Персоналії

Олександр II (1818-1881 рр.). Російський імператор (1856-1881 рр.). Скасував кріпосне право. Здійснив земську, судову, військову та інші реформи. На життя Олександра II вчинено декілька замахів (1866, 1867, 1879, 1880 рр.). Убитий народовольцями.

Пантелеймон Куліш (1819-1897 рр.). Історик, письменник, етнограф. Навчався в Київському університеті, був членом Кирило-Мефодіївського товариства, належав до його ліберального крила. У працях П. Куліша з історії козаччини простежується його критичне ставлення до антифеодального козацько-селянського руху та діячів, що сприяли зближенню України з Росією. Заснував друкарню в Петербурзі, де видав твори українських письменників, працював у журналі «Основа». Створив оригінальний український правопис («кулішівку»).

Тарас Шевченко (1814-1861 рр.). Український поет, художник. Народився в сім’ї кріпака. У 1832 р. відданий на навчання в Петербург до художника В. Ширяева. У 1838 р. був викуплений з кріпацтва і вступив до Академії мистецтв. У 1845 р. отримав звання художника й повернувся в Україну. Жив і працював у Києві. Брав участь у роботі Кирило-Мефодіївського товариства. У 1847 р. заарештований. За вірші, що закликали український народ до повстання проти царату, був засланий у солдати. У 1857 р. повернувся із заслання. Помер у Петербурзі. Згідно з віршованим заповітом його прах перевезено до України. Похований на Чернечій Горі в Каневі.

Василь Білозерський (1825-1899 рр.). Український громадсько-політичний і культурний діяч, журналіст, народився на хуторі Мотронівці на Чернігівщині. Вищу освіту здобув у 1843-1846 pp. у Київському університеті св. Володимира. У 1846-1847 pp. був учителем Петровського кадетського корпусу в Полтаві. Разом з М. Костомаровим і М. Гулаком виступив організатором Кирило-Мефодіївського братства. Брав участь у створенні «Статуту Слов’янського братства св. Кирила і Мефодія». Був автором «Записки» - пояснень до статуту братства. Розвинув ідеї християнського соціалізму. Виступав за об’єднання всіх слов’янських народів у республіканську федерацію, у якій провідну роль відводив Україні. У 1847 р. був заарештований і засланий в Олонецьку губернію під нагляд поліції. Служив у Петрозаводському губернському управлінні. У 1856 р. В. Білозерського звільнили, після чого він жив у Петербурзі. У 1861-1862 pp. працював редактором «Основи», згодом служив у Варшаві. У цей час підтримував зв’язки з Галичиною. Останні роки свого життя провів на хуторі Мотронівці, де й помер у 1899 р.

Микола Гулак (1822-1899 рр.). Український громадсько-політичний діяч, педагог і вчений. Походив з дворянської родини Золотоніського повіту на Полтавщині. У 1843 р. закінчив юридичний факультет Дерптського (Тартуського) університету. У 1844 р. здобув науковий ступінь кандидата права. Протягом 1845-1847 pp. служив у канцелярії київського і волинського генерал-губернатора. У грудні 1845 – січні 1846 pp. разом з М. Костомаровим та В. Білозерським заснував Кирило-Мефодіївське братство. 18 березня 1847 р. був заарештований і ув’язнений у Шліссельбурзькій фортеці, де перебував до 1850 р. Під час слідства тримався особливо мужньо, відмовившись давати свідчення й назвати будь-кого з учасників братства. У 1850-1855 pp. перебував під наглядом поліції в Пермі. З 1859 р. працював викладачем математики, природничих наук та історії в навчальних закладах Одеси, Керчі, Кутаїсі, Тбілісі. М. Гулакові належать праці з історії, математики, філософії, юриспруденції, переклади з грузинської і азербайджанської літератур. Помер у Єлисаветполі (тепер Гянджа, Азербайджан).

