концепція довільності мовного знака Ф. де Соссюра, 2) роботи німецької школи «слів і речей» Г. Шухардта, присвячені вивченню історії слова й історії позначуваної ним речі з урахуванням різноманітних змін матеріальної та ідеальної сторін мовного знака, 3) учення про ономатологію Празького лінгвістичного осередку (В. Матезіус, Й. Вахек, Ф. Данеш та ін.), 4) семіотична теорія М.  Марра та опозиційні їй концепції О. Фрейденберг, Б. Серебренникова та ін. щодо невипадковості й довільності найменувань.

Ономасіологія, безперечно, пов’язана з фактами нелінгвістичного характеру, але її «об’єктом є номінативна підсистема мови та її текстово-дискурсивні продукти, аналіз яких забезпечує інтралінгвістичну спрямованість цієї галузі» [62, с. 11].

Номінація як процес надання назви предмету, поняттю, концепту, являє собою важливий, але не єдиний аспект вивчення ономасіології. Зауважимо, що досить складним завданням є чітке виокремлення дослідницьких сфер ономасіології, особливо сьогодні, коли вона все більше занурюється у нелінгвістичні царини знань, залучаючи здобутки психології, семіотики, антропології, нейрофізіології, етнології, культурології, соціології тощо, тобто наук, нерозривно пов’язаних із «постановкою і вирішенням епістемологічних проблем: природою знання й пізнання, джерелами знань, їх систематизацією, прогресом і розвитком» [41, с. 34]. При цьому лінгвоцентрична сутність ономасіологічного підходу на етапі зародження поступово змінюється відцентровою спрямованістю, яка зумовлена загальною тенденцією сучасної науки до експансіонізму.

Насамперед варто охарактеризувати альтернативний ономасіологічному та найближчий до нього семасіологічний підхід до вивчення номінативних одиниць, оскільки вже на початку свого виникнення ономасіологія була невіддільна від філософії, логіки, семіотики, семантики. Г. Уфімцева, підкреслюючи важливість урахування в науковому пошуку співвідношення «дійсність – мислення – мова» як головної ланки мисленнєвого процесу, зазначає, що «ономасіологічним підходом до дослідження мови на відміну від семасіологічного є той, що розглядає змістовий бік одиниць не з погляду формування їх внутрішньосистемних значень і механізму семантичного поширення слів та словосполучень, а з погляду предметної спрямованості, тобто співвіднесеності мовних одиниць із позамовним предметним рядом, коли ця співвіднесеність виступає засобом позначення, номінування останнього» [75, с. 19].

Такий підхід до вивчення особливостей найменування дає змогу визначити наявні чи можливі механізми і засоби вираження певного поняття у мові, відповісти на запитання: як слово позначає?, тоді як дослідження із семасіологічних позицій дає відповідь на запитання: що слово означає (значить)?

На відміну від семасіологічного підходу, що характеризується особливим спрямуванням вивчення лексики − від назви до реалії, яку вона позначає, через пояснення слова у співвідношенні з іншими одиницями мови − ономасіологічний аспект аналізу номінативної одиниці здійснюється «від поняття до позначення цього поняття відповідним словом (або словами)» [22, с. 149] і пояснює ментально опосередкований зв’язок між мовною одиницею й довкіллям [62, с. 16].

Аналіз ономасіологічного механізму номінації дає змогу з’ясувати не лише процеси найменування, особливості вибору з концептуальної системи носіїв мови тих чи інших мотиваторів, а й визначити можливість вторинного позначення, виявити інтенцію внутрішнього програмування мотиваційної бази та детермінантну основу номінації.

Безумовно, автономізація цих підходів навряд чи можлива, адже вони перебувають у безпосередній єдності, до того ж виходять нині за межі лінгвістичної семантики і навіть лінгвістики взагалі, тому їх застосування відзначається комплексним характером. Вивчення найменування в ономасіологічному аспекті спрямоване на лінгвістичне та інтралінгвістичне пояснення його номінативної структури, а застосування семасіологічного підходу передбачає аналіз закріплення за цією структурою певного значення і його можливих відтінків у мовленні [62, с. 19].

