1 Структура роботи

Студентські роботи містять у собі текстову та графічну частини. Текстова частина роботи – це пояснювальна записка звітів НДРС, курсових робіт і проектів, дипломні робота та проект, магістерська робота та ін.

Структура будь-якої пояснювальної записки у сфері науки і техніки має наступний вигляд [3]:

1) титульний аркуш;

2) реферат;

3) зміст;

4) вступ;

5) розділи основної частини;

6) загальні висновки;

7) перелік посилань;

8) додатки (за потреби).

Кожен із елементів роботи розміщують із нового аркуша.

1. Титульний аркуш

Форма титульного аркуша у залежності від виду роботи має свій вигляд. Але у будь-якому разі зверху титульного аркуша з вирівнюванням «по центру» пишуться відомості про установу, у якій виконана робота.

Далі – вид і назва роботи, шифр (якщо він є), дані про відповідальних осіб – виконавця та перевіряльників, із їхніми підписами.

Вид роботи друкують великими літерами, назву – маленькими, починаючи з великої. Переноси слів в заголовках титульного аркуша не допускаються.

Дані про відповідальних осіб оформляють наступним чином: зліва вказують посади, вчені ступені, вчені звання керівника підрозділу організації-виконавця роботи, потім залишають вільне місце для особистих підписів і справа від них у відповідних рядках приводять ініціали та прізвища осіб, що підписують роботу; нижче особистих підписів проставляють дати підпису.

Особисті підписи відповідальних осіб та дати підпису виконуються чорними чорнилами, тушшю чи пастою.

Внизу приводять географію та рік виконання роботи.

Із формою та орієнтовним змістом титульного аркуша можна ознайомитися у додатку А.

2. Реферат

Реферат призначено для ознайомлення з роботою. Він повинен бути лаконічним і інформативним.

До реферату включають [3]:

- відомості про обсяг записки, кількість ілюстрацій, таблиць, додатків, літературних джерел;

- текст реферату;

- перелік ключових слів.

Текст реферату повинен відображати [6]:

• об’єкт дослідження або розробки;

• мету і задачі роботи;

• методи досліджень;

• отримані результати, їх новизну;

• основні конструктивні, технологічні та техніко-експлуатаційні показники і характеристики;

• галузь застосування;

• значимість роботи і висновки.

Оптимальний обсяг тексту реферату – 500–700 знаків. Бажано, щоб він займав одну сторінку формату А4.

Перелік ключових слів повинен охарактеризувати зміст пояснювальної записки і мати від 5 до 15 слів (словосполучень) у називному відмінку, які написані великими літерами через кому без зазначення «Ключові слова».

Приклад оформлення реферату наведено у додатку Б.

3. Зміст

Зміст включає: вступ; послідовно перелічені назви усіх розділів, підрозділів, пунктів і підпунктів (якщо такі є); висновки; перелік посилань; назви додатків і номери сторінок, на яких міститься початок матеріалу.

Приклад оформлення змісту наведено у додатку В.

4. Вступ

Орієнтовний обсяг вступу – 2–3 сторінки.

У вступі обґрунтовують актуальність обраної теми, приводять оцінку сучасного стану проблеми, відокремлюючи питання, які вирішені та які необхідно вирішувати. Обґрунтовують також мету і зміст поставлених завдань, формулюють об'єкт і предмет дослідження, зазначають обрані методи дослідження [6].

Актуальність теми обґрунтовують шляхом критичного аналізу та порівняння з відомими розв'язаннями проблеми. Для з'ясування стану розробки обраної теми складається короткий огляд літератури, який дає змогу зробити висновок, що дана тема ще не розкрита чи розкрита лише частково і тому вимагає подальшого розроблення.

Далі формулюється мета дослідження. Мета роботи звичайно тісно переплітається з назвою роботи і повинна чітко вказувати, що саме в ній розв'язується. Не слід формулювати мету як «дослідження...», «вивчення...», тому що ці слова вказують на засіб досягнення, а не на неї саму.

