Тема 4. Методичні основи обчислення собівартості окремих виробів

За повнотою охоплення витрат розрізняють методи калькулювання: за повними витратами та за неповними витратами. За пер­шим методом усі витрати підприємства, як виробничі, так і невиробничі (адміністративні, на збут), повністю відносяться на собівартість продукції. У такому разі прибуток підприємства від продажу продукції визначається за формулою

П = В – С_р.п,

де П — прибуток від продажу (реалізації) продукції;

В — виручка (дохід) від продажу продукції;

С_р.п — повна собівартість реалізованої продукції.

Цей традиційний для вітчизняної економіки метод застосовується й у світовій практиці.

Позитивні сторони цього методу:

• відомі всі витрати на кожний виріб, а значить, відома і його прибутковість;

• повна собівартість є базою ціни, а отже, її обчислення необхідне за моделі ціноутворення

Ц = С_о + П_о,

де С_о, П_о — відповідно повна собівартість і прибуток в ціні одиниці продукції

За неповними витратами:

прибуток підприємства від продажу продукції обчислюється за формулою

П = В – С_р.н – С_пер,

де С_р.н — виробнича собівартість реалізованої продукції;

С_пер — витрати періоду (адміністративні та на збут продукції).

У першому випадку калькулювання здійснюється за методом прямого розподілу (поділом) витрат, а саме:

,

де С — витрати за певний період (виробничі чи повні);

N — обсяг готової продукції за той же період у натуральному вимірі.

У другому випадку, тобто коли продукт має різні властивості чи рівні якості, калькулювання здійснюється за коефіцієнтами еквівалентності.

Тут найпростішим видається досить поширений метод розподілу сукупних спільних витрат пропорційно обсягу продукції в цінах продажу. За цим методом загальний порядок умовного визначення собівартості такий:

• обчислюється коефіцієнт витрат на 1 грн випуску продукції

• визначається собівартість окремих виробів

де С — сукупні (спільні) витрати у комплексному процесі за розрахунковий період;

В — загальний обсяг виробленої продукції за розрахунковий період у цінах продажу (товарна продукція);

С_і , Ц_і — відповідно собівартість і ціна і-го виробу.

За методом питомих витрат

,

де С_н — собівартість нового виробу;

С_б.п — питома собівартість аналогічного (базового) виробу;

Р_н — параметр нового виробу, що є вирішальним для його собівартості.

За баловим методом

,

де С_бал — собівартість одного балу для базового виробу (виробів);

h — кількість врахованих балів;

Бі — кількість балів для і-го параметра нового виробу.

За кореляційним методом:

• для лінійної форми зв’язку

С_н = а₀ + а₁ х₁ + ... + а_n x_n;

• для степеневої форми зв’язку

,

де а₀ — число, що показує ступінь впливу неврахованих факторів;

а₁, а₂ … — величини, які показують вплив відповідних параметрів виробу на собівартість;

х₁, х₂ ... — кількісні показники параметрів виробу.

За агрегатним методом

де n — кількість агрегатів (конструктивних одиниць), з яких складається виріб;

С_аі — собівартість і-го агрегату;

С_м — витрати на загальний монтаж агрегатів.

Величина С_а обчислюється за одним із розглянутих методів, а С_м — на основі експертної оцінки.

Загальне відхилення витрат за певним ресурсом обчислюється як різниця між фактичними і плановими витратами на фактичний обсяг виробництва. Відхилення за кількістю ресурсу (в даному випадку — матеріали і трудомісткість) та цінами на нього (ціни на матеріали і тарифні ставки) обчислюється за наведеними нижче формулами.

За кількістю ресурсу:

За цінами:

де Р_ф — фактична кількість витраченого ресурсу в натуральному вимірі;

N_ф — фактичний обсяг виробництва у натуральному вимірі;

Н — норма витрат ресурсу;

Ц_ф — фактична ціна одиниці ресурсу, грн ;

В_ф — фактична вартість усього витраченого ресурсу, грн;

Ц_пл — планова ціна одиниці ресурсу, грн.