Можливості практичного застосування знань із теми
Дізнавшись про наслідки збільшення кількості грошей в обігу, ви зможете передбачити результати емісії та інших дій уряду у грошовій сфері, а також їх впливи на добробут вашої родини.
Уявлення про будову та функціонування банківської системи допоможе зрозуміти, які практичні навички та знання потрібні фахівцям банківської системи, а також те, чому фахова робота в цій сфері є високооплачуваною і шанованою.
Контрольні запитання та завдання
1. Яким чином у ринковій економіці уряд може вплинути на норму процента за кредит? Виберіть правильні відповіді:
здійснюється емісія готівкових грошей;
центральний банк, проводячи урядову політику, збільшує обов’язкові резерви комерційних банків;
центральний банк починає скуповувати у населення облігації державного боргу;
уряд своєю постановою визначає ставку процента комерційних банків.
2. Поясніть, як політика “дорогих грошей” може вплинути на курс національної валюти, експортні можливості держави.
3. Кількість грошей за показником M3 в національній валюті в Україні змінювалась так: 1999 рік – 22,075 млрд. грн., 2000 – 32,084 млрд. грн., 2001 – 45,555 млрд. грн. Зміни реального ВВП за ці роки були такими: 1999 рік – спад на 0,2%, 2000 – зростання на 5,8%, 2001 – зростання на 9,1%. Визначте, на скільки відсотків щороку змінювалась грошова пропозиція. Чи відповідає така практика рекомендаціям монетаристської теорії?
4. Спираючись на знання залежності між кількістю грошей, величиною ставки процента за кредит (і) та розміром інвестицій (І), визначте, як зміняться інвестиції, якщо відомо таке. В обігу знаходиться маса грошей у 1000 од. При цьому норма процента за кредит становить 7%. Відомо, що за зростання кількості грошей в обігу на 10% ставка зменшується на один відсотковий пункт. Кількість грошей реально зросла на 50 од. Зв’язок між ставкою процента і розміром інвестицій відображає залежність: І = 100 – 0,75i.
Розділ V світова економіка
Цей розділ присвячений питанням зовнішньоекономічних відносин. До цього ви ознайомились із закономірностями функціонування окремої національної економіки.
Кажуть, що світ цікавий тому, що він різноманітний. Із різноманітністю країн ви знайомитеся на уроках географії та історії. Не менш цікавим є і те, як такі несхожі між собою за рівнем розвитку, традиціями, наявними ресурсами, державним устроєм країни спілкуються в економічній сфері. Саме на таке запитання ви матимете відповідь, коли вивчите цей розділ.
ТЕМА 5.1.
Світова торгівля
Торговельний баланс країни
Державне регулювання міжнародної торгівлі
Найдавнішою формою міжнародних економічних відносин є світова торгівля. На її ґрунті виникли інші форми: міжнародна валютна система, міжнародні кредитні організації та міжнародне підприємництво (П7). Тому розпочинаємо розповідь саме зі світової торгівлі.
Після вивчення теми ви дізнаєтеся:
що являє собою світове господарство;
що таке міжнародний поділ праці і чим він зумовлений;
як міжнародний поділ праці та світова торгівля впливають на ефективність національної економіки;
що таке торговельний баланс країни;
чим зумовлена політика протекціонізму та лібералізму.
Національні економіки сучасних країн перетворилися на елементи світової системи господарювання.
Світова система господарювання склалася в кінці XIX — на початку XX ст. Саме у цей час виникають міжнародні монополії, завершується економічний поділ світу, остаточно формується світовий ринок. Але розвиток світового господарства не зупиняється. Відтоді воно безупинно змінюється під впливом багатьох факторів, і цей процес далекий від завершення.
На сучасному етапі у світовому господарстві існує близько 260 держав, у яких проживає понад 5,5 млрд. населення, що розмовляє 2796 мовами. У світі в обігу налічується понад 300 найменувань національних грошей. Держави, що існують на планеті, різняться між собою за рівнем економічного розвитку, належністю до певних соціальних, політичних систем, різних релігійних організацій. Критеріями (показниками) рівня економічного розвитку є обсяг валового внутрішнього продукту (ВВП), (В2) що припадає на одного громадянина країни, обсяг ВВП на одного працюючого (продуктивність праці), розмір доходів на одного громадянина тощо.