Григорій Ґалаґан (1819-1888 рр.). Відомий український громадський діяч. Походив зі старовинного козацького роду Чигиринщини, у володінні якого були великі маєтки на Полтавщині та Чернігівщині. Був особисто знайомий з Т. Шевченком, М. Максимовичем, П. Кулішем та В. Антоновичем. У 1857 р. видав збірник «Южноруські пісні з голосами», згодом відкрив у с. Сокиринцях першу в Україні селянсько-позикову ощадну касу, створив музей українського народного побуту. У 1871 р. заснував у Києві приватний навчальний заклад – Колегію Павла Ґалаґана. За його ініціативою та при матеріальній допомозі в 1874 р. була відкрита гімназія в Прилуках, трохи пізніше – ремісничі училища в Ічнянському й Прилуцькому повітах, багато народних шкіл. Протягом 1873-1875 pp. Г. Ґалаґан очолював Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, матеріально підтримував українські видання, дбав про розвиток української архітектури, хорового мистецтва й театру. З 1882 р. став членом Державної ради, де відстоював інтереси українських селян.

Павло Житецький (1836-1911 рр.). Видатний український філолог і фольклорист, дійсний член Наукового товариства ім. Т. Шевченка, член-кореспондент Петербурзької АН. Народився в м. Кременчуці. У 1864 р. закінчив історико-філологічний факультет Київського університету. Протягом 1864-1867 pp. викладав російську мову в Кам’янець-Подільській гімназії, згодом – у навчальних закладах Києва, а в 1880-1882 pp. – у Петербурзькому університеті. В 1882 р. повернувся до Києва, де став активним учасником українського політичного руху, членом київської «Громади», співробітником «Киевской старины». Його перу належать такі праці: «Опис Пересопницького рукопису XVI ст.» (1876 р.), «Нарис звукової історії малоруського наріччя в XVII і XVIII ст.» (1889 р.), «Літературна діяльність І. Вишенського» (1890 р.), «Думки про малоруські народні думи» (1893 р.), «Про переклади Євангелія українською мовою» (1905 р.), «Нарис історії української мови в XVII ст.» (1914 р.) та ін. П. Житецький помер у Києві в 1911 р.

Володимир Антонович (1834 (1830)-1908 рр.). Видатний український історик, археолог, етнограф; народився в с. Махнівці Бердичівського повіту Київської губернії (за іншими даними – у м. Чорнобиль). У 1855 р. закінчив медичний, а в 1860 р. – історико-філологічний факультети Київського університету. Був одним з організаторів і головою київської Громади, належав до угруповання так званих «хлопоманів». З 1878 р. був професором історії Київського університету, у 1881 р. очолив Історичне товариство Нестора-літописця при Київському університеті. Один з ініціаторів угоди між галицькими народовцями та польсько-австрійськими політичними колами, яка отримала назву «Нова ера».

В. Антонович належав до народницької школи в українській історіографії, створив київську школу істориків, представниками якої були Д. Баталій, М. Грушевський, П. Голубовський та І. Линченко. Майже півстоліття він стояв на чолі українського громадсько-політичного життя, підтримував тісні зв'язки з Галичиною.

Павло Чубинський (1839-1884 рр.). Визначний український етнограф і фольклорист, громадський діяч; народився на хуторі поблизу Борисполя на Київщині. У 1861 – 1870-х pp. активно співпрацював із журналом «Основа», був одним із засновників та активним членом київської «Старої громади». У 1862 р. написав вірш «Ще не вмерла Україна». У жовтні 1862 р. за участь в українському національному русі П. Чубинського заарештовано й вислано в селище Пінега Архангельської губернії. Після звільнення в 1869 р. з-під поліцейського нагляду оселився в Петербурзі. В 1860 р. був обраний членом Російського географічного товариства, за дорученням якого очолював етнографічні експедиції в Україні, Білорусі та Молдові, що вивчали побут, звичаї, фольклор, говірки й народні вірування українців. Був членом редколегії газети «Киевский телеграф» . У 1873 р. був нагороджений золотими медалями Російського географічного товариства, у 1875 р. – Міжнародного етнографічного конгресу в Парижі, у 1879 р. став лауреатом Уваровської премії. Навесні 1879 р. повернувся до Києва, де після тривалої тяжкої хвороби 1884 р. помер.

