Тема 5. Утворення срср План семінарського заняття
Передумови та хід утворення СРСР.
Конституційні підвалини радянської державності 1924 р.
Трансформація складу СРСР та збільшення кількості союзних республік.
Мета заняття: з’ясувати передумови політичного об’єднання у межах однієї держави низки країн, які виникли на руїнах Російської імперії, опанувати фактичним матеріалом, який відображає події, явища та процеси утворення СРСР, простежити та проаналізувати особливості втрати незалежності і самостійності радянських республік в хї зовнішніх і внутрішніх справах.
Методичні рекомендації
При розгляді першого питання семінарського заняття, студент має пригадати, що в ході революційних подій у Росії виникла низка незалежних держав. Разом з тим, студент має усвідомити, що після того як революція 1917 року знищила Російську імперію, її заходилися реставрувати більшовики. Більшовицьке керівництво намагалося переконати людей різних національностей у тому, що вони матимуть власну національну державність і зберігатимуть її за всіх обставин. Сполучаючи силові засоби з пропагандистськими, Російській більшовицький державний центр встановив контроль над переважною більшістю регіонів імперії, що розпалася. Країни Балтії, Фінляндія та Польща відстояли свою незалежність. Україна, Білорусія, Грузія, Вірменія через внутрішні суперечки й іноземне втручання фактично втратили незалежність. Спочатку відроджена імперія будувалася у вигляді формально незалежних радянських держав. До грудня 1922 року більшовицька імперія існувала у вигляді країни, яка не мала назви і складалася з дев’яти формально незалежних держав — Росії, України, Білорусії, Далекосхідної Республіки, Азербайджану, Вірменії, Грузії, Бухари і Хорезму.
У роки громадянської війни більшовики створили в них маріонеткові радянські республіки, формально задекларовані як незалежні. Їх керівництво від вищої ланки в урядах до нижчої у повіті належало до Російської комуністичної партії більшовиків і тому за статутом мусило неухильно виконувати рішення головного московського партійного штабу – Центрального комітету. Єдина партія з суворою ієрархічною підпорядкованістю утворювала структуру управління, що зводила нанівець формальну суверенність. Ще більш потужною підпорою фактичної єдності радянських республік була загальна система репресивних органів (ЧК).
Разом з цим поступово партія провела під виглядом “воєнно-політичного союзу” об’єднання життєвих сфер діяльності радянських республік (оборони, економіки, праці, фінансів, транспорту, зовнішньої торгівлі, пошти і телеграфу.)
У1922 році Кремль установив контроль над більщістю території колишньої Російської імперії. У Москві вирішили, що подальше існування країни без назви (конгломерату радянських республік із незалежним статусом на чолі з РСФРР) є незручним. Незалежні національні республіки виглядали анахронізмом в очах переможців. Це означало, шо національні. республжи мусили втратити державжеть і перетворитися на автономн республжи, подібні вже існуючим у складі Російської Федерації.
Це спричиняло конфлікти з керівництвом республік, особливо України і Грузії, які бажали уточнення взаємовідносин з Москвою.
Ці тертя поклали початок утворенню Радянського Союзу. Більшість керівників центрального партійно-державного апарату прагнули утворити єдину державу негайно. Очолив цей процес нарком у справах національностей РРФСР Й.Сталін, призначений у квітні 1922 р. на нову посаду генерального секретаря ЦК РКП(б).
Він власноручно підготував проект рішення ЦК РКП(б) під назвою “Про взаємовідносини РРФСР з незалежними республіками”. Ним передбачалося входження республік у Російську Федерацію на правах автономних. Й. Сталін не вважав проблему поглинення незалежних республік досить важливою. Мова йшла тільки про те, щоб пристосувати організаційні форми до реального становища. Для керівників РКП (б) автономізація здавалася єдино можливим способом завершити процес «збирання» колишньої імперії. При цьому план “автономізації” зустрів протидію в республіканських підрозділах партії.
Їх керівники, починаючи від найбільш впливового Християна Раковського, зустріли проект несхвально. Їх не слід підозрювати у прагненні відстояти суверенітет національних республік, якого не існувало від початку. Вони дбали про власний статус.
Із цим невдоволенням товаришів по партії можна було впоратися. Небезпечною для влади була б хвиля обурення в національних республіках, які позбавлялися навіть формального суверенітету. В. Леніна хвилювало тільки це. Вождь більшрвиків у цей час зазнав першого нападу смертельної хвороби і спочатку не брав участі в роботі.
