Тема 5. Закономірності розвитку науки і еволюційні моделі зростання знання /3 год./

1. Історія науки і розвиток.

2. Закономірності розвитку науки.

3. Еволюційна епістемологія.

4. Модель зростання знання за Карлом Поппером.

5. Динаміка науки: концепція зміни наукових парадигм Т. Куна, методологія дослідницьких програм І. Лакатоса, методологічний анархізм П. Фейєрабендта.

Проблеми становлення, формування і розвитку наукового знання є центром уваги сучасної філософії науки. Потреба розгляду і вирішення цих проблем обумовлена докорінними перетвореннями в характері розвитку науки, змінами стилю наукового мислення, необхідністю осмислити наслідки науково-технічного прогресу, його впливу на соціальні процеси, що відбуваються в сучасному світі. Інтенсивність руху сучасної науки та її практичного застосування вимагає усвідомленості та керованості його відповідно дійсно гуманістичному розвитку суспільства.

Знання має суспільно-практичну природу. Генезис знання, історія його становлення від первинного до наукового й подальшого розвитку наукової теорії у взаємодії з науковою практикою являє собою соціально детермінований процес. Передісторія науки – виникнення й нагромадження знань безпосередньо у виробничій діяльності. Наука зароджується, виникає як практично зорієнтоване знання, отримане й застосовуване в різних видах господарської діяльності людини, безпосередньо уплетене в цю діяльність. Становлення науки здійснюється як збереження і наслідування таких знань, спрямованих на здійснення певних доцільних продуктивних дій і рішення окремих практичних завдань. Перш за все це математичні, астрономічні, географічні, механічні, ботанічні, зоологічні, анатомічні й ін. знання.

Наприклад, практична математика як вона виникає в Древньому Єгипті (2664-2155 до н.е. Давнє царство, 2052-1786 до н.е. Середнє царство) і Месопотамії (4 тис. – 3 тис. до н.е. – 539 до н.е.) є видом діяльності, спрямованим на здійснення певних практичних дій. Математичні тексти Давнього Єгипту, Месопотамії, Вавилона, Ассирії (ХХ в. до н.е. – VII в. до н.е. ) не містять розподілу знань на математичні дисципліни – геометрію й арифметику. Для встановлення подібності завдань при їхній систематизації вирішальним моментом був не їхній математичний зміст, а практичне призначення, тобто в одну групу поєднувалися завдання, з якими доводилося мати справу в тім або іншому випадку, виходячи з роду діяльності.

З суспільним розподілом праці на фізичну і розумову відбувається виділення знання з практичного досвіду і поступове набуття ним відносно самостійної від практики теоретичної форми, а виробництво такого знання також виділяється як спеціальний вид пізнавальної діяльності. На відміну від практичної систематизації знання, теоретична її форма оперує логічними поняттями, доказами і спростуваннями, здійснює логічний перехід від одних положень до інших. Разом з цим утворюється теоретичне або так зване чисте знання.

Формою теоретичної свідомості науки виступає перша філософія. У Стародавній Греції в VI ст. до н.е. знання набуває науковості завдяки філософському понятійному узагальненню і постає вже як форма теоретичної свідомості. Тому в натурфілософських і соціофілософських вченнях античності знаходять свій початок всі окремі науки. Теоретизація знання досягає свого крайнього виразу у вигляді середньовічної схоластики, яка прагне цілком відірватися від чуттєвого буття людини і природи.

Звільнення філософії і науки від теології, секуляризація, інститулізація як самостійних форм духовної культури відбувається в Європі в епоху промислового перевороту і буржуазних соціальних революцій. Диференціація наук і їх самостійний відносно філософії розвиток у суперечливому відношенні теорії і практики є подальшим етапом розвитку наукового знання. Перетворення науки на продуктивну силу і соціальну силу, що чинить визначальний вплив не лише на виробництво, техніку і технології (НТП), але виступає чинником соціокультурного прогресу, ставить її в нові відносини до філософії. На перший план висуваються проблеми інтеграції наук, свідомого управління розвитком науки, організації наукових досліджень, їх планування і впровадження одержаних результатів у виробничу і соціальну практику. Проблеми освітньої підготовки наукових кадрів, стимулювання наукової творчості, взаємодії науки з іншими сферами суспільної діяльності, регулювання її впливу на суспільний прогрес спричинили появу наукознавства і активізували філософське дослідження науки.