За економічними критеріями розрізняють:
індустріально розвинуті країни (США, Канада, Австралія, Нова Зеландія, Японія, Великобританія, Німеччина, Франція, Швеція, Данія, Люксембург, Норвегія, Ісландія, Швейцарія, Бельгія, Нідерланди, Фінляндія, Австрія, Італія);
майже 100 країн, що не пройшли стадію індустріалізації і головна частка зайнятості в яких припадає на сільське господарство. Це, головним чином, країни Африки, Азії та Латинської Америки. Іноді їх називають країнами, що розвиваються.
Серед величезного розмаїття країн слід виділити групу держав, які переходять від адміністративно-командної до ринкової економіки. Це всі постсоціалістичні країни Східної Європи та країни СНД. До останніх належить і Україна. У цих країнах спостерігаються значні розбіжності в рівні економічного розвитку. За показником ВВП на одного громадянина постсоціалістичні країни посідали серед країн Європи на початку ринкових перетворень у 1991 р. такі місця: Словенія — 16, Естонія — 19, Латвія — 21, Литва — 23, Угорщина — 25, Росія — 26, Білорусь — 27, Польща — 30, Україна — 31, Молдова — 33. Розрив, як бачимо, значний. Зокрема, обсяг ВВП на одного громадянина у Словенії перевищував аналогічний показник по Україні у 2,3 раза.
Незважаючи на відмінності у рівнях розвитку, країни залежать одна від одної. На основі цієї взаємозалежності формується світове господарство.
Світове господарство — це сукупність національних економік, які беруть участь у міжнародному поділі праці і пов’язані між собою системою міжнародних економічних відносин.
Істотним фактором розвитку світового господарства виступає міжнародний поділ праці, що передбачає випереджаючий розвиток у певних країнах окремих галузей. Саме в цих галузях вони мають відносні переваги, тобто забезпечують вищу продуктивність праці і нижчі витрати виробництва, ніж інші країни.
Спочатку міжнародний поділ праці формувався під впливом природних факторів. Відмінності у природно-кліматичних умовах найбільше позначаються на можливостях виробництва сільськогосподарської продукції. Так, Голландія спеціалізувалася на виробництві м’ясо-молочної продукції, Португалія — винограду, Англія — вовни. Така природна залежність у спеціалізації країн існувала здавна і зберігається нині. Єдине, що позначилося на ній, — це науково технічний прогрес, який стимулював розвиток нових видів сільськогосподарського виробництва.
Велику роль у прискоренні прогресу виробничої спеціалізації країн відіграв індустріальний розвиток національних економік. Промислова революція XIX ст. спричинила переворот у галузевому поділі праці. Після цього міжнародний поділ праці почав дедалі більше залежати від розвитку продуктивних сил, технічного рівня виробництва, застосування різних технологій, наукового співробітництва країн.
Сучасний етап розвитку значно посилив тенденцію до поглиблення міжнародного поділу праці. По-перше, це пов’язано з потребою міжнародного обміну науково-технічною інформацією, без якої стає неможливим підтримувати сучасний рівень виробництва. По-друге, висока вартість сучасних науково технічних досліджень і впровадження їх результатів робить ефективним лише масовий випуск нової продукції. Це заздалегідь орієнтує сучасне виробництво на світовий ринок. По-третє, виробництво окремої країни не в змозі відповідати сучасним вимогам технічного рівня продукції за всією номенклатурою виробів. Тому існує об’єктивна основа для міжнародного поділу праці.