Ознайомившись з проектом автономізації В. Ленін, однак, назвав його «неправильною і несвоєчасною затією». Автономізація руйнувала конституційну національну державність і залишала при житті тільки Російську державу. Відроджувалася де-факто «єдина і неділима» Росія, яка відрізнялася від дореволюційної тільки тим, що деякі з її губерній ставали автономними національними республіками. Народи, які пройшли через горнило національних революцій, затискувалися у вузькі рамки автономій. Будучи тільки російською, радянська влада опинялася віч-на-віч із привидом національно-визвольної боротьби.
Ленін, щоб не припиняти вже розпочатий у Кремлі без його схвалення процес суміщення країни з усіма утвореними більшовиками державами, запропонував принципово нову конструкцію: усі наявні радянські держави (Російська й Закавказька федерації, Україна і Білорусія) на рівних правах утворюють нову федеративну державу. Він же запропонував і назву для новоутворюваної федерації «другого поверху» — Союз Радянських Соціалістичних Республік Європи і Азії. Комуністи не сумнівалися, що в майбутньому гряде світова революція і до Радянського Союзу приєднаються нові республіки – Німеччина, Франція, Америка. Їх було б незручно включати до складу Росії на правах автономії. За кожною з республік, які утворювали Радянський Союз, мало зберігатися право вільно виходити з нього (право сецесії), закріплюване в конституціях.
Керівники партії, включаючи Сталіна, визнали переваги запропонованого Леніним способу утворення єдиної держави. Централізована держава будувалася не за радянською вертикаллю, тобто шляхом знищення національних держав, а за партійною. Суверенітет національних держав закріплювався в радянських конституціях, але зникав у невидимому силовому полі, генерованому диктатурою державної партії.
Р.Пайпса писав: «Як тільки заселені неросіянами території знову завойовувалися і вводилися у склад нової, радянської імперії, вони діставали фікцію державності за умови, що їх установи теж починали «контролюватися («паралізуватися», за словами Леніна) РКП(б). Що стосується партії, то її Ленін зовсім не збирався подрібнювати за національною ознакою. Результатом ставав федералізм з усіма ознаками державності, здатними нібито задовольнити основні вимоги неросійського населення, який приховував жорстко централізовану диктатуру з центром у Москві».
У жовтні 1922 р. головний партійний штаб (ЦК РКП(б)) ухвалив формулу єдиної держави, запропонованої В. Леніним, а також утворив конституційну комісію на чолі з Й. Сталіним.
Водночас з метою обмеження прав закавказьких республік Закавказький крайком партії (Заккрайком) намагався об’єднати Азербайджан, Вірменію та Грузію в одну федеративну республіку. Грузинські комуністи наполягали на входженні в Союз окремо. Одного разу в полеміці з ними керівник заккрайкому Г. Орджонікідзе вдався до аргументів свого кулака. Більшість у ЦК РКП(б) підтримало Г. Орджонікідзе і ЦК компартії Грузії був вимушений піти у відставку. В середині грудня 1922 р. було завершено утворення Закавказької Федерації із загально-федеративними органами влади й управління. Грузинський інцидент став моделлю відносин республік і центру.
Далі в усіх радянських республіках були скликані з’їзди рад, що ухвалили рішення про створення союзної держави. 30 грудня 1922 р. у Москві відбувся І Всесоюзний з’їзд рад, на якому й було проголошено утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік. До його складу увійшли РРФСР, УСРР, БРСР, ЗРФСР. Делегати з’їзду ухвалили два документи про утворення СРСР – Договір і Декларацію. В обох документах зазначалося, шо за кожною союзною республікою зберігаеться право вільного виходу із Союзу. У Декларацп додатково оголошувалося, шо доступ у Союз викритий усім радянським республікам – як тим, шо існують, так і тим, шо мали виникнути в майбутньому. Керівники партії й надалі плекали надію на світову революшю.
При розгляді другого питання студенту потрібно зосередитися на рішеннях ІІ Всесоюзний з’їзд рад 1924 р., який затвердив першу конституцію. СРСР формально проголошувався федерацією рівноправних незалежних радянських республік з правом вільного виходу з неї. Насправді ж суверенність республік була лише декларованою. Найважливіші державні функції зосередилися в загальносоюзному центрі: оборона, зовнішня політика й торгівля, транспорт, планування тощо.
Республіки відали лише питаннями освіти, охорони здоров’я, внутрішніх справ, соціального забезпечення тощо.
