5. Соціальні та політичні конфлікти

Соціальні конфлікти пов'язані із зіткненням інтересів людей і мо­жуть призводити до серйозних суперечностей.

Водночас соціальні конфлікти мають не лише дезінтегруючі, руй­нівні наслідки, а й сприяють стабілізації, інноваційній діяльності.

Соціальні конфлікти розмежовують за соціальним рівнем сторін, що конфліктують, поділяючи їх на загальносоціальні, або макрорівневі (класові, етнічні, соціально-професійні), міжгрупові (між формальними та неформальними підрозділами в організаціях), міжособові, внутріш-ньоособистісні, або рольові, та ін.

Людина постійно перебуває у різноманітних конфліктах — вну-трішньоособистісних, міжособових, групових, службових, політичних, міжнаціональних, міжнародних та ін. Отже, завжди існує потреба вміти врегульовувати конфлікти, особливо в нестабільних суспільствах. І хоча протилежностями конфлікту є злагода, єднання, згуртованість, мир, конфлікти — норма життя людини.

Психологія конфліктів значною мірою розвивається на базі психо­логії особистості, особистостей, причетних до конкретного конфлікту. Оскільки конфлікти завжди пов'язані із зіткненням інтересів і поглядів людей, то в їх зародженні, розвитку розв'язанні величезну роль відіграє психологічний фактор [46,17].

Упродовж останніх десятиліть інтенсивного розвитку набула кон-фліктологія — самостійна наукова дисципліна, що має комплексний характер і тісно пов'язана з такими галузями наукового знання, як філо­софія, соціологія, історія, економіка, культурологія, правознавство, пе­дагогіка, політологія, психологія, математика, воєнна наука та ін.

Оскільки конфліктологія вивчає конфлікти і шукає засоби їх регулю­вання, вона має багато спільного з політичною психологією хоча б тому, що політичних конфліктів людству не бракувало за будь-яких часів.

У процесі розвитку будь-якого суспільства, людства загалом неми­нучими є соціальні конфлікти саме як процеси розвитку відносин, на­слідки дій людей і прагнення протилежних цілей.

Конфлікти можуть бути зумовлені об'єктивними і суб'єктивними причинами. Серед суспільних конфліктів виокремлюють політичні та економічні.

Мабуть, не існує в політології такої проблеми, до якої виявляли б інтерес так багато вчених, як до політичних конфліктів. їх вивчали і вив­чають Р. Дарендорф, К. Боулдінг, Л. Козер, Р. Макк, Р. Снайдер, К. Кучер, Г. Зіммель, К. Маркс, Р. Преторіус, Е. Дюркгейм, Дж. Рекс, Т. Парсонс, В. Овчинникова, А. Здравомислов, В. Семенов, А. Романюк, Ю. За-прудський, В. Іванов та ін. Це свідчить про складність, багатогранність і неоднозначність феномена "політичний конфлікт".

Політичний конфлікт є насамперед формою взаємовідносин окре­мих особистостей, партій, політичних груп, громадських об'єднань, класів, держав, окремих політиків, громадських діячів з приводу відно­син влади.

Політичний конфлікт можна також розрізняти як такий, що стосуєть­ся всього політичного простору (наприклад, між гілками влади), і як конфлікт усередині владних структур, коли сторони воюють за перероз­поділ влади або розширення владних повноважень.

Політичний конфлікт — це надмірне загострення взаємовідносин сторін у політиці або їх зіткнення, пов'язане з відмінностями їх ста­новища у суспільстві.

Джерелом політичних конфліктів є конкуренція, суперництво, анта­гонізм, ворожість у сферах економіки, політики, політичних інтересів.

Незалежно від характеру всі політичні конфлікти тією чи іншою мі­рою стосуються влади, владних інтересів. Так, чи можна вважати суто економічним конфлікт в Україні з питання приватизації землі? Найбіль­шою мірою це політичний конфлікт, оскільки власність на землю — це політична власність, політична проблема.

