§ 22. Другорядні члени речення і принципи їх класифікації

Члени речення, що граматично залежать від головних чле­нів, доповнюючи або пояснюючи їх у тому чи тому відношен­ні, або від речення в цілому, називаються другорядними. Таку назву вони дістали не через те, що мають другорядне значен­ня для висловлення думки загалом, а тому, що їх роль по­лягає здебільшого у поясненні головних членів речення, у зв'яз­ку з чим дехто називав їх пояснювальними, і наявність їх у ре­ченні не завжди є обов'язковою: мінімум речення забезпечу­ється наявністю тільки головних членів у двоскладному реченні чи головного члена — в односкладному, і навпаки, другорядні члени речення не можуть самі собою становити речення, не можуть обходитися без головних членів (підмета і присудка). Якщо ж їх з якихось причин немає в реченні, то вони зазвичай виявляються з контексту чи ситуації мовлення. Другорядними члени речення називаються лише з погляду його структури, а не змісту, бо нерідко саме в них міститься основний зміст. Іноді саме вони (другорядні члени) є носіями основного значення, тобто за наявності тільки підмета й присудка в окремих випад­ках зміст речення виявляється неповним, незавершеним. Так, речення Студенти одержали; Студенти люблять набувають повноти змісту тільки завдяки другорядним членам: Студен­ти одержали (що?) відмінні (які?) ощнки; Студенти люблять (що?) уроки (які?) мови.

В ученні про другорядні члейй речення у вітчизняному мово­знавстві визначилося два основних підходи —логіко-граматич-ний і формально-граматичний. Представники логіко-граматич-ного напряму (О. X. Востоков, Ф. І. Буслаєв та ін.) пов'язували виокремлення другорядних членів речення з їхнім значенням, прихильники формально-граматичного напряму {Потебня О. О. Из записок по русской грамматике. — М., 1958. — Т. 1-2. — С. 124; Фортунатов Ф. Ф. Избранные труды. — М., 1956. — Т. 1. — С. 184; Пешковский А. М. Русский синтаксис в научном освещении. — М., 1956; Шахматов А. А. Синтаксис русского языка. — Л., 1941. — С. 238, 279) при визначенні другорядних членів речення виходили з типу синтаксичного зв'язку слів у словосполученні і способу їх вираження. Інші (Овсянико-Кули-ковскийД. М. Синтаксис русского языка. — СПб., 1912) нама­галися поєднати обидва підходи до другорядних членів речен­ня, а деякі мовознавці (Петерсон М. М. Очерк синтаксиса рус­ского языка. — М.; Пг., 1923) взагалі відмовилися від виокрем­лення другорядних членів речення.

У сучасних посібниках для шкіл і вищих навчальних закла­дів зберігається традиційний підхід до другорядних членів ре­чення, які розглядаються як логіко-граматичні категорії. Такий погляд на другорядні члени речення усталився у вітчизняній науці протягом ЗО—40 років, хоча деякі відступи від нього спо­стерігаються навіть у першій академічній граматиці української мови («Курс сучасної української літературної мови», 1951).

Залежно від синтаксичної функції другорядні члени речен­ня поділяються на додатки, означення та обставини.

В основу такого поділу покладено насамперед логічні по­няття об'єкта, атрибута й обставини, а не мовні факти. Однак ці логічні категорії знаходять опору в граматичних формах, що виявляються в членах речення, які виражають певні синтаксичні відношення і перебувають між собою у певних синтаксичних зв'язках. Будучи категорією функціональною, члени речення для свого матеріального вираження мають, з одного боку, певні частини мови, точніше, форми цих частин мови. З іншого боку, частини мови в історичному аспекті — це застиглі члени речен­ня, тобто категорії, що виокремилися на основі функціональ­них ознак, у зв'язку з чим між частинами мови і членами речен­ня існують певні співвідношення. Ядро кожного другорядного члена становлять такі члени речення, синтаксична функція яких співвідносна з їх морфологічним вираженням. Так, найтипові-шим способом вираження додатків є прийменниково-відмінкові форми імен, означень — прикметники й інші узгоджувані части­ни мови, а обставин — прислівники. Отже, є способи виражен­ня членів речення типові, що властиві їх синтаксичній і морфо­логічній природі, і нетипові, що не визначаються їх морфологіч­но-синтаксичною природою. Члени речення, спосіб виражен­ня яких відповідає їхній синтаксичній функції, називаються морфологізованими, а члени речення, спосіб вираження яких не відповідає їхній основній синтаксичній функції, — немор-фологізованими. Так, у реченні Тихесенько вітер віє (Т. Ш.) сло­во тихесенько є морфологізована обставина способу дії, бо ви­ражена типовим для обставин способом — прислівником, а в реченні На майдані коло церкви революція іде (П. Т.) слова на майдані, коло церкви — неморфологізовані обставини, бо вони, хоча й відповідають на питання обставин місця де?, виражені нетиповим для них способом — іменниками з прийменниками.