Такий тісний зв’язок ономасіології та семасіології зумовив на першому етапі розвитку ономасіологічних досліджень посилення уваги до залежності семантики й номінативної структури. Тому ономасіологія почала розгалужуватися на: 1) семантико-структурну, що вивчає: а) процес творення номінативних одиниць на підставі словотворчих моделей (І. Торопцев, В. Нікітевич, І. Улуханов, Н. Тропіна, М. Гоновська та ін.); б) способи і механізми мовної об’єктивації різних типів понять (М. Голєв, О. Кубрякова, О. Блінова, В. Даниленко, Т. Кияк та ін.); в) семантичні та номінаційні зв’язки (Л. Вейсгербер, В. Гак, В. Порціг, Х. Рейзіг, К. Халер та ін.); 2) функціональну, яка розглядає номінативні одиниці у діяльнісно-динамічному і комунікативно-телеологічному ракурсах з огляду на роль «одиниць і категорій усіх рівнів у номінативній діяльності мовця, їх смислове завдання і використання у конкретному висловлюванні (тексті)» [7, с. 29] з урахуванням прагматичних ознак комунікаційного процесу, його невербальних складників [27, с. 41].

У сучасному мовознавстві все більше утверджується думка про те, що повне, адекватне вивчення мови як основного когнітивного знаряддя людини можливе тільки на підставі аналізу когнітивних операцій та когнітивного структурування мислення − тієї основи, на якій здійснюється упорядкування, зберігання й використання досвіду людини. А отже, вирішення різноманітних питань лінгвістичної теорії й практики пов’язується з вивченням особливостей представлення знань у мові, тобто когнітивної діяльності людини.

На цей зв’язок звернули увагу ще античні вчені, але найбільшу активність, пріоритетність та прикладну значущість його дослідження набули у другій половині ХХ ст. У вітчизняній лінгвістиці засади аналізу мовних явищ у зв’язку з мисленням та етносвідомістю були закладені в наукових працях О. Потебні. Створення номінативної одиниці, формування її внутрішньої форми О. Потебня характеризував як створення мисленнєвого образу того, що «за своєю сутністю є невираженим, хоч і ближчим людині» [58, с. 114]. Традиція розробки проблеми «мова – мислення» знайшла своє продовження в царині когнітивної лінгвістики, завданнями якої є дослідження природи мовного знання, аналіз процесів його засвоєння, обробки, зберігання і використання [43, с. 150], виявлення мовних можливостей пізнання людиною світу та його інтеріоризації у мові. Об’єктом дослідження є когнітивні структури й процеси, притаманні людині як homo loquens, основна увага при цьому зосереджується на системному описі й поясненні механізмів засвоєння знань та принципів їх структурування [29, с. 21]. Когнітивна теорія акцентує свою увагу на вирішенні питань щодо засвоєння інформації про світ, її оцінки, збереження в пам’яті та перетворення у знання, а також впливу останніх на поведінку носіїв мови. Когнітивний підхід виявився плідним і впливовим стосовно різноманітних галузей лінгвістики.

На межі когнітивізму та ономасіології сформувалася нова маргінальна галузь мовознавства − когнітивна ономасіологія, яка на східнослов’янському ґрунті, на думку О. Кубрякової, відрізняється від подібних зарубіжних версій меншою скутістю межами вузького когнітивізму й ширшим підходом до явищ номінації, відповідно до яких в аналіз номінативної діяльності включається емоційно-експресивний аспект, прагматика, національні особливості картини світу, її культурологічний аспект тощо [43, с. 42].

Важливою особливістю когнітивного підходу до вивчення номінативних одиниць мови є акцентування уваги на суб’єкті: породження і сприйняття найменування розглядається як конструктивна діяльність суб’єкта, що здійснюється на ґрунті наявних у нього знань. Застосування когнітивного підходу у царині ономасіології відкриває нові можливості для подальшого дослідження особливостей номінативної підсистеми мови і, насамперед, більшого заглиблення у процес творення номінативної одиниці мови та встановлення операційних ланок ономасіологічного механізму.

