Тема 3. Наука в сучасному суспільстві. Специфіка наукового пізнання /2 год./

1. Основні форми буття і концепції науки.

2. Сутність науки і сновне завдання наукового пізнання.

3. Принципи наукового знання або критерії науковості.

4. Неоднозначна оцінка соціальної ролі науки й наслідків НТП.

5. Антиномія сцієнтизму і антисцієнтизму в ставленні до науки.

Сучасна наука сама є предметом різноманітних досліджень. Будучи багатомірним соціальним явищем, вона має різні форми буття і у всій своїй складності вивчається сьогодні з самих різних сторін, різними методами. Не дивно, що в результаті виникає ряд концепцій науки, що по-різному розуміють і визначають її.

Основні концепції науки. Існують концепції, у яких наука досліджується як історично сформована специфічна форма свідомості на відміну від філософії, політики, права, мистецтва, релігії. Наука визначається при цьому як ідеальна форма суспільної свідомості, що є відображенням і засобом розвитку матеріального виробництва, історичний прогрес якого ґрунтується на освоєнні різних способів перетворення форм матеріального руху в продуктивних силах, що своєю продуктивністю визначають форму суспільних відносин людей. У цих концепціях розкривається історія технологічного застосування наукових теорій у процесі перетворення науки в продуктивну силу суспільства. Акцент робиться на тім, що наука стає продуктивною, а виробництво науковим. Оскільки в науковій свідомості у формі теоретичної системи понять відбита дійсність у її закономірності, це дає можливість передбачення й перетворення дійсності за її законами в інтересах суспільства.

Багато концепцій ґрунтуються на розумінні науки як виду діяльності, що займає особливе місце в системі суспільного поділу праці. При цьому підкреслюється професійний характер цієї діяльності й статус ученого як професіонала. Досліджуються суб'єкти наукової діяльності, її предмет, засоби, способи (матеріально-технічна база), результати, процес їхнього впровадження у виробництво. Наука визначається із цього погляду як сфера людської діяльності, функцією якої є створення й теоретична систематизація об'єктивних знань про дійсність, узагальненням якої є наукова картина миру (И.С. Алексєєв, БСЭ). Більш вузько наука визначається як особлива, цілісна, самостійна система дослідницької діяльності людей, що поєднує вчених, техніку, установи. Вона містить у собі всі головні умови й засоби виробництва нових знань: учених з їхніми знаннями й здатностями, кваліфікацією й досвідом; поділ і кооперацію наукової праці; систему наукових установ; матеріально-технічну базу (техніка, експериментальне оснащення й лабораторне устаткування, іспитові підприємства, полігони й т.д.); засоби й методи науково-дослідної роботи; раціональний логічний апарат; систему наукової інформації й комунікації; систему відтворення й передачі всіх отриманих людством знань як спосіб подальшого вдосконалення наукового пізнання (І.І. Лемман). Імовірно, таке визначення через перерахування можна було б ще істотно доповнити й продовжити.

Якщо наука розглядається тільки як підсумований результат пізнання, то її визначають як когнітивну систему – комплекс знань, у своїй єдності законів, що дають раціональне розуміння, об'єктивної реальності й перевірених на практиці.

Соціологічні концепції, які приділяють особливу увагу тому, що наука у своєму історичному розвитку здобуває соціальні функції й разом з тим особливу структурну форму організації, визначають науку як особливий соціальний інститут, пов'язаний з іншими економічними, політичними, культурними й т.п. інституціями. Ці концепції будуються на дослідженні організаційної структури й органів управління в системі наукових установ, соціальних аспектів функціонування науки на всіх рівнях організації науково-дослідних робіт (академічний, відомчий, виробничий, вузівський і т.д.). Інституціалізована наука вивчається як форма організації соціальних відносин у науковій діяльності, як спосіб організації й спілкування людей, що займаються науковою діяльністю (наукова школа, науковий колектив, наукове співтовариство й т.п.). Внутрінаукові відносини, як і зв'язки між суб'єктами наукової діяльності і матеріальними засобівми її здійснення, також розглядаються із соціологічної точки зору.

