Хід семінарського заняття

І. Організаційна частина (2 – 3 хв.)

- привітання викладача зі студентами;

- виявлення відсутніх;

- перевірка підготовленості групи до заняття.

ІІ. Мотивація та стимулювання навчальної діяльності студентів (до5 хв.)

Cьогодні з вами ми поглянемо на історію словяно-болгарської держави, яку в літературі називають Першим Болгарським Царством. РозглянЕМО завершальний період його існування, визначимо причини занепаду цього державного утворення. Побачимо, яким чином встановлюється візантійське панування на землях Болгарії, та які його наслідки. А також детально проаналізємо непримириму боротьбу за звільнення болгарського народу проти іноземного поневолювача.

Питання для обговорення:

1. Характеристика джерел і літератури.

2. Завершальний період Першого Болгарського царства у 972-1018 р.

3. Встановлення візантійського панування.

4. Боротьба за звільнення. Проаналізувати повстання ХІ ст. (1040 р., 1072 р., 1185-1187 рр.)

ІІІ. Обговорення питань семінару (70-75 хв.)

1. Характеристика джерел і літератури

Під владою Візантії.

1 – Грамоти імператора Василія ІІ надані Охрідській архієпископії, до складу якої увійшли поденно – західні та західні області завойованого Візантією Болгарського Царства. У грамотах підтверджують права церковних єпархій і даруються певні привілеї.

Перша грамота датується 1019 р., а друга і можливо третя - 1020 р.

« Серед багатьох і великих благ, дарованих нашій величності людинолюбним Богом у різні пори, найвидатнішим є те, що відбулося збільшення Ромейського царства, а Болгарське опинилося з ним під одним ярмом… Ми веліли щоб благочестивий монах Іоан став архієпископом Болгарії»

Короткий зміст, основні засади.

У першій і другій грамоті говориться про кількість кліриків і париків (приблизно їх мало бути 30,40) та міста де вони повинні бути. Говориться, що якщо в грамоті не вказано якогось міста, то архієпископ все одно має право там правити. В третій грамоті єпископства Сервія, Стагом та Вереєю зарахували до архієпископства Болгарії.

2-Іоан Скиліца «Про повстання під проводом Петра Деляна в 1040-1041рр.»

Короткий зміст. Петро Делян казав, що він є нащадком Самуїла. За це його підтримав народ та проголосив царем Болгарії. В той час в Болгарії створився другий табір болгар, на чолі з Тихомиром. Петро Делян запросив його до себе в табір і попросив у народу аби ті вирішили кого хотять вони бачити царем. Народ підтримав Деляна, і Тихомира забили камінням.

Військо Деляна пішло на імператора, який налякався і втік у Візантію. В цей час в лави повстанців приєдналися нікополити, які були проти Іоана з роду Кучолітів, за те що він збирав з них великі податки. Також до повсталих приєднався Анусіан, син Арона, який втік з тюрми. Делян надав йому військо кількість 40 тис. Анусіан мав захопити місто Салоніки, але йому це не вдалося і він втратив 15 тис. війська.

Після цього між Анусіаном та Деляном починається ворожнеча. Одного разу Анусіан осліпив Деляна та здав імператору за що йому присвоїли титул магістра.

3 – Іоан Скіліца « Про повстання під проводом Георгія Войтеха в 1072-1073 рр.»

Короткий зміст: В цей час почалося нове повстання проти Нікіфора. Повсталі на чолі з Георгієм Войтехом запросили в Болгарію сина сербського короля Михайла правити в Болгарії та проголосили його царем.

В ході подій повсталі розділилися : одне військо було на чолі з Петрилом, друге – Бодіном.

Перше з них розгромили ромеї. Бодін жив в цей час, почувався господарем і грабував міста. Для придушення повстання імператором був висланий Сароніт. В результаті Бодіна та Войтиха було засуджено. Згодом Бодіна його тато (сербський король) викупив з тюрми, а Войтиха по дорозі до імператора закатували.

4-Михаїл Псел «Хронографія»

Містить огляд візантійської історії від смерті імператора Цимісхія (976 р. до кінця правління імператора Михайла Дуки (1078 р.) наводиться уривок про повстання болгар під проводом Петра Деляна 1040-1041рр.

«Делян побачивши,що весь народ готовий повстати проти ромеїв, але не йде далі самих побажань через відсутність ватажка, який почав би боротьбу і повів усіх за собою, він передусім намагався показати, що він є найдостойнішою людиною, найрозумнішою і для війської справи найбільш здатною».

«Якби варвари наважилися на таке безумство на самому початку правління імператора, то негано б дізналися на якого царя підняли руку»

«Не міг тіла він подолати прагнення душі і довіривши себе Богові став збиратися на війну».

5-Єпископ Михаїл Девольський «Віденське доповнення скілітцевої хроніки»

Тут наводиться уривок про походження Петра Деляна. Його тато був Гаврил Радомир, а мати дочка угорського короля.

6-Нікіфор Врієній. Історія

Ніціфор Врієній – візантійський письменник, історик. Його твір Історія охоплює 1070-1079рр. тут наводиться уривок про повстання болгар під проводом Григорія Войтиха в 1072-1073рр.

Друге Болгарське царство

1-Нікіта Хоніат. Історія

Нікіта Хоніат – візантійський історик, письменник, високо посадовець. Його твір Історія є однією з найкращих пам’яток середньовічної прози. Тут наводиться уривок про повстання під проводом Петра та Асеня та війну з візантійським імператором Ісаком ІІ Ангелом.

Короткий зміст. З нагоди свого одруження цар підняв податки для населення. В той час Петро і Асень просилися до царя у військо, але він їх на прийняв. Тоді вони почали збирати народ проти царя. Брати створили церкву де розказували людям про свободу. Так вони здобули підтримку народу. На початку, повстання було придушене царем і брати втікли до скіфів. Згодом Асень повернувся, захопив Мізію і почав нападати на села. Цар хотів придушити це повстання, але в нього це не вийшло і він вирішив зачекати до весни. На весні намагання царя також були невдалими. При його третьому поході міста повсталих вже були добре укріплені і він зрозумів, що йому не вдастся їх взяти. Проте по дорозі додому він припустився помилки видравши скорочену і вузьку дорогу. В цей час на нього напали повсталі і розгромили його військо. Сам він ледве добрався додому.

2-листування болгарського царя Калояна з Папою Римським Інокентієм ІІІ.

До наших днів дойшло близько 40-ка їх листів. Деякі з них присвяченя коронації царя Калояна.

3-«Тирнавський напис» царя Івана Асеня ІІ.

Напис зроблений на колоні в півн. частині церкви святих 40 севастійських мучеників у місті Тирново. Присвячений завершенню будівництва храму, яке збіглося з перемогою болгар над емірським деспотом Федером Комніном і битві під Клокотницею 9 березня 1230р.