Одним із показників можливого політичного конфлікту, а то й полі­тичної кризи є політична напруженість. Для неї властиве поширення серед широких верств населення настроїв невдоволення існуючим ста­новищем у певних сферах життя або існуючим соціальним устроєм за­галом. Така ситуація характерна напередодні системної кризи, коли ак­тивізується діяльність політичних партій, громадських організацій, відбуваються мітинги, маніфестації, організуються пікети, посилюєть­ся міграція тощо. Це можуть бути передумови системної або несистем­ної, локальної, регіональної та іншої кризи.

У суспільстві завжди є системні і несистемні політичні конфлікти.

Системні конфлікти стосуються базових підвалин та принципів існування суспільства. Здебільшого ці конфлікти відіграють дезінтегру-ючу роль.

Несистемні конфлікти основних підвалин суспільства не торка­ються і дезінтегруючої ролі не відіграють.

Політологи розрізняють три основних типи політичних конфліктів: інтересів, цінностей, ідентифікації.

Конфлікти інтересів, як правило, спостерігаються у високорозви-нених, стабільних країнах, де час від часу перерозподіляється власність, капітали тощо. Вважають, що розв'язувати такі конфлікти легше, ніж інші.

Конфлікти цінностей, або ціннісні конфлікти, навпаки, харак­терні для держав нестабільних, з нестійким державним устроєм. Ці кон­флікти розвиваються навколо таких цінностей, як свобода, рівність, ав­тономія, справедливість тощо, для уточнення їх розуміння та реалізації в життя.

Конфлікт ідентифікаціїЗастає тоді, коли суб'єкт політичного про­цесу намагається ототожнювати себе з відповідною соціальною гру­пою. Такий політичний конфлікт був, зокрема, в Росії під час штурму Білого дому, коли різні соціальні групи намагалися довести, яка з них найдемократичніша, "найнародніша".

Досить поширеними є політичні конфлікти між різними гілками влади, партіями, рухами, громадськими об'єднаннями, окремими по­літичними лідерами, між фракціями і групами у парламентах, апара­тами уряду і президента, між місцевою і центральною владами, між різними класами, соціальними групами. Це природно і особливо ха­рактерно для нестабільних суспільств, що перебувають у так званому перехідному стані від однієї системи соціально-економічних, політичних відносин до іншої, оскільки саме в них надто помітно виявляється відмінність і навіть різка протилежність інтересів і потреб усіх соціальних і політичних суб'єктів.

Залежно від кількості учасників (сторін) політичні конфлікти можуть бути двосторонніми (двоскладовими) і багатосторонніми (багатоскла­довими).

Політичні конфлікти поділяють також на антагоністичні і неантаго­ністичні, явні, приховані, тобто латентні.

Як і будь-які інші, політичні конфлікти за рівнем розгортання по­діляють на внутрішньоособистісні, міжособові, індивідуально-групові, внутрішньогрупові, міжгрупові, організаційні, класові, міжнаціональні, міждержавні.

У процесі політичного конфлікту його учасники вибирають відпо­відну стратегію поведінки, намагаючись при цьому максимально від­стояти, задовольнити свої інтереси. Типовими стратегіями такої пове­дінки є конкуренція, співробітництво, ухилення, пристосування. При цьому конкуренція і співробітництво вважаються активними діями, а ухилення і пристосування — пасивними [111, 84-92].

Політологи, зокрема Г. Зіммель, дійшли висновку, що чим гост­ріший політичний конфлікт, тим згуртованіші групи, сторони, що кон­фліктують. Власне, без такої згуртованості взагалі марно сподіватися на перемогу у конфлікті. Логічно і те, що пом'якшення гостроти кон­флікту зменшує і його інтегруючу функцію в суспільстві.

Розвиток конфлікту фактично один і той самий: передконфліктна ситуація, власне конфлікт (інцидент), ескалація конфлікту (коли від­буваються певні його акти), кульмінація (найбільше загострення кон­флікту), завершення конфлікту.

