Тема 1.5. Правові засади управління в галузі

екології

План

1. Функції управління в галузі екології.

2. Правова організація екологічної експертизи.

3. Екологічне інформаційне забезпечення.

4. Екологічне ліцензування.

5. Правові форми екологічного контролю.

6. Правові форми розподілу і перерозподілу природних ресурсів. Правове регулювання ведення природоресурсних ка­дастрів та Червоної книги України.

Завдання для самостійної роботи

1. Дайте характеристику правовій організації екологічної безпеки.

2. Проаналізуйте правові форми екологічного контролю.

3. Охарактеризуйте особливості екологічного ліцензу­вання.

МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ

Питання 1. Функції управління в галузі екології

Це основні напрями діяльності державних, самоврядних та громадських об'єднань у сфері ефективного використання природних ресурсів, охорони навколишнього природного середовища та забезпечення екологічної безпеки.

До числа функцій державного управління природо­користування та охорони навколишнього природного середо­вища належать:

1) розподіл і перерозподіл природних ресурсів між приро- докористувачами - становить таку функцію державного управ­ління, в результаті здійснення якої у природокористувачів виникають, змінюються і припиняються права на користування (власність) природними ресурсами. Юридичною формою впро­вадження даної функції є компетенція органів управління з на­дання природних ресурсів у користування (власність) та при­пинення права користування (власності) природними ресурсами;

2. об'єкти природних ресурсів і ведення природоресурс- них кадастрів - припускає отримання сукупності достовірних і необхідних відомостей про природне господарське та правове становище кожного об'єкта природного світу. Екологічне зако­нодавство розрізняє такі види природоресурсного кадастру: ісмельний, водний, лісовий, родовищ корисних копалин, тва­ринного світу тощо;

3. просторово-територіальний устрій об'єктів приро­ди- здійснюється у таких формах, як землеустрій, лісовпо­рядкування, просторово-територіальний устрій надр, мислив­ський устрій, паспортизація водних об'єктів тощо;

4. планування використання, відновлення і охорони нав­колишнього природного середовища - діяльність відповідних органів щодо розроблення і прийняття екологічних програм, планів, що визначають мету, напрям і конкретні завдання охорони довкілля, а також засоби їх досягнення на основі наукових принципів природокористування. Воно здійснюється в і аких формах:

• розроблення і прийняття місцевої, регіональної, державної та міждержавної екологічних програм;

• розроблення і прийняття місцевої, регіональної та дер­жавної програм з використання й охорони земель, вод, лісів, надр, тваринного світу тощо;

  5. прогнозування, спостереження (моніторинг) та ін- формування в галузі використання, відновлення й охорони нав­колишнього природного середовища:

• екологічні програми;

• передпроектні документи;

• територіально-планові документи;

• цільові комплексні програми;

6. контроль за використанням, відновленням природних ресурсів й охорони навколишнього природного середовища - ді­яльність певних державних органів, спрямована на забезпечення додержання всіма міністерствами, державними комітетами і відомствами, установами та приватними особами встановленого порядку користування природними ресурсами, правил охорони навколишнього природного середовища;

7. вирішення спорів про право природокористування - ді­яльність компетентних державних органів із розгляду та прий­няття рішень щодо розбіжностей, спричинених порушенням права володіння і права користування об'єктами природи;

8. нормативи екологічної безпеки - рівні шкідливого впливу фізичних та біологічних чинників, нормативи вико­ристання природних ресурсів.

Питання 2. Правова організація екологічної експертизи

Екологічна експертиза полягає в оцінці можливого впливу передбаченої або запланованої діяльності на стан дов­кілля, її відповідності вимогам екологічного законодавства.

Екологічна експертиза є самостійною управлінською функцією, що "відбрунькувалась" від функції екологічного контролю. За своєю правовою природою вона є екологічним контролем, який має попереджувальний характер.