На жаль, постсоціалістичні країни ще мало залучені до міжнародного поділу праці. Якщо в розвинутих країнах обсяг експорту у 1990 р. становив 17,8% до ВВП, то у колишніх соціалістичних — лише 6,3%. З одного боку, це пояснюється їх відокремленням від світової економічної системи, з другого — відносно невисоким рівнем техніки і технології виробництва, а отже, невисокою конкурентоспроможністю продукції. Тому сьогодні перед усіма постсоціалістичними країнами стоїть завдання пошуку власного місця в світовому поділі праці, підвищення рівня конкурентоспроможності речей і послуг.
Міжнародний поділ праці надає країнам певні переваги. Завдяки участі в ньому країна може підвищувати ефективність своєї національної економіки. Це зумовлено такими можливостями міжнародного поділу праці:
• кожна країна обирає таку спеціалізацію економіки, яка дає їй змогу якнайраціональніше використовувати свої ресурси, а отже, збільшувати загальний обсяг виробництва;
• в межах міжнародного поділу праці кожна країна зосереджується на створенні тих речей і послуг, виробництво яких їй обходиться дешевше, і відмовляється від виробництва тих, які дешевше виробляти в інших країнах. У результаті кожна країна отримує через світовий обмін (торгівлю) повний обсяг споживчих благ, необхідних її населенню, за нижчими цінами;
• участь у міжнародному поділі праці спричиняє прискорення розвитку науки і техніки в кожній окремій країні і стимулює впровадження нових технологій, підвищення якості продукції до світового рівня.
Розвиток світового господарства наприкінці ХХ століття породив явище глобалізації. Глобалізація – це суттєве збільшення взаємозалежності країн внаслідок зростання масштабів міжнародної торгівлі, надання послуг та посилення міжнародних фінансових потоків.
У глобалізації є декілька причин. З одного боку, це діяльність урядів країн світу, що спрямована на лібералізацію торгівлі, ринків капіталів тощо. З іншого, її спричиняє розвиток інформаційних та комунікаційних технологій, їх загальносвітове використання.
Глобалізація є суперечливим явищем сучасного світу, оскільки вона має і позитивні, і негативні наслідки.
Позитивними наслідками глобалізації для різних країн світу є:
• досягнення вищих і більш стабільних темпів економічного зростання;
• підвищення середнього рівня життя, урізноманітнення споживчого вибору;
• мобілізація значних обсягів фінансових ресурсів, що недоступні окремим країнам;
• можливість використання сучасних технологій.
Негативні наслідки глобалізації пов’язані з тим, що економіки країн починають втрачати свої національні риси, посилюється залежність їх розвитку від міжнародного економічного порядку. Інтеграція країни у світову економіку загрожує частковою втратою здатності уряду країни керувати економічними та політичними подіями всередині країни. Причому, ця загроза стосується країн з нижчим рівнем економічного розвитку. Водночас, вона не розповсюджується на високорозвинені країни ЄС, США та Японію, що разом контролюють близько 50% світового експорту та імпорту. Саме високорозвинені країни, головним чином, і формують глобальне економічне середовище.
Історично першою і найрозвиненішою нині формою економічних відносин країн, що виникає на ґрунті поділу праці, є світова торгівля.
Чому країни торгують одна з одною? Існування світової торгівлі є настільки звичайним явищем, що мало хто замислюється: чому виник і розвивається світовий ринок? Свого часу це питання цікавило багатьох дослідників.
Логіка найдавніших міркувань на цю тему була дуже простою. Якщо в одній країні є родовище мармуру, а в іншій — золота, то для того, щоб у двох країнах королі мали золоті корони і зали, оздоблені мармуром, потрібна торгівля між цими країнами.
Адам Сміт, класик економічної науки, зробив наступний крок у розкритті істини і застосував до аналізу світової торгівлі поняття витрат виробництва різних товарів. Якщо порівняти, наприклад, витрати виробництва вівса і виноградного вина в Шотландії і у Португалії, то зрозуміло, що через відмінності у кліматі овес вигідніше вирощувати в Шотландії, а виноград — у Португалії. Якщо ці країни відповідно спеціалізуватимуться й обмінюватимуться результатами своєї праці, то це буде вигідно для кожної з них.