Також зазначаються конкретні задачі, які вирішуватимуться відповідно до визначеної мети. Це звичайно роблять у формі перерахунку (вивчити..., описати..., встановити..., виявити..., вивести залежність... і т. ін.). Із формулювання задач виникають заголовки розділів роботи.

Обов'язковим елементом вступу є визначення об'єкта і предмета дослідження. Об'єкт – це процес або явище, що породжує проблемну ситуацію і обрано для вивчення. Предмет міститься в межах об'єкта. Об'єкт і предмет дослідження співвідносяться між собою як загальне і часткове. В об'єкті виділяється його частина, котра є предметом дослідження. Саме на предмет спрямована основна увага, бо він визначає назву роботи.

Методи дослідження виступають як інструмент добування фактичного матеріалу. Вони можуть бути різними. Зазвичай у студентських роботах використовуються аналітичний, статистичний, емпіричний методи, методи порівняння, інженерного пошуку та ін.

5. Основна частина

Основна частина роботи складається з розділів, підрозділів, пунктів, підпунктів. Кожен розділ починають із нової сторінки. У розділах основної частини докладно розглядаються методика і техніка дослідження та узагальнюються результати.

У розділах основної частини подають [6]:

• огляд літератури за темою і вибір напрямків досліджень;

• виклад загальної методики і основних методів досліджень;

• експериментальну частину і методику досліджень;

• проведені теоретичні і / або експериментальні дослідження;

• аналіз і узагальнення результатів досліджень.

В огляді літератури окреслюють основні етапи розвитку наукової думки з обраної проблеми. Стисло, критично висвітлюють роботи попередників, називають питання, котрі залишилися невирішеними. Закінчується цей розділ коротким резюме стосовно необхідності проведення досліджень у даній галузі. Загальний обсяг огляду літератури не повинен перевищувати 20 % обсягу основної частини роботи.

У другому розділі обґрунтовують вибір напрямку досліджень, наводять методи розв'язання задач і їх порівняльні оцінки, розробляють загальну методику проведення досліджень.

Наступні розділи присвячують вичерпному і повному викладу результатів власних досліджень автора з висвітленням того нового, що він вносить у розробку проблеми. Дають оцінку повноти розв'язання поставлених задач, достовірності отриманих результатів, їх порівняння з аналогічними результатами вітчизняних і зарубіжних праць, обґрунтування потреби у додаткових дослідженнях, негативних результатів, котрі визначають необхідність припинення подальших досліджень.

Підсумкові дані розрахунків доцільно оформлювати у вигляді таблиць і графіків. Найважливіші з них слід винести на захист роботи.

Кожен розділ роботи закінчують короткими висновками обсягом до однієї сторінки.

Висновки до розділів повинні містити:

• коротку суть результату з цифрами і фактами;

• формулювання новизни результату;

• обґрунтування достовірності результату;

• пояснення практичної цінності результату.

Відповідальність за вірогідність інформації, що надається у роботі, несе студент-виконавець.

6. Загальні висновки

Орієнтовний обсяг загальних висновків повинен становити близько двох сторінок тексту.

Висновки – це не просто перелік отриманих результатів проведеного дослідження, а формулювання нового, запропонованого автором у вивчення та розв'язання проблеми.

У висновках зазначають факт досягнення мети роботи, наводять основні положення методики досліджень, конкретні результати досліджень за кожною з поставлених задач, порівняння з відомими розв'язаннями, наголошують на якісних і кількісних показниках здобутих результатів, значущості результатів, можливості використання у конкретній сфері, говорять про очікувану техніко-економічну ефективність, дають пропозиції щодо напрямків подальшого дослідження.

Текст висновків може бути розділено на пункти.

7. Перелік посилань

Перелік посилань на літературні джерела повинен включати ті джерела, які використані під час виконання даної роботи. Список використаних джерел рекомендується розміщувати в порядку згадування їх у тексті за наскрізною нумерацією. При згадуванні у тексті у відповідних місцях у квадратних дужках ставиться номер посилання, що відповідає номеру джерела у переліку посилань (див. підрозділ 2.8 Посилання). Не варто включати до переліку праці, на які немає посилання у тексті роботи і вони фактично не були використані.