Як нова і перспективна галузь мовознавства, когнітивна ономасіологія, намагаючись зробити свій внесок у вивчення роботи людської свідомості та розуму, ставить нині перед собою глобальні завдання – аналіз лінгвоментальної природи процесу номінації, пояснення зв’язку ономасіологічної структури зі структурами знань про об’єкт номінації, розгляд мотивації номінативних одиниць як когнітивно-ономасіологічного феномена, створення її нової типологізації, когнітивне обґрунтування тексту/дискурсу як номінативної одиниці й опис його ономасіологічної організації з когнітивних позицій [62, с. 27]. Осмислення акту номінації з когнітивних позицій означає пошук і знаходження відповіді на запитання про те, «які набори концептів і чому вербалізуються у певній мові і яка конкретна форма обирається для вирішення завдань номінації» [55, с. 54].

Головним підходом когнітивної ономасіології є двовекторність: від слова до думки за допомогою інтерпретації ономасіологічної структури і від думки до слова шляхом моделювання когнітивної структури знань про позначуване. Саме такий підхід до аналізу номінативних одиниць стає актуальним у царині ономасіології, яка, за словами Ж. Марузо, «виходить з ідеї та вивчає її вираження» [48, с. 37].

На такому поєднанні наголошував ще Л. Виготський, підкреслюючи, «що головним завданням аналізу, спрямованого на вивчення відношення думки до слова, є дослідження тих фаз, із яких складається цей рух, розрізнення планів, через які йде думка, що втілюється у слові» [19, с. 305].

На думку О. Селіванової, сутність інтеграції двох підходів: від слова до думки і від думки до слова при дослідженні номінативної підсистеми мови полягає в обов’язковому врахуванні інтеріоризованих у концепті властивостей об’єкта номінування, їхнього зв’язку з ономасіологічною та значеннєвою структурами [62, с. 33].

Перебування у світі смислів прирікає людину на мовну творчість, механізм якої вмикається завжди вибірково, коли в суб’єктивно-об’єктивних відношеннях наявний елемент необхідності, і ця необхідність дає можливість зрозуміти, що було важливим для мовної свідомості людини. Застигаючи у завершених номінативних структурах, і тим самим, опредмечуючись, смисли організовують ментально-культурний простір мови, ключ до освоєння якого міститься у відповіді на запитання, що і як актуалізувалося в акті номінації, оскільки характер номінативної структури багато в чому детермінується рисами етносу, особливостями його поведінки й сприймання світу.

Таким чином, мова не придумує, а лише виражає глибинні смисли буття [18, с.15]. У будь-якій мові номінаційно маркується те, що є біологічно, соціально чи культурно вартісним у свідомості народу, і тому можна допустити, що акт називання певним чином організовує смисловий простір мови, обумовлюючи відбір значущих фактів і встановлюючи між ними відповідний зв’язок.

Інформація, яку отримує людина із зовнішнього світу, проходить тривалий шлях, котрий «поряд з активною діяльністю органів чуття включає й активні дії людини, її попередній досвід і вирішальну роль мови, що зберігає досвід поколінь, дозволяючи виходити за межі безпосередньої інформації, яку одержує індивід» [47, с. 5]. Саме таке активне, творче сприйняття людиною дійсності безпосередньо пов’язане з її мовотворчою діяльністю.

Когнітивна ономасіологія, у якій «функціонування мови розглядається як різновид когнітивної діяльності, а когнітивні механізми і структури людської свідомості досліджуються через мовні явища» [73, с. 169], ґрунтується не лише на дослідницьких принципах, що складають загальну методологічну базу сучасної лінгвістичної парадигми: експансіонізму, експланаторності, антропоцентризму та функціоналізму [42, с. 207], а й на принципах, використання яких залежить від цілей когнітивно-ономасіологічного аналізу: етноцентризму, менталізму, аксіологічності, психонетичності, креативності [62, с. 34-47]. З огляду на засадничу роль у здійснюваному дослідженні деякі з вищеназваних принципів потребують окремої уваги.

Антропоцентризм номінативного акту детермінується суб’єктом концептуалізації світу. Ономасіологічний механізм мови неможливо уявити без утручання свідомості як «конструктивного відображення людиною матеріального та ідеального планів реальності, що служить умовою діяльнісного залучення суб’єкта до цієї реальності» [6, с. 21].