З утворенням СРСР ЦК РКП(б) і РНК РСФРР стали загальносоюзними центрами влади. Росія, виходячи з механізму утворення СРСР, повинна була дістати власну партійну і радянську вертикалі органів влади. Однак вожді партії визнали небезпечним утворювати конкурентний компартійно-радянський центр у Москві. Був створений тільки Раднарком РСФРР, який керував другорядними об’єктами. Партійного центру не було, і російські губпарткоми підпорядковувалися безпосередньо ЦК РКП(б). Виходить, що провідне місце в ієрархії народів у росіян сполучалося з відсутністю національної державності. Російська державність була імперською.
Згідно з Конституцією 1924 р. вищим законодавчим органом країни став Всесоюзний з’їзд рад, що скликався один раз на два роки й обирався всім населенням на основі виборчого права, обмеженого для “соціально ворожих елементів”. У перервах між його скликаннями діяв Центральний Виконавчий Комітет (ЦВК), який складався з двох палат: Ради Союзу і Ради Національностей. Встановлювалося рівне представництво союзних республік у Раді національностей. ЦВК обирав чотирьох голів – представників республік, які увійшли до СРСР. Перші співголови ЦВК – М. Калінін, Г. Петровський, Н. Наріманов, А. Черв’яков.
Вищим виконавчим органом влади була Рада Народних Комісарів (РНК). Народні комісаріати керували відповідними галузями державного життя. Головою РНК було призначено О. Рикова.
Розгляд третього питання студент має здійснювати, враховуючи, що СРСР недовго складався з чотирьох союзних республік. Результатом нашонально-державного розмежування радянських республік Середньої Азії стала поява 27 жовтня 1924 Туркменської та Узбецької радянських республік. 16 жовтня 1929 з Узбецької СРР виділилася Таджицька СРР, яка 5 грудня 1929 р. увшшла до складу СРСР.
Зі вступом у дію Конституци СРСР 1936 р. замість розформованої Закавказької Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки з’явилися 3 самостійні союзні республіки – Азербайджанська, Вірменська і Грузинська. Одночасно статус союзних одержали 2 автономж ресиубліки РРФСР – Казахська і Киргизька
У 1939-40 році внаслідок окупації Бессарабії, Литви, Латвії та Естонії було утворені чотири нові “незалежні республіки”, а після війни з Фінляндією – Карело-Фінська РСР (перетворена пізніше в автономну). Таким чином, у 1940 р. в складі СРСР було 16 союзних республік.
Правове оформлення нової держави в кордонах колишньої Російської поставило перед більшовицькими лідерами низку складних проблем. Головна з них - подолання місцевого сепаратизму (прагнення до відокремлення). Розв’язувалася вона культурно-ідеологічними засобами: національні комуністичні партії поповнювалися місцевими кадрами, відбувався процес уніфікації культурного та соціального життя.
У Російській імперії українців не визнавали окремою нацією. У Радянському Союзі вони мали власну державність і всі можливості розвивати економіку та культуру. Одразу після утворення СРСР Кремль розпочав політику коренізації радянської влади в національних республіках. В Україні радянська влада настільки вкоренилася, що почала обстоювати національні інтереси власної республіки. Особливо яскраво це проявилося у наполегливих спробах харківського компартійно-радянського центру приєднати до УСРР населені переважно українцями суміжні регіони Російської Федерації, передусім Кубанський округ. Кремль не поступився територіями, але був змушений у рамках загальної політики коренізації дозволити уряду УСРР здійснити українізацію Кубані та інших населених українцями регіонів РСФРР. Ці райони Північно-Кавказького краю були українізовані в рекордно короткі строки, що викликало в Кремлі приховане до певного часу роздратування. Наприкінці 1932 року українізація територій за межами УСРР була оголошена «петлюрівською» і брутально припинена. Поширення російської радянської державності на національні регіони допомогло більшовикам реставрувати Російську імперію. Однак тоталітарній державі з максимально звуженою кількістю носіїв диктатури доводилося функціонувати у вигляді союзу республік, в яких були національні уряди, наділені реальною управлінською владою. Це дуже непокоїло сталінську команду в Кремлі. Особливу стурбованість викликала Україна, яка перебувала на кордоні з Європою і за своїми людськими та матеріальними ресурсами дорівнювала іншим національним республікам, разом узятим. Саме через це Україна впродовж чверті століття сталінської диктатури була об’єктом превентивних репресій. Найжахливішою формою репресій став терор голодом, організований Сталіним в УСРР у січні 1933 року. |
У підсумку студент має засвоїти, що статус республіканських компартій як обласних організацій єдиної партії плюс зосередження в центрі найважливіших державних функцій зводило нанівець декларовану незалежність республік. Хоч слово “Росія” зникло з назви об’єднаної держави, СРСР ототожнювався з колишньою Російською імперією. Радянський Союз фактично був перевтіленням Російської імперії.