Екологічна експертиза є вирішальною і, як правило, завершальною стадією оцінки впливу запланованої діяльності на навколишнє середовище (ОВНС). На більш ранніх стадіях ОВНС опрацьовується авторами проекту. Саме на них поклада­ється обов'язок доведення екологічної "бездоганності" проекту в процесі підготовки матеріалів ОВНС до їх надання на еко­логічну експертизу. Остання саме здійснюється незалежними екологічними експертами і має на меті оцінку відповідності запланованої діяльності законодавству.

Екологічна експертиза в Україні здійснюється неї таких принципах:

• попередній характер (за загальним правилом вона проводиться на найбільш ранніх стадіях, коли діяльність ще не почала здійснюватись і можна найбільш раціонально, найбільш економічно вплинути на приймання господарських чи управ­лінських екологічно важливих рішень);

• обов'язковість щодо видів діяльності та об'єктів, що становлять підвищену екологічну небезпеку;

• комплектність в оцінці матеріалів, поданих на експер­тизу (оцінці піддається діяльність на відповідність вимогам усього екологічного законодавства, а не окремо земельного, модного чи гірничого; при цьому слід враховувати не лише найближчі, а й віддалені екологічні наслідки господарської ді­яльності; ґрунтується на міжгалузевому екологічному досяг­ненні);

• свобода вибору експертами форм і методів еколого- скспертного аналізу;

• наукова обґрунтованість (об'єктивність висновків еко­логічної експертизи забезпечується науковою методологією, що застосовується в процесі дослідження, кваліфікаційними вимо­гами до експертів екологічної експертизи, що є єдиними для учасників усіх видів екологічної експертизи);

• прозорість процедури та висловів екологічної експер- і изи, гарантії участі громадськості в її здісненні;

• відповідальність суб'єктів екологічної експертизи за організацію, проведення, її висновки та дотримання умов, що в них містяться.

Відповідно до ст. 7 Закону України "Про екологічну експертизу" її об'єктами є:

• проекти законодавчих та інших нормативно-правових

актів;

• передпроектні, проектні матеріали;

• документація із впровадження нової техніки, техно­логій, матеріалів, речовин, продукції, реалізація яких може привести до порушення екологічних нормативів, негативного впливу на стан навколишнього природного середовища.

Екологічній експертизі можуть також підлягати еко­логічні ситуації, що склалися в окремих населених пунктах і регіонах, а також діючі об'єкти та комплекси, що мають значний негативний вплив на стан навколишнього природного середо­вища. Важливими об'єктами екологічної експертизи є військові, оборонні та інші об'єкти, інформація про які становить державну таємницю. Такі об'єкти підлягають експертизі у спеціальному порядку, з урахуванням вимог законодавства України про державну таємницю.

Закон виділяє три форми екологічної експертизи: дер­жавну, громадську та ін.

При цьому обов'язковими для виконання є лише вис­новки державної екологічної експертизи. Висновки громадської та іншої екологічної експертизи мають рекомендований харак­тер і можуть бути враховані при проведенні державної еко­логічної експертизи, а також при прийнятті рішень щодо подальшої реалізації об'єкта екологічної експертизи.

Законодавство України детально регламентує права та обов'язки всіх суб'єктів екологічної експертизи, містить вимоги до процедури її організації та проведення, до змісту та оформ­лення висновків екологічної експертизи, встановлює юридичну відповідальність за порушення законодавства про екологічну експертизу.

Питання 3. Екологічне інформаційне забезпечення

Екологічне інформування (екологічне інформаційне забезпечення) - це доведення до заінтересованої громадськості, органів та осіб, які приймають управлінські та інші рішення, екологічної інформації.

Основними суб 'сктами еколого-інформаційних відносин є громадяни України, юридичні особи, держава.

Відповідна функція екологічного управління, насам­перед, є державною, тобто її здійснення покладається на органи виконавчої влади спеціальної компетенції, які мають відповідну інформацію.