Давід Рікардо, великий англійський економіст, у з’ясуванні цього питання пішов ще далі і знайшов причину вигідності міжнародного обміну навіть тими товарами, виробництво яких не залежить від природних умов. Він винайшов принцип порівняльних переваг. Цей принцип полягає у тому, що в рамках міжнародного поділу праці та світової торгівлі кожній країні вигідніше виробляти і експортувати ті товари, при виготовленні яких продуктивність праці на її підприємствах найвища. Або, іншими словами, країни можуть виграти завдяки спеціалізації на товарах, які вони виробляють з найбільшою відносною ефективністю й обмінюють на товари, які вони не в змозі ефективно виробляти самі.
Наприклад, Японія має велику кількість кваліфікованих працівників, тому вона здатна ефективно виробляти (з незначними витратами) товари, для виготовлення яких необхідна кваліфікована праця, і спеціалізується на виготовленні трудомісткої продукції: відеомагнітофонів, фотокамер, радіоприймачів тощо. Австралія володіє великими земельними просторами, але не має достатніх людських ресурсів і капіталу (К1), тому вона може дешево виробляти такі землемісткі товари, як пшениця, вовна, м’ясо. Бразилія має тропічний клімат, родючі землі, багато некваліфікованої робочої сили; усе це забезпечує можливість виробництва дешевої кави. Економічно розвинута Німеччина спеціалізується на виробництві капіталомістких товарів, наприклад, автомобілів, обладнання, машин тощо.
Таким чином, у світі немає країни, яка не змогла б знайти свого місця на світовому ринку, використовуючи те, чим вона багата і в чому є її відносна перевага. Значна кількість багатих країн досягла добробуту саме завдяки активній участі в світовій торгівлі.
Проілюструємо принцип відносних переваг прикладом.
Нехай є дві країни, вся економіка яких — це виробництво нафти та цукру. Умови виробництва у першій країні такі, що в ній встановлюється внутрішній обмінний коефіцієнт 1 т нафти — 1 т цукру. У другій країні обмінний коефіцієнт такий: 1 т нафти — З т цукру. Як бачимо, у другій країні виробництво нафти відносно дорожче і тому вона має перевагу при виробництві цукру. Нехай країни починають торгувати, і у зовнішній торгівлі встановлюється обмінний коефіцієнт 1 т нафти — 2 т цукру. Переваги, що отримує кожна країна, зосередившись на виробництві того продукту, який для неї є відносно дешевим, можна відобразити у таблиці.
Таблиця 23
Пояснення до таблиці:
Таблиця показує те, що якби країни не спеціалізувались і не торгували, то перша мала б 36 т нафти і 24 т цукру, друга — 16 т нафти і 8 т цукру. Після торгівлі перша має 40 т нафти і 40 т цукру, друга — 20 т нафти і 16 т цукру (5-й стовпчик).
Виграш від торгівлі країни мають тому, що перша відмовилася від виробництва цукру, який для неї відносно дорожчий, друга — від виробництва нафти, яка для неї є відносно дорожчою.
Для зовнішньої торгівлі важливе значення має конкурентоспроможність товарів, які продаються на світовому ринку. Конкурентоспроможність товару ґрунтується на порівнянні сукупних характеристик товару з товарами-конкурентами за ступенем задоволення конкретних потреб і за ціною.
Формування світових цін — це особливий механізм, що суттєво відрізняється від формування внутрішніх цін. Світові ціни відображають інтернаціональну вартість товару. Остання визначається головними продавцями і покупцями певних видів продукції і формується в ході здійснення великих і регулярних операцій з товаром у вільно конвертованій валюті на світовому ринку. Наприклад, світові ціни на машини й устаткування — це ціни переважно європейських, японських і американських фірм, на вугілля — імпортні ціни у західноєвропейських портах; на цинк, свинець, олово, нікель, алюміній — ціни Лондонської біржі кольорових металів, на нафту — ціни країн ОПЕК.