Антропоцентризм у когнітивній ономасіології виходить із загальної мети номінаторів, що мають певні архетипи культурної свідомості та відображають їх у номінативних одиницях. Урахування антропоцентричного чинника при аналізі ономасіологічної системи мови передбачає «вивчення номінативних процесів і результатів як концентрованої антропної проекції навколишнього світу чи внутрішнього рефлексивного досвіду людини, використання номінативного плану у діяльнісній сфері мовця, розгляд номінативної підсистеми мови як фіксованого сховища людських знань, досвіду, культури» [62, с. 37].

Принцип аксіологічності опосередковує когнітивно-ономасіологічні дослідження як оцінний аналіз мовних кодів, що символізують певну взаємодію людини з предметним світом, оскільки людина наділяє довкілля власними оцінками [61, с. 40].

Принцип менталізму є одним з основоположних принципів когнітивної науки і при когнітивно-ономасіологічному аналізі опосередковує етно- та антропоцентризм. Національні концепти є своєрідними енергетичними квантами ментального поля нації, в якому концентруються особливості світосприймання етносу. Мова по своїй суті є ментально-репрезентаційною системою, оскільки вона відображає у формі знаків те, що знаходиться поза її межами [44, с. 158].

Принцип менталізму в когнітивно-ономасіологічному аналізі дозволяє пояснити: а) моделювання ментальних структур; б) когнітивну інтерпретацію номінативного механізму в мові; в) ментальні операції, що опосередковують вторинну номінацію; г) когнітивне трактування мотивації у процесі породження номінативної одиниці та створення її нової типології [62, с. 40].

Психонетичний принцип ґрунтується на перспективних ідеях смислопородження, що передбачають пошук в ономасіологічній структурі найменувань не лише слідів мислення, а й психонетичних функцій свідомості: почуттів, відчуттів, інтуїції, трансценденції, колективного підсвідомого. Застосування цього принципу при когнітивно-ономасіологічному аналізі тематичних назв дає змогу пояснити творення найменувань, що асоціативно пов’язані з вищеназваними функціями.

Креативний принцип когнітивно-ономасіологічних досліджень передбачає використання когнітивних технологій щодо процесів утворення нових знань, нових концепцій та теорій у людській свідомості [60, с. 40]. У пошуках одиниць номінації індивід звертається перш за все до лексикону як сховища готових назв: для певного набору смислів добирається корелятивна мовна одиниця, при цьому людина практично не створює нових звукових комплексів. Саме такі явища розглядав Б. Серебренников у ракурсі лінгвокреативного мислення, що бере участь у процесах зміни мови та удосконаленні мовної техніки [59, с. 206-207]. Застосування креативного аспекту досліджень полегшить аналіз ідіоконцептів, на ґрунті яких створюються оказіоналізми, індивідуально-авторські метафори [62, с. 45].

Використання принципу етноцентризму є не менш важливим при аналізі найменувань, оскільки «мова не є довільним витвором окремої людини, а завжди належить усьому народові: наступні покоління успадковують її від попередніх поколінь» [26, с. 93]. Урахування специфіки когнітивної ономасіології, що згуртовує дослідницькі підходи від думки до слова і, навпаки, передбачає проекцію етноцентризму як на рівень мови, так і на рівень мислення і свідомості з огляду на можливі мовні та мисленнєві універсалії [62, с. 38-39], оскільки досліджуються не тільки номінативні одиниці, а й когнітивні структури, що стоять за ними.

Принцип експансіонізму розглядається як інтеграція лінгвістики з іншими галузями знань. Сьогодні без експансіонізму не може існувати будь-яка нова мовознавча теорія, вже поява когнітивної ономасіології є свідченням його активного вияву. При дослідженні номінативних одиниць нами залучаються дані логіки, семіотики, психології, культурології, етнології, історії тощо.

Отже, застосування когнітивного підходу в ономасіологічних дослідженнях дає змогу пояснити універсальні та національно-специфічні особливості номінативної діяльності з урахуванням не лише мовних стереотипів, а й із залученням етнічної свідомості, способів сприйняття, організації та концептуалізації довкілля, культурних архетипів, колективного підсвідомого, традицій, звичаїв українського етносу.