У культурологічних концепціях науку розглядають як особливу форму матеріальної й духовної культури суспільства, що активно впливає на художню культуру, освітню культуру, політичну, соціальну тощо. Із цієї позиції науково-раціональні форми й способи розуміння дійсності й засновані на ньому технології розглядаються як визначальні стосовно будь-якої форми сучасної людської культури. Культурна суть науки розкривається в її людиностворюючій функції. Тою мірою, якою наука бере участь у розвитку сутнісних людських потреб і здатностей, вихованні й утворенні особистості, сприяє звільненню людей від непродуктивної й нетворчої праці для їх участі у творчості, вона є реалізацією гуманізму й культурою, а не просто утилітарним засобом збагачення в боротьбі приватних інтересів.

Потреба зрозуміти закони й рушійні сили розвитку науки, її місце в житті суспільства й соціальні функції, навчитися управляти розвитком самих знань приводить до виникнення історії науки й відповідних історіографічних концепцій. У них наука розуміється як підсумок життєдіяльності всього суспільства й узагальнений соціально-історичний продукт, підкреслюється соціальний характер наукових проблем, вивчається соціальна детермінація науки й наукова детермінація суспільного прогресу. Характерні навіть назви робіт авторів цього напрямку. Наприклад, «Соціальна функція науки» (1938) і «Наука в історії суспільства» (1954) Джона Бернала, англійського фізика й суспільного діяча.

У концепціях логічного й лінгвістичного позитивізму наука розглядається як логічна конструкція, формалізована система висловлень, особлива штучна мова символів і значень (синтаксис і семантика), знакова система, модель реальності.

Як спеціалізована система розвитку знання за допомогою свідомого застосування відповідних методів пізнання й побудови, доказів, а також перевірки істинності теорій, наука осмислюється в історії класичної філософської думки.

Цей огляд існуючих концепцій і визначень науки, імовірно, можна продовжити. Але вже по даних концепціях видно, що у визначенні науки вони виходять в основному не з її сутності, а з буття, реальних форм існування науки як різноманітного соціального явища. Звідси множинність дефініцій, що виділяють існування науки переважно в якійсь одній певній формі. Якщо ж поставити завдання визначення сутності науки, єдиної в різноманітті форм її існування, то воно може бути наступним: наука – загальна суспільно-історична (тобто надособистісна, існуюча в наступності поколінь) форма (спосіб) розвитку знання. Таке визначення як істотне інтегрує у своєму змісті всі розглянуті вище, оскільки наука входить у нього як знання, що розвивається, причому розвивається людьми за допомогою всього того, що перераховано в цих визначеннях. Досягаючи ступеня наукового, знання розвивається у інший спосіб, вже ефективніше, ніж стихійний рух у формі випадковості, по лінії від незнання до знання, від неточного й однобічного – до більше точного і всебічного.

У навчальній і довідково-енциклопедичній літературі деякі автори виділяють лише такі завдання науки, як опис, пояснення й передбачення процесів. Варто зазначити, що зведення наукового знання до опису явищ і констатації фактів невиправдано й спростовується всебічним функціонуванням науки в сучасному суспільстві. Наприклад, австрійський фізик Эрнст Мах ( 1838-1916), представник позитивізму, єдиною функцією науки оголосив опис відчуттів, до яких він зводив речі. "Чи дає опис усе, що може вимагати науковий дослідник? Я думаю, що так!" – писав він. Пояснення й передбачення Мах по суті зводив до опису. Теорія з його погляду – це спресована емпірія. Э. Мах писала: "Швидкість, з якою розширюються наші пізнання завдяки теорії, надає їй деяку кількісну перевагу перед простим спостереженням, тоді як якісно немає між ними ніякої істотної різниці ні відносно походження, ні відносно кінцевого результату". Атомно-молекулярну теорію Мах назвав "міфологією природи". Аналогічну позицію займав і відомий хімік В. Оствальд. Із цього приводу А. Эйнштейн писав: "Упередження цих учених проти атомної теорії можна, безсумнівно, віднести за рахунок їх позитивістської філософської установки. Це – цікавий приклад того, як філософські упередження заважають правильній інтерпретації фактів навіть ученим зі сміливим мисленням і тонкою інтуїцією. Забобон, що зберігся дотепер, полягає в переконанні, начебто факти самі по собі, без вільної теоретичної побудови, можуть і повинні привести до наукового пізнання".