Михайло Старицький (1840-1904 рр.). Видатний український письменник, театральний і громадський діяч; народився в с. Кліщинцях (тепер Полтавської області). Після смерті батьків виховувався в родині Лисенків. Вступив до Харківського університету, але в 1860 р. перейшов до Київського університету, який закінчив 1865 р. Працював у Київському історичному архіві, був одним з найактивніших діячів київської Громади. У 1883 р. очолив першу українську професійну трупу, режисером якої був М. Кропивницький; до її складу входили талановиті актори М. Заньковецька, М. Садовський, П. Саксаганський, І. Карпенко-Карий та ін. Щоб матеріально підтримати театр, М. Старицький продав власний маєток у с. Карпівці на Поділлі. У 1886-1887 pp. трупа М. Старицького провела тріумфальні гастролі в Москві й Петербурзі. У 1893 р. у зв’язку з погіршенням здоров'я залишив театр і цілком присвятив себе літературній роботі. Російська академія наук призначила йому персональну пенсію «За літературні праці рідною мовою». Помер у 1904 р. й похований у Києві на Байковому кладовищі.

Борис Грінченко (псевдоніми Василь Чайченко, Л. Яворенко, П. Вартовий, Б. Вільховий) (1863-1910 рр.). Видатний український письменник, громадсько-політичний діяч, учений-мовознавець і педагог, народився на хуторі Вільховий Яр на Харківщині. Навчався в реальному училищі в Харкові, з 1881 р. вчителював на Слобожанщині та Катеринославщині. У 1891 р. разом з І. Липою, М. Міхновським, Ю. Міхновським, В. Боровиком, М. Вороним та О. Черняхівським заснував Братство тарасівців. На кошти І. Череватенка організував на під-російській Україні видавництво популярних книжок українською мовою. З 1902 р. жив і працював у Києві. За дорученням київської Громади редагував «Словарь української мови» (1-4 томи, 1907-1909 pp.), з 1906 р. був співробітником газети «Громадська думка» та редактором журналу «Нова громада». У 1906-1909 pp. очолював київську «Просвіту». Належав до гурту найвизначніших представників українського народництва. Помер в Італії, похований у Києві.

Михайло Драгоманов (1841-1895 рр.). Відомий український громадсько-політичний діяч, літературознавець, історик, публіцист, фольклорист, економіст, філософ. Народився в родині збіднілого дворянина козацького походження в м. Гадячі на Полтавщині. Рідний брат відомої письменниці Олени Пчілки (матері Лесі Українки). У 1849-1853 pp. навчався в Гадяцькому повітовому училищі, Полтавській гімназії. За незалежні погляди був виключений з останнього класу гімназії без права вступу в будь-який інший навчальний заклад (за сприяння М. Пирогова отримав дозвіл на складання іспитів екстерном). У 1859-1863 pp. навчався на історико-філологічному факультеті Київського університету св. Володимира, де з 1864 р. працював на кафедрі античної історії. В 1870 р. отримав ступінь магістра загальної історії. В 1870-1873 pp. перебував у закордонному відрядженні в найбільших наукових центрах Європи (Берліні, Римі, Гайдельберзі, Цюриху, Празі). Був одним з найактивніших діячів Південно-Західного відділення Російського географічного товариства, київської «Старої громади». Звільнений з університету 1875 р. за рішенням Олександра II. Щоб уникнути арешту, керівництво «Громади» відрядило М. Драгоманова за кордон для організації видання першого українського політичного журналу «Громада» (Австрія, Швейцарія), який нелегально переправлявся в Україну. В 1889 р. прийняв запрошення Софійського університету в Болгарії і став професором кафедри історії. Не припиняв громадсько-політичної діяльності, тому царський уряд вимагав видати М. Драгоманова Росії. Під тиском передової громадськості Болгарія відмовилася це зробити. Помер у 1895 р., похований у Софії (Болгарія).

Михайло Павлик (1853-1915 рр.). Громадсько-політичний діяч, публіцист і письменник, народився в Монастирську Коломийського округу. Навчався в гімназіях у Коломиї та Львові. У часи ранньої молодості перебував під впливом москвофілів. Вступив у 1874 р. до Львівського університету. Був дописувачем журналу «Друг», де познайомився з І. Франком. Під впливом М. Драгоманова змінив свої погляди та перейшов на національні й соціалістичні позиції. У 1878 р. разом з І. Франком видавав журнал «Громадський друг», потім – альманахи «Дзвін» і «Молот». За свої політичні погляди був ув’язнений п’ять разів, а притягався до суду 30 разів. Рятуючись від чергового ув’язнення, у 1879 р. виїхав до Женеви, де разом з М. Драгомановим і С. Подолинським до 1882 р. видавав журнал «Громада». У 1889 р. був редактором народницької газети «Батьківщина». Разом з І. Франком став засновником Української радикальної партії. У 1914 р. став заступником голови Головної української ради.

