2. Байкарська спадщина п.Гулака-Артемовського (1790 – 1865)

П.Гулак-Артемовський автор поетичних творів російською мовою (переклади, оригінальні поезії). Писав поетичні твори і українською мовою (1817 р. «Справжня добрість»). В доробку є інтерпретації творів Горація у бурлескно-травестійному дусі. Писав балади у преромантичному дусі. Відомий як автор байок.

Біографічні відомості. Народився у 1790 р. в містечку Городище (Черкаського повіту, Київської губернії) в родині священника. Навчався в бурсі, потім у Київській духовній академії. Не закінчивши академію, у 1813 році почав викладати в приватних пансіонах Бердичева, вчителював у будинках багатих польських поміщиків. У 1817 році переїхав до Харкова і вступив до університету вільним слухачем словесного факультету, і тоді ж, завдяки заступництву попечителя Харківського навчального округу графа Потоцького, затверджений Радою університету лектором польської мови. З 1820 року йому було доручено викладання також російської історії, географії та статистики. У 1821 році П. П. Гулак-Артемовський здав кандидатський і магістерський іспит, захистив дисертацію на тему «О пользе истории вообще и преимущественно отечественной и о способе преподавания последней» і отримав ступінь магістра. Через два роки був обраний ад'юнктом російської історії та статистики, у 1825 — екстраординарним; 1828 — ординарним професором. У 1831 і 1833 рр. — секретар етико-політичного відділення, член училищного комітету при Харківському університеті. З 1841 р. до виходу у відставку в 1849 р. — ректорХарківського університету У 1855 р. Гулак-Артемовський обраний почесним членом Харківського університету. Крім того, П. П. Гулак-Артемовський з 1818 р. викладав французьку мову в Харківському інституті благородних дівчат, а з 1827 р. також керував навчальною частиною Полтавського інституту шляхетних дівчат. Він належав до числа засновників «Українського журналу». Був член Московського товариства аматорів російської словесності, Королівського товариства друзів науки у Варшаві. Був одружений, мав доньок.

Літературна діяльність пов’язана із містом Харковом.

Умовно можна виділити 2 періоди творчості:

1. 10 – 30 р.р. ХІХст. – найбільш плідний (нас цікавить).

2. 30 – 50 р.р. ХІХст. – «альбомні» вірші на честь урядових осіб, подій, вірші для «домашнього вжитку». Найцікавіше – переспіви / «переложенія» біблійних псалмів українською мовою (1857 – 1858 р.р.).

Починає літературну діяльність з перекладів-переспівів російською мовою.  В 1813 р. він здійснює у піднесено-патетичному тоні пародійний переспів російською мовою антиклерикальної поеми Буало «Налой» (текст його знищений автором у 1826 р.) та приблизно в той же час пише оригінальний вірш «Мудрость» (опубліковано в 1819 p.), позначений твердою впевненістю в мудрість і милість «провидіння».

Певний інтерес в ідейно-естетичних пошуках П. Гулака-Артемовського становлять надруковані в 1817–1819 pp. вільні й наслідувальні переклади російською мовою з Ж.-Б. Руссо, Д. Мільтона, Ж. Расіна, П.-Ж. Кребійона, Горація, з Біблії тощо. Вони засвідчують широку обізнаність поета із світовою класичною літературою, інтерес насамперед до французької класицистичної традиції, схильність до раціоналістичної моралізаторської дидактики. В перших з цих перекладів («Ослепление смертных» Ж.-Б. Руссо, «Мучение сатаны при воззрении на эдем» — переспів уривка з «Втраченого раю» Д. Мільтона та ін.), сповнених високої риторики, релігійного пафосу, П. Гулак-Артемовський зачіпав і деякі громадянські мотиви: осуджував тиранію, необмежений деспотизм «владык царств земных», підносив доброчесність, гідність людської особистості. Проте вже починаючи з «Подражания пророку Иоилю» (1818), в російських творах П. Гулака-Артемовського (неопубліковане наслідування однієї з глав «Книги пророка Ісаїї», «Чаяние души христианской 25 дек.» — надруковане лише в 1825 р. та ін.) під впливом посилення в університеті незадоволення, пов'язаного з призначенням його ректором запеклого містика і реакціонера З. Карнєєва та прагненням молодого викладача зблизитися з ним, відчутно поглиблюються мотиви резин'єкції, неприхованого пієтизму, захоплення апокаліптичними жахами. Не випадково видавці «Украинского вестника», займаючи загалом прогресивні позиції в тогочасних дискусіях про шляхи розвитку вітчизняного письменства, літературної мови, поетичного стилю, зокрема про роль перекладів у цьому процесі, тактовно рекомендували П. Гулаку-Артемовському звернути «свое воображение» на «менее страшную» тематику «священных песнопений» і показати «прелесть выражений нежных», органічно властивих благозвучному «славянскому языку».