Як показує вся історія розробки теорії пізнання, зведення завдання науки лише до опису явищ веде неминуче до агностицизму й обмеження компетенції наукового знання. Однак якщо знання розвивається, то рух знання від незнання до знання, від донаучного знання до наукового іде по лінії поглиблення пізнання від явища до сутності, від часткового до загального, від одиничного, окремого до єдиного. В уявленнях про явища завжди відбивається лише безпосередня форма прояву їх відносин, а не їхній внутрішній зв'язок. Вираження у свідомості руху, яким він здається уявленню, повинне поглибитися (або піднятися) до розуміння його причин, необхідності й закономірності. Це завдання науки випливає з того, що явище й сутність у реальності не збігаються. І потрібний рух пізнання, щоб, почавши з явища, проникнути в його сутність, розкрити закон його існування й розвитку, ще схований в окремому явищі. Якби форма прояву й сутність речей збігалися безпосередньо, то всяка наука була б зайва.

Перший принцип наукового знання – його об'єктивність. Визнання існування об'єктивної реальності і її пізнання у формі об'єктивної істини, що розвивається історично як відносно-абсолютна, є одним із критеріїв науковості знання. Зміст наукових знань об'єктивний, він лише виражений в науці за допомогою понятійної, розумової форми.

Другий принцип науковості знання – його причинність і необхідність. Визнання існування універсального закономірного зв'язку всіх явищ і процесів дійсності й осягнення цього зв’язку відрізняє наукове знання від інших його видів. Матерія, що рухається, – це взаємний зв'язок окремих рухів окремих тіл між собою, їхня обумовленість один одним. Людина не тільки виявляє, що за одним рухом слідує інший, але навчається викликати (відтворювати) певний рух, створивши умови, при яких він виникає або відбувається в дійсності. Тільки виходячи з пізнання універсальної взаємодії, наукове знання приходить до усвідомлення закону, що є формою об'єктивної загальності, що існує в дійсності. Наука, відповідаючи на запитання: чому, з якої причини, яким чином відбувається той чи інший процес? – виходить із причинності як універсальної взаємодії й закономірного взаємозв'язку всіх явищ. Відповідно до принципу причинності (детермінізму) безпричинних явищ і процесів не буває, не буває й таких, які не тягли б за собою яких-небудь наслідків. На цьому ґрунтується доказовість науки й способи наукового спростування.

Загальність є третім принципом наукового знання. Сутність наукового знання і його розвитку полягає в узагальненні. Наука в цьому плані – узагальнене відтворення дійсності. Загальне при цьому розуміється не як загальна ознака, що є присутнім у будь-якому «шматку» реальності, а як єдність різноманіття миру, виражена в логічній формі наукового закону, пізнаної й вираженої в логічному зв'язку сутності. Наукова теорія поєднує розрізнене фрагментарне знання в логічно зв'язану систему на основі принципів, виражаючи тим самим закон, що діє в досліджуваній сфері дійсності. Таке узагальнення знання відбувається як концентрація, стиск, ущільнення виражених у ньому об'єктивних зв'язків і відносин дійсності за допомогою логічних, понятійних форм. Це досягається за рахунок суспільно-історичного, кумулятивного характеру, властивого науковому знанню, що розвивається. На кожному історичному етапі воно інтегрує свої минулі досягнення, і кожний відносний результат наукового пізнання входить невід'ємною частиною в її загальний фонд, а не перекреслюється наступними успіхами пізнання, він лише уточнюється, переосмислюється в досягнутій логічній цілісності наукового знання. Цей абсолютний приріст знання забезпечується наступністю науки, її «соціальною пам'яттю», понятійним апаратом, у якому теоретично кристалізуються минулі щаблі пізнання дійсності й практичне оволодіння її законами.

З усіма попередніми тісно зв'язаний принцип теоретичності наукового знання. Знання в своєму розвитку завжди здобуває в остаточному підсумку форму наукової теорії. Загальне, закон безлічі явищ об'єктивної реальності виражається за допомогою теорії, логіки понять цієї теорії, єдності її категорій і принципів. Завдяки теорії інтенсифікується розвиток пізнання, оскільки в теорії знання здобуває якісно нову систему організації й одержує можливість свого технологічного застосування. Теорія відіграє програмуючу роль у практиці, виступаючи як керівництво до дії.