4- Грамота царя Івана Асеня ІІ.

Короткий зміст. Надавала дубровницьким купцям право вільної торгівлі на території Болгарії.

«Дає моє царство цю грамоту Дубровницькій землі, люб’язним і навірнішим гостям мого царства. Хай ходять вони цією землею мого царства з будь яким товарами, ввозять або перевозять будь який товар.»

5-Георгій Пахімер. Історія

Г. Пахімер – візантійський політ. і церковний діяч, автор численних риторичних творів, віршів, листів. Його історія охоплює події Візантії та Болгарії з 1255 -1308рр. Наводиться уривок про повстання Івайла 1277-1280рр.

Короткий зміст. Івайло був свинопас якому являлися святі, які говорили, що він має захопити трон. Народ повірив йому і підтримав його. Візантійський імператор Констянтин тоді мав зломану ногу, але він все таки виступив проти нього і програв. Івайло взяв собі його дружину Марію, захопив трон і займався справами. Проте тоді візантійським імператором було призначено Івана Асеня. Який прибув до міста і вигнав Івайла.

6- Нікіфор Григора «Ромейська історія»

Нікіфор Григора і візантійський богомол, письменник. Твір «Ромейська історія» охоплює події з 1204-1359рр. наводиться уривок про повстання Івайла.

7- Запис у Свирлійзьких аркушах- частина Середньовічного Євангелія написано староболгарською мовою у місті Свирліг. Збереглося ІІ пергаментних аркушів. На одному з них є літописна замітка, що містить справжнє ім’я ватажка селянського повстання в Болгарії.

ІСТОРІОГРАФІЯ ІСТОРІЇ БОЛГАРІЇ

Зародження болгарської історіографії співпало з початком національного Відродження у середині ХVШ ст. Історична думка була важливою ланкою національно-визвольної ідеології спрямованої проти османського іга та асиміляторської політики вищого грецького духівництва, відігравала важливу роль у формуванні болгарської нації, національної культури.

ПАІСІЙ ХІЛЕНДАРСЬКИЙ (1722 - біля 1798) - фундатор романтичного напрямку, чернець, який на основі документів церковних архівів та творів середньовічних авторів написав працю "Історія слов'яноболгарська". У вступі та передмові до праці вказував на патріотичне та повчальне значення історичної науки. В праці висвітлено історичні події з найдавніших часів до кінця ХІV ст., коли Болгарія втратила незалежність. Показано напади слов'ян на Балканський півострів, заселення ними візантійських володінь, інші політичні події. Автор прагне визначити причини національної трагедії-захоплення Болгарії османами, наводить відомості про історію країни в часи османського панування. З праці вміщено список болгарських царів, високо оцінюється місіонерська діяльність Кирила та Мефодія в розвитку болгарської культури, а також внесок Климента Охридського, Евфімія Тирновського та інших діячів в сфері культури. В праці вміщено політичну програму Паісія із закликом до боротьби проти османських поневолювачів та грецького духовенства, яке намагалося асимілювати болгар. Головна мета праці - показати велич болгарського народу в минулому та розбудити його національну гордість. Національно-патріотична та гуманістична спрямованість праці справили великий вплив на подальший розвиток болгарської історіографії.

СОФРОНІЙ ВРАЧАНСЬКИЙ (1739-18130) - послідовник о. Паісія, з 1803 р. жив у Волощині, пропагував ідею визволення Болгарії з допомогою Росії. В автобіографічній праці, написаній доступною для широких верств народу мовою “Житіє та страждання грішного Софронія" навів цінні відомості про соціальний, культурний, духовний розвиток Болгарії в умовах османського іга, яскраво описав страждання народу.Значний вплив на розвиток болгарської історичної науки справили праці сербського історика Й. Раіча "Історія різних слов'янських народів", російських істориків - І. Кайтанова "Коротке накреслення загальної історії", З. Княжеського "Вступ до історії болгарських слов'ян". Особливе значення для формування національної самосвідомості болгар, розвитку історичної науки мала творчість вихідця із Закарпаття, який працював у Кишиневі, а згодом у Москві Ю. Гуци-Венеліна, зокрема його праці "Стародавні та теперішні болгари", "Критичні дослідження з історії болгар".

В. АПРІЛОВ (1789-1847), з 1811 р. жив в Одесі. Зазнав великого впливу праць Ю. Гуци-Венеліна. Досліджував проблеми середньовічної історії та часів національного відродження. В праці "Болгарські книжники або якому слов'янському племені належить Кирилівська азбука?" доводив, що болгари першими серед слов'янських народів були охрещені, а Кирило та Мефодій, як болгари за походженням, переклали богослужбові книги болгарською мовою. У найважливішій праці "Денниця новоболгарськоі освіти" та "Доповненні" до неї висвітлював історію болгарської культури, зокрема історію світських училищ. Опублікував історичні джерела. Праці В. Апрілова відіграли значну роль у зростанні національної самосвідомості болгар. Представники романтичного напрямку ХVШ-І половини XIX ст. відійшли від біблейсько-християнської концепції історії, хоча повністю не подолали впливу провіденціалізму. Вони розпочали критично ставитися до джерел, їхнім працям притаманний патріотизм. Проблематика їх досліджень-середньовічна та нова історія.

Вищим етапом національного Відродження Болгарії були 50-70 рр. XIX ст., зокрема його проявом стало Квітневе повстання 1876 р. В Бреілі (Румунія) виникло Болгарське наукове товариство, яке видавало часопис. Крім російських істориків важливий вплив на розвиток історичної науки мала праця чеського вченого К. Іречека "Історія болгар".