Зростання ролі науки в суспільстві, збільшення її соціального престижу ставить високі вимоги до знань про науку. У сучасних умовах ці вимоги стрімко зростають і далі, стимулюючи поглиблення досліджень сфери науки в більш повному обсязі, в єдності всіх її галузей. Таке вивчення науки передбачає звернення до її історії та пізнання законів її розвитку.

Звернемось до категорії розвитку – філософського гранично загального поняття розвитку, а не уявленню про розвиток, сформульованому на частковій обмеженій основі, тому і однобічному. Категорія розвитку виражає внутрішню логіку руху, закономірності руху взагалі матерії взагалі як саморуху. Вона розкриває сутність руху – зміну взагалі незалежно від конкретних форм її існування. Розгляд саморуху передбачає вирішення питання про внутрішнє джерело руху. При цьому рух береться як перетворення всього на все в кінцевому рахунку – це перетворення взагалі, дослідження якого саме й є завданням пізнання, оскільки це основний процес, в пізнанні якого знаходить своє узагальнення будь-яке знання. Тому джерело саморуху розкривається як протиріччя загального і окремого руху в русі пізнання, яке само реалізується як рух, зміна, перетворення знання. Джерелом цього руху як саморуху є протиріччя: з одного боку, люди вирішують завдання пізнати вичерпно систему світового зв’язку в сукупності всіх його процесів, а з іншого, їх власна людська природа, як і природа всієї системності світу, не дозволяє вирішити це завдання одразу, вичерпно, остаточно, – що саме і є рушієм процесу пізнавання як нескінченого руху. Це протиріччя властиве обом факторам – і світу, і людям, воно рухає прогресом розуму і вирішується щоденно і постійно в нескінченному розвитку наукових зображень цього цілого світового зв’язку. Так само, як, наприклад відомі математичні задачі знаходять своє рішення в нескінченному ряді або ланцюговому (безперервному) дробі. Фактично кожне наукове відображення системи світового зв’язку лишається обмеженим: об’єктивно – історичними умовами, суб’єктивно – фізичними і духовними особливостями його автора.

Це протиріччя між внутрішньо необмеженою людською здатністю пізнання і її дійсним існуванням лише в окремих людях, що зовнішньо обмежені та обмежено пізнають, – вирішується у ряді послідовних поколінь, тобто здійснюється в нескінченному поступальному русі.

Отже рух пізнання є відтворенням, відображенням пізнання руху. Тою мірою, якою просувалось в історії практичне освоєння і вивчення суті руху, тою мірою рухалось вперед пізнання і поглиблювалась диференціація наук. При цьому поступальному дослідженні руху люди мали виходити з простіших зовнішніх його форм і навчитися розуміти їх перш, ніж вони змогли щось мати для осмислення вищих і більш складних його форм. Тому в історичному розвитку, наприклад, природознавства, перш за все розробляється теорія простого переміщення, механічного руху земних тіл і небесних мас, як зауважує Ф. Енгельс в «Діалектиці природи». Спираючись на це знання, наука просувається у вивченні внутрішнього молекулярного і атомного руху (фізика і хімія). Коли ці різні галузі пізнання форм руху неживої природи досягли зрілості, уможливилось наукове вивчення руху, що становить процес життя, живої природи. Пізнання органічних явищ йшло вперед тою мірою, якою рухались вперед механіка, фізика, хімія. Завдяки відкриттю клітини як первинної одиниці розвитку живих тіл і теорії розвитку органічних видів Ч. Дарвіна, стала науковою не лише біологія, але й пізнання взаємного зв’язку всіх процесів, що відбуваються в природі, набуло характеру наукової революції.

Висновок про те, що класифікація наук, кожна з яких досліджує окрему форму руху або ряд зв’язаних між собою і таких, що переходять одна в іншу, форм руху, є разом з тим класифікацією, розташуванням, згідно внутрішньо властивій їм об’єктивній послідовності, самих цих форм руху, став можливим наприкінці 19 ст. і був зроблений Ф. Енгельсом (1902-1994). Усвідомлення всезагального зв’язку розвитку відбувалося в період наукової революції 19 ст. не лише в філософській теорії розвитку (гегелівській ідеалістичній діалектиці, матеріалістичній діалектиці К. Маркса і Ф. Енгельса), але і в теорії всіх наук про природу і суспільну людину. Відбувалося осмислення того, що ті самі діалектичні закони руху, які прокладають в природі свій шлях крізь хаос незліченних змін, і в світовій історії панують над випадковістю подій, – є тими самими законами, котрі, проходячи червоною ниткою також крізь історію розвитку людського пізнання і мислення, поступово доходять до свідомості людей, що їх осмислюють. Вперше ці закони сформульовані у всезагальній формі німецьким філософом Георгом Вільгельмом Фрідріхом Гегелем (1780-1831). Розвинені на основі матеріалізму вони становлять зміст діалектики як науки про загальні закони руху як зовнішнього світу (природи і суспільства), так і мислення людини. Свідоме застосування цих законів як методу пізнання і діяльності людини лишається актуальним завданням і для нашого часу. Діалектика є для сучасної науки найважливішою формою мислення, саме вона являється аналогом і тим самим методом розуміння процесів розвитку, універсальних зв’язків, переходів з одної області дослідження до іншої.