Будь-який конфлікт може існувати лише тому, що люди витрача­ють енергію на підтримку його існування. Багаття конфлікту горить тому, що люди підкидають у нього "дрова" — віддають йому час, ду­шевні сили, здоров'я, а іноді і все життя [46, 41]. Інакше кажучи, най­простіше і найлегше позбутися конфліктів — не розв'язувати їх. Однак це практично неможливо, оскільки в зоні конфліктів перебувають над­то важливі для людей цінності та інтереси.

Існують два основних варіанти розкриття суті політичних конфлік­тів — гласний і негласний.

У першому випадку суть політичних конфліктів розкривається від­крито — через пресу, радіо, телебачення, мітинги, зібрання, засідання парламенту тощо. Гласний варіант розкриття властивий демократич­ному суспільству. Гласно розв'язуються конфлікти у процесі обміну думками, дискусій, вивчення громадської думки та ін.

Негласне розкриття суті політичного конфлікту відбувається таємно, коаліційно, на рівні групи і тому, як правило, конфлікт залишається не­розв'язаним, суперечності неусунутими, згоди між сторонами, що кон­фліктують, не досягнуто. Тимчасово зменшується тільки гострота кон­флікту.

За всіх особливостей та специфічних умов розв'язання кожного кон­кретного конфлікту можна виокремити деякі найбільш загальні складові технології запобігання політичному конфлікту та його розв'язання.

Розглянемо способи запобігання політичному конфлікту.

По-перше, потрібно мати якомога більше інформації про об'єктивні умови, в яких політичний конфлікт може виникнути. її збирають багать­ма методами, включаючи різноманітні соціологічні, експертні опиту­вання, референдуми тощо. При цьому особливого значення набуває вивчення осіб, задіяних у конфлікті, мотивів і аргументів, якими вони керуються у політичній діяльності та поведінці.

По-друге, вирішальне значення для запобігання політичному кон­флікту має розробка спеціальної програми дій з метою попередження, недопущення переростання конфліктної ситуації у конфлікт. Розробляє таку програму сторона, не зацікавлена у можливому конфлікті. При цьому продумуються і плануються першочергові та подальші дії, що можуть (прогностично) усунути основні причини, які зумовили кон­фліктну ситуацію (мається на увазі нейтралізація соціально-економіч­ної бази конфлікту). Багато в чому політична конфліктна ситуація може виникати за наявності політичного лідера як конфліктної особистості.

По-третє, запобігти політичному конфлікту можуть реальні дії щодо його недопущення.

Коли конфліктна ситуація переростає в політичний конфлікт, постає проблема його розв'язання. У цьому разі використовують політичні технології, практично аналогічні тим, що слугують для попередження конфлікту, але виникає складна центральна проблема — як знайти вихід із ситуації, що склалася.

Практика політичного життя свідчить, що політичні конфлікти роз­в'язуються переважно двома способами — силовим та переговорним. Звичайно, другий спосіб більш складний, потребує великої практичної підготовки тих, хто готує, організовує, веде переговорний процес, але саме цей спосіб найбільш перспективний і плідний.

Розрізняють два основних методи ведення переговорів — позицій­ний торг і принципові переговори, або переговори по суті.

Переговори як позиційний торг характеризуються спробою роз­в'язати конфлікт, досягти домовленості шляхом певних поступок сторін. Такі переговори здебільшого малоефективні і до розв'язання конфлік­ту фактично не приводять.

Набагато складніші і результативніші принципові переговори, або переговори по суті. Вони потребують розмежування між учасниками переговорів та предметом переговорів, зосередження на інтересах, а не на позиціях сторін, окреслення кола можливостей перед тим, як вирішу­вати, що робити. У результаті таких переговорів найчастіше сторонам вдається зберегти особисту позицію, власні погляди. В ідеальному ва­ріанті підсумок таких переговорів виглядає як "перемога — перемога".

Практично кожен учасник політичного конфлікту, якщо він заінте­ресований у його припиненні, має замислитися і поставити перед со­бою три завдання: а) як запобігти конфлікту, зробити так, щоб його уникнути; б) як поводити себе під час конфлікту, щоб максимально перешкодити його загостренню; в) як завершити конфлікт із щонаймен­шими втратами для себе. Це своєрідні етапи розвитку конфлікту, які пе­редбачають і своєрідні дії конфліктуючих сторін.

