§11. Види синтаксичного зв'язку в реченні

Речення — це синтаксична одиниця, що якісно відмінна від словосполучення, і йому властиві особливі види синтаксичних зв'язків. Якщо для словосполучення характерні підрядні син­таксичні зв'язки — узгодження, керування, прилягання, то для речення — такі зв'язки, як координація (присудковість, чи пре­дикативність), співрозміщення, а в окремих випадках також тяжіння.

Координація — це взаємоспрямований синтаксичний зв'я­зок між головними членами речення — підметом і присудком. Так, у реченнях Він малює, Ми пишемо, Ви читаєте, з одного боку, особові займенники він, ми, ви, що виступають у функції підметів двоскладних речень, визначають форму дієслів малює, пишемо, читаєте, що вживаються в ролі присудків, а з друго­го — форми дієслів малює, пишемо, читаєте граматично вжи­ваються відповідно до займенників він, ми, ви.

Координація (чи зв'язок присудковості, предикативності) відрізняється від узгодження як різновиду синтаксичного зв'яз­ку, властивого для словосполучення. Ці відмінності полягають у тому, що: 1) узгодження — зв'язок однобічний, а координа­ція —взаємоспрямований; 2) узгодження здійснюється за всією системою форм (рання весна, ранньої весни, ранній весні і т. ін.), а при координації поєднуються тільки дві певні словоформи (Він малює, Ми пишемо, Ви читаєте); 3) при узгодженні вико­ристовуються форми слів, а при координації—порядок слів та інтонація (пор.: Рання весна — узгодження; Весна рання; Весна рання?— координація); 4) при узгодженні виникають атрибу­тивні відношення (рання весна), а при координації — предика­тивні (Весна рання).

Зв'язок між підметом і присудком може бути формально і не виражений. У такому випадку предикативні відношення між ними виявляються на основі їх взаємного розташування. Такий синтаксичний зв'язок називається співрозмішенням. Наприклад, у реченні Місто над морем підмет місто і складений іменний присудок над морем граматично не уподібнюються, а преди­кативні відносини між ними встановлюються шляхом певної логічної послідовності співрозміщення словоформ одна щодо одної — поняття предмета передує поняттю ознаки: Сад у цвіту; Криниця поряд; Він із селян.

Деяким двоскладним реченням з особливою структурою при­судка притаманний синтаксичний зв'язок, що називається тяжін­ням. Наприклад, у реченнях на зразок Він прийшов втомлений (втомленим); Погода видалась гарна іменна частина складеного присудка (втомлений, гарна) співвідноситься з підметом (він, по­года) через посередність третього компонента (прийшов, видалась).

Для речення характерний також сурядний зв'язок слів, за якого словоформи займають однакові позиції. Цей зв'язок за­звичай використовується при поєднанні однорідних членів, а також складносурядних (рівноправних) речень, предикативні частини яких виступають як рівноправні. Словосполученням такий вид зв'язку не властивий.

§ 12. Типи речень у сучасній українській мові

Українська мова характеризується багатством і різноманіт­ністю типів речень, що мають різне призначення, сферу вживан­ня, структуру. Залежно від ознаки, взятої за основу класифіка­ції, всі речення поділяються на групи: 1) за модальністю, тобто за характером вираження відношення до дійсності, — на ствер­джувальні і заперечні; 2) за метою висловлювання, тобто за функ­цією, комунікативною направленістю, — на розповідні, питальні, спонукальні (імперативні), кожне з яких за умови надання йому особливої інтонації й емоційного забарвлення може стати й оклич­ним; 3) за структурою, залежно від того, який її елемент покла­дено в основу, — на: а) прості й складні (залежно від кількості предикативних одиниць, що входять до їх складу); б) одно­складні і двоскладні (за наявністю одного чи двох головних членів як організуючих центрів речення); в) поширені й непоши-рені (за наявністю або відсутністю другорядних членів речен­ня); г) повні і неповні (за наявністю всіх чи тільки деяких необхід­них членів певної структури).