Другорядні члени речення, перебуваючи у підрядному зв'яз­ку з головними, доповнюючи, уточнюючи, пояснюючи їх у тому чи тому відношенні, водночас є засобом поширення речення. Саме завдяки їм поширюється його предикативне ядро, а ре­чення з непоширеного перетворюється на поширене, набуваю­чи семантичної й структурної завершеності.

§ 23- Додаток

Додаток—це другорядний член речення, що означає предмет, на який переходить або щодо якого здійснюється дія або виявля­ється ознака. Додатки найчастіше виражаються іменниками в непрямих відмінках як з прийменниками, так і без них і відпові­дають на питання непрямих відмінків. Зрідка додатки можуть виражатися займенниками, співвідносними з іменниками, кількісними числівниками, а також будь-якою частиною мови, що виступає в ролі іменника, тобто субстантивується, та спо­лучениями слів різного характеру. Додаток відноситься до дієслова, іменника, прикметника, прислівника, зокрема до так званих предикативних прислівників, і може бути виражений тими самим частинами мови, що й підмет:

1. іменником у непрямих відмінках без прийменника або з прийменником (найчастіше): Кожен день приносив якусь новину (А. Г.); Пішов на свій базар, купив хліба, огірків, пшенички (Г. К.-О.) Спасибі за хліб, за_сіль і за_обід (П. М.);

2. займенником, співвідносним з іменником: Все б дивився я наних (П. Т.); Батько іде помалу, веде його за_руку_(П. М.);

3. числівником: Семеро одного не ждуть (Н. тв.); Чабан гля­нув на_обох (П. М.);

4. субстантивованими прикметниками і дієприкметниками: Вона згадала вчорашнє_ (П. М.); В мене нема тут знайомих (М. К.); Штабний офіцер змолдованином-перекладачем допиту­вав полонених (О. Г.);

5. порядковим числівником або займенником, співвіднос­ним з прикметником (субстантивованим): Деяким треба було йти у ліву руку, другим — у праву, третім_— прямо. (П. М.);

6. інфінітивом: Ой, як хочеться учитись (ТІ. Т.); Не хочеть-ОЖ чогось ні розташовуватись, ні роздягдтись_(С. В.).; Зимою Іцик почав учити Германа читатий писдти_(1. Ф.): Я хотів би у пісні, як ти, золотою струною дзвеніти (В. Сос);

7. прислівником (субстантивованим): А молоді про «завтра» сперечатись, боротись ж^<сьогюдні»_узялись (М. Р.);

8. вигуком (субстантивованим): Несла ворона до мого двора, мов хліба крихітку, картаве <<кра» (І. Н.);

9. словосполученням кількісних числівників або слів багато, мало, немало, кілька, декілька тощо з іменниками: Чернишеві вдалося подавити (що?) кілька вогневих точок (О. Г.); Поїхав Онисько до Чижика, привіз і собі три_мішки борошна (ТІ. М.);

10. стійкими словосполученнями: Вітер зривав зі степу хвилі куряви (О. Г.У. Любив дід гарну бесіду та добре_слово (О. Довж.);

11. фразеологічними (нерозкладними) словосполученнями: Рілля біліє (в чому?) в бабинім тім літі^ немов по всім широкім світі полотна білі простеля (А. М.); Вас не забуть мені, як рідну Третю_Роту (В. Сос);

12. цілим реченням: «Ойм£)шм^^^с^^^м/яо>> хочеться не читати, а співати (М. Р.).