М. ДРІНОВ (1838-1906 рр.) - найвидатніший вчений-історик XIX ст., його науковий доробок перебуває в межах романтичного напрямку. Його ім'я тісно пов'язане з Україною. Він - автор першої болгарської орфографії, один з творців сучасної болгарської літературної мови, фундатор і перший голова Болгарського наукового товариства, що згодом було перетворено в Болгарську академію наук. М. Дрінов народився в м. Панагюриште в сім'ї ремісника, у 20 років переїхав до Києва, де з 1858 р. до 1861 р. навчався у духовній семінарії. В подальшому закінчив Московський університет, перебував у науковому відрядженні в Західній Європі. В 1973 р. - 1903 р. працював доцентом, професором, завідувачем кафедри слов'янознавства Харківського університету. З 1866 р. до 1879 р. перебував у Болгарії, де брав активну участь в організації системи освіти, був в 1878-1879 рр. міністром народної освіти. В 1890 р. - 1906 р. очолював історико-філологічне товариство при Харківському університеті. Під його керівництвом кафедра слов'янознавства Харківського університету підготувала багатьох вчених-славістів, зокрема болгарських. Навчався в Росії, більше 30 років викладав у Харківському університеті. Під час російсько-турецької війни 1877-1878 рр. - завідував відділом освіти та духовних справ Російського цивільного управління в Болгарії. Медієвіст. В працях “Погляд на походження болгарського народу та початок болгарської історії”, "Заселення Балканського півострова слов'янами" висунув концепцію утворення болгарської народності. Підкреслював величезну роль слов'янського елементу в цьому процесі, враховував також вплив автохтонів-фракійців та прийшлих протоболгар. Появу слов'ян на Балканах датував серединою VП ст. Використав історичні, лінгвістичні, фольклорні джерела. В праці "Південні слов'яни та Візантія в Х ст." показав посилення ролі та впливу Болгарії на Балканах, причини антивізантійської спрямованості її політики. Вивчаючи історію богомільського руху зробив висновок про його соціальну спрямованість. В праці "Початок Самуілової держави" стверджував, що Болгарія Х - початку XI ст. була етнічним та політичним продовженням Першого Болгарського царства. Торкаючись проблем національного відродження, в праці “Отець Паісій, його час, його історія, його учні” визначив початок, етапи процесу болгарського відродження, роль та місце Паісія Хілендарського в ньому. Переконливо довів право на існування автокефальної болгарської помісної православної церкви, незалежної від грецької в низці праць, зокрема в творі "Історичний огляд болгарської церкви з самого її початку до сьогоднішнього дня".

С. ПАЛАУЗОВ (1818-1872 рр.), навчався в Німеччині та Росії, працював в Петербурзі. Медієвіст. Один з перших почав досліджувати історію Першого Болгарського царства в праці "Доба Болгарського царя Сімеона". Відтворив картину політичного і культурного життя країни VП-Х ст. Часи правління Сімеона в кінці IX - першій третині Х ст. вважав епохою розквіту Болгарії. Декілька робіт присвятив Історії другого Болгарського царства. Вивчав давню історію болгарської православної церкви, коли вона не залежала від грецької церкви. Опублікував низку важливих джерел з історії середньовічної Болгарії. Діячі національно-визвольного руху в своїх публіцистичних творах торкалися проблем національної історії.

Г. РАКОВСЬКИЙ (1821-1867 рр.) в праці "Декілька слів про Асена Першого, великого царя болгарського та сина його Асена Другого" та інших працях, доводив право болгар на незалежну церкву, розглядав проблеми османського панування та національного відродження. Ідеалізував минуле.

Л. КАРАВЕЛОВ (1834-1879 рр.) - вперше в болгарській історіографії розглянув соціально-економічні, політичні та духовні чинники національного відродження, охарактеризував етапи національно-визвольної боротьби.

Отже, в 50-70 рр. XIX ст. почалось становлення болгарської історичної науки. Могутнім імпульсом для розвитку історичної науки стало досягнення Болгарією незалежності. В 1882 р. із Румунії до Софії перенесло свою діяльність Болгарське наукове товариство, перетворене в 1911 р. на болгарську Академію наук. Іншими важливими центрами історичних досліджень стали історично-філологічний факультет створеного в 1888 р. Вищого училища (з 1904 р. - Софійський університет), та кафедри Вільного університету, створеного в 1920 р. В 1901 р. виникло Історичне товариство, яке займалося популяризацію історичних знань. Створювалась мережа архівних та музейних установ, що теж сприяло розвитку історичних досліджень. Видавалося декілька історичних часописів. Відбулися зміни у філософсько-методичних поглядах вчених-істориків. Позитивізм витісняв романтизм.

З. СТОЯНОВ (1850-1889 рр.). - учасник національно-визвольного руху. Праці відбивають вплив романтичної та позитивістської філософії та історіографії. В тритомнику "Записки про болгарські повстання", на основі документів та особистих вражень зобразив правдиву картину Квітневого повстання 1876 р. Високо оцінив героїзм народу, показав зрадницьку суть чорбаджіїв - представників частини заможної верхівки суспільства. Створюючи серію нарисів про видатних представників болгарського національно-визвольного руху, увів до наукового обігу велику кількість нових документів. В біографії Х. Ботева розглядав лише як борця за національну ідею, ігноруючи його погляди щодо соціальних проблем, їх Стоянов не торкався в жодній з своїх праць, які просякнуті вірою в революційні можливості болгарського народу, оспівують подвиги його кращих синів.

Д. СТРАШІМІРОВ (1868-1939) - вивчав проблеми національно-визвольного руху 60-70 рр. XIX от. Заклав документальну базу проблеми розшуками документів, збиранням спогадів свідків та учасників подій. Критично ставився до джерел. Видав двотомник "Архів Відродження". В тритомній праці "Історія Квітневого повстання" доводив, що воно було підсумком розвитку болгарського суспільства протягом тривалого часу. Розглядав повстання передусім як прояв національно-визвольної боротьби, показав передумови, причини, підготовку, хід повстання. Велику увагу приділив діяльності його керівників. В статті “Комітетське десятиріччя" гостро критикував спроби подати революційний рух ізольованим від інших аспектів національного відродження, підкреслив непорушний зв'язок між формуванням національної самосвідомості і культури та піднесенням революційної боротьби.

І. ШИШМАНОВ (1862-1928) - один із засновників Софійського університету, організатор видань наукових часописів, міністр народної освіти в 1903 - 1907 рр., етнограф, літературознавець, фольклорист. Відстоював демократичні принципи. Він знаходився в тісних родинних зв'язках з М. Драгомановим, був одружений з його дочкою. І. Шишманов досліджував болгарсько-українські літературні взаємини, творчість Т. Шевченка, був добре знайомий з Л. Українкою, І. Франком, В. Гнатюком та іншими українським літераторами та вченими. З Україною пов'язана дипломатична сторінка життя І. Шишманова. В квітні 1918 р. його було призначено послом Болгарії в Україну. Перебуваючи на цій посаді, І. Шишманов доклав чимало зусиль для налагодження торгових відносин між обома країнами, захисту інтересів співвітчизників, організації допомоги українським військовополоненим, які знаходились в Болгарії тощо. В праці “Вступ до історії болгарського відродження" вказував на наступність історії національно-визвольної боротьби та його революційний характер.