Андрій Желябов (Желябів) (1851-1881 рр.). Революціонер-народник, народився в с. Миколаївка Феодосійського повіту Таврійської губернії. У 1869 р. закінчив навчання в Керченській гімназії та вступив на юридичний факультет Новоросійського (Одеського) університету. У 1871 р. за участь у студентських виступах був відрахований з навчального закладу та висланий з Одеси. У 1873 р. жив у Городищі (Київська губернія), брав активну участь у роботі київської Громади, був учасником «ходіння в народ» у Херсонській і Катеринославській губерніях. За участь в українському народницькому русі неодноразово заарештовувався. У 1877-1878 pp. був підсудним під час процесу над народниками (так званий процес 193-х) у Петербурзі, але через брак доказів його звільнили. У цей період зблизився з М. Драгомановим, В. Антоновичем та ін. У 1879 р. вступив до народницької організації «Земля і воля», після розколу якої став одним з керівників партії «Народна воля». Створив ряд найважливіших програмних документів організації, під його керівництвом була заснована перша в Російській імперії газета для робітників – «Рабочая газета». Був одним з організаторів замаху на імператора Олександра II 1 березня 1881 р. Заарештований напередодні, 27 лютого, домігся прилучення своєї справи до судового процесу про вбивство царя й за вироком суду страчений 3 квітня 1881 р.

Дмитро Лизогуб (1850-1879 рр.). Учасник народницького руху в Україні 70-80-х pp. XIX ст., народився в Седневі на Чернігівщині. Закінчив юридичний факультет Петербурзького університету. У 1865-1868 і 1874 pp. перебував за кордоном, де ознайомився з ідеологією народництва. У 1873-1874 pp. брав участь у діяльності гуртка чайковців, став одним із засновників таємної організації народників «Земля і воля». У 1878 р. був заарештований і звинувачений у підготовці замаху на Олександра II і за вироком Одеського військового-окружного суду страчений через повішення в Одесі в 1879 р.

Микола Кибальчич (1853-1881 рр.). Визначний український винахідник, член «Народної волі», народився в м. Коропі Кролевецького повіту Чернігівської губернії. У 1869-1871 pp. навчався в Новгород-Сіверській гімназії, з 1871 р. – у Петербурзькому інституті інженерів шляхів сполучення, а з 1873 р. – у Медико-хірургічній академії. Протягом 1875-1878 pp. відбував ув’язнення в Лук’янівській тюрмі за революційну пропаганду серед селян Київської губернії. Після звільнення в травні – червні 1879 р. увійшов до групи «Свобода або смерть», що утворилася в складі організації «Земля і воля». З серпня 1879 р. М. Кибальчич належав до «Народної волі». За дорученням виконавчого комітету організації розробляв і виготовляв вибухові пристрої для замахів на Олександра II. Був заарештований 17 березня 1881 р. в Петербурзі та засуджений до страти. Перебуваючи в тюрмі, розробив проект літального апарату для польоту в космос. У проекті розглядалися такі технічні питання, як влаштування порохового ракетного двигуна, управління ракетним апаратом шляхом зміни кута напряму двигуна, забезпечення надійності польоту тощо. Страчений через повішення разом з іншими учасниками замаху на царя. Іменем М. Кибальчича названо кратер на зворотному боці Місяця.

Іван Липа (псевдоніми Петро Шелест, Іван Степовик) (1865-1923 рр.). Відомий український громадсько-політичний діяч, письменник, лікар; народився в Керчі. Після закінчення Керченської гімназії в 1888 р. вступив на медичний факультет Харківського університету. У 1891 р. разом з Б. Грінченком, М. Міхновським, В. Боровиком, М. Вороним та ін. став засновником Братства тарасівців. У 1893 р. це товариство було розгромлене, а І. Липа заарештований. Після 13-місячного ув’язнення ще три роки жив під наглядом поліції в Керчі. У 1897 р. закінчив навчання в Казані, працював лікарем на Херсонщині та в Полтаві. У 1902-1918 pp. жив в Одесі. У 1904-1905 pp. побудував у Дальнику лікарню для незаможних жителів міста. Брав активну участь в українському національно-визвольному русі: організував видавництво «Одеська літературна спілка», з 1905 р. разом з дружиною видавав альманах «Багаття», часто друкувався в українських періодичних виданнях. У 1917 р. був призначений українським комісаром Одеси. Згодом переїхав до Києва. З 1919 р. належав до Української партії соціалістів-самостійників, входив до її проводу. Деякий час жив в еміграції в Тарнові (Польща), був членом Усеукраїнської національної ради та Ради республіки. З серпня 1920 р. входив до складу комісії з підготовки Конституції УНР, деякий час був міністром охорони здоров’я в Уряді Української Народної Республіки в екзилі. З 1922 р. жив у Винниках біля Львова, де працював лікарем. Тут він і помер у 1923 р.

