6. Культура України в другій половині XIX ст.

У другій половині XIX ст. українська культура розвивалася в надзвичайно складній і несприятливій ситуації. Російський і австро-угорський імперські уряди активізували в Україні свою колонізаторську політику, намагаючись тримати український народ у темряві, повністю денаціоналізувати й асимілювати його. Однак попри всі перепони та перешкоди, завдяки зусиллям передової національно-свідомої інтелігенції вітчизняна культура в зазначений період зуміла досягти помітних успіхів на важкому й тернистому шляху українського національного відродження.

Освіта. Вирішальне значення для піднесення культурного рівня українців мала освіта. Розуміючи це, передові громадські діячі того часу створювали недільні школи, у яких безплатно навчалися неписьменні дорослі селяни й робітники. Перша така школа була відкрита в Києві в 1859 р. Згодом такі школи з’явилися в Одесі, Харкові, Полтаві та інших містах. За три роки в Україні створено 110 недільних шкіл. У 1862 р. царський уряд їх заборонив, але вже в 70-90-х pp. ХІХ ст. вони відновили свою роботу, відіграючи важливу роль у поширенні знань серед простого народу.

За освітньою реформою 1864 р. всі початкові школи Наддніпрянської України були перейменовані на початкові народні училища, які давали учням елементарні знання. Певною мірою просвітницьку роботу активізували земства. У 70-х pp. ХІХ ст. вони відкрили багато початкових народних шкіл, а повітові училища перетворили на шестирічні міські училища. Заборона навчати українських дітей у школі рідною мовою та витіснення її з громадського життя, здійснені відповідно до Емського указу 1876 р., помітно загальмували розвиток вітчизняної освіти. Унаслідок цього наприкінці XIX ст. у підросійській Україні існувало тільки близько 17 тис. початкових шкіл, навчанням у яких була охоплена тільки третина українських дітей.

Реформаційні процеси другої половини XIX ст. торкнулися й системи середньої освіти. Скажімо, у 1871 р. затверджено новий статут гімназій, за яким вони були перетворені на класичні гімназії з восьмирічним строком навчання. Для жінок створювали окремі жіночі гімназії. Водночас значно зросла платня за навчання. Наприкінці XIX ст. в Україні було 129 гімназій, де вчилися представники заможних верств. До гімназій заборонялося приймати дітей з бідних сімей. Унаслідок цього на початку XX ст. щороку майже половині охочих учитися відмовляли в прийомі до середніх навчальних закладів.

Протягом зазначеного періоду розширилася мережа вищих навчальних закладів, у яких здебільшого навчалися представники панівних класів. Крім Харківського та Київського, у 60-90 pp. XIX ст. були відкриті Новоросійський університет в Одесі (1865 р.), Харківський, Київський і Львівський політехнічні інститути, з’явилися нові вищі навчальні заклади в Ніжині, Харкові, Катеринославі та інших містах.

У Галичині місцева польська влада намагалася не допустити українського шкільництва. Справою поширення приватних українських шкіл перейнялося педагогічне товариство «Рідна школа», засноване в 1881 р. Велике значення мало товариство «Просвіта», яке дістало право друкувати підручники українською мовою.

Наприкінці XIX ст. в Галичині загострилася боротьба навколо заснування окремого повного українського університету у Львові, оскільки керівництво й викладацький склад Львівського університету були польськими.

На Буковині, прилученій до Австрії в 1775 р., були лише німецькі, румунські, польські народні школи. У 1875 р. засновано Чернівецький університет з німецькою мовою викладання. На Закарпатті вищої освіти не було, середня велася лише угорською мовою.

Наука. У другій половині XIX ст. в університетах Наддніпрянської України працювали видатні вчені, як-от: у Харківському – хімік М. Бекетов, математик О. Ляпунов, у Київському – астроном Ф. Бредіхін, у Новоросійському – фізіолог І. Сеченов, медики М. Гамалія, М. Скліфосовський, біолог І. Мечников.

В історичній науці плідно працювали М. Костомаров, В. Антонович, О. Лазаревський та інші дослідники, що об’єктивно висвітлювали історію України, козацтва, проблеми походження українського народу. У 80-90-ті pp. ХІХ ст. почалася активна наукова діяльність молодого покоління істориків – О. Єфименко, Д. Багалія, Д. Яворницького та ін.

Величезне значення для розвитку освіти й науки на західноукраїнських землях мало засноване в 1892 р. у Львові Наукове товариство ім. Шевченка.

Мовознавство та література. Навіть в умовах прямого переслідування української мови після видання Валуєвського циркуляра 1863 р. та Емського указу 1876 р. українське мовознавство в другій половині XIX ст. досягло значних успіхів. Видатні мовознавці П. Житецький, О. Потебня, П. Чубинський, К. Михальчук у цей період створили наукові праці, які увійшли до золотого фонду вітчизняної лінгвістики. Починаючи з 80-х pp. ХІХ ст., у цій галузі плідно працював Б. Грінченко. Прозаїк, поет, драматург, перекладач, публіцист, критик, мовознавець, він усе своє свідоме життя присвятив розвитку української мови й літератури, піднесенню освітнього рівня народу.