Бібліографічні описи посилань в переліку приводять згідно з діючим стандартом по бібліотечній та видавничій справі. На сьогодні в Україні розроблено новий національний стандарт ДСТУ ГОСТ 7.1:2006 "Бібліографічний запис. Бібліографічний опис. Загальні вимоги та правила складання", який набув чинності з 1 липня 2007 року [1]. Новий стандарт уведено на заміну п’яти стандартів – ГОСТ 7.1–84 СИБИД "Библиографическое описание документа. Общие требования и правила составления"; ГОСТ 7.16–79 "СИБИД. Библиографическое описание нотных изданий"; ГОСТ 7.18–79 "СИБИД. Библиографическое описание картографических изданий"; ГОСТ 7.34–81 "СИБИД. Библиографическое описание изоизданий"; ГОСТ 7.40–82 "СИБИД. Библиографическое описание аудиовизуальных материалов".

ДСТУ ГОСТ 7.1:2006 має суттєві відмінності від попередніх стандартів. Основні з цих відмінностей:

1. Для розрізнення приписної та граматичної пунктуації застосовують проміжок в один друкований знак до і після приписного знака. Виняток – крапка та кома. У цьому випадку проміжки залишають тільки після них. Знаки крапка з комою та три крапки до винятку не відносяться.

2. Змінено правила вживання великої та малої літер. Їхнє вживання продиктоване тепер не тільки нормами мови, а й розділенням областей бібліографічного опису. Перші слова відомостей, що відносяться до назви та відомостей про відповідальність записуються з малої літери, якщо вони не є власними назвами, першими словами назви чи цитатами.

3. Відомості, що запозичені не з приписного джерела інформації, наводять у квадратних дужках. Квадратні дужки застосовуються у межах однієї області. Якщо суміжні елементи відносяться до різних областей, то кожен елемент береться в окремі квадратні дужки, а між областями ставиться крапка і тире.

4. Статусу обов’язкових набули наступні елементи опису:

• перші відомості про відповідальність в усіх областях (області назви та відомостей про відповідальність, області видання, області серії);

• додаткові відомості про видання;

• ім’я видавця, розповсюджувача тощо;

• основна назва серії та підсерії;

• Міжнародний стандартний номер серіального видання, що було надано серії чи підсерії (ISSN);

• номер випуску серії чи підсерії;

• окремі примітки в описі певних видів документів (в описі електронних ресурсів – примітки про джерело основної назви, примітки про системні вимоги).

5. В області назви та відомостей про відповідальність вперше введено новий елемент – загальне позначення матеріалу, що береться у квадратні дужки. Серед термінів, що відображають загальне позначення матеріалу, наступні: відеозапис, звукозапис, образотворчий матеріал, карти, комплект, мікроформа, мультимедіа, ноти, предмет, рукопис, текст, шрифт Брайля, електронний ресурс. Із перелічених термінів вибирають один. Перевагу віддають позначенню фізичної форми, в якій представлено матеріал. Наприклад, якщо картографічний документ представлено у вигляді електронного ресурсу, як загальне позначення матеріалу зазначають [Електронний ресурс].

6. Зміни, що стосуються відомостей про відповідальність, наступні: після області назви обов’язково наводиться область відомостей про відповідальність, навіть якщо у заголовку уже було вказано прізвище та ініціали автора.

7. Зміни, що стосуються області видання, полягають в тому, що відомості про видання наводять у формулюваннях та в послідовності, зазначеній у джерелі інформації: порядковий номер видання не виноситься на перше місце. Додаткові відомості про видання (виправлене, доповнене, стереотипне, перероблене) та перші відомості про відповідальність, що відносяться до конкретного зміненого видання твору, є обов’язковими.

8. Після області видання в описі розміщена область специфічних відомостей, яка є новою для загального переліку областей. Вона використовується під час опису об’єктів, що є особливим видом публікацій або розміщені на специфічному носії (картографічні, нотні, серіальні документи; стандарти та технічні умови; патентні документи, а також електронні ресурси).