Отже, треба знати, що таке політичний конфлікт, як він виникає, роз­вивається, як слід поводитися на стадіях зародження конфлікту (в кон­фліктній ситуації), щоб запобігти самому конфлікту, у процесі його роз­витку, якщо конфлікт розпочався, після розв'язання конфлікту.

Існують три способи дій, у результаті яких сторони, що конфлікту­ють, можуть спробувати вийти з політичного конфлікту, розв'язати його. Це насилля, роз'єднання і примирення.

Коротко охарактеризуємо кожний з них.

Насилля. До нього найчастіше вдається сильна сторона конфлікту. Це щось подібне до хлопчачої бійки, коли правоту намагаються довес­ти кулаками. Крім фізичної сили з метою насилля можуть використо­вуватися адміністративна, службова, моральна сила. З погляду моралі девіз "сильний завжди правий" свідчить про торжество дурості. Кож­ний, хто вдається до насилля як засобу розв'язання конфлікту, споді­вається завершити боротьбу якомога скоріше і результативніше на свою користь, хоча перемога у конфлікті за рахунок сили досить часто ви­дається надто неефективною, позірною.

У політичних конфліктах часто насилля здійснюють із використан­ням зброї, вдаючись до воєнних дій. Який це дає результат, можна лег­ко зробити висновок, спостерігаючи, зокрема, за подіями у Чечні.

Роз'єднання. До цього способу вдаються, намагаючись розірвати або й зовсім розриваючи свої стосунки з конфліктуючою стороною (згадайте розірвання шлюбу). До роз'єднання можуть вдаватися обидві сторони конфлікту або й більше його учасників. Такий спосіб розв'я­зання політичного конфлікту ефективний. Як правило, конфлікт припи­няється, однак конфліктуючі сторони використовують його рідко. Це по­яснюється тим, що конфліктуючі сторони втрачають контакти, без яких їм важко продовжувати політичну діяльність, а швидко поновити такі контакти досить важко, а то й неможливо.

Примирення. Це ефективний спосіб розв'язання політичного кон­флікту, однак він використовується не так вже й часто. До того ж прими­рення може бути позірним, нестійким, недовготривалим.

Примирення частіше досягається під час переговорів, але іноді може відбутися "саме по собі", коли конфліктуючі сторони втомлюються від боротьби, обопільно втрачають до неї інтерес, а то і слабшають.

Зрештою, політичний конфлікт може припинитися за умови втру­чання третьої особи (сторони). її запрошують для цього конфліктуючі сторони (одна або обидві) або ж, маючи власний інтерес, така сторо­на з'являється сама по собі, з власної ініціативи.

Досить рідко вдається досягти повного розв'язання конфлікту, ос­кільки це залежить від ступеня задоволення сторін, досягнення ними консенсусу. Це цілком закономірно, оскільки для сучасних суспільств характерна величезна диференціація інтересів, які до того ж змінюють­ся, переплітаються, вступають у суперечність.

Класифікація конфліктів

Одна з вузлових проблем психології конфлікту - проблема виділення критеріїв для класифікації та типології конфліктів.

Класифікація - це науковий метод, який полягає у роз'єднанні всієї множини об'єктів та наступному їхньому об'єднанні у групи на основі якоїсь ознаки.

Ознака, наявність, відсутність чи міра вираженості якої є критерієм віднесення об'єкта до тієї чи іншої групи, називається основою для класифікації.

Якщо як основу для класифікації вибирати суттєві ознаки конфліктів, то вона називатиметься природною. Природні класифікації мають пізнавальне значення. Прикладом природної класифікації може бути групування конфліктів залежно від виду суперечностей, які лежать у їхній основі, особливостей суб'єктів конфлікту, характеру та масштабів збитків, завданих у результаті конфлікту, та інші.

Якщо з дослідницькою метою просто потрібно систематизувати конфлікти, то за основу обирають ознаки, які є для цього зручними. Вони можуть бути несуттєвими для самих конфліктів. У такому разі класифікація називається штучною.