Перелік таких органів і напрям інформації, яка ними зби­рається і узагальнюється, наведено в Положенні про державну систему моніторингу довкілля громадянами України та юридич­ні особи виступають як реципієнти (споживачі) відповідної ін­формації.

Водночас розширення можливостей доступу заінтересо­ваної громадськості до екологічної інформації вплинуло на порядок денний питання щодо покладання обов'язку надання екологічної інформації на господарюючих суб'єктів.

Об'єктом еколого-інформаційних відносин є, згідно зі ї ї 8 Закону України "Про інформацію", документована або публічно оголошувана інформація про події та явища в екологічній сфері.

Змінами до Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища", що були прийняті в 2002 р. і мали за мсту приведення закону у відповідність до Орхуської конвенції, суттєво розширило поняття екологічної інформації (ст. 25).

До екологічної інформації може бути віднесена будь-яка інформація у письмовій, аудіовізуальній, електронній чи іншій матеріальній формі про:

• стан навколишнього природного середовища чи його об'єктів - землі, вод, надр, атмосферного повітря, рослинного і і варинного світу та рівні їх забруднення;

• біологічне різноманіття і його компоненти, у т.ч. генетично видозмінені організми та їх взаємодію з об'єктами навколишнього природного середовища;

• джерела, фактори, матеріали, речовини, продукцію, енергію, фізичні фактори (шум, вібрацію, електромагнітне ви­промінювання, радіацію), які впливають або можуть вилинути на стан навколишнього природного середовища та здоров'я людей;

• загрозу виникнення і причини надзвичайних екологіч­них ситуацій, результати ліквідації цих явищ, рекомендації щодо заходів, спрямованих на зменшення їх негативного впливу на природні об'єкти та здоров'я людей;

• екологічні прогнози, плани і програми, заходи, в т.ч. адміністративні, державну екологічну політику, законодавство про охорону навколишнього природного середовища;

• витрати, пов'язані зі здійсненням природоохоронних іаходів за рахунок фондів охорони навколишнього природного середовища, інших джерел фінансування, економічний аналіз, проведений у процесі прийняття рішень із питань, що стосу­ються довкілля.

Форми екологічного інформування передбачені ст. 25^і Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища".

Екологічне інформаційне забезпечення може здійсню­ватись як шляхом надання відповідної інформації фіксованому колу споживачів за еколого-інформаційними запитами, так і шляхом її систематичного чи екстреного оприлюднення (якщо йдеться про інформацію, що є важливою для широкого загалу).

Джерелами екологічної інформації слугують дані моні­торингу довкілля, кадастрів природних ресурсів, реєстри, авто­матизовані бази даних, архіви. Для інформації, яка видається за запитами, такими джерелами також є довідки, які видаються уповноваженими на те органами державної влади, органами міс­цевого самоврядування, громадськими організаціями, окремими посадовими особами.

Організація екологічного інформаційного забезпечення щодо отримання екологічної інформації та її надання регла­ментується Положенням про порядок надання екологічної інформації, затвердженим Мінприроди України.

Питання 4. Екологічне ліцензування

Екологічне ліцензування - це відносини між державою в особі її спеціально уповноважених органів та суб'єктами гос­подарювання (фізичними та юридичними особами), змістом яких є санкціонування здійснення цими суб'єктами певної діяль­ності в галузі охорони навколишнього природного середовища на основі оцінки їх відповідності комплексу вимог, що висува­ються з боку держави.

Ліцензування є одним із найпоширеніших адміністра­тивно-правових інструментів у галузі природокористування й охорони навколишнього природного середовища.

Про нього можна говорити як про розгалужену дозвільну систему, яка включає:

1) сукупність органів екологічного управління, наділених повноваженням надавати й анулювати ліцензії (дозволи);

2. процесуальний порядок видачі (зміни умов анулю- мшіни) ліцензій;

3. матеріально-правові норми, які регулюють зміст і умови ліцензій.