9. Зміни в області вихідних відомостей пов’язані з формою представлення відомостей про місце видання, ім’я видавця: їх слід наводити у формі та відмінку, зазначених у джерелі інформації, а не лише в називному відмінку. Якщо зазначено декілька місць видання, наводять назву, виділену поліграфічним способом чи вказану першою в джерелі інформації. Можуть бути наведені назви другого й наступного місць видання, що відділяються одна від іншої крапкою з комою.

10. Статус обов’язкового елемента набули відомості про видавця. Відомості про форму власності видавця, розповсюджувача тощо (АТ, ВАТ, ТОВ, ЗАТ, LTD, Inc тощо), зазвичай випускають.

11. Рік видання зазначають арабськими цифрами, перед ним ставлять кому. Рік видання, навіть тоді, коли відомості про нього відсутні в документі, повинен бути встановлений хоча б приблизно. В таких випадках дату видання наводять у квадратних дужках разом зі знаком запитання.

12. В області фізичної характеристики введено новий елемент – специфічне позначення матеріалу. Після відомостей про кількість фізичних одиниць зазначають позначення фізичного носія документа.

13. Зміни в області серії пов’язані зі збільшенням кількості обов’язкових елементів. Обов’язковими елементами області серії є: основна назва серії та підсерії; Міжнародний стандартний номер серіального видання (ISSN); номер випуску серії та підсерії.

14. Числівники в описі, як правило, наводять так, як вони подані у джерелі інформації. Але римські цифри та числівники у словесній формі замінюють арабськими цифрами при позначенні кількості актів або дій сценічних творів; класів чи курсів навчальних закладів; порядкових номерів видання; порядкових номерів музичних творів; дат виходу документа; номерів випусків багаточастинного документа.

15. В описі нормативних документів зі стандартизації (стандартів і технічних умов) в області специфічних відомостей вказують позначення раніше чинного документа, дату набуття ним чинності, терміни дії об’єкта бібліографічного опису.

16. Багаторівневий опис (у випадку опису продовжуваного видання) складається за нижченаведеною схемою.

Відомості про складову частину документа // Відомості про ідентифікуючий документ. – Відомості про місцезнаходження складової частини в документі. – Примітки.

Приклади оформлення посилань за новим бібліографічним стандартом поміщено у додаток Г.

8. Додатки

До додатків доцільно вносити допоміжні або додаткові матеріали, матеріали великого обсягу, що переобтяжують текст основної частини роботи, але потрібні для повноти її сприйняття.

До додатків, зокрема, включають [6]:

• проміжні математичні доведення, формули і розрахунки;

• опис алгоритмів і програм розв'язання задач на ЕОМ, розроблених у процесі виконання роботи;

• таблиці допоміжних цифрових даних;

• копії справжніх документів;

• витяги із звітних матеріалів, виробничих планів і програм;

• протоколи й акти випробувань, впровадження;

• інструкції та методики;

• ілюстрації допоміжного характеру.

Додатки оформлюють як продовження роботи на наступних її сторінках, розміщуючи їх у порядку появи посилань у тексті роботи. На всі додатки в тексті повинні бути оформлені посилання.

Як правило додатки оформлюють на аркушах формату А4, допускається також використання аркушів форматів А3, А4×3, А4×4, А2, А1.

Кожен із додатків починають із нової сторінки, їм дають заголовки, надруковані угорі малими літерами з першої великої симетрично стосовно тексту сторінки. Посередині рядка над заголовком малими літерами з першої великої друкують слово «Додаток __» і велику літеру, що позначає додаток.

Додатки позначають послідовно великими літерами українського алфавіту, за винятком літер Ґ, З, І, Й, Щ, Ь, наприклад, додаток А, додаток Б і т. д. Єдиний додаток позначається як додаток А [3].

Додатки повинні мати загальну з основною частиною роботи наскрізну нумерацію сторінок, хоча додатки до позначення обсягу роботи не включають.

Ілюстрації, таблиці і формули, розміщені в додатках, нумерують у межах кожного додатка. Наприклад, рис. Д.2 – другий рисунок додатка Д; формула (А.1) – перша формула додатка А.