Дія діалектичних законів розвитку в історії науки виявляється найбільш виразно в наукових революціях, які є результатом попередньої еволюції, її перериву і завершення в стрибкоподібності, неоднозначності, нелінійності, нерівномірності розвитку пізнання. Оскільки кожна наукова революція є рішенням внутрішніх протиріч пізнання, вона вирішує подвійне завдання в своєму розгортанні. По-перше, вона має негативний, критичний, руйнівний характер відносно системи старих наукових уявлень і понять, теорій і принципів, логіки і методології даної науки. Без виконання цього революційно-критичного завдання не може бути усунена основна перешкода для розробки і прийняття нових поглядів, нового способу мислення вчених, не може бути розчищено шлях для проникнення в науку нових ідей і положень.

Друге, найважливіше, завдання наукової революції – позитивне, конструктивне, творче: необхідно виробити, обґрунтувати і утвердити в науці систему нових понять, теорій, принципів і законів, а разом з цим, і це вирішальне,  нове мислення вчених, нове наукове зображення цілокупного світового зв’язку і його розуміння. Без виконання цього позитивного, творчого, революційно-стверджувального завдання як основного для будь-якої революції, в тому числі і наукової, революція не може бути доведена до свого логічного реального завершення. Кожна наступна революція є такою у відносному значенні, тобто у відношенні до попереднього періоду розвитку наукового знання, який відносно неї виступає як еволюційний, кількісний за характером. В цьому сенсі вона є запереченням попереднього, того руху знання, що сам здійснився як заперечення свого вихідного пункту, а отже – запереченням заперечення, в чому виражається дія відповідного закону розвитку.

Диференціація та інтеграція наук як взаємопроникнення протилежностей окремого і загального, різноманіття і єдності відображення світу в русі пізнання також є закономірністю їх історичного і теоретичного розвитку. Взаємодія наук як закономірність розвитку наукового знання і формування міждисциплінарних дослідницьких програм і наукових напрямів також діє як закони діалектики: суперечливо, з переходом кількісних змін в якісні відмінності, через подолання меж попереднього етапу розвитку (тобто через заперечення заперечення).

Проте сьогодні досить широке визнання в філософії науки одержала еволюційна епістемологія. В ній не визнається теорія розвитку взагалі, заперечується саме об’єктивне існування розвитку, його законів. В її дослідженнях обґрунтовується положення про те, що людина належить природному світу й повинна розглядатися наряду з іншими його складовими. Саме пристосування до цього світу і все життя людини з'являються як процес пізнання водночас і природний, і культурний. В одному з напрямків еволюційної епістемології, представленому насамперед іменами Карл Поппера, Стівена Тулміна, еволюційні моделі використовуються для дослідження росту наукового знання з урахуванням впливу соціуму й фактора культури. Це по суті теорія пізнання, де сама еволюція представлена як пізнавальний процес, під пізнанням розуміється будь-який процес рішення проблем методом проб і помилок, адаптація людини до природи інтерпретується як збільшення знання. Тим самим пізнавальний процес перестає бути чимсь таким, що тільки спеціально організується, і розглядається як такий, що реалізується у всіх видах людської діяльності.

Критичний раціоналізм  антитеза логічному емпіризму, один із найбільш радикальних раціоналістичних варіантів еволюційної епістемології і реалістичної течії в західній філософії. Карл Поппер (1902-1994), відомий представник цього напряму вживав термін "критичний" у певному позитивнму смислі, а терміни "реалізм" і "раціоналізм" Поппер використовує в дусі так званого здорового глузду.