Основними видами класифікації є:

- систематика;

- типологія;

- таксономія.

Класифікацію, в основу якої покладено суттєву ознаку конфлікту, називають типологією. Унаслідок типології виділяють низку типів конфліктів. Сам тип є одиницею розчленування множини конфліктів за обраною основою класифікації.

Систематика полягає у приведенні в систему уявлень про деяку сукупність конфліктів. При цьому основою для класифікації слугує менш суттєва ознака конфлікту, ніж тип. Проте повну систематику конфліктів у конфліктології найближчим часом навряд чи буде створено, хоча це в принципі можливо. Однак вона матиме не такі суворі межі між класами конфліктів, як біологічна систематика.

Таксономія - це "теорія класифікації та систематизації діяльності, яка зазвичай має ієрархічну будову". Сьогодні таксономічних класифікацій конфліктів поки що немає, хоча в принципі вони можливі.

Найпоширенішою у конфліктології є класифікація у формі типології.

Основні труднощі класифікації конфліктів пов'язані з тим, що вони є складними і недостатньо вивченими.

Конфліктологія наразі перебуває на етапі виділення в самостійну науку. У таких умовах одним із першорядних завдань класифікації є уточнення меж тієї множини конфліктів, які є об'єктами науки та виділення найзагальніших структурних одиниць в об'єктному полі конфліктології.

А.Я. Анцупов та А.І. Шипілов розробили базисну типологію конфліктів. Усі конфлікти вони розділили на дві великі групи - ті, які відбуваються за участю людини, та зооконфлікти. Конфлікти, які відбуваються за участю людини, своєю чергою, поділяють на дві групи:

1) соціальні:

- міжособистісні - між особистістю та групою;

- між малими соціальними групами - між середніми соціальними групами;

- між великими соціальними групами - міждержавні (між окремими державами - між коаліціями держав);

2) внутрішньоособистісні:

- між "хочу" та "хочу" - між "можу" та "не можу";

- між "хочу" та "не можу" - між "потрібно" та "потрібно";

- між "хочу" та "потрібно" - між "потрібно" та "не можу". Зооконфлікти вони поділяють на інтропсихічні та зоосоціаль-

ні (між двома тваринами, між твариною та групою, між групами тварин).

Важливою особливістю конфліктів є характер потреби людини, за задоволення якої вона бореться. З огляду на це наводимо на рисунку запропоновану А. Маслоу ієрархію потреб.

Якщо якась із потреб не задовольняється, людина може йти на конфлікт. Якщо градацію потреб дещо узагальнити і подати їх у вигляді матеріальних, соціальних та духовних, то можна виділити такі типи конфліктів:

1) ресурсний конфлікт: об'єктом задоволення потреб є ресурси, задовольняються матеріальні .потреби;

2) статусно-рольовий конфлікт: об'єктом задоволення потреб виступає статус у групі, роль у міжособистісних стосунках, задовольняються соціальні потреби;

3) конфлікт через ідеї, норми та принципи: об'єктом задоволення потреб є ідеї, норми, принципи, задовольняються духовні потреби.

Залежно від типу суперечності конфлікти можуть бути:

1)ті, що виникли внаслідок антагоністичної суперечності;

2) ті, що виникли внаслідок неантагоністичної суперечності.

Важливою характеристикою конфліктів є гострота протидії його учасників. У зарубіжній конфліктології цю характеристику називають інтенсивністю конфлікту.

Залежно від інтенсивності конфлікти можуть бути:

1) низької інтенсивності (відбувається у формі суперечки);

2) середньої інтенсивності;

3) високої інтенсивності (завершується фізичним знищенням однієї із сторін).

Залежно від сфер життєдіяльності людини, у якій відбуваються конфлікти, їх поділяють на:

1) сімейні;

2) побутові;

3) виробничі;

4) трудові;

5) політичні та ін.

Суттєвою кількісною характеристикою конфліктів, яка часто призводить до виникнення якісних відмінностей, є їхня тривалість.