ЗЛАТАРСЬКИЙ (1866-1935) - провідний медієвіст кінця XIX - першої третини XX ст., організатор науки, з 1911 р. очолював Історичне товариство. Спирався на традиції вивчення болгарського середньовіччя болгарськими, російськими, німецькими вченими. Головна праця-тритомна "Історія Болгарської держави в середні віки". Створено картину політичної історії Першого Болгарського царства, його місце в міжнародних відносинах. Автор переоцінював роль тюркського елементу в формуванні давньоболгарської народності і держави. Запровадження християнства пояснював не кардинальними змінами в болгарському суспільстві IX ст., а результатом складної міжнародної кон'юнктури та перемоги слов'янського елементу над протоболгарським у внутрішньому житті країни. Великою заслугою вченого було відновлення картини болгаро-візантійських відносин в ІІ половині ІХ-Х ст. Політичні колізії в суспільстві пояснював боротьбою між "азіатським монархізмом", "візантизмом", "слов'янським демократизмом". Торкаючись окремих соціальних конфліктів, вбачав у них опір слов'янських за походженням народних мас візантійському впливу, носіями якого були нащадки протоболгарської знаті. Боротьбу народу против візантійського панування розглядав як опір "демократичного слов'янського суспільства" впливу Візантії. Детально висвітлив селянське повстання під проводом Івайла, як опір суспільних низів візантійському впливу та свавіллю татар. Автор поклав початок створення концепції раннього періоду національної історії, в ході написання праці вчений займався кропіткими науковими пошуками, публікацією та інтерпретацією болгарських та чужоземних джерел, установленням фактів політичної історії. Ігнорував соціально-економічні проблеми. Праці властивий академізм, неупередженість суджень. Її наукове значення зберігається дотепер. Низку праць присвятив періоду османського панування боротьбі болгар проти чужоземного гноблення, проблемам історії та історіографії національного відродження.

П. МУТАФЧІЕВ (1883-1943 рр.) - учень В. Златарського, після його смерті-визнаний лідер болгарських істориків. Медієвіст. Досліджував проблеми політичної історії Болгарії в тісному зв'язку з історією Візантії. Автор праць про причорноморські, придунайські та південно-західні області Болгарської держави, зокрема з питань формування державної території середньовічної Болгарії. Також досліджував проблеми болгаро-російських зв'язків, джерелознавства, археології, епіграфіки. Зробив спробу створити узагальнюючу концепцію історії болгарського середньовіччя. В двотомнику “Історія болгарського народу” та в "Книзі про болгар” (рукопис) складні проблеми болгарського середньовіччя розглядав через призму візантійського та західно - європейського впливів. Заперечував існування феодалізму в Болгарії. Вважав, що розвиток країни визначається боротьбою місцевого патріархального побуту із руйнуючим впливом "візантивізму".

Д. БЛАГОЄВ (1856-1924 рр) - фундатор напрямку, політичний діяч, засновник соціал-демократичної робітничої партії, поділяв погляди В. Леніна. У своїх працях політичного характеру торкався питань історії країни. Прагнув створити концепцію болгарської історії згідно формаційної схеми, щоб довести існування капіталістичних відносин.

В циклі статей "З минулого болгарського народу" детально розглядав проблеми середньовічної історії, зокрема генези давньоболгарської народності, формування прошарку залежних селям, становища народних мас тощо. Зробив висновок про існуванню феодальної формації.

Д. АНГЕЛОВ у праці "Богомільство в Болгарії (1947 р), яку неодноразово перевидавали, охарактеризував це явище X-XІV ст. як масовий антифеодальний народний рух, створив його періодизацію. Йому ж належить праця "Утворення болгарської народності" (1971 р) в якій досліджується, складний етногенетичний процес з часів франкійців до кінця IX - початку Х ст. Автор вказує на перевагу слов'янського елементу серед інших етносів, що брали участь в цьому процесі. Низка праць присвячена проблемам розвитку феодалізму в Болгарії в ХШ-ХІV ст., середньовічної культури, відносинам з Візантією та Волощиною.

І. ДУЙЧЕВ - продовжував розпочаті в першій половині 40-х рр., дослідження, політичної та духовної історії болгарського народу, серед них проблеми утворенням Болгарської держави, взаємовідносини слов'ян і протоболгар, діяльність церкви, релігійні течії, розвиток культури Другого Болгарського царства. Видав декілька історичних джерел, які раніше не вивчалися.

А. БУРМОВ присвятив ряд праць проблемі залежного населення в Болгарії ХШ-ХІV ст., політичній історії країни в ХІV ст. В працях "Утворення Болгарської держави" (1931 рр.), “До питання про відносини між слов'янами та протоболгарами в VП-ІХ ст. ”. (1954 р) показав закономірність становлення болгарської держави, роль різних етнічних елементів в цьому процесі.

В. ТИПКОВА-ЗАІМОВА в монографії "Навали та етнічні зміни на Балканах в VІ-VП ст." (1966 р) висвітлювала історію Болгарії в контексті загально регіональних проблем та етнічних процесів.

В. ГЮЗЕЛЕВ досліджував проблеми духовного розвитку, соціально - політичну структуру часів раннього середньовіччя. Монографія "Князь Борис Перший. Болгарія в другій половині IX ст." (1969 р) присвячена запровадженню християнства.

Г. ЦАНКОВА-ПЕТКОВА вивчала часи візантійського панування, проблеми соціально - економічного розвитку в праці "Про аграрні відносини в середньовічній Болгарії ХІ-ХІІІ ст." (1964 р). Опублікувала дослідження про часи Асенів.

Підсумком розвитку історичної науки в Болгарії на початку 90-х рр. XX ст. було видання узагальнюючих праць - "Історія Болгарії" - двотомника в 50-х рр., тритомника в першій пол.60-х рр.5 томів багатотомного видання до 1986 р.

Питання

1.Яких ви знаєте сучасних дослідників Болгарії?

2.Завершальний етап Першого Болгарського Царства 972-1018рр.

Після 972 р. Болгарія продовжувала зберігати свою незалежність, займаючи, правда, більш скромну, ніж раніше, територію. В ту пору її очолили відразу чотири правителя - сини адміністративного глави Західної Болгарії (комита), так звані «комітопули» - Давид, Мойсей, Аарон та Самуїл. Смерть завойовника Східної Болгарії імператора Іоанна Цимісхія (976) стала сигналом до виступу братів проти Візантії. Пізніше одноосібним правителем Болгарії став Самуїл (976-1014), після того як всі три його брата загинули за різних обставин.

Новий болгарський цар гідно вписується в ряд найбільш блискучих правителів середньовічної Болгарії. Майже до кінця X ст., тобто в перші десятиліття свого правління, Самуїл був грозою для Візантійської імперії. За словами візантійського хроніста, він зумів стати повновладним паном Болгарії. Більш того, Самуїл істотно розширив її межі, захопивши області у Фракії, Македонії, Фессалії і погрожуючи візантійським фемам - Елладі і Пелопоннесу. Жителів ряду візантійських фортець він переселив у внутрішні області Болгарії, зарахував до лав своїх воїнів і став використовувати в боротьбі проти ромеїв. Візантійський автор оповідає не тільки про вражаючі перемоги болгарського царя, а й про його внутрішньодержавну діяльність. Так, він переніс мощі св. Ахілія, що був колись єпископом міста Ларісса в Фессалії, в Преспу, де знаходився царський палац, і спорудив величний храм на його честь.