Методологічна концепція Поппера ще одержала назву "фальсифікаціонізму", тому що її основним принципом є принцип фальсифікації. Дві ідеї спонукали Поппера покласти саме цей принцип в основу своєї методології. Перше – його критика логічного позитивізму. Логічні позитивісти піклувалися про верифікацію тверджень науки, тобто про їхнє обґрунтування за допомогою емпіричних даних. Вважалося, що такого обґрунтування можна досягти або за допомогою висновку твердження науки з емпіричних речень, або за допомогою їхнього індуктивного обґрунтування. Проте це виявилося неможливим. Наприклад, для верифікації загального судження "Усі дерева втрачають узимку листя" нам потрібно оглянути мільярди дерев, у той час як спростовується це судження всього лише одним прикладом дерева, що зберегло листя серед зими. От ця асиметрія між підтвердженням і спростуванням загальних суджень і критика індукції як методу обґрунтування знання й привели Поппера до фальсифікаціонизму і фаллібілізму його критичного раціоналізму.

Поппер відкидає існування критерію істини, що дозволив би нам виділити істину із всієї сукупності наших переконань. Навіть випадково натрапивши на істину у своєму науковому пошуку, ми не можемо із упевненістю сказати, що це – істина, вважає він. Ні несуперечність, ні підтверджуваність емпіричними даними не можуть служити критерієм істини. Будь-яку фантазію можна представити в несуперечливому виді, а помилкові вірування часто знаходять підтвердження. У спробах зрозуміти світ люди висувають гіпотези, створюють теорії й формулюють закони, але вони ніколи не можуть із упевненістю сказати, що зі створеного ними істинно.

Не можна виділити істину в науковому знанні, говорить Поппер, але постійно виявляючи й відкидаючи неправду, можна наблизитися до істини.

Можна сказати, що наукове пізнання й філософія науки опираються на дві фундаментальні ідеї: ідею про те, що наука здатна дати й дає нам істину, і ідею про те, що наука звільняє нас від оман і забобонів. Поппер відкинув першу, але в другій ідеї його методологія знайшла міцну об'єктивну основу. Надалі Імре Лакатос і інші представники філософії науки показали, що навіть і хибність наших переконань ми не можемо встановити з безсумнівністю. Так з методології була усунута й друга фундаментальна ідея. Це відкрило шлях до повного скептицизму й анархізму.

"Проблему знаходження критерію, що дав би нам у руки засоби для виявлення відмінності між емпіричними науками, з одного боку, і математикою, логікою й "метафізичними" системами, – з іншого, я називаю, – пише Поппер, – проблемою демаркації". Поппер відкинув індукцію й верифікуємость як критерії демаркації. Як критерій демаркації він приймає фальсифіцируємость, тобто емпіричне спростовування. І в цьому сенсі ненауковою виявляється не лише філософія, але і математика, і логіка. Поппер не лише визнає осмисленість метафізики, але він постійно підкреслює те велике значення, яке вона має для науки.

Поппер приходить до специфічного тлумачення наукового знання і наукового методу. Своє розуміння знання він протиставляє ессенциалізму та інструменталізму. За Поппером будь-яке наукове знання становить єдність емпіричного і теоретичного і має суто гіпотетичний характер припущення, тому є страждає помилковістю (принцип фаллібілізму). Зростання наукового знання полягає у вісуненні сміливих гіпотез і рішучому їх спростуванні, в результаті чого вирішуються наукові проблеми. Зростання наукового знання розглядалося Поппером як частковий випадок загально-світових еволюційних процесів. Загальна схема зростання знання виглядає так: Вихідна проблема  Запропонована для вирішення проблеми пробна теорія  Критика цієї теорії і усунення виявлених недоліків  Нова проблема. Зростання знання за Поппером спрямоване від старих проблем до нових і здійснюється шляхом пропозицій і спростувань. Цей процес не є кумулятивним, тобто узагальненням і вдосконаленням вже здобутого знання. Такі переходи від проблем до теорій і від теорій до проблем реалізуються на базі постійного критичного обговорення внутринаукової ситуації. Таке обговорення є основним механізмом, що забезпечує еволюцію науки.

Вчення Поппера про «три світи» стверджує існування фізичного і ментального світів (суб'єктивних і психічних станів свідомості), а також світу об’єктивного знання (об'єктивного змісту мислення і предметів людської свідомості поза суб'єктом пізнання: гіпотези, що підтвердилися, і що не підтвердилися, наукові теорії, матеріалізовані проекти і непрочитані ніким книги тощо), – ці світи не редукуються один до одного.

Ідеї Поппера отримали подальшу розробку в концепції Імре Лакатоса (1922-1974). Під їх впливом розроблялись концепції авторів, що прагнули спростувати принцип фальсифікаціонізму, наприклад, Томас Кун (1922–1996) і Пол Фейерабендт (1924-1994).