Із цим зв'язаний також принцип прогнозування або наукового передбачення. За одиничним наукове знання бачить загальне, за випадковим воно знаходить необхідне, закономірне, і на цій основі здійснює передбачення явищ, процесів, об'єктів і подій. Передбачення «є вінець наукової праці, воно є ознакою, що свідчить про те, що наукова думка підкоряє завданням людства й сили природи, і сили, що рухають життя суспільне» (Умов Н.А.). Передбачення ж дає можливість контролювати процеси й управляти ними, планувати стратегію й тактику. Тобто передбачення тенденцій і перспектив відкриває можливість свідомого формування майбутнього. Життєве кредо науки в цьому сенсі можна охарактеризувати так: знати, щоб передбачати, передбачати, щоб діяти.

Часто говорять про системність як принципі наукового пізнання. Необхідно підкреслити, що наявність системи – лише формальна підстава науковості, якщо упускається об'єктивний зміст, систематизований в науковому знанні. Якщо система – це така сукупність знань, що впорядкована на підставі певних теоретичних принципів, то й система дорожніх знаків може бути названа наукою. Зібрання розрізнених знань, не об'єднаних у єдину систему зв'язку, ще не утворить науки. Але об'єднання в систему за зовнішньою ознакою, формальне, схоластичне або еклектичне теж не утворить науки. Логічно пов'язна система – ще не достатнє визначення науки, необхідний зв'язок логіки з її змістом. Знання про дійсність – таке відношення є гносеологічним.

Наукове знання, перетворене в спосіб одержання нового знання, а також упредметнене й реалізоване в технології знання, виступає як метод. Методологічні дослідження властиві науці протягом всієї її історії. У цьому складається методологічний принцип наукового знання. Метод – певна концепція, що працює в пізнанні як спосіб мислення, засіб осмислення дійсності. Як знання, що розвивається, наука свідомо керується методологією для свого самоконструювання. Учений свідомо визначає найбільш ефективні способи дії із предметом дослідження як методи рішення наукової проблеми. В історії науки розроблена формальна й змістовна логічна методологія в якості «органона» – універсального знаряддя пізнання істини. Логіка як усвідомлення саморозвитку необхідності виступає, таким чином, і як принцип розвитку. Завдяки тому, що в даному принципі утримується концентроване вираження всякого розвитку взагалі, він виступає й науковим методом (концепцією розвитку в цілому).

Підсумуємо розгляд наукових принципів загальним визначенням: практично обґрунтоване й логічно доказове поняттєво-теоретичне відображення дійсності в її причинності й закономірності, що стала методом рішення дослідницьких і практичних завдань, називається науковим знанням.

Дотепер мова йшла про науку взагалі безвідносно до окремих наук і галузей наукового пізнання. Але розглянуті принципи мають силу й для окремих наук у їхньому історичному виникненні й розвитку. Окремі науки виникають не шляхом декларацій, а в результаті відкриття фундаментальних закономірностей дійсності, на основі яких створюється метод для вивчення більше загальних зв'язків і явищ, що мають для людини життєво важливе значення. Критеріями оформлення розрізненого знання в окрему науку й одночасно історичними щаблями її становлення є наступні: вичленовування й визначення предмета вивчення й відповідних методів його дослідження; вироблення спеціального понятійного апарату – логічних форм, необхідних для осмислення предмета науки і його причинно-наслідкових зв'язків; відкриття кількісних емпіричних закономірних зв'язків, властивих предмету, і висування наукових ідей, що ведуть до побудови теорії; встановлення фундаментального закону даної області пізнання; формулювання принципу створення теорії, що дозволяє зв'язати безліч вивчених фактів і явищ у вигляді теорії, що розкриває найбільш загальний закон предметної області даної науки. Наприклад, про оформлення механіки як науки можна говорити тоді, коли були встановлені й теоретично сформульовані за допомогою відповідних понять закони інерції й збереження кількості руху (Галилей, Декарт, Ньютон).