Поділ речень на стверджувальні і заперечні пов'язаний з ха­рактером зв'язку між предметом мовлення (суб'єктом) і тим, що про нього повідомляється. Якщо цей зв'язок усвідомлюєть­ся як реально існуючий, речення називається стверджувальним; пор., наприклад: Вихователь творить найбільше багатство су­спільства — людину (В. С), де зв'язок між предметом мовлення (вихователь) і тим, що про нього мовиться, усвідомлюється як справжній, реальний. Граматичне оформлення цих речень ха­рактеризується відсутністю при присудку чи головному члені односкладних речень заперечної частки не, хоч як засіб писем­ного ствердження може виступати ще й стверджувальна част­ка так, що стоїть на початку речення, а також частка не, яка приєднується до відносних займенників чи прислівників як засіб зв'язку підрядних частин з головною; наприклад: Так] У спра­ведливих армій доля завжди прекрасна (О. Г.); Куди не глянеш — скрізь погано (Т. Ш.).

Заперечні речення — це такі речення, в яких зв'язок між суб'єк­том і тим, що про нього повідомляться, негативний. З грама­тичного погляду в цих реченнях заперечується ознака підмета, виражена присудком, а їх граматичне оформлення здійснюєть­ся за допомогою часток не, ні та повторюваних сполучників ні — ні, ані — ані. Розрізняють речення загальнозаперечні (з простим і підсиленим запереченням), в яких заперечується присудок (наприклад, Нехай ні жар, ні холод не спинить вас. — І. Ф.), і частково заперечні, в яких заперечується якийсь інший член (наприклад, Не від праці старіє людина, а від горя. — Н. тв.).

За метою (функцією) висловлювання, за комунікативною спрямованістю розрізняють речення розповідні, питальні та спонукальні (імперативні).

Розповідні речення містять повідомлення про якісь факти дійсності, події, явища тощо. Будучи найпоширенішими типом речень в українській мові, вони дуже різні за змістом, функ­цією і будовою. Спільною особливістю їх є відносна завер­шеність думки, яка передається специфічною розповідною інто­нацією — спокійною, рівною, з пониженням на кінці речення і підвищенням на слові чи групі слів, на яких робиться логічний наголос (наприклад, Реве та стогне Дніпр широкий, Сердитий вітер завива,Додолу верби гне високі, Горами хвиліпідійма (Т. Ш.).

Питальні речення виражають намагання мовця про щось довідатись від співрозмовника, одержати якусь інформацію. Граматичними засобами оформлення цих речень є особлива питальна інтонація, яка різко чи поступово підвищується на початку речення і поступово знижується в кінці, а також пи­тальні слова — займенники, прислівники, частки (хто, що, коли, чому, де, куди, звідки, який, чий, хіба, невже тощо). За допомо­гою питальної інтонації розповідне речення, не змінюючи його лексичного складу і структури, можна перетворити на питальне. При цьому в реченнях без питального слова інтонація підви­щується на слові, що логічно виділяється (пор.: Він написав книжку. —■ Він написав книжку?— Він написав книжку?— Він написав книжку?), а в реченнях з питальними словами інтонація підвищується на цих словах (пор.: Хто ж од нас у світі дуж­чий? І з яких країн? — П. Т.).

Залежно від значення, зокрема характеру інтонації, серед питальних речень вирізняють: а) власне питальні, що містять запитання, на яке неодмінно треба відповісти (наприклад: — Ти мене не забула? — Ні, не забула. — Ждала? — Ждала. — М. К.); б) питально-стверджувальні, в яких у самому запитанні є елемент ствердження (наприклад: Хіба так людині жити? — О. Г.); в) питально-спонукальні, що містять спонукання, вира­жене через питання (наприклад: Чому б з тобою нам не поєдна­ти дружбу?— Л. Г.); г) риторично-питальні, що містять твер­дження чи заперечення і не потребують відповіді (наприклад: Хто може випити Дніпро, Хто може виплескати море, Хто наше злото-серебро Плугами кривди переоре, Хто серця чисто­го добро Злобою чорною поборе? —Уі.. Р.).