Перемоги Самуїла над візантійцями слідували одна за одною, вражаючи сучасників. У 986 р. він завдав поразки візантійцям поблизу Средца (Софія), в Іхтіманській ущелині. Над підсумками цієї битви гірко розмірковує візантійський автор. На його думку, ромеї зазнали поразки тому, що візантійські війська були ледачі і бездіяльні, а їх начальники виявилися нездатними. Крім того, візантійці страждали від голоду, оскільки надзвичайно швидко витратили запаси продовольства. В результаті залишки ромейського війська ледве врятувалися від переслідування їх болгарами, втративши всю кінноту і обоз. Ще один візантійський автор, поет Іван Геометр, так відгукнувся про болгаро-візантійські війни середини 80-х рр. X ст.: «Ніколи б не сказав, що мізійско (болгарське) стріли сильніше авзонських (ромейських) копій. Сонце, сховайся під землею і скажи великому духу імператора Фоки так: Істр (Дунай) захопив вінець Риму. Візьми швидко зброя, так як мізійско стріли сильніше авзонських копій».

В кінці 90-х рр. X ст. болгарські війська рушили проти Далмації і Дукли. Дуклянський князь був захоплений в полон і відправлений в Преспу, де знаходився один з палаців Самуїла. В цей час Самуїлу вдалося розширити державу майже до тих меж, в яких воно існувало при Симеоні.

Кінець X і початок XI ст. принесли болгарам військові невдачі. У 1000 р. візантійський імператор послав війська проти болгарських фортець за Балканськими горами. Візантійцям вдалося захопити Плиски і Малий Преслав. У наступному році болгари втратили Видин. Настав один з найтрагічніших в історії Болгарії періодів. В кінці червня 1014 вибухнула битва біля гори Беласица, де болгарські війська були розгромлені. Візантійський імператор Василь II, названий згодом «Болгаробійцем», скоїв немислимо жорстокий акт: за його наказом було засліплено 15 тис. болгарських полонених і на кожну сотню сліпих залишений один одноокий поводир. Всю цю жахливу процесію відправили до Самуїла, який, як повідомляють джерела, «почорнів, впав на землю і через два дні помер».

Безліч причин призвели Болгарію до втрати державності на довгі 168 років, у тому числі і внутрішня криза країни, ослаблена єретичними рухами, зовнішніми потрясіннями, криза, з якою центральна влада не могла впоратися. Візантія скористалася ослабленням північної сусідки і захопила спочатку її східну, а потім і західну частини. Смерть царя Самуїла поставила країну на грані катастрофи. Змінив на престолі Самуїла його син Гавриїл Радомир, що, за відгуками джерел, перевершував батька по силі і потужності, але далеко поступався йому по мудрості і розуму. Він правил менше року, тому що загинув на полюванні. З ситуацією не міг впоратися і новий цар Іван Владислав. Один за іншим міста переходили в руки візантійців. У 1015 р. були захоплені столиця Болгарії Охрід і Средец (Софія). На бік Василя II стали переходити болгарські воєначальники, і ряд міст потрапив в руки ромеїв через зраду. Але значне число болгарських фортець надавало візантійцям сильний опір. У 1018 р. загинув в бою з візантійцями останній цар Першого Болгарського царства Іван Владислав. Землі Болгарії надовго увійшли до складу Візантії.

Питання

1.Назвіть роки існування Першого Болгарського Царства?

2.Царювання кого називають у Болгарії «золотою добою»?

3. Що таке богомильство?

4. Що таке коміти?

3.Можна сміливо сказати, що історія першого Болгарського царства (679–1018) почалося з військовим сутичкам з однією з найсильніших держав тієї епохи й закінчилася завдяки ним. Майже вся епоха Першого болгарського царства пройшла під знаком взаємодії, переважно у вигляді військовим сутичкам, Візантії й Болгарії. Ці війни мали значний значення для вже відживаючої віку Візантії, так лише яка переживала становлення Болгарії. Саме з на цій причині темі відносин двох держав приділялася величезна увагу різними дослідниками, зокрема О.П.Кажданом,Г.Г.Литавриним, М.С. Державіним. Але, попри це дуже складно повною мірою оцінити наскільки прискорили ці війни падіння першого болгарського царства, й чинили вони настільки згубний впливом геть Болгарію загалом. У цьому цікавою мені видалася робота М.С. Державіна «Слов'яни у минулому», видана 1945 р. У ньому він досить повно розглядає як прямі, і непрямі наслідки війни з Візантією для Першого болгарського царства, хоча щодо деяким пунктах інші вчені з нею незгодні.

Власне історія Першого болгарського царства починається мирний договір з Візантією 679 р.установившим кордону болгарського держави. Тим самим булоАспарух юридично оформив міжнародне визнання виниклого на Візантійської території болгарського держави, як самостійної незалежної держави. Юстиніан II (685–711) спробував порушити договір з болгарами і із метою зробив похід проти Болгарії, але у одному з балканських проходів з'явився. Повалений невдовзі після цього з престолу він звернувся по допомогу до наступникуАспаруха, князюТервелю (702–719). Він зробив зустріч проханні Юстініана й у 705 р. несподівано для візантійського уряду з'явився зі своїми військом до стін візантійської столиці. Внаслідок цього військового виступиТервеля Юстиніан відновили на престолі,Тервель ж дістала від візантійського імператора царську мантію, проголосили кесарем, отримав титул великого князя (1).Т.о що виник на візантійської території Болгарське царство своїм міжнародним визнанням зобов'язане саме переможного болгарам воєнного зіткнення з Візантією. Не все просто. Візантія хоч і визналаБолгар не хотіла миритися з сусідством варварів, мешкали на візантійських територіях України і ще які робили грабіжницькі набіги.Византийское уряд були миритися з нинішнім станом справ й тому вкотре спробувало ліквідувати варварів, а й у цього разу болгарам вдалося завдативизантийцам нищівного удару. До того ж у Візантії на початку 8 в. настали внутрішні негаразди, з якого скориставсяТервель, двічі на цей часопустошивший візантійські володіння, і візантійське уряд був змушений укласти ним саме в 716 р. вигідний Болгарії договір, який залишався у силі протягом усього правління Льва III (717–741) (2).Т.о. завдяки своїм військовим успіхам, болгари отримали деяку перепочинок і змога внутрішнього розвитку. Але до стабільності в зовнішньому і на внутрішньому становищі були ще далеченько, т. до. держава були ще молодим та з 735 по 802 рр. Болгарія стає жертвою складних внутрішні негаразди, ніж майстерно користується візантійське уряд, намагаючись частиною інтригами, частиною безперервними військовими заходами, максимально послабити політичну та військову міць Болгарії (3). Тим самим було воно намагалося добити свого ненависного сусіду й узурпатора візантійської території, має собі величезний резерв слов'янського населення в півострові задля її подальшого розширення своїх володінь й зміцнення свого впливу і своєю мощі, загрожували самому існуванню імперії. Але всі зусилля Візантії були марними. Болгарія продовжувала з кожним роком розширити територію на півострові з допомогою візантійських володінь та зміцнювати політичну та військову міць.

