Тема 2. Сучасний стан міжнародного гуманітарного права : розвиток і криза.

Лекція 1

1. Поняття гуманітарна криза.

2. Чинник загострення гуманітарної ситуації.

3. Гуманітарний прогрес при розв’язанні складних проблем збройного насильства у міжнародних відносинах.

4. Морально-правові проблеми гуманітарних криз.

5. Криза гуманітарного міжнародного права.

Семінарські заняття :

1. Поняття «міжнародне гуманітарне право».

2. Поняття «гуманітарна криза».

3. Криза гуманітарного міжнародного права.

4. Принципи міжнародного гуманітарного права.

5. Загострення гуманітарної ситуації.

6. Внутрішні конфлікти.

7. Сучасний стан кризи.

Тема 2. Сучасний стан міжнародного гуманітарного права : розвиток і криза.

Гуманітарні кризи в далеких африканських країнах Руанді та Сьєрра-Леоне, у більш наближених до кордонів України — авто­номному краї Косово (Югославія) та невизнаній республіці Чечні-Ічкерії (Росія) стали «знаменними» подіями кінця XX-го століття з багатьох точок зору: морально-правового змісту нового розумі­ння державного суверенітету, ефективності «силового» вирішен­ня назрілих етнонаціональних конфліктів, інтелектуальної спро­можності спільноти долати антигуманні виклики при поширенні різних форм соціального насильства, в умовах масових порушень прав і свобод людини. Не менш тривожними є й духовні наслідки кризи: сугестивний настрій поширився і на тих, хто не бере без­посередньої участі у збройній боротьбі, а звична індиферентність пересічного обивателя по відношенню до страждань сотень тисяч біженців доповнює чисельні прояви гуманітарної кризи.

Фахівці вважають, що сучасне суспільство зіштовхнулось із проблемою інтелектуальної недостатності тих, хто, визна­чає орієнтири світової політики, спрямованої на вирішення конфліктогенних ситуацій. Глобальні процеси набули непередбачуваного динамічного характеру, а світова політика не поз­бавилась застарілих підходів при спробі адекватного реагування на нові виклики людству. Міжнародні конфлікти здебільшого стали розвиватись не згідно логіки лінійних процесів, а наближа­тись до тих, що потребують нових сінергетичних вимірів, поширюватись по законах теорії нестабільності — спрогнозувати, пе­редбачити їх наслідки на рівні повсякденного розуму, «здорового глузду» майже неможливо. Так, у вищезгаданій кризі в Руанді у збройному кривавому конфлікті зійшлись представники народностей хуту і тутсі, етнокультурні розбіжності якими знайти не­легко: релігійні вірування і мова народностей однакові, а серед звинувачених опинились священнослужителі, носії миротворчих ідей. За таких умов незрушеними дороговказами залишаються універсальні гуманітарні надбання людства: міжнародне гумані­тарне право і право прав людини, мораль і совість суспільства, культура миру і «правила війни».

Ситуацію з контроверзою «гуманізм і збройні конфлікти» в сучасних умовах характеризують у термінах «гуманітарна катаст­рофа», «гуманітарна криза», «гуманітарні акції» і т.ін. Вони нага­дують повідомлення з місць глобальних катастроф. Є ще один чинник загострення гуманітарної ситуації. Втрата гуманістів, яскравих особистостей з життєвим прикладом служін­ня гуманітарним ідеалам, якими були Анрі Дюнан, Френсіс Лібер, Альберт Швейцер також виступає одним з особистісних причин ускладнення процесу гуманізації війн.

Морально-правові проблеми гуманітарних криз також висвіт­лились з усією гостротою. Норми бойової моралі відійшли ще на більшу відстань від вимог гуманізму: застосування «точної зброї» позбавило командира від вагань вибору найбільш доцільних за­собів застосування зброї з точки зору поєднання правил гуман­ності і приписів військової необхідності, а до чеснот вояка більше не відносяться лицарські правила «рівних шансів». Якщо під час Другої світової війни проводились заборонені правом і мораллю медичні експерименти у концтаборах над здоровими полонени­ми , тобто мали якийсь «сенс», то тепер у Сьєрра-Леоне зафіксо­вані табори з «ампутантами» — цивільними особами, що скалічені виключно з антилюдяних мотивів. Розстріл молодого сербського офіцера з нареченою на східцях церкви, масові знущання над жінками-мусульманками під час югославської кризи 1994-1995 pp. ста­ли полюсами взаємної безглуздої ненависті.

Навіть пошуки адекватної назви гуманітарної правової доктри­ни :»право війни», «право під час збройних конфліктів», «міжна­родне гуманітарне право» віддзеркалюють складні внутрішні про­цесі цієї галузі міжнародного права. І в новішій монографії з міжнародного гуманітарного права, виданій на теренах України останнім часом, Л. Тимченко констатує, що в науці міжнародно­го права вищеназвана галузь не має усталеної назви.

У статті 38 Статуту Міжнародного суду, який є невід'ємною частиною Статуту ООН, вказано, що під час роботи суд засто­совує «доктрини найбільш кваліфікованих спеціалістів з публічного права різних націй у якості додаткових засобів для визначення правових норм». Це також система цілісних по­глядів і концепцій щодо сутності, змісту, місця МГП у системі права, його регулятивних можливостей в сучасному світовому порядку. У вузькому значенні під доктриною розуміється су­купність загальнотеоретичних підходш до принципових проблем міжнародного права, що міститься у класичних наукових пра­цях юристів-міжнародників. При усвідомленні і розтлумаченні в системі освіти вони можуть включатись у міжнародно-правову культуру суспільства. Головним завданням правових доктрин є знаходження фундаменту права («людська природа» у натуралістів; «воля» у волюнтаристів; «результат процедури» у позитивістів, «гуманізм» в доктрині права прав людини), у також формуються нові правила регулювання міжнародних взаємин, які мають ста­ти нормами міжнародного права за умов визнання міжнародною спільною. У сучасному світі значення правових доктрин не зменшуєть­ся, хоча наука міжнародного права і озброєна усталеною систе­мою принципів, норм, приписів.

Не може не турбувати міжнародно-гуманітарна криза на нерег­іональному рівні. Громадянська війна у Колумбії, яка точиться п'яте десятиріччя, перманенті виступи партизан у Мексиці, масові по­рушення прав людини у країнах Карибського басейну демонст­рують з одного боку неусталеність регіональної латиноамери­канської гуманістичної традиції (вона буде проаналізована у де­в'ятому розділі робити) і низьку ефективність латиноамерикансь­ких миротворчих інституцій. З іншого боку, підсилюється «ко­рисливий» інтернаціональний мотив багатьох регіональних збройних конфліктів.

Очевидно, звернення до регіональних особли­востей гуманізації збройної боротьби слід проводити у поєднанні з врахуванням «релігійного фактору».