На складний літературно-суспільний розвиток П. Гулака-Артемовського значно вплинуло польське письменство, до якого він виявив глибокі симпатії ще з часів навчання в Київській академії. У Харкові П. Гулак-Артемовський уже в 1818 р. стає лектором заснованої з його ініціативи «кафедри польської мови». В «Речи…» з нагоди її відкриття він, виклавши у загальних рисах історію польської культури та високо оцінивши заслуги її визначних діячів (М. Коперника, Я. Длугоша, А. Нарушевича, І. Красіцького та ін.), наголошував на потребі вивчення польської мови — «языка живого, богатого, сильного» (і що «важнее всего» — «языка единобратнего, умевшего воспользоваться всеми сокровищами древней учености и нашего собственного языка и в благодарную замену сему отверзающего богатства свои нашему»), а також інших слов'янських мов, зокрема і «языка малороссийского». Того року П. Гулак-Артемовський переклав присвячену пам'яті І. Красіцького «Речь…» Ф. Дмоховського.

Того ж 1827 р. і в тому ж «Вестнике Европы» Гулак-Артемовський друкує дві переробки Горацієвих од «До Пархома», і звертається він до них під впливом загальноросійського захоплення творчістю давньоримського поета. У російському письменстві другої половини XVIII — початку XIX ст. з'являються переклади й наслідування творів Горація в різних жанрах з їх епікурейськими мотивами, еротичним ліризмом, мотивами гармонійного злиття особистості з природою. Трансформуючи у власному стилі оди, послання Горація, О. Сумароков, Г. Державін, В. Капніст, В. Жуковський та ін. пристосовували їх до російської дійсності, робили фактами національної поезії. Гулак-Артемовський у наслідуванні Горацієвих од типологічно близький насамперед до Капніста. Він добирає для перекладу часом ті ж самі твори, що й російський поет, зокрема оди, в яких на першому плані епікурейська й стоїчна тематика (мотиви громадянської лірики, яскраво виражені в перекладах-наслідуваннях Капніста, Гулак-Артемовський свідомо ігнорував).

Уперше до Горація Гулак-Артемовський звернувся ще 1819 p., надрукувавши виконаний в поважному стилі переклад його оди «К Цензорину». На кінець 20-х років і пізніше (1832, 1856) припадає кілька наслідувань Горацієвих од. З-поміж них вирізняються два послання «До Пархома». Як і Капніст, Гулак-Артемовський досить вільно поводиться з першоджерелами, послідовно «українізує» їх, насичує реаліями місцевого побуту, фольклорними елементами. У другому посланні «До Пархома» (ода Горація «До Левконої») у дусі класицистичного стоїцизму Гулак-Артемовський, до речі, як і Капніст, закликає до терпіння, поміркованості, покірливості долі («Терпи!… За долею, куди попхне, хились, як хилиться од вітру гілка…») і водночас (уже на відміну від російського поета) у виразних гумористичних тонах проголошує мотиви епікурейства — культ безтурботного існування, веселощів («Чи будеш жить, чи вмреш, Пархоме, не журись!… Журись об тім, чи є горілка!…»). У такому ж, по суті, плані написані й пізніші Гулакові переспіви од Горація. У деяких з них («До Постума») поряд з мотивами ефемерності людського життя звучить проповідь відходу від громадянських проблем. Звертаючись до Горація, український автор опрацьовував їх у підкреслено жартівливій, а то й просто пародійній манері; його наслідування сповнені елементів бурлеску, який, проте, втрачає критичне начало та реалістичну спрямованість, характерну для творів 10—20-х років.