Тим часом на нові території Болгарії приносили їй чималі вигоди, з допомогою позбавлення Візантії цих самих вигод. Так нові територіальні придбання на північному заході позбавляли Візантію безпосередньої сухопутної через відкликання заходом, тобто. завдавали серйозного удару її економічних інтересів, приносячи інтерес Болгарії, що, очевидно, було головна причина те, що візантійське уряд порушило свій мирний договір, укладений імператрицею Іриною з попередникомКрума –Кардамом, а новий імператор Никифор I (802–811) в 807 р. відкрив воєнних дій протиКрума (4). Починаючи відтодіболгаро-византийские відносини протікають у обстановці найжорстокіших військовим сутичкам наслідками яких, крім появи нових земель, економічних вигод і багатої військової видобутку, були жахливі взаємовинищення масового мирного населення, криваві погроми та грабежі. Причому «культурні» візантійці цьому плані не поступалися «варварам»Крума.

>Омортаг чиМартагон (815–831) ще більше розширив кордону Болгарії з допомогою візантійської території. Уклавши з Візантією тридцятирічний мирний договір,Омортаг звернув свою увагу північний захід і північний схід своїх володінь. Йому довелося відмовитися частково своїх володінь крайньому північному заході, вПосавской Паннонії, утримавши, проте за собою містаСирмиум іСингидунум (Белград). Ці райони залишалися у володінні Болгарії до 1018 р., коли т.зв. Перше болгарське царство, зломлене, нарешті, Візантією, перестало існувати і це перетворено на візантійське намісництво (5).

З ім'ям князя Бориса пов'язується найбільше події історії болгарського народу, яке внесло істотні зміни у внутрішнє життя болгарського суспільства і міжнародне становище Болгарії та заклало основи її новим культурному житті і нових політичних відносин. Цим подією було прийняття Борисом християнської віри за обрядом. Прийняття християнства досить значно змінило розвиток Болгарії, власне, вона ставала залежить від Візантії, повторювала її досягнення, ставило її зразком. На думку Державіна християнство було винесено внаслідок те, що Візантія раптом у 863 р., зробила наступ проти Бориса, змусивши його просити світу. У 865 р. Борис прийняв християнство від Візантії, оголосивши їх державної релігією: цього вимагали, передусім, зовнішні інтереси болгарського князя. Але Каждан іЛитаврин оспорюють таку думку, вважаючи, що російська військова зіткнення не зіграло істотною ролі після ухвалення рішення про віру. Вони свідчать у тому, що, швидше, це таки був прийменник, а до прийняття християнства підштовхували внутрішні причини економічного, політичного і міністерства соціального характеру (6). Вони відзначають, відомі кола слов'янського населення значної своєї частини формально вже були християнами, тобто. культурно, отже, і політична вже були втягнуті до сфери візантійського впливу. Акт прийняття Болгарією о 9-й в. християнства від Візантії визначав собою подальше напрям і характеру її культурно-політичного розвитку. Як у організації внутрішнього управління, і у побуті, мистецтво й літератури, особливо панівних класів, правляча Болгарія мала собі вищим взірцем і незаперечний авторитет Візантію. До цього зразком вона тягнулася, йому вона наслідувала, вона відтворювала у дрібницях у тому, щоб, зрівнявшись з нею, змагатися із ним боротьбі першість влади.

Найбільше сутичок з Візантією посідає час правління Сімеона. Він повів непримиренну, агресивну політику свого вчителя Візантії. Усі устремління зовнішньої політики України Сімеона були пливуть переважно до захоплення Константинополя і візантійського престолу. Діючи як майстерний полководець тонку дипломат, Симеон веде безперервні війни з Візантією (894, 896,904,913, 920–924), помітно розширює кордону старої болгарської держави. Вони доходять тепер у південному сході майже самих стін Константинополя, що є у розвиток Болгарії чимале значення, насамперед у економічному плані. Але зайняти візантійський престол Сімеону не вдалося, але свої військові й політичні успіхи він завершив проголошенням себе у 925 р. «>Вазилевсом». Важливу роль війни з Візантією мали й для внутрішньої політики Болгарії, оскільки він будувалася насамперед у залежність від зовнішніх цілей, по крайнього заходу приСимеоне.Внутрення політика Сімеона випливала з його основного прагнення до захоплення Візантії. Його всіх щаблях намагався максимальне наближення стан справ у Болгарії до стану Візантії (7).Т.о. на початку 10 в. Болгарія зі свого державному, політичному та соціального строю, в тому числі з культури панівних класів, представляла собою наближення до Візантії. Принаймні того, як міцніла міць панівних класів та офіційна Болгарія дедалі більш перетворюватися на маленьку Візантію з більшими на претензіями зайняти його місцеразлагавшейся іумиравшей великий Візантії, дедалі більш розросталася й поглиблювалася прірву між вищими правлячими класами і народом, між офіційними державністю та церковністю, з одного боку, і народним свідомістю – з іншого. Це непримиренне протиріччя послужилоосновою, де розвинулося й спалахнуло у Болгарії її народних низах при найближчому наступника Сімеона – Петра (927–969)богомильство. І на кінцевому підсумку можна дійти невтішного висновку у тому, що це непримиренне протиріччя було з головних причин падіння Першого болгарського царства.

Через молодості Петра у його радника й керівника Симеон наставив нього його дядькаГергияСурсовула. Ця обставина, очевидно, послужили роль стимулу до розвитку правлячих болгарських колах внутрішніх тертя і влади. Тертя почалися зі укладання ГеоргіємСурсовулом на дуже вигідних для Болгарії умовах світу з Візантією в 927 р. Болгарія визнали межах, залишених їй Сімеоном; за болгарським князем офіційно визнано титул царя; за болгарської церквою повна незалежність" і власний патріарх, ще, Візантія зобов'язалася платити щорічну данина Болгарії. Політичний світ був скріплений укладанням родинного союзу між візантійським і болгарським дворами одруженням царя Петра з внучкою візантійського імператора Марії (8). Проте підписання цього світу, очевидно, не відповідало ні інтересам, ні настрою сильної придворної військової партії і що підтримували її феодального боярства, а розорені міста Київ і закріпачене здебільшого за світськими і духовними земельними вотчинами селянство неможливо було перед урядом Петракакою-либоопорою у боротьбі із домаганнями феодалів.Разоряемое нескінченними війнами і яке експлуатується світській, і церковної владою масове міське і сільське населення чи рятувалося втечею у Візантію і Сербію, чи йшло у лісу й до гори, або ж перетворювалося на ряди антиурядової опозиції. Тому правління Петра зазначено кількома боярськими повстаннями. Одне з повстань була дуже вдалою. З західних областей болгарського царства утворилося незалежнегосударство(9).Т.о. в 963 р.симеонова Болгарія розпалася на два самостійних царства: східне і західне.

