Тема:Проголошення незалежності України

І. Влітку 1990 року новообрані парламенти союзних республік один за одним проголошували декларації про державний суверенітет. У цій ситуації Президент СРСР М. Горбачов запропонував укласти новий союзний договір, який зберігав би унітарну, союзну державу.

Державницькі, демократичні сили України з самого початку виступали проти укладання союзного договору, за незалежну українську державу, що в певній мірі було відображено в “Декларації про державний суверенітет України”. В січні 1991 року демократичні сили (партії і рухи) 13 республік СРСР в Харкові провели установчу конференцію міжреспубліканського політичного блоку “Демократичний конгрес” (ДК). У спільній декларації учасники ДК запропонували відкинути нав’язуваний центром проект союзного договору і приступити до підготовки самими республіками договору про співдружність незалежних держав.

В цій ситуації М. Горбачов вирішив заручитись “голосом народу”, дипломатично “сформулювавши” питання на референдум. 17 березня 1991 року в союзному бюлетені референдуму було поставлено запитання: “Чи вважаєте ви необхідним збереження СРСР як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, в якій повною мірою гарантуватимуться права і свободи людини будь-якої національності?”.

Український парламент вирішив занести до бюлетенів додаткове республіканське питання: “Чи згодні Ви з тим, що Україна має бути у складі Союзу радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?”.

На перше питання “так” відповіли 70,2%, на друге – 80,2% громадян, що взяли участь у референдумі.

24 серпня 1991 року відкрилася позачергова сесія Верховної Ради України, на якій було розглянуто питання про політичну ситуацію в республіці і Акт проголошення незалежності України, затверджений конституційною більшістю депутатів – 346.

1 грудня 1991 року на виборчі дільниці прийшло близько 32 млн. громадян (84,2% із тих, хто мав право голосу). Підтвердили Акт проголошення незалежності України 29 млн. (90,35%) громадян. Проти було тільки 2,4 млн. (7,6%). Немає жодної області, де б більшість виборців проголосувала проти незалежності.

Отже, це була реалізація мрій, сподівань, боротьби минулих і нинішніх поколінь українських патріотів. Абсолютна більшість громадян України сподівалась на краще життя в своїй державі.

8 грудня 1991 року три держави (Росія, Україна, Білорусь), які підписали союзний договір 1922 року, заявили, що СРСР як держава припиняє своє існування. Вони заявили про створення Співдружності Незалежних Держав. 21 грудня в Алма-Аті про приєднання до СНД заявили й інші республіки колишнього СРСР (крім країн Балтії та Грузії). СРСР перестав існувати. Незалежність України стала реальністю. (Див.: Історія України: Документи. Матеріали. (Уклад., комент. В. Ю. Короля). – К., 2001, с. 428, 429).

ІІ. Після проголошення незалежності одним із найперших державотворчих кроків стало запровадження атрибутів державності.

4 листопада 1991 р. Верховна Рада прийняла Закон “Про державний кордон України”, який проголошував недоторканність кордонів, визначав порядок їхньої охорони та правила переходу.

12 листопада 1991 р. Президент України підписав Указ “Про утворення державного митного комітету України”; хоча за спеціальною домовленістю кордони між державами СНД визнавались “прозорими” – без митного контролю.

24 серпня 1991 р. позачергова сесія парламенту прийняла постанову “Про військові формування на Україні”, було створено Міністерство оборони України на чолі з генералом К.Морозовим.

6 грудня 1991 р. прийнято Закон “Про збройні сили України”.

4 листопада 1991 р. прийнято Закон “Про національну гвардію України”.

20 вересня 1991 р. постановою Верховної Ради була утворена Служба національної безпеки України (з березня 1992 року СБУ).

5 листопада 1991 р. Верховна Рада прийняла Закон “Про прокуратуру”.

8 жовтня 1991 р. Верховна Рада прийняла Закон “Про громадянство України”.

Особливе місце у державній атрибутиці посідають гімн, герб та прапор.

1. 15 січня 1992 р. Президія Верховної Ради затвердила музичну редакцію Державного гімну “Ще не вмерла Україна”.

2. 4 вересня 1991 р. після триразового голосування депутатів Верховної Ради синьо-жовтий національний прапор урочисто піднято над будинком парламенту.

3. 28 січня 1992 р. постановою Верховної Ради синьо-жовтий прапор був затверджений Державним.

4. 19 лютого 1992 р. Верховна Рада затвердила тризуб як малий герб України.

Конституційний процес.

“Декларація про державний суверенітет України”, прийнята 16 липня 1990 р., стала правовою основою концепції нової Конституції України, але події 24 серпня 1991 р. внесли серйозні корективи у розвиток конституційного процесу.

Проте винесення на всенародне обговорення у 1992–1993 рр. двох варіантів проекту Конституції України закінчилось невдачею. Верховна Рада не затвердила жоден з них, чинною залишилася Конституція УРСР 1978 р., до якої внесено понад 200 поправок.

Після того, як Президентом України став Л. Кучма, було створено нову Конституційну комісію, але через протистояння гілок влади і боротьбу політичних сил вона теж не була результативною.

ІІІ. Перші порівняно демократичні вибори до Верховної Ради УРСР відбулися в березні 1990 року.

На 450 мандатів претендувало близько 3 тис. кандидатів, у середньому по 6-7 осіб на одне місце.

Хоч вибори відбулися ще в умовах монополії КПУ на засоби масової інформації, Демократичний блок домігся значного успіху: з 442 обраних депутатів його підтримкою користувалися 111.