Питальні речення виконують найрізноманітніші стилістичні функції, що пояснюється їх великими виражальними можли­востями.

Спонукальні (імперативні) речення виражають волю або намагання мовця спонукати співрозмовника до якоїсь дії. Вони дістають граматичне оформлення: а) за допомогою різних форм вираження присудка (найчастіше у формі наказового способу); б) за допомогою особливої інтонації; в) використання спеціаль­них спонукальних часток (-но, -бо, ну, та, би, дай, давай, бодай, хай, нехай тощо).

Найважливішим засобом оформлення спонукальних речень є спонукальна інтонація: речення, що виражають наказ, вимогу, заборону, вимовляються голосом підвищеного тону, більш на­пружено, а речення, що містять прохання, пораду, застережен­ня, — нижчим тоном, з меншим напруженням.

За способом вираження присудка серед спонукальних ре­чень розрізняють: а) речення, в яких у ролі присудка виступає дієслово у формі наказового способу: Вийди, коханая, працею зморена, хоч на хвилиночку в гай (М. Стар.); б) речення, в яких присудком є дієслово у формі дійсного способу в значенні нака­зового: Тихцем покликав Бабака: Пішли, Васю (Ю. 3.); в) речення, в яких присудок виражений дієсловом у формі умовного спо­собу в значенні наказового: Ви лягли б, мамо, спочити (П. М.); г) речення, в яких присудок виражений інфінітивом: Твоїми б, Якиме, устами та мед пити (П. М.); ґ) речення, в яких прису­док виражений формою третьої особи теперішнього чи майбут­нього часу зі спонукальними частками хай, нехай, бодай та ін.:

Хай чабан, —усі гукнули, — за отамана буде (П. Т.); д) речен­ня, в яких присудок виражений різними дієслівними формами з різними частками: Давайте, хлопці, заспіваємо абощо (С. В.).

У розмовному мовленні в значенні спонукальних нерідко використовуються різні неповні, обірвані речення: Мовчать! Взяти їх! (О. Довж.). Структурним центром спонукальних ре­чень у розмовному мовленні можуть бути вигуки геть, гей, гай­да, марш, цить тощо: Гетьте, думи, ви хмари осінні (Л. У.).

Будь-яке розповідне, питальне, спонукальне речення, якщо воно вимовляється з певним емоційним забарвленням, що супроводжується підсиленням тону голосу, перетворюється на окремий різновид — окличне речення. Від інших окличні ре­чення відрізняються лише інтонацією, хоч іноді їм властивий своєрідний порядок слів, а також наявність підсилювальних часток (як, що за) та вигуків.

Інтонаційне забарвлення окличного речення залежить від його змісту. В реченнях, що виражають почуття захоплення, гніву, ненависті, обурення тощо, інтонація здебільшого підси­лена, але рівна (голос підсилюється в кінці речення): Леле!Який світ широкий! Гори і гори без краю! (О. Г); Яка краса відроджен­ня країни! (Л. У.). У реченнях, що виражають інтелектуальний стан людини (сумнів, іронію, невпевненість тощо), інтонація різко не підсилюється навіть у кінці речення: Матінко, мати, п'ю — не нап'юсь, Дивлюсь очима — не надивлюсь! (ТІ. У.).

Серед окличних речень розрізняють: а) розповідно-окличні: Як чудесно жити, як творить чудесно! (В. Сос); б) питально-окличні: Хіба ж не завжди молодь попереду?! (П. Т.); в) спону­кально-окличні: Лупайте сю скалу! Нехай ні жар, ні холод не спинить вас! (І. Ф.).