З вступом на престол НикифораФоки становищевосточно-болгарского царства,теснимого при цьому із півночі мадярами, ставало критичним. У 968 р., вирішивши покласти край принизливим становищем болгарськогоданника, з одного боку, і з іншого – відновити свої колишні економічні вигоди, пов'язані з володінням торгових шляхів на півострові, які перебували у руках болгар, НикифорФока як відмовився платити болгарам данина, але й ганьбою вигнав з Константинополя болгарських послів, що з'явилися сюди заданью(10). Така зміна візантійської політики пояснювалася великими військовими судами та політичними успіхами НикифораФоки Сході у боротьбі Візантії з арабами. НикифорФока за сприяння спеціального емісара,херсонесцаКалокира, підняв проти болгар київського князя Святослава. Боротьбу з нею вів Борис (969–972). У968г. Святослав з 60 тис. військом вирушив у гирло Дунаю. Болгарія булазастигнута зненацька і розбита. Святослав центром своїх болгарських володінь зробив містоПреславец. Це дуже важливий торговий пункт, який лежав у самому вузьке місце між Дунаєм і Чорному морю. щоб урятуватись від київського князя болгарське уряд перейшло лише переговори з Візантією і водночас запропонувало печенігам напасти на Русь. По-друге болгарську експедицію 969 р. Святослав просунувся зі свого Переяславця вже далі на південь, зайняв столицю болгарського царства, захопив в полон болгарського царя Бориса II та її сім'ю, завоював всю НАТО Болгарію та через Адріанополь проник на візантійську територію. ІоаннЦимисхий (969) змушений був вжити заходів проти вчорашнього союзника і завдав Святославу ряд жорстоких поразок. Уклавши в сумі 972 р. світ із Візантією, Святослав залишив Болгарію. Відкривши воєнних дій проти Святослава,Цимисхий запевнив болгар, єдине його намір – врятувати НАТО Болгарію та відновити його зневажені права. Закінчивши боротьбу з Святославом, ІоаннЦимисхий оголосив Болгарію приєднаної до імперії, знищив болгарський патріархат, підпорядкувавши Болгарію в церковному відношенні візантійським патріарху.Болгарскому царю довелося зняти із себе знаки царської гідності і може стати до лав візантійських сановників у званні магістра імперії. Разом з цим актомвосточно-болгарское царство припинила свою незалежне існування (971), алезападно-болгарское царство продовжувало зберігати своє політичне незалежність. Скориставшись спаленілим на сході Болгарії повстанням проти Візантії, Давид, Мойсей, Аарон і Самуїл об'єднали всіх болгар побороти візантійського ярма. Самуїл в 980–1018 рр. був фактичним болгарським царем, маючи у своїй базою західне болгарське царство, своїми військовими заходами наводив жах на Візантію, але врятувати Болгарію йому вдалося. Візантійський імператор Василь II, прозваний «>болгаробойцем» (976–1025), став систематично сильно вдаряти за ударом Болгарії та відбирати в неї одну одною її ділянці, поки, нарешті, в 1014 р. у бою при горахБеласици болгари було розбито вщент. Після смерті Самуїла Болгарія ще кілька бет відчайдушно боролася з греками упродовж свого незалежність, але у 1021 р. взяттямСрема на Дунаї Візантії вдалося зламати останні залишки болгарського опору, і весь Болгарія своїх обох складові, східної й західної, підпала під грецьке ярмо, була в візантійське намісництво з грецькими чиновниками і духівництвом і обкладена матеріальними повинностями (11). Це мав величезне значення її подальшого розвитку Болгарії. Під ярмом Візантії дедалі більше і більше перетворюватися на маленьку Візантію в культурному, економічному і політичному відносинах. Становище речей у Болгарії під грецьким ярмом ухвалило результаті розширення зрештою такий характер, що, очевидно, стало забуватися, і саме ім'я болгар і Болгарії.Страдавшее від непосильних поборів і зловживань болгарське населення боролося відносини із своїми насильниками повстаннями. повстання ці придушувалися візантійським військами, населення піддавалося жорстоким репресіям, катувань і руйнування і рятувалося втечею в гори. З півночі Болгарію розоряли печеніги. Візантія боротьби з болгарським народним рухом під час визволення від ярма безправ'я та чиновницького свавілля, вперше викликала з Азії до Європи турків, що згодом цілком згубні наслідки як болгарам і найбільш Візантії, але й всіх балканських країн, яких спіткало пізніше у залежність від імені цієї народу. До того ж безперешкодне хазяйнування цих прибульців на півострові перетворило квітучу колись Болгарію на пустелю. Лише де-не-де, переважно у малодоступних гірських областях, збереглися напівнезалежні вотчини болгарського боярства,платившего Візантії данину й підтримували торговельні зв'язки з навколишніх гірським пастушачим населенням. І лише 1187 р. Болгарія змогла відродитися як держава, було покладено початок Другому болгарського царству.

Війни з Візантією мали значний значення для Першого Болгарського царства від початку остаточно його власної історії. Завдяки своїм військовим перемогам на початку історії Болгарія отримала міжнародне визнання. Болгарія завдяки цим війнам отримувала значних економічних і політичні вигоди. Не все просто. Попри те що, що плюси взаємодії з розвиненішою як не глянь Візантією безсумнівні, природно були й немалозначні мінуси. Природно будь-які війни ведуть до значнимрастратам,ложащимся на плечі населення. До того ж чимала частину акцій цього населення буває часто розорена чи знищена. Власне можна сказати, що війни з Візантією призвели до втрати Болгарією частини її якогось своєрідності й виробництвом призвели до її перетворення на маленьку Візантію із її перевагами і пороками, війни з Візантією призвели до зміни у розвитку, що у своє чергу призвело до підвищення розриву між бідними і багатими верствами нашого суспільства та призвело до його розколу. А цей розкол своєю чергою призвів до розпаду Болгарії, і її поневолення Візантією.Т.о. можна сказати, головним результатом війн Першого болгарського царства з Візантією стало падіння Болгарії.

Питання

1.Які порядки встановили візантійці на завойованих землях?

2. Чи тільки зовнішній чинник вів до послаблення Болгарії?

3. Коли остаточно Болгарія увійшла до складу Візантії?