Помітних успіхів досягла й українська література, насамперед завдяки творчості І. Франка – великого художника слова. Видатними українськими письменниками цієї доби стали В. Стефаник і О. Кобилянська, які реалістично зображали народне життя. Демократичний напрям в українській літературі утверджувала письменниця Марко Вовчок (М. Вілінська). В алегоричній формі зображував важке життя селян байкар Л. Глібов. Популярними були твори Панаса Мирного, П. Грабовського, М. Коцюбинського, Лесі Українки. Плідно в галузі драматургії працювали М. Старицький, М. Кропивницький та І. Карпенко-Карий. Їхні соціально-побутові драми й сатиричні комедії мають особливий успіх і сьогодні.

Театр. Незважаючи на штучні перепони та заборони, і далі розвивався український театр. Так, у 1864 р. у Львові розпочала свою діяльність перша в Галичині українська професійна трупа – народний театр «Руська бесіда» на чолі з О. Бачинським. У 1882 р. М. Кропивницький створив у Єлисаветграді першу на Наддніпрянщині українську професійну трупу за участю М. Заньковецької, І. Бурлаки, М. Садовського, Н. Жаркової, А. Максимовича та ін. Наприкінці XIX ст. виникли трупи М. Садовського, П. Саксаганського, І. Карпенка-Карого.

В Україні у 80-90-х pp. ХІХ ст. діяло кілька десятків українсько-російських труп. У 1891 р. в Києві був організований перший постійний російський театр М. Соловцова.

Музика. Характерним для тих часів було піднесення музичної культури. Уже в 1862 р. С. Гулак-Артемовський створив першу українську оперу «Запорожець за Дунаєм». Велику популярність мали «Вечорниці» П. Ніщинського, опера «Мазепа» П. Сокальського. Визначну епоху в музичному житті України становить творчість М. Лисенка, який обробив понад 600 зразків українського музичного фольклору, написав музику до п’єси І. Котляревського «Наталка-Полтавка», став автором музичних народних драм «Тарас Бульба», «Різдвяна ніч», «Утоплена» та ін.

Архітектура. Розвиток капіталізму в Україні спричинив потребу в будівництві нових архітектурних споруд – заводських корпусів, банків, бірж, готелів, навчальних закладів, театрів і музеїв. У цей період у містобудуванні змішуються різноманітні стилі відповідно до фінансових можливостей і смаків замовників, що призвело до еклектизму (поєднання органічно несумісних елементів). Водночас архітектори спромоглися створити в українських містах низку чудових споруд. Так, у 70-х pp. XIX ст. в Києві на Думській площі споруджено будинок міської думи (О. Шілле). За проектом О. Беретті збудовано корпуси Політехнічного інституту, пансіон Левашової (тепер Президія НАН України). За спільним архітектурним задумом І. Штрома та О. Беретті здійснено будівництво Володимирського собору. У Львові з’явилися прекрасні споруди Політехнічного інституту (Ю. Захаревич), оперного театру (З. Горголевський) та ін.

Образотворче мистецтво. Образотворче мистецтво цього періоду розвивалося в реалістичному напрямі. На творчість тогочасних українських художників Російської імперії вплинула діяльність створеного в 1870 р. у Петербурзі Товариства пересувних художніх виставок. Підтримавши ідеї І. Шишкіна, В. Перова, І. Рєпіна, В. Васнецова, українські художники досягли помітних успіхів. Інтенсивно розвивався побутовий живопис. У своїх картинах українські митці зображували реальну дійсність, простих людей, борців за свободу України. Серед них – С. Васильківський («Козача левада», «Весна на Україні», «Козаку дорозі», «Ярмарок у Полтаві», «Біля корчми»), М. Пимоненко («Проводи рекрутів», «Сінокіс», «Свати»), К. Костанді («В люди», «Рання весна») та ін.

Значних успіхів на рубежі ХІХ-ХХ ст. досягли українські скульптори. Серед них особливе місце посідає Л. Позен – автор ряду скульптурних груп, портретів і статуеток («Кобзар», «Запорожець у розвідці», «Жебрак»). Помітну роль у розвитку цієї галузі мистецтва відіграли також скульптори П. Забіла (погруддя Т. Шевченка, М. Гоголя), Б. Едуардс (погруддя О. Пушкіна, пам’ятник О. Суворову в Очакові). З творів монументальної скульптури цього часу найвидатнішим є пам’ятник Богданові Хмельницькому в Києві, створений М. Мікешиним у 1888 р.