У законодавстві та в юридичній літературі часто зустрі- 'ІІІІОТЬСЯ два терміни - "ліцензія" і "дозвіл" (іноді один із них Перуть у дужки). Чітке роз'яснення відмінностей між цими іермінами відсутнє; їх вживання, як правило, пов'язане з тра­диціями, як і деяких специфічних назв для окремих ліцензій (лісорубний квиток, ордер, лісовий квиток).

Ліцензування можна класифікувати за різними крите­ріями:

1. за об'єктом ліцензування виділяється група ліцензій (дозволів) на:

• природокористування, тобто які визначають права і обов'язки природокористувачів при експлуатації природного ресурсу, вилученні його з навколишнього середовища, умови ці* ї діяльності, обмеження, параметри об'єкта, який вико­ристовується.

Ліцензування природокористування - це діяльність спе­ціальних уповноважених державних органів і організацій, спря­мована на юридичне закріплення природокористувачів на здійс­нення спеціального використання природних ресурсів, окремих об'єктів природного походження в кількості та обсягах, указа­них у наданій ліцензії на підставі вимог екологічних стандартів і нормативів та інших юридично закріплених критеріїв;

• здійснення видів діяльності, пов'язаної власне з фак­том існування природного ресурсу;

• здійснення впливу на навколишнє природне середо­вище і його компоненти;

1. за видами діяльності, яка проводиться на підставі лі­цензій, дозволів:

• для задоволення власних потреб;

• для здійснення господарської (підприємницької) діяль­ності в цілому чи її стану;

• на пов'язані з вилученням і повним використанням предмету ліцензії роботи;

• на пов'язані з вилученням, використанням корисних властивостей або частини предмету ліцензії роботи тощо;

1. за сферами ліцензування:

• ліцензії (дозволи) на використання чи іншу діяльність щодо надр, вод, атмосферного повітря тощо;

1. залежно від суб'єкта видачі ліцензії:

• ліцензії, видача і контроль за використанням яких здійснюється органом екологічного управління одноособово;

• ліцензії, які видаються органом управління за по­годженням з іншими спеціально уповноваженими органами в галузі екології;

  5. за формальною ознакою:

• ліцензії;

• дозволи.

Питання 5. Правові форми екологічного контролю

Охороні екологічних прав громадян значною мірою сприяє контроль за станом навколишнього природного сере­довища. Згідно зі ст. 34 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища" завдання контролю у галузі охорони навколишнього природного середовища поля­гають у забезпеченні додержання вимог законодавства про охорону навколишнього природного середовища всіма держав­ними органами, підприємствами, установами та організаціями незалежно від форми власності та підпорядкування, а також громадянами.

Система природоохоронного контролю включає держав­ний, відомчий, виробничий і громадський контроль.

1. Державному контролю підлягають використання і охо­рона земель, надр, поверхневих і підземних вод, атмосферного повітря, лісів та іншої рослинності, тваринного світу, морського середовища та природних ресурсів територіальних вод, континентального шельфу та виключної (морської) економічної іони, природних територій та об'єктів, що підлягають особливій охороні, стан навколишнього природного середовища.

Важливі контрольні функції покладені на Державну еко­логічну інспекцію. Вона діє на підставі Положення, затвер­дженого Кабінетом Міністрів України від 17.11.01.01 № 1520 (н редакції постанови від 16.06.04 № 770).

Державна екологічна інспекція є урядовим органом дер­жавного управління, який діє у складі Мінприроди і підпо­рядковується йому. До її завдань належить:

• участь у межах своєї компетенції у реалізації дер­жавної політики у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання природних ресурсів (земля, поверхневі води, атмосферне повітря, тваринний та рос­линний світ, природні ресурси територіальних вод, конти­нентального шельфу та виключної (морської) екологічної зони України), поводження з відходами, небезпечними хімічними ре­човинами, пестицидами і агрохімікатами;

• здійснення державного контролю за додержанням ви­мог законодавства про охорону навколишнього природного се­редовища, раціональне використання природних ресурсів (крім надр та лісів), екологічну та в межах своєї компенсації радіа­ційну безпеку, поводження з відходами.