Володимир Чеховський (Чехівський) (1876-1938 рр.). Визначний український політичний і церковний діяч, ідеолог УАПЦ, професор; народився в с. Горохуватці Київського повіту Київської губернії в родині священика. Протягом 1900-1901 pp. учителював на Київщині, у 1901-1903 pp. працював помічником інспектора Кам’янець-Подільської духовної семінарії, з якої в 1904 р. за активну національну роботу був переведений з попередженням до Київської духовної семінарії. У 1905-1906 pp. учителював у Черкаську. З 1905 р. належав до Української соціал-демократичної робітничої партії, за свою політичну й громадську діяльність постійно перебував під наглядом поліції. У 1906 р. був обраний депутатом І Державної думи. У тому ж році за участь в українському національному русі був заарештований і засланий до Вологодської губернії, але вже в 1907 р. повернувся в Україну. У 1908-1917 pp. жив в Одесі, де викладав історію, психологію та логіку в середніх навчальних закладах. Брав активну участь у роботі місцевих осередків Громади і «Просвіти», редагував газету «Українське слово». У 1917 р. переїхав до Києва, де активно включився в державотворчу та церковну діяльність. З квітня 1917 р. був членом Української Центральної Ради від Одеси. Восени 1918 р. брав участь у підготовці збройного повстання проти гетьмана П. Скоропадського. У період Директорії УНР деякий час очолював Раду міністрів і Міністерство закордонних справ УНР.

Надзвичайно багато зробив для становлення Української автокефальної православної церкви. За його безпосередньою ініціативою уряд УНР 1 січня 1919 р. проголосив автокефалію УАПЦ. У 1919-1920 pp. працював професором історії культури в Державному українському університеті в Кам’янці-Подільському, у 1920-1922 pp. – професором Вінницького інституту народної освіти та Київського медичного інституту, доцентом Київського політехнічного інституту. 29 липня 1929 р. заарештований за звинуваченням у належності до сфабрикованої органами ДПУ Спілки визволення України. Під час процесу СВУ 19 квітня 1930 р. був засуджений до страти, яку замінили на 10-річне ув’язнення. Покарання відбував у Харківському та Ярославському політичних ізоляторах. У 1933 р. його переведено до таборів особливого призначення без права листування. Імовірно, в ув’язненні В. Чеховський загинув близько 1938 р.

Андрій (Андрей) Шептицький (1865-1944 рр.). Видатний український церковний, культурний та громадський діяч, митрополит Української греко-католицької церкви, граф; народився в с. Прилбичі (тепер Львівська обл.). Навчався на юридичному факультеті Краківського та Вроцлавського університетів. У 1888 р. вступив до монастиря отців василіян у Добромилі. У чернецтві прийняв ім’я Андрей. У 1900 р. був номінований галицьким митрополитом. Як депутат Галицького сейму і член палати панів австрійського парламенту у Відні, відстоював інтереси українського населення Галичини. Дбав про організацію фахової підготовки молоді; сприяв розвитку української культури (в 1905 р. заснував церковний музей, де зібрано одну з найбільших у Європі збірок іконопису). У 1903 р. заснував Народну лічницю, яку згодом (1930-1938 pp.) перетворили на сучасний шпиталь. За його допомогою велося будівництво духовної семінарії у Львові, засновано бібліотеку станіславської капітули. В 1941 р. очолив Українську національну раду, а 1944-го – Всеукраїнську національну раду. Митрополит негативно ставився до німецького окупаційного режиму. Засуджуючи переслідування євреїв, звернувся з протестом щодо нищення єврейського населення в Галичині до рейхсканцлера Г. Гіммлера. Помер 1 листопада 1944 р. Похований у крипті собору св. Юра у Львові.