В останні роки, як і раніше, Гулак-Артемовський продовжує цікавитись культурним і літературним життям Росії, історією і творчістю українського народу, захоплюється «Кобзарем» Шевченка, підтримує дружні контакти з українськими і російськими вченими — М. Максимовичем, М. Погодіним, І. Срезневським, Г. Данилевським та ін. Помітну увагу приділяє Гулак-Артемовський питанням міжслов'янських літературних взаємин, фольклорно-етнографічному вивченню слов'янських народів. Показовою з цього погляду є редагована ним «Инструкция в руководство г. адъюнкту Срезневскому по случаю назначаемого для него путешествия по славянских землях с целию изучения славянских наречий и их литературы» (1839). «Путешественник», підкреслювалося в цьому документі, має звернути особливу увагу на «узнавание характеристики славянских народов», їх спосіб життя, мову, звичаї, їх «увеселения», «предания и поверия»; не повинен залишатися «равнодушным к важным заслугам мужей, подвизавшихся с честию и пользою на поле славянской литературы», — Шафарика, Ганки, Лінди та ін.

Аналіз творів

Байка «Пан та собака» (1818 р., у журналі «Украинский вестник») стала подією у тогочасному житті. Байка супроводжувалась суплікою до Григорія Квітки. Використав фабулу байки І.Красіцького (1735 – 1801) «Пан і пес» та деякі елементи іншого твору Красіцького «Пан не вартий слуги». Байка І.Красіцького «Пан і пес» перекладена українською мовою такими авторами – М.Годованцем, М.Зеровим. Переклад російською мовою Петра Вяземського «Битый пес».

Твір Красіцького лаконічний (усього 4 рядки), алегоричний персонаж – пес; національне начало особливо не виявлено; мораль не виділяється.

Петро Гулак-Артемовський освоює чужу фабулу таким чином: в його байці наявний розгорнутий сюжет, доповнює твір описами, пейзажами, зображені реалії кураїнського побуту. Пес має кличку – Рябко. Функції виконують діалоги, національний колорит досить яскравий.

Твір має підзаголовок байки-казки – автор вводить цей жанровий різновид в українську літературу. У байці-казці є розгорнутий сюжет, діють люди і тварини, мораль спеціально не виділяється.

П.Гулак-Артемовський як просвітитель порушує одну із важливих на той час проблем – проблему кріпосного права. Відповідно до жанрової специфіки байки розкриваються стосунки між кріпосними та кріпосниками.

Фабула твору: вірний Рябко стереже добро панів – його побили за те, що заважав спати; проспав усю ніч (за порадою Явтуха), злодії обікрали пана, знову Рябка покарано. Він обурюється.

Симпатії автора – на стороні людини, що належить до нижчого стану (просвітительські тенденції).

Рябко – алегоричний образ працьовитиго селянина-кріпака, який сумлінно ставиться до свого обов’язку – стерегти панське добро. Праця його підневільна, але поки що не усвідомлює драматизм свого становища: «Рябко, кажу, все спатки не вкладався …» (характеристика оповідача). Вірний, покірливий панові, наївний, вірить у панську ласку:

«Заснув він смачно так, як сплять всі добрі люде,

Що щиро стережуть добра своїх панів».

Автор орієнтується на народного читача, характеризуючи поведінку персонажа. Цікавою є комічна ситуація непорозуміння: те, що чекає Рябко, не відповідає дійсності. Оповідач, що висловлює позицію автора співчуває персонажеві. Важливу функцію виконує діалог між псом та Явтухом (смислове навантаження).

Явтух – інший тип селянина. Він мудрий, хитрий, розважливий, дає характерисику панові, пояснює ситуацію: «Нехай би гавкав сам, а ти б уклавсь тихенько» - ніби підтримує, співчуває Рябкові. Другий діалог Рябка та Явтуха після покарання (Явтух висловлює воля пана, беручи участь у покаранні). Зберігає дистанцію між собою та Рябком:

«ото, Рябку, шануйся,

Добра своїх панів, як ока, стережи,

Зарання спать не квапсь, в солому не біжи.

За те ж ми, бач, в науку,

Із ласки, з милості панів,

вліпили сотеньок із п’ять тобі київ».

Повторне приниження викликало обурення в Рябка, протест. Мораль формулює сам персонаж:

«Той дурень, хто іде дурним панам служити,

А більший дурень, хто ім дума угодити!»

У байці виявлені антикріпосницькі тенденції, але це не критика політичної системи в цілому, бо Г.-А. дотримувався суспільно-політичних позицій. Він картає надмірне свавілля злих панів і апелює до їх совісті. Обираючи позицію оповідача демонструє своє гуманне ставлення до кріпаків.

У творі є елементи бурлеску: грубість висловів, вільгарна лексика, окремі натуралістичні картини.