За часом перебігу конфлікти бувають:

1) гострі - хронічні;

2) швидкоплинні;

3) мляві.

Залежно від співвідношення позитивних та негативних елементів у конфліктах їх поділяють на:

1) конструктивні - одночасно мають позитивні та негативні наслідки;

2) деструктивні.

Залежно від міри розробленості нормативних способів розв'язання конфліктів виділяємо:

1) конфлікти, для вирішення яких не розроблено жодних нормативних механізмів (наприклад, суперечка пасажирів у транспорті);

2) інституціоналізовані, механізми вирішення яких жорстко регламентовані (наприклад, дуель).

Звісно, що між цими двома крайніми полюсами існує багато видів конфліктів, нормативне регулювання яких здійснюється частково.

Окрім загальних класифікацій конфліктів, існує велика кількість часткових типологій. Вони охоплюють лише частину об'єктного поля конфліктології, пов'язану з одним із видів або типів конфліктів.

Різноманітність конфліктів багато в чому визначається закладеними в них причиново-мотиваційними зв'язками. Враховуючи цей факт, Н.В. Гришина у результаті вивчення виробничих конфліктів виділила конфлікти, які виникають як реакція на:

1) перешкоди до досягнення первинних, тобто основних шлей трудової діяльності;

2) перешкоди до досягнення вторинних цілей трудової діяльності, які мають особистий характер;

3) поведінку, яка не відповідає загальноприйнятим нормам відносин, і поведінку людей у спільній трудовій діяльності, яка не відповідає їхнім очікуванням;

4) особисті конфлікти, які виникають через особисті особливості членів трудового колективу.

За мірою гостроти суперечностей, які виникають (залежно від емоційного стану), конфлікти визначають як:

1) беземоційні;

2) помірні;

3) з високою напругою, які можуть виражатися у невдоволеності, незгоді, протидії, розбраті, ворожості.

За проблсмно-діяльнісною ознакою конфлікти бувають:

1) управлінські;

2) педагогічні;

3) виробничі;

4) економічні;

5) політичні;

6) творчі та ін.

За мірою втягнутості людей у конфлікт їх поділяють на:

1) діадичні (парні);

2) порціональні (з невеликою кількістю учасників: міжособистісні, міжгрупові);

3) міжкорпоративні;

4) міждержавні;

5) міжпартійні і т.ін.

За службово-комунікативною спрямованістю взаємодій конфлікти поділяють на:

1) "вертикальні" - між різними ієрархічними рівнями;

2) "горизонтальні" - між рівними за службовим становищем співробітниками.

З функціонального погляду конфлікти можуть бути:

1) конструктивні;

2) деструктивні, до яких належать:

- закономірні, яких не можна уникнути;

- необхідні;

- вимушені;

3) функціонально невиправдані.

Конструктивним конфліктам притаманні неузгодженості, які зачіпають принципові сторони, проблеми життєдіяльності колективу та його членів. їхнє розв'язання виводить колектив на новий, вищий та ефективніший рівень функціонування. Тобто вони попереджають "застій" і "омертвіння" індивідуальної чи групової життєдіяльності. Такі конфлікти об'єктивують джерело неузгодженості і тим самим дають змогу його знищити. Деструктивним конфліктам притаманна тенденція до розширення та ескалації.

Конструктивні конфлікти виражаються у принципових суперечках, дискусіях. Деструктивні виявляються у інтригах, чварах, сварках.

Із погляду мотиву конфлікти поділяють на:

1) особисті;

2) групові;

3) програмні (близькі, віддалені);

4) відкриті - приховані.

У динамічному аспекті конфлікти бувають:

1) стихійні;

2) заплановані:

- спровоковані;

- ініціативні.

Залежно від етапу перебігу конфлікти перебувають:

1) на етапі існування та розвитку:

- короткочасні;

- тривалі;

- затяжні;

2) на етапі усунення:

- керовані;

- слабо керовані;

- некеровані;

3) на етапі згасання:

- ті, які спонтанно припиняються;

- ті, які припиняються під дією засобів, знайдених сторонами конфлікту;

- ті, які вирішуються лише при втручанні зовнішніх сил. У тактичному плані конфлікти бувають:

1) виправдані;

2) невиправдані.