Степан Смаль-Стоцький (1859-1938 рр.). Український учений-філолог, педагог, культурний і громадсько-політичний діяч на Буковині. Народився в с. Немилові (тепер Львівська обл.) у селянській родині. Навчався, а згодом працював у Чернівецькому університеті. У 1885-1918 pp. – один з лідерів українського національного руху на Буковині. Належав до Української національно-демократичної партії. Обстоював повне рівноправ’я українців в адміністративному й політичному житті Буковини. Докладав багато зусиль для розбудови українського шкільництва на Буковині. Під час Першої світової війни належав до провідних діячів Союзу визволення України. Був одним з організаторів українського військового з’єднання «сірожупанників». З 1919 р. – посол ЗУНР у Празі. У 1921-1938 pp. викладав в Українському вільному університеті в Празі. Помер у 1938 р. в Празі. Похований у Кракові.

Михайло Грушевський (1866-1934 рр.). Видатний український історик, археолог, літературознавець, соціолог, публіцист, письменник, організатор української науки, громадсько-політичний і державний діяч. Народився в м. Холмі (тепер м. Хелм, Польща). В 1890 р. закінчив історико-філологічний факультет Київського університету св. Володимира. У 1894 р. призначений професором усесвітньої історії у Львівському університеті. У 1898-1913 pp. очолював НТШ у Львові. Створив львівську наукову школу історії України. Політичну діяльність розпочав у Галичині: в 1899 р. став одним із засновників Української національно-демократичної партії. У 1907 р. організував та очолив Українське наукове товариство в Києві, став одним з ініціаторів створення й головою Товариства українських поступовців. Перша світова війна застала М. Грушевського в Галичині. У листопаді 1914 р. повернувся до Києва. Тут був заарештований російською владою, звинувачений в австрофільстві й засуджений до заслання в Симбірськ. У 1917 р. повернувся до Києва, де був обраний головою Української Центральної Ради. Через рік був обраний президентом Української Народної Республіки. Після приходу до влади гетьмана П. Скоропадського відійшов від активної політичної діяльності. У березні 1919 р. емігрував. Того ж року заснував Український соціологічний інститут у Празі, потім у Відні. У 1924 р. повернувся до Києва, де його заочно обрали членом Української академії наук, у 1929 р. – дійсним членом Академії наук СРСР. У 1931 р. був заарештований як керівник так званого Українського націоналістичного центру, але незабаром звільнений. Помер М. Грушевський у 1934 р. за нез’ясованих обставин після нескладної операції в Кисловодську, де перебував на лікуванні. Похований на Байковому кладовищі в Києві.

Юліан Бачинський (1870 - після 1934 рр.). Український громадський діяч. Публіцист. Член Української радикальної партії, а з 1898 р. – Української соціал-демократичної партії. У 1918 р. входив до складу Української національної ради ЗУНР – ЗО УНР. З 1919 р. – представник УНР у Вашингтоні. У 20-х рр. ХХ ст. повернувся до України. Працював у редакції «Української Радянської Енциклопедії». У 1934 р. заарештований і засланий. Подальша доля невідома.

Олександр Кониський (1836-1900 рр.). Письменник, педагог, громадський діяч. Учасник полтавської і київської Громад. У 1863 р. був заарештований і висланий до Вологди, потім до Тотьми (до 1866 р.) Один із засновників журналу «Зоря», Наукового товариства імені Шевченка у Львові.

Дмитро Яворницький (1855-1940 рр.). Історик, археолог, етнограф, фольклорист, письменник. Автор праць з історії Запорізької Січі та козацтва.

Микола Лисенко (1842-1912 рр.). Композитор, один з основоположників української класичної музики. Закінчив Київський університет св. Володимира, навчався в Лейпцизькій консерваторії. У 1904 р. відкрив у Києві музично-драматичну школу.

Пармен Забіла (Забіло) (1830-1917 рр.). Український скульптор. Народився на Чернігівщині. У 1850-1857 pp. навчався в Петербурзькій академії мистецтв. До 1872 р. жив і працював в Італії. Найвидатніші твори: погруддя Т. Шевченка (1869, 1872 рр.), В. Боровиковського, М. Гоголя для пам’ятника в Ніжині (1881 p.), надмогильний пам’ятник О. Герцену в Ніцці (Франція). Помер у Лозанні.