Корінна ж зміна функцій науки в суспільстві в сучасну епоху складається не в тім, що наукові знання просто тою чи іншою мірою впливають на виробництво, сприяють удосконалюванню існуючих технологій, модернізації окремих ланок виробничого процесу й т.д., а в тім, що на основі науки й завдяки науковому знанню виникають якісно нові технологічні виробничі процеси, якими визначаються стрибки в розвитку виробництва й соціальних відносин. Перетворення науки в соціальний інститут обумовило також її соціальне функціонування. Наприклад, біотехнології, генна інженерія, політтехнології, освітні технології й відповідні галузі діяльності могли виникнути тільки на основі розвинених наукових теорій. Навіть давно звична атомна енергетика й космонавтика своїм виникненням зобов'язані науці. Багато в чому наука стала визначальною, а не лише обумовленою в розвитку суспільства.

Активна роль науки в сучасному суспільстві викликає неоднозначну оцінку її результатів. Такої проблеми не виникало тоді, коли соціальне подання про науку зводилося до образу якогось чистого «незацікавленого» споглядання істини. У сучасному ж суспільстві суперечливий характер соціального ефекту науки, суперечливі наслідки її розвитку породжують і суперечливі оцінки самої науки. Науку при цьому починають не просто зв'язувати з негативними сторонами стимульованого нею технічного розвитку (створенням зброї масового знищення, техногенною й екологічною катастрофами й ін. так званими глобальними проблемами сучасної цивілізації), але й прямо покладають на неї відповідальність за це.

Вже Анрі Бергсон обвинувачував науку в омертвлянні життя, у сухій безстрасності й протиставляв раціоналізму й інтелектуалізмі науки безпосереднє переживання миру, життєве почуття. Проте, у цілому переважним відношенням до науки в 19 столітті була позиція наївно-оптимістичного сциєнтизму, переконання в безумовно позитивному значенні розвитку науки для суспільства. Перспективи історичного розвитку нерозривно зв'язувалися з наукою.

Проте наприкінці 19 в. критика науки починає виходити не з консервативно-обскурантистської позиції й не з філософських установок ірраціоналізму або інтуїтивізму, а з гуманістично орієнтованої позиції, відповідно до якої наука повинна бути спрямована й повинна вести до однієї мети – людській досконалості, а все те, що в науках не посуває до цієї мети, потрібно відкинути як марне. Прихильники цієї позиції підкреслювали, що наукова діяльність, узята сама по собі, в абстракції від її соціальної орієнтації, не містить у собі достатніх умов для того, щоб автоматично виступати засобом людського прогресу. Проте гуманістична критика абсолютизації науки була критикою сцієнтизму ззовні, незважаючи на всі свої раціональні моменти.

В 20 столітті сама наукова інтелігенція починає замислюватися над соціальними наслідками розвитку науки, над проблемами громадянської відповідальності вченого перед суспільством. Але реакція на неоднозначність і суперечливість наслідків НТП варіюється в досить широкому діапазоні – від простої фіксації виникаючих у цьому зв'язку морально-етичних і соціальних проблем до радикальних практичних кроків, продиктованих прагненнями вирішувати ці проблеми, але нерідко такими, що мають ексцентричний або деструктивний характер.

Таким чином, соціальна роль науки й оцінка її соціальних наслідків залишаються сьогодні антиномічними. Полюсами цієї оцінки є сцієнтизм і антисцієнтизм. Сцієнтизм (від лат. scientia – знання, наука) – світоглядна позиція, в основі якої лежить уявлення про наукове знання як про найвищу культурну цінність і достатню умову орієнтації людини у світі. Абсолютизація способу мислення й методів так званих «точних» наук (природних і технічних) у якості вищої культурної цінності й зразка для побудови знань про людину й суспільство характерні для сцієнтизму. Він часто супроводжується запереченням соціально-гуманітарної й світоглядної наукової проблематики як такої, що не має пізнавального значення. Антисцієнтизм, навпроти, виходить із положення про принципову обмеженість науки в рішенні корінних соціальних і людських життєвих проблем, а у своїх крайніх проявах оцінює науку й наукову раціональність як у корені ворожу людині силу, що чинить руйнівний вплив на культуру. Він часто супроводжується проведенням ірраціоналізму у всіх його формах і проявах.