2. Відомчий природоохоронний контроль проводиться окремими міністерствами, державними комітетами у межах під­порядкованої їм галузі управління і спрямований на забезпе­чення дотримання підрозділами цього міністерства, а також від­повідними підприємствами, організаціями норм і правил з охо­рони навколишнього природного середовища.

3. Виробничий природоохоронний контроль є безпосе­реднім продовженням відомчого контролю в галузі екології і проводиться тими підприємствами, організаціями, діяльність яких пов'язана з експлуатацією природних ресурсів чи впливом на навколишнє природне середовища.

4. Громадський природоохоронний контроль є однією із форм участі громадськості в охороні навколишнього при­родного середовища згідно зі ст. 36 Закону України "Про охо­рону навколишнього природного середовища" та Положення про громадських інспекторів з охорони довкілля, затвердженого наказом Мінекоресурсів від 27.02.02 № 88.

Громадські інспектори:

• спільно з працівниками органів державного контролю беруть участь у проведенні рейдів та перевірок додержання підприємствами, установами, організаціями та громадянами за­конодавства про охорону навколишнього природного середо­вища, додержання ними норм екологічної безпеки та вико­ристання природних ресурсів;

• проводять перевірки і складають протоколи про пору­шення відповідного законодавства і подають їх органам держав­ного контролю в галузі охорони навколишнього природного середовища та правоохоронним органам для притягнення вин­них до відповідальності;

• надають допомогу органам державного контролю в їх діяльності щодо запобігання екологічним правопорушенням;

• здійснюють інші функції відповідно до законодавства України.

Детально відрегульований громадський контроль в галузі раціонального використання й охорони тваринного світу: Нака­зом Держлісгоспу від 01.03.02 № 27 затверджено Положення про громадських мисливських інспекторів, Наказом Мін- агрополітики від 09.10.02 № 324 затверджено Положення про громадських інспекторів рибоохорони.

Державний контроль за використанням та охороною земель у системі центрального органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів здійснює Державна інспекція з контролю за використанням та охороною земель і її територіальні орга­ни, яка була утворена на виконання Указу Президента України "Про вдосконалення системи державного управління земель­ними ресурсами та контролю за їх використанням і охороною" від 19.08.02 № 720/2002, Постановою Кабінету Міністрів України від 25.12.02 № 1958. Наказом Держкомзему від 19.05.01 № 132 затверджено порядок одержання документів, матеріалів і а іншої інформації, необхідної для здійснення державного контролю за використанням та охороною земель.

Згідно з Положенням про державний геологічний контроль за веденням робіт із геологічного вивчення та вико­ристання надр України, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 30.11.94 № 801, державний геологічний контроль за веденням таких робіт здійснюється Мінприроди та його органами на місцях.

Органами державного геологічного контролю є:

• Головне управління державного геологічного контро­лю за веденням робіт із геологічного вивчення та використання надр, що утворюються у структурі Мінприроди;

• територіальні інспекції державного геологічного контролю за веденням робіт із геологічного вивчення та вико­ристання надр.

Головним завданням органів державного геологічного контролю є забезпечення дотримання всіма міністерствами, ін­шими центральними органами виконавчої влади, підприєм­ствами, їх об'єднаннями, установами та організаціями неза­лежно від форм власності:

• установленого порядку, норм і правил ведення геолого- зпімальних, пошукових, розвідувальних, гідрогеологічних, гео­хімічних, інженерно-геологічних, геофізичних та інших робіт, пов'язаних з геологічним вивченням надр, у т.ч. континенталь­ного шельфу України і виключної (морської) економічної зони;

• правил користування надрами з метою геологічного вивчення та використання, вимог у галузі охорони надр у частині повного і комплексного їх вивчення.