Окличні речення вирізняються емоційною насиченістю й широко використовуються в поезії, публіцистиці, а також у роз­мовному мовленні, в якому їх певна логічна незавершеність компенсується ситуацією, жестами.

За структурними ознаками (залежно від того, які з них по­кладено в основу) речення класифікуються по-різному.

Однією з основних ознак речення, як відомо, є предикатив­ність, що полягає в наявності у кожному реченні предикативно­го центра. Залежно від кількості таких центрів (одиниць) ре­чення поділяються на два типи: 1) прості, що мають лише один предикативний центр (наприклад: Споконвіку Прометея там орел карає. — Т. Ш.; Надворі смеркало і сутеніло. — І. Н.-Л.); 2) складні, які мають два або кілька предикативних центрів, що становлять семантичну, граматичну та інтонаційну єдність (на­приклад: / колишеться м'ята, і тремтить далина, І доріг тих багато, а вітчизна одна. — А. М.).

У кожному зі структурних типів речень, у свою чергу, ви­окремлюються ще й їх різновиди. Так, складні речення поді­ляються на складносурядні, предикативні одиниці яких поєдну­ються сурядними сполучниками, складнопідрядні, предикативні одиниці яких поєднуються підрядними сполучниками і сполуч­ними словами, а також безсполучникові, складові елементи яких поєднані за допомогою однієї лише інтонації. Низку різновидів з погляду структурної будови мають і прості речення. Так, за­лежно від структурних відмінностей серед них виокремлюють: 1) двоскладні речення, в яких є обидва члени граматичного центру (підмет і присудок), два граматичні склади — склад (гру­па) підмета і склад (група) присудка (наприклад: Світла ніч стояла над горами (О. Г.), де маємо склад підмета світла ніч і склад присудка стояла над горами); 2) односкладні речення, в яких наявний один склад, один головний член (поширений або непоширений), співвідносний з присудком (наприклад: Уже пахло морем. — О. Г.) або з підметом (наприклад: Сніг і вітер. Ніч зимова. — В. Сос).

Наявність головних членів (підмета і присудка) у двосклад­ному реченні або головного члена в односкладному є обов'яз­ковою, бо саме вони становлять основу речення, саме в них виявляється найістотніша його ознака — предикативність.

Окрім головних членів, до складу речення часто входять і другорядні, які, перебуваючи у підрядному зв'язку з головними членами чи між собою, слугують для пояснення, доповнення значень головних членів і є засобом поширення речення. За­лежно від наявності або відсутності другорядних членів роз­різняють: 1) непоширені речення, які складаються з одних го­ловних членів (пор. кінцівку відомої поезії П. Г. Тичини «На майдані»: Замовкає річ. Вечір... Ніч..., де перше речення непо-ширене двоскладне, а друге та третє — непоширені одно­складні); 2) поширені, в яких крім головних (головного) є й дру­горядні члени, що залежать від головних, певним чином пояс­нюючи, доповнюючи їх. Непоширене речення містить у собі граматичний мінімум речення, а поширене — його розшире­ний склад.

Завершуючи розгляд класифікації речень за структурною ознакою, зупинімося на розрізненні їх типів за наявністю або частковою відсутністю необхідних членів певної структури речення. За цією ознакою всі речення поділяються на: 1) неповні, що характеризуються неповнотою граматичної структу­ри (складу), внаслідок того що в них відсутній один або кіль­ка членів (головних або другорядних), які легко відновлюють­ся із контексту чи ситуації мовлення; 2) повні, в яких є всі чле­ни, необхідні для їх розуміння поза контекстом і ситуацією мовлення. Пор., наприклад: У цей вечір ніхто не прилетів. Наступного теж ніхто. — О. Г. Тут перше речення повне, а друге неповне, бо в ньому відсутні як присудок не прилетів, так і додаток вечора, які легко відновити з першого речення.