Залежно від того, як дія спрямована на предмет, поширюєть­ся на нього, додатки поділяються на прямі й непрямі.

Прямий додаток означає предмет, на який безпосередньо спрямовано дію перехідного дієслова або дієприслівника, утво­реного від перехідного дієслова. Перехідне дієслово завжди потребує прямого додатка, оскільки без нього речення не буде

завершеним. Наприклад, речення Ми тривожим стратосферу, атомне яд^оі сферу_(П. Т.) без додатків стратосферу, (атомне) ядро і сферу не можна вважати завершеним, бо перехідне дієслово тривожим має надто широке значення і потребує уточнення пря­мим додатком.

Найчастіше прямий додаток виражається знахідним від­мінком іменника, займенника або іншої частини мови чи сло­восполучення, вжитих субстантивовано (у значенні іменника) без прийменника. Це основна форма вияву прямого додатка в українській мові. Знахідний відмінок додатка показує, що дія, названа присудком, повністю переходить на предмет, поши­рюється на нього й охоплює його. Крім знахідного відмінка без прийменника, прямий додаток може бути виражений та­кож формою родового відмінка іменника без прийменника, вжитого у значенні знахідного. Це буває у таких випадках:

1. коли дія, названа дієсловом чи дієприслівником, спрямо­вана не на весь предмет, а лише на його частину: Христя швидко насипала борщу (П. М.);

2. при повному охопленні об'єкта дією, але з обмеженням у часі: Пішов Хома по сусідах позичати хліба (М. К.);

3. при позначенні кількості предметів, на які поширюється дія дієслова або дієприслівника: Не треба було чіпати моркви^

4. якщо при перехідному дієслові або дієприслівнику стоїть частка не і все речення набуває значення заперечності: І молота із рук ніхто не випускав (І. Ф.). При заперечному присудку, ви­раженому перехідним дієсловом, прямий додаток може мати також форму знахідного відмінка: Не плач, Катерино, Не по­казуй людям сльози (Т. Ш.).

Прямий додаток може виступати у формі родового відмінка, якщо він виражений іменником, що означає неживі предмети, і залежить від предикативних прислівників: шкода часу, жалко паперу, грошей. Якщо ж ці предикативні прислівники керують іменниками, що означають істот, то додаток виражається знахід­ним відмінком: ІІІкпда_матір покидати в нетопленій хаті ГГ. Ш.).

Непрямий додаток — це додаток, що відноситься до членів речення, виражених неперехідними дієсловами, до іменників, прикметників, прислівників, і може бути виражений формами непрямих відмінків без прийменників і з прийменниками та інфінітивом.

Залежно від способу оформлення керування у словосполу­ченні розрізняють два різновиди непрямого додатка — безпри­йменниковий і прийменниковий. Це стосується додатків, вира­жених іменниками та займенниками, співвідносними з іменни­ками, і субстантивованими словами. Ці додатки зазвичай зале­жать від дієслова.

З Сучасна українська мова

65

Непрямі відмінки іменника чи інших частин мови, вжитих у значенні іменників, завжди зберігають предметність. Вони можуть означати:

1. суб'єкт дії (родовий суб'єкта): відхід поїзда, прибуття літака; орудний суб'єкта: занесені снігом, затверджені радою;

2. об'єкт, на який повністю чи частково спрямована дія (зна­хідний зовнішнього об'єкта): будуємо новий корпус, думали про майбутнє; давальний додаткового об'єкта: подарую братові, пишу товаришеві;

3. ціле, на частину якого спрямовано дію (родовий части­ни): купити хліба, нарубати дров;

4. знаряддя дії (орудний знаряддя): копати лопатою, руба­ти сокирою;

5. предмет, що є об'єктом якоїсь дії (орудний зовнішнього об'єкта): керує гуртком, захоплюється балетом;

6. предмет порівняння з чимось чи якоюсь ознакою (родо­вий порівняння): гірший від нього, менший за мене;

7) предмет, що є об'єктом виміру: кілограм хліба, відро вапна. Непрямий додаток може бути виражений інфінітивом. Це

так званий об'єктний інфінітив. Він залежить від дієслова або іменника дієслівного походження: Чіпка не схотів пити (П. М.); Випадковий перехожий просить підвезти.