4.На завойованих землях візантійці встановили загальноімперські порядки. Було введено систему управління, яка позбавила Болгарію навіть примарної автономії й перетворила її на прикордонну провінцію імперії. Територію Болгарії було поділено на три феми (військово-адміністративні округи). Всю повноту влади у фемах зосередили у своїх руках візантійські стратеги (архонти). Візантійські урядовці замінили болгарських на всіх рівнях влади. Лише пізніше в місцевій адміністрації кількість представників болгарської знаті збільшилася. Чиновницько-бюрократичний апарат Болгарії зріс у два рази. Візантія провадила й антиболгарську церковну політику. Хоча Василій II Болгаробійця визнав автокефалію болгарської церкви, на головні церковні посади призначалися греки. У1037р. грек Лев Пафлагонянин зайняв місце охридського архієпископа. Від цього часу еллінізація болгарської церкви помітно посилилася. Слов'янську мову у відправах замінила грецька. Навчальні заклади зі слов'янською мовою викладання починають закривати. Замість них відкривались грецькі. Жертвою еллінізації мали стати культура й менталітет болгарського народу. Зокрема, багато творів національної літератури перекладалося грецькою мовою. Разом з тим еллінізація сприяла прилученню болгар до більш розвиненої грецької культури, а тому її не можна розглядати тільки як негативний процес. Візантійське завоювання Болгарії сприяло остаточному утвердженню феодальних відносин. Якщо спочатку візантійці майже не втручалися у відносини власності, що склалися у Болгарії до їхнього приходу, то в подальшому ситуація різко змінилася й наприкінці XI ст. болгарські провінції вже мало чим відрізнялися від решти провінцій імперії. Феодалізм у візантійській формі переміг у Болгарії остаточно. Завершенню феодалізації допомогла та обставина, що завоювання супроводжувалося подальшим зростанням великого землеволодіння. В Болгарії утворився великий фонд державних земель, із якого імператори обдаровували своїх близьких. Спочатку ці дарунки отримували здебільшого церква та монастирі. Згодом, після приходу до влади в 1081 р. династії Комнінів, імператори почали активно роздавати землі й представникам світської знаті. Феодалізація активніше відбувалася на заході Болгарії, повільніше - на півночі та сході. Водночас погіршується становище селян. Прискорився процес закріпачення. Основною формою феодального володіння стала пронія, яку діставала світська (іноді духовна) особа за військову або адміністративну службу. Візантійська пронія багато в чому нагадувала західноєвропейський бенефіцій, чи феод. Якщо спочатку її надавали на певний термін, то згодом вона перетворилася на спадкове володіння. Болгарські селяни, що сиділи на цій землі, як і в інших візантійських провінціях, називалися "париками". Посилення експлуатації і запровадження в ХІ-ХІІ ст. низки нових повинностей (церковного канонікону; синони, що передбачала примусовий продаж аграрної продукції державі за зниженими цінами, тощо) перетворювали формально вільних париків на кріпаків. Характерною рисою доби візантійського володарювання було постійне збільшення податків. Разом із тим запровадження з 1040 р. грошових зборів (раніше сплачувались тільки натуральні) об'єктивно сприяло зростанню товарності сільського господарства, пожвавленню торговельних зв'язків між селом і містом, а в кінцевому підсумку - відродженню міст. Бурхливий розвиток міського ремісничого виробництва підтверджують численні археологічні знахідки XI-XII ст. Економічний прогрес характеризував поступ міст тогочасної Візантії. Подібна тенденція спостерігалася і в інших країнах Європи. Війни, які вела Візантія, тяжко позначились на становиш! жителів Болгарії. В XI-XII ст. болгарські землі регулярно зазнавали наскоків печенігів, угорців, норманів, половців. Під час Першого та Другого хрестових походів відбувалися запеклі сутички між болгарами і хрестоносцями. Зростання феодальних повинностей та руйнівні наслідки воєн посилили патріотичні настрої. Боротьба за незалежність Болгарії тривала протягом усього періоду візантійського панування. В перші два десятиліття вона набувала переважно пасивних форм: відмови від виконання феодальних повинностей, утеч із сіл тощо. Активізувалися й богомили, які закликали болгар звільнити рідний край від загарбників. Поступово боротьба проти візантійців дедалі більше активізувалася й переросла у відкриті збройні виступи. Рушійними силами національно-визвольного руху, як правило, виступали середні й нижчі верстви суспільства. Та керували ними в основному представники болгарської знаті. Незважаючи на входження великої частини болгарських феодалів до панівного стану імперії, більшість з них не втратили національних рис і патріотичних почуттів. Активність болгарської знаті пояснювалася й прагматичними причинами - прагненням не ділити владу з візантійцями. Перший організований виступ стався в 1040 р. Його спричинила нова податкова політика візантійської адміністрації. Боротьбу очолив онук царя Самуїла Петро Делян, який спромігся підняти люд Західної Болгарії. Допомогу повсталим надавали жителі сусідньої Сербії, Албанії, Епіру. Загони Деляна встановили контроль над усією південно-західною частиною Балканського півострова. Успіхи повстанців викликали запеклу боротьбу в їхньому керівництві. Під час цих сутичок Петро Делян убив свого спільника Тихомира, але незабаром його самого осліпив і видав візантійцям інший соратник - Алусіан. Після цього повстання болгар було придушено, проте частина сербських земель здобула незалежність. У 1072-1073 рр. в Болгарії відбулося нове повстання, викликане черговим підвищенням податків і запровадженням монополії на торгівлю зерном. Його очолив болярин Георгій Войтех, який об'єднав навколо себе частину болгарських феодалів. Інші боляри зберігали вірність імперії і не підтримали повсталих. Допомога сербів не врятувала Войтеха від розгрому. Він потрапив у полон, де його замордували візантійці. У національно-визвольному русі болгари шукали спільників серед деяких сепаратистськи налаштованих намісників імперії. Виборність імперської влади призводила до частих заколотів візантійських військових, які мріяли захопити імператорський престол. І хоч такі союзи приносили лише тимчасовий успіх, патріотично налаштовані болгарські феодали не мали іншого вибору. Зростання податків і сепаратизм знаті й надалі призводили до виступів болгар проти Візантії. Кілька великих повстань потрясли болгарські землі з середини 70-х до середини 80-х років XI ст. Однак на початку і в середині XII ст. боротьба за незалежність втратила гостроту. Здавалося, воля болгарського народу до визволення остаточно зламана. Проте в 1185 р. Пів-нічно-Східна Болгарія опинилася в епіцентрі могутнього повстання, яке привело нарешті до відновлення незалежності.

Питання:

1. Які причини поразки повстань 1040 р. та 1072 р.

2. Які наслідки повстання 1185-1187 рр для долі болгарських земель?

ІV. Підбиття підсумків заняття (до5 хв.)

Результати:

1. Гураль Ірина 5

2. Микитин Віталій 5

3. Чорній Анна 5

4. Тугай Микола 4

5. Сомова Віалерія 4

V. Повідомлення домашнього завдання(2-3 хв.).

Студентам необхідно опрацювати питання 5-9 теми 2: «Болгарія ХІ – ХІVст.».

Методист кафедри Інституту__________________________ ______________ ____________

прізвище, ім’я, по батькові підпис оцінка