Відповідно до Положення про порядок здійснення дер­жавного гірничого нагляду, затвердженого Постановою Кабі­нету Міністрів України від 21.02.95 № 134, державний гірни­чий нагляд - це нагляд за додержанням підприємствами, установами, організаціями та громадянами актів законодавства, правил і норм щодо ведення робіт, пов'язаних із геологічним вивченням надр, їх використанням та охороною, а також вико­ристанням і переробленням мінеральної сировини.

Державний гірничий нагляд покладається на Держгір- промнагляд та його органи на місцях. Державний гірничий нагляд здійснюється шляхом проведення комплексних обсте­жень, вибіркових перевірок, погодження нормативної докумен­тації.

Під час проведення комплексних обстежень переві­ряється:

• повнота вивчення родовищ корисних копалин, гірничо­технічних, інженерно-геологічних, гідрогеологічних та інших умов їх розробки, будівництва та експлуатації підземних споруд, захоронення шкідливих речовин і відходів виробництва;

• своєчасність та правильність введення в експлуатацію розвіданих родовищ корисних копалин;

• виконання вимог щодо охорони надр під час ведення робіт, пов'язаних із їх вивченням, установлення кондицій на мінеральну сировину та експлуатації родовищ корисних копа­лин;

• правильність розробки родовищ корисних копалин;

• повнота видобування запасів корисних копалин і на­явних у них компонентів;

• додержання встановленого порядку обліку запасів ко­рисних копалин, обґрунтованість і своєчасність їх списання;

• додержання правил та технологій перероблення міне­ральної сировини;

• правильність і своєчасність проведення заходів, що га­рантують безпеку людей, майна і навколишнього природного середовища, гірничих виробок і свердловин від шкідливого впливу робіт, пов'язаних із користуванням надрами;

• додержання правил проведення геологічних і марк­шейдерських робіт під час розробки корисних копалин.

Порядок здійснення контролю за використанням та охо­роною вод регламентується Положенням про здійснення орга­нами Держводгоспу України контролю за раціональним вико­ристанням, охороною та відновленням водних ресурсів, затвердженим Наказом Держводгоспу від 29.01.01 № 20; Інструкцією про порядок здійснення перевірок суб'єктів, що ви­користовують водні ресурси або виконують господарську ді­яльність у межах водоохоронних зон, затвердженою Наказом Держводгоспу від 29.01.01 № 22; Порядком взаємодії органів Державного комітету України по водному господарству і Міністерства екології та природних ресурсів України з питань здійснення контролю за раціональним використанням, охоро­ною та відтворенням водних ресурсів, затвердженим Наказом Міпекоресурсів та Держводгоспу від 29.01.01 № 13/21.

Питання 6. Правові форми розподілу і перерозподілу природних ресурсів. Правове регулювання ведення природо- ресурсних кадастрів та Червоної книги України

Першу частину буде розглянуто при вивченні т. 2.5.

Кадастри природних ресурсів є одним із найважли­віших джерел інформації про них, системою відомостей про кількісний і якісний стан природних ресурсів, їх економічну, екологічну оцінку і соціальне значення, а також про склад і категорії користувачів.

Кадастри слугують основою для планування та інформа­ційного забезпечення використання й охорони навколишнього природного середовища.

Ведення кадастрів природних ресурсів - це діяльність спеціально уповноважених органів, що спрямована на облік кількісних, якісних, інших характеристик природних ресурсів, обсяг, характер та режим їх використання, оцінку території та об'єктів природно-заповідного фонду та видів рослин і тварин, що перебувають під загрозою знищення.