Цей твір завдяки актуальності проблематики, національному колоритові, сатиричному зображенню кріпосницької дійсності, гуманному співчутливому ставленні автора до кріпаків – сприяв формуванню антикріпосницького настрою.

У 1819 р. у журналі «Украинский вестник» була надрукована байка-казка «Солопій та Хівря, або горох при дорозі». Автор використав фабулу байки І.Красіцького «Горох при дорозі». Розширив твір, зокрема, за рахунок побутових сцен: чоловік та його дружина з’ясовують стосунки (розгорнуті діалоги). У байці польського автора висміюються надмірні хитрощі. У Гулака-Артемовського об’єктом осміяння є скупість, надмірні хитрощі, невміння господарювати. Якщо прочитати вміщену після байки «Писульку до того, котрий що божого місяця «Українського гінця» («Украинский вестник») по всіх усюдах розсилає», адресат якої – Євграф Філомафітський, то можна виявити в цьому творі соціальний аспект: висміюється бездумне захоплення деяких панів господарськими нововведеннями.

У творі 2 основні образи: Солопій – тип господаря-нездари, Хівря – мудра, розсудлива жінка.

Фабула: Солопій за порадою Хіврі сіє горох при дорозі. Хлопчаки поживились, але мав і прибуток. Посіяв горх між житом та пшеницею (скупість), а люди столочили збіжжя, спокушаючись горохом.

У творі є національний колорит: побутові сцени, діалоги, вжиті прислів’я та приказки. Персонажі комічні / діалог – важливий засіб комічного, комічні ситуації, в які потрапляє Солопій.

Недоліки твору: діалоги дещо розтягнуті, зловживає бурлеском («пико гаспидська», «чортівський Солоп’яго». Мораль – у кінці твору.

У творчому доробку П.Гулака-Артемовського є і такий жанровий різновид як байка-приказка: «Дурень і Розумний», «Цікавий і Мовчун», «Лікар і Здоров’я» - надруковані вперше у 1882р.

Ознаки: лаконізм, немає розлогого сюжету, гумор, дидактична настанова, написані у формі розлогого прислів’я; є життєва подія чи ситуація. Звертається до побутових сцен, діалогчність.

Досить цікава байка «Тюхтій та Чванько» (побрехенька – за авторським визначенням). Надрукована у 1819р. в «Украинском вестнике». А у 1888р. її відредагував О.Потебня. Твір комічного характеру із повчальними елементами. Тема запозичена у Горація, який написав «Послання до Пісонів» («Мистецтво поезії»), наголошував на тому, що поет повинен бути надзвичайно вимогливим до себе і не поспішати до читача із своїми творами, які повинні полежати не менше 9 років.

Тюхтій – віршомаз, який буквально слідує принципу Горація, він інертний, пасивний: «Що тільки написав, то так на дев’ять рік те в бодню і запхав…»

Чванько – бездарний піїтз непомірним честолюбством: «що начеркав, те так в друкарню і несе!».

Ставлення до них читачів – «Громада їх однако поважає: того ні сном не зна, другого не читає!»

Мораль: «Скажіть, будь ласкаві: хто з їх дурніший двох?  Та глузду, гріх казать, скупенько у обох!..»

Бурлескні елементи – Гарасько (Горацій), запхав, в грубу… впре шпаргалля, віршомаз…

Разом з байкою був надрукований публіцистичний додаток «Дещо про того Гараська» - досить цікавий щодо розуміння естетичних принципів самого П.Гулака-Артемовського: настійливо проводить думку про необхідність проникнення митця в реальне життя і правдивого відтворення його відповідно до власного розуму.

Епіграф французською мовою – «життя серця».

Пізніше П.Гулак-Артемовський знову повертається до жанру байки – у 1827р. пише «Батько та Син», «дві пташки в клітці», «Рибка» (пов’язані із творчістю І.Красіцького). Перша і остання надруковані цього ж року у «Вестнике Європы».

Осмислює такі проблеми: свобода краще неволі, критика «сильних», їх негуманне ставлення до слабких, але «малі» (слабкі) повинні вдовольнитися тим, що їм послала доля; схоластична система навчання і її вплив на особистість.

Жанрові різновиди – байки криловського типу (уникає надмірної описовості, деталізації, сюжет розгортається більш динамічно; сконцентрованість дії, «сценічність» (чітко окреслюється ситуація, діалог). Бурлескні елементи зводить до мінімуму.