Залежно від характеру виникнення Н.Ф. Вишнякова визначає конфлікти як:

1) об'єктивно-цілеспрямовані;

2) об'єктивно-нецілеспрямовані;

3) суб'єктивно-цілеспрямовані;

4) суб'сктивно-нецілеспрямовані.

З урахуванням мотивації конфліктів та суб'єктивних сприймань ситуації Г.І. Козирєв виділяє конфлікти:

1) несправжні;

2) потенційні;

3) справжні:

- конструктивні;

- випадкові;

- зміщені;

- неправильно приписані.

Залежно від психічного стану сторін і відповідно до цього стану поведінки людей у конфліктних ситуаціях конфлікти бувають:

1) раціональні;

2) емоційні.

Н.І. Пов'якель та Г.В. Ложкін виділяють також додатково інші класифікації:

1) за часом перебігу (див. вище);

2) за змістом: змістовні (або проблемні) - "комунальні";

3) за мірою інтенсивності:

- основні - неосновні,

- реалістичні - нереалістичні і т.д.

Додатково до зазначених типів у межах кожної класифікації види конфліктів конкретизуються.

Окрім того, у деяких класифікаціях розрізняють конфлікти відразу за кількома основами:

1. Ідеологічні: можуть виникати на рівні макросередовища та кількісно малих об'єднань, можуть бути глибокими, гострими та важко вирішуваними, стосуватися політики держави або партії, бути пов'язані з міжнаціональними, сімейними відносинами, побутом чи офіційними обставинами.

2. Економічні.

3. Соціально-побутові: пов'язані із суперечностями груп або окремих людей із питань житла, користування побутовими послугами, розподілу обов'язків, встановлення черговості у наданні соціально-побутових послуг і т.ін.

4. Сімейно-побутові: основані на дисгармонії сімейних стосунків, неблагополуччі психологічної атмосфери в сім'ї.

5. Соціально-психологічні у їхній основі лежать порушення в галузі взаємин (боротьба за лідерство, вплив, престиж, увагу, підтримку оточення).

6. Емоційні: причини їхнього виникнення лежать зазвичай у сфері стану здоров'я.

7. Психолого-педагогічні.

8. Конфлікти належності: виникають через подвійну належність індивідів, наприклад, коли вони утворюють групу всередині іншої, більшої групи або коли індивід входить одночасно до двох конкурентних груп, які прагнуть однієї мети.

Проте для нас найбільший інтерес становлять ті види конфліктів, які основані на психологічних засадах.

У психології проблематику соціальних конфліктів відносять до сфери інтересів соціології. Але Л.А. Петровська вказує на те, що в кожному соціальному конфлікті наявні вторинні соціально-психологічні аспекти. Тому включеність психологічних аспектів у будь-яку соціальну проблему передбачає обов'язково звернення для її розуміння до психологічних факторів та закономірностей взаємодії людей, які виявляються соціальною психологією.

Окремі галузі психології поділили між собою цілісний простір психічного життя людини. "Поділили" вони також між собою і людські конфлікти.

Психологічні конфлікти внутрішнього світу людини, інтра-суб'єктні конфлікти, як і інші внутрішньоособистісні явища, традиційно належать до загальнопсихологічної проблематики, до психології особистості. Інтерсуб'єктивні, інтерперсональні конфлікти - міжособистісні та міжгрупові - є предметом вивчення соціальної психології.

Такий поділ на окремі види є загальноприйнятим у психологічній науці. Але він є досить умовним і не означає, що між ними є жорсткі межі.

4.3. Міжособистісні конфлікти

Міжособистісні конфлікти - це ситуації суперечностей, розбіжностей, зіткнень між людьми.

Міжособистісні конфлікти також можна визначити як ситуацію протистояння учасників, яка сприймається та переживається ними (або щонайменше одним із них) як значуща психологічна проблема, що вимагає свого вирішення і викликає активність сторін, спрямовану на подолання суперечності та вирішення ситуації в інтересах обох чи однієї із сторін.