У цей час в Україні існує декілька видів кадастрів, які формуються від об'єкта обліку - природного об'єкта. Кадастри ведуть стосовно всіх природних об'єктів. Всі вони мають статус державних. Розрізняють такі їх види:

1) державний земельний кадастр, який включає дані реєстрації права власності, права користування землею та договорів на оренду землі, обліку кількості та якості земель, бонітування ґрунтів, зонування територій населених пунктів, економічну та грошову оцінку земель тощо (Постанова Кабінету

Міністрів України "Про порядок ведення державного земель­ного кадастру" від 12.01.93 № 15);

2. державний водний кадастр, який включає відомості про поверхневі, підземні, внутрішні морські води та терито­ріальне море; обсяги, режим, якість і використання вод, дані про водокористування (Постанова Кабінету Міністрів України "Про затвердження Порядку ведення державного водного кадастру" від 08.04.96 №413);

3. державний лісовий кадастр включає систему відомос­тей про правовий режим лісового фонду, розподіл його між користувачами, поділ лісів за групами та віднесення їх до категорій захисності, інші дані, що характеризують кількісний, якісний стан та економічну оцінку лісового фонду (Постанова Кабінету Міністрів України "Про затвердження Порядку веден­ня державного лісового кадастру та обліку лісів" від 20.06.07 № 848);

4. державний кадастр родовищ і проявів корисних копалин містить відомості про кожне родовище, включене до Державного фонду родовищ корисних копалин, щодо кількості та якості запасів корисних копалин і наявних у них компонентів, гірничотехнічних, гідрогеологічних та інших умов розробки родовища та його геолого-економічну оцінку, а також відомості про кожний прояв корисних копалин (ст. 43 КпН);

5. державний кадастр тваринного світу - системати­зована сукупність відомостей про географічне поширення видів (груп видів) тварин, їх чисельність і стан, характеристики середовища їх перебування і сучасного господарського викорис­тання, а також інших даних, необхідних для забезпечення охорони і раціонального використання тваринного світу (По­станова Кабінету Міністрів України "Про порядок ведення державного кадастру тваринного світу" від 15.11.94 № 772);

6. державний кадастр територій та об 'єктів природно- заповідного фонду регулюється інструкцією про зміст та складання документації державного кадастру територій та об'єк­тів природно-заповідного фонду України, затвердженою Нака­зом Мінприроди від 16.02.05 № 67;

2. державний кадастр природних лікувальних ресурсів є зводом відомостей про кількість, якість та інші важливі харак- і еристики всіх природних лікувальних ресурсів, що виявлені та підраховані на території України, а також можливі обсяги, способи і режими їх використання (Постанова Кабінету Мініст­рів України "Про затвердження Порядку створення і ведення Державного кадастру природних лікувальних ресурсів" від 26.07.01 № 872);

3. державний кадастр природних територій курортів України є зводом відомостей про правовий статус, належність, режим, географічне положення, площу, кліматичні особливості, види та запаси природних лікувальних ресурсів, якісні харак­теристики природних територій курортів, їх лікувальну, профі­лактичну, реабілітаційну, природоохоронну, наукову, рекреа­ційну та іншу цінність (Постанова Кабінету Міністрів України

Про затвердження порядку створення і ведення Державного кадастру природних територіальних курортів" від 23.05.01 № 562).

Червона книга (Закон України "Про Червону книгу України" від 07.02.02) - це офіційний державний документ, який містить перелік рідкісних і таких, що перебувають під загрозою зникнення, видів рослинного і тваринного світу в межах України, її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, а також узагальнені відомості про сучасний стан цих видів тваринного і рослинного світу та заходи щодо їх ібереження і відтворення. Кабінет Міністрів України забезпечує офіційне видання та розповсюдження Червоної книги України не рідше одного разу на 10 років. Рішення про занесення видів тваринного і рослинного світу до Червоної книги приймається спеціально утвореним центральним органом виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів за поданням Націо- пальної комісії з питань Червоної книги України.

Органи, на які покладається ведення державних кадастрів Червоної книги: Держкомзем - земельний кадастр; Держвод- госп- водний кадастр; Держкомлісгосп - лісовий кадастр;

Мінприроди - Червона книга, державний кадастр територій та об'єктів природно-заповідного фонду.