В основному зовнішня торгівля ведеться за світовими цінами, проте ціни на однаковий товар можуть на світовому ринку і відрізнятися. На рівень світових цін впливають валюта (В3), в якій здійснюються розрахунки, характер поставок, умови розрахунку та багато економічних і неекономічних факторів. Наприклад, на ціну впливає навіть те, оплачується товар одразу чи ні, якою є угода: довгостроковою чи разовою тощо.
Експортери та імпортери для орієнтації у світових цінах використовують довідкові ціни (офіційні ціни постачальника), біржові, аукціонні, ціни торгів. Тобто визначити світову ціну товару — це досить складно. Найближчими до рівня світових є ціни великих експортно-імпортних угод, що укладаються в основних центрах світової торгівлі.
Світова торгівля є надзвичайно динамічним явищем. Перелічимо головні тенденції світової торгівлі на сучасному етапі:
1. Відбуваються зміни у географічній структурі світової торгівлі. Продовжує зростати значення країн – членів Європейського Союзу: їм належало 30,8% світового експорту у 1960 і 38,2% у 2001 році. Частка США знизилась з 16% у 1960 до 12,1% у 2001 році.
2. Значно зросла частка Японії у світовому експорті: з 3% у 1960 до 6,8% у 2001 році.
3. Збільшилась частка країн, що розвиваються: з 21% у 1960 до 29,5% у 2001 році.
4. Водночас зростає значення нових індустріальних країн Азії. За прогнозами Генеральної угоди з товарів і торгівлі (ГАТТ) на ці країни припадатиме більша частка приросту експорту та імпорту. Зокрема, для Тайваню, Південної Кореї та країн АСЄАН (мова про цю організацію світової торгівлі піде пізніше) темпи зростання експорту становитимуть 10% — 20%, а імпорту 8% — 30%.
5. Країни перехідної економіки, до яких належить і Україна, мають незначну частку у світовій торгівлі, а саме: 4,8% у світовому експорті і 4,3% — у імпорті за 2001 рік.
6. У структурі світової торгівлі знижується частка торгівлі сировиною і підвищується торгівля готовою продукцією. Якщо до Другої світової війни приблизно 2/3 світового товарообігу припадало на продовольство, сировину і паливо, то нині вони становлять меншеб1/3. На торгівлю готовою продукцією в даний час припадає 2/3 світового експорту. Особливо швидко зростає частка машин, устаткування, транспортних засобів. Наприкінці 90-х років ХХ століття частка готових виробів у експорті розвинених країн перевищувала 80%, у країнах, що розвиваються, становила 70% і тільки для перехідних економік країн СНД складала 42%.
7. У світовій торгівлі також спостерігається значне зростання торгівлі науково-технічною продукцією. За останні 20 років вона збільшилася майже в 10 разів.
Країна, що бере участь у міжнародній торгівлі, отримує надходження (кошти) за товари, які вивозяться (експорт), і розраховується з іншими країнами за товари, які ввозяться (імпорт). Зовнішньоторговельні розрахунки країни утворюють її торговельний баланс.
Торговельний баланс — це співвідношення коштів, отриманих протягом року за експорт, і коштів, сплачених за імпорт товарів. Структурно він складається із двох частин — з надходжень (експорту) і платежів (імпорту), їхнє зіставлення утворює експортно-імпортне сальдо. Сальдо можна визначити за окремими видами діяльності (статтями торговельного балансу) і за балансом у цілому.
Якщо країна експортує товарів більше, ніж імпортує, то вона має активне (або позитивне) сальдо торговельного балансу. Якщо країна ввозить іноземних товарів більше, ніж вивозить своїх, то її торговельний баланс буде дефіцитним і вона матиме від’ємне сальдо.
Дефіцит, або позитивне сальдо, торговельного балансу відображає конкурентоспроможність даної країни на міжнародних ринках, слабкість або силу її економіки.
Торговельний баланс України (з урахуванням послуг) 1997 та 2000 років відображено у таблиці 24. Проаналізуємо його з точки зору інформації про стан торговельних відносин України з іншими країнами.
Таблиця 24