З міжособистісними конфліктами ми стикаємося постійно, але називаємо у побуті їх по-різному. Це може бути і побутова суперечка, і з'ясування стосунків між подружжям, і трудовий конфлікт.

Якщо звернутися до загальної теорії конфліктів, та всі міжособистісні конфлікти мають спільні риси:

1) наявність, як мінімум, двох сторін;

2) наявність зони незгоди між сторонами, яку не завжди можна легко розпізнати і межі якої є рухливими (можуть звужуватися та розширюватися);

3) мотиви кожної із сторін визначають процес, який називають формуванням цілі;

4) дії, які конфліктні сторони спрямовують одна проти одної (створення прямих чи опосередкованих перешкод, завдання шкоди майну чи репутації іншого, погрози, насильство, приниження);

5) однакові стадії розвитку конфлікту:

- перед конфлікти а;

- інцидент;

- ескалація;

- кульмінація;

- завершення конфлікту;

- постконфліктна ситуація;

6) приблизно однакові способи вирішення конфліктів.

Проте міжособистісні конфлікти мають і свої специфічні відмінності. У кожному міжособистісному конфлікті можна виділити дві тісно пов'язані між собою сторони:

1) змістова: наявність предмета суперечки, справи або питання, яке викликало незгоду;

2) психологічна: пов'язана з особистісними особливостями учасників конфлікту, з їхніми емоційними реакціями на причини конфліктів, на дії іншої сторони, на хід конфлікту, один на одного.

Важливим є те, що у міжособистісному конфлікті психологічна сторона часто затуляє собою змістову.

Міжособистісні конфлікти можуть виявлятися у різних формах. Основними формами їхнього вияву є:

1) суперечка: найпоширеніша форма, при цьому характеризується найменшою напруженістю;

2) чвари: тривала смуга ворожості, яка супроводжується невпинними суперечностями;

3) сварка - тривала дріб'язкова суперечка з взаємними образами. Якщо критерієм розмежування різних форм міжособистісного

конфліктів взяти міру активності та гостроти суперництва учасників, то можна виділити такі форми міжособистісних конфліктів:

1) суперництво - міжособистісна взаємодія, яка спрямована на випередження партнера у досягненні якоїсь мети, прагнення переважити, перемогти когось;

2) ізоляція - прагнення відділити суперника, ізолювати його, відокремити від навколишнього середовища, від спілкування з іншими.

За ступенем наростання напруженості у конфліктних взаєминах можна виділити ще одну групу форм міжособистісних конфліктів:

1) ворожість - стосунки, пройняті недоброзичливістю, неприязню, взаємною ненавистю;

2) сутичка - зазвичай нетривала ворожа взаємодія;

3) зіткнення - ще напруженіша форма конфлікту, яка виявляється як зустріч ворожих людей чи груп у бійці, бою і т.ін.

Інша група міжособистісних конфліктів включає в себе такі види:

1) принципове зіткнення сторін, у якому реалізація цілей та інтересів одного опонента може бути досягнута лише за рахунок пригнічення інтересів іншого;

2) конфлікт, який зачіпає лише форму стосунків між людьми, але при цьому не гнобить їхніх духовних, моральних та матеріальних потреб та інтересів;

3) уявні суперечності, спровоковані або неправдивою (викривленою) інформацією, або неправильною інтерпретацією подій та фактів.

Міжособистісні конфлікти можна успішно вирішувати за певних умов. Такими умовами є:

1) адекватна оцінка міри, якою людина хоче задовольнити власні інтереси (діючи активно чи пасивно) та інтереси іншої сторони (діючи спільно чи індивідуально);

2) адекватне усвідомлення доцільності обраного способу поведінки відповідно до конкретної ситуації;

3) урахування сили опонента та влади, якою він володіє;

4) правильне визначення джерела конфлікту (прихованих нужд, бажань, інтересів учасників взаємодії*);

5) врахування характеру взаємин з іншою стороною;

6) врахування власних особистісних властивостей.