Демблок отримав перемогу у п’яти областях: Львівській, Івано-Франківській, Тернопільській, Волинській та Київській.

У Верховній Раді утворилася парламентська більшість із комуністів і консерваторів (“група 239”) та парламентська опозиція – Народна рада, до складу якої увійшло 125 осіб.

Парламентська більшість обрала головою Верховної Ради В.Івашка, який одночасно був керівником компартії республіки. Першим заступником став І. Плющ, заступником – В. Гриньов. 3 липня 1990 року головою Верховної Ради УРСР обрано Л. Кравчука, а з 5 грудня 1991 року – І.Плюща.

Історичною заслугою Верховної Ради України, обраної в березні 1990 року, стало прийняття нею Декларації про державний суверенітет України та Акта про незалежність України.

Другі (дострокові) вибори до Верховної Ради України відбулися в березні 1994 року.

У 450 виборчих округах окружними комісіями було зареєстровано 5833 кандидати у народні депутати України, в середньому по 13 осіб на один депутатський мандат.

Найбільшого успіху домоглися ліві партії, які контролювали понад третину мандатів: КПУ – 25%, СПУ – 5%, СелПУ – 6%.

18 травня 1994 року головою Верховної Ради України обрано лідера соцпартії О. Мороза, першим заступником – О.Ткаченка, заступником – О.Дьоміна (пізніше В.Мусіяку).

Треті вибори до Верховної Ради відбулися 29 березня 1998 року за новим виборчим законом – змішаною мажоритарно-пропорційною системою (225 депутатів від політичних партій і блоків, які подолали чотиривідсотковий бар’єр, і 225 – від одномандатних округів).

У виборах взяло участь 30 партій і блоків, чотирипроцентний бар’єр подолало вісім:

1. Компартія України – 24,7%, всього 121 місце.

2. Народний рух України – 9,4%, всього 40 місць.

3. Соціалістична та Селянська партії – 8,6%, 34 місця.

4. Партія зелених України – 5,4%,19 місць.

5. Об’єднання “Громада” – 4,7%, 22 місця.

6. Народно-демократична партія – 5%, 30 місць.

7. Прогресивна соціалістична партія – 4,04%, 16 місць.

8. Соціал-демократична партія України (об’єднана) – 4,02%, 16 місць.

Після довгих спроб головою Верховної Ради України обрано представника Селянської партії О. Ткаченка, першим заступником – А. Мартинюка, заступником – В. Медведчука. А 1 лютого 2000 року в керівництві парламенту республіки відбулися зміни. Головою Верховної Ради обрано І.Плюща, першим заступником – В.Медведчука, заступником – С.Гавриша.

Четверті вибори до Верховної Ради України відбулися 31 березня 2002 року за змішаною мажоритарно-пропорційною системою (225 депутатів від політичних партій і блоків, які подолали чотиривідсотковий бар’єр, і 225 – від одномандатних округів).

У виборах взяло участь 33 партії і блоки, чотирипроцентний бар’єр подолало шість.

1. Виборчий блок політичних партій

“Блок Віктора Ющенка “Наша Україна” – 23,57%, всього

118 місць

2. Комуністична партія України – 19,98%, всього

64 місця

3. Виборчий блок політичних партій

“За єдину Україну!” – 11,77%, всього

177 місць (ввійшли депутати з одноман-

датних округів)

1. Виборчий блок політичних партій

“Виборчий блок Юлії Тимошенко” – 7,26%, всього

23 місця

5. Соціалістична партія України – 6,87%, всього

22 місця

6.Соціал-демократична партія

України (об’єднана) – 6,27%, всього

31 місце.

4. Політична незалежність України не стала передумовою здобуття республікою економічного суверенітету. Україна самостійно не обрала своєї моделі переходу до ринку, а була втягнута в ринкові перетворення за російським взірцем, які також себе не виправдали.

Вже навесні 1992 року Україна знаходилась у кризовій ситуації. Так, національний дохід у 1991 році знизився на 10%, а наступного року – на 14%. Валова продукція промисловості за 1991–1992 роки скоротилася на 13,4%, сільського господарства – на 18%.

В 1993 році, незважаючи на надзвичайні повноваження уряду Л.Кучми, економіка продовжувала розвалюватися. Випуск товарів народного споживання за 1993 рік скоротився на 21,3%. Виробництво промислової продукції знизилось на 21%.

Падіння виробництва в Україні у 1991-1993 рр. в першу чергу зумовлювалося скороченням зв’язків з колишніми союзними республіками. Після їх входження у світове господарство стала неминучою ліквідація цінових диспропорцій. Найбільший розрив зі світовими цінами відбувся у паливному комплексі. Україні довелося платити Росії і Туркменистану реальну ціну за нафту і газ: ціни на газ у республіці в 1992 р. зросли в 100, а на нафту – в 300 разів.

Зростання цін на енергоносії привело до розкручування інфляції, яка надалі переросла в гіперінфляцію (за 1992 р. гроші знецінилися у 21 раз, а за 1993 р. – у 103 рази).

Отже, нестача енергоносіїв великою мірою поглибила спад виробництва в Україні.

Зниження інфляції в середині 1994 року було досягнуто, головним чином, за рахунок відстрочення бюджетних виплат і величезного зростання заборгованості. Наприклад, виконання бюджетного фінансування на освіту становило 64%, медицину – 69%, культуру – 30%. Тіньовий сектор економіки сягнув у кінці 1994 року 60%, грошова маса, що перебувала поза банківським обігом, становила 40%.

Основна маса населення (близько 70%) опинилася за межею бідності, купівельна спроможність знизилась у п’ять разів.

28