7. Українська культура в першій половині XIX ст.

Розвиток історичної науки. Усупереч колонізаторській, русифікаторській політиці російського уряду, ідеї національного відродження поступово, але невпинно охоплювали українські землі, що перебували в складі Росії. Важливими подіями на цьому складному шляху стало відкриття університетів у Харкові (1805 р.) та в Києві (1834 р.). У цей час у Харкові виходить друком популярний часопис «Украинский вестник», а в Києві з ініціативи першого ректора новоствореного університету, історика та етнографа М. Максимовича створюється Тимчасова комісія для розгляду давніх актів, у роботі якої брали активну участь М. Костомаров, Т. Шевченко, М. Берлинський. Завдяки діяльності комісії 1852 р. засновано Київський центральний архів, що став головною джерельною базою для вивчення вітчизняної історії. Величезну роль у розвитку української історичної науки в зазначений період відіграли історики-народники: М. Маркевич, М. Костомаров, П. Куліш, А. Скальковський. У своїх працях вони дослідили історичний шлях українського народу, розкрили негативні наслідки входження України до складу Росії, боролися проти представників шовіністичної польської та російської історіографії.

Література та мовознавство. На початку XIX ст. панівні кола як Російської, так і Австрійської імперії, щоб повністю денаціоналізувати український народ, усіма засобами намагалися знищити його першооснову – рідну мову. Російський царизм заборонив навчання українською мовою, усілякого переслідування зазнавали українські пісні, звичаї, народний епос. Усупереч цим шовіністичним намаганням, представники національно-свідомої української інтелігенції наполегливо боролися за збереження й дальший розвиток народних традицій. Велику роботу в цьому напрямку проводили М. Максимович, І. Срезневський, О. Павловський та ін.

Аналогічні процеси відбувалися й на західноукраїнських землях, що перебували в складі Австрійської імперії. У цей час першу в Галичині граматику української мови підготував І. Могильницький. Його дослідження підтримав професор Львівського університету І. Лавринський, який уклав 6-томний українсько-польсько-німецький словник, здійснив переклад польською мовою «Повісті временних літ».

Провідна роль у відродженні й розвитку рідної мови, духовних засад українського національно-визвольного руху, вітчизняної культури, безсумнівно, належить Тарасові Шевченку. Його поетична збірка «Кобзар» (1840 р.), поема «Гайдамаки» (1841 р.) та інші твори стали справді епохальним явищем.

Окрім Т. Шевченка, величезну роль у розвитку української мови та літератури в першій половині XIX ст. відіграли І. Котляревський, П. Гулак-Артемовський, Є. Гребінка, Г. Квітка-Основ’яненко.

Театр. У першій половині XIX ст. виникають перші професійні театри в Києві, Полтаві, Харкові. У Полтаві величезну популярність мав театр, де виступала аматорська трупа на чолі з І. Котляревським. У 1819 р. саме тут були поставлені «Наталка-Полтавка» та «Москаль-чарівник». 

У с. Кобинці був створений аматорський театр, яким керував батько Миколи Гоголя Василь Гоголь-Яновський. У театрах України в цей час працювали такі видатні актори, як М. Щепкін та К. Соленик.

Музика. У музичному мистецтві України, як і в попередній період, жили культурні традиції минулого, їх дбайливо зберігали й передавали кобзарі, бандуристи, лірники, серед яких найвідомішими були О. Вересай, І. Крюковський, А. Шут.

Поряд з народною поступово зароджується й розвивається українська симфонічна музика. Саме на основі народних пісень, майстерно оброблених композитором М. Овсянико-Куликовським, була створена симфонія, з якою він виступив у 1809 р. в Одесі з нагоди відкриття місцевого театру.

Незабутньою подією в музичному житті України в XIX ст. стала поява першої української опери «Запорожець за Дунаєм», яку написав відомий співак і композитор С. Гулак-Артемовський. У цей період в Галичині плідно працював М. Вербицький – автор 12 оркестрових рапсодій на українські теми, кількох оперет і багатьох композицій для хору. Саме він написав у 1863 р. музику до широковідомого народного гімну «Ще не вмерла Україна», який нині є гімном Української держави.

Образотворче мистецтво. На Наддніпрянщині в цю добу образотворче мистецтво розвивалося в тісній взаємодії і взаємозбагаченні з передовим мистецтвом російського народу. Багато відомих російських художників (М. Іванов, О. Кунавін, В. Тропінін та ін.) часто працювали в Україні, використовуючи у своїх картинах українську тематику та вносячи в українське образотворче мистецтво нові прийоми зображення дійсності. Водночас чимало вихідців з України (В. Боровиковський, І. Сошенко, А. Мокрицький та ін.) працювали в Росії, розвиваючи там образотворче мистецтво. Значний вплив на український живопис справляла Петербурзька академія мистецтв, твори її випускників – Д. Безперечного, К. Павлова, Т. Шевченка та інших – сприяли утвердженню реалістичного напрямку в мистецтві.

Архітектура. Розвиток української архітектури першої половини XIX ст. визначили загальні класичні канони й прийоми західноєвропейської архітектури. Окрасою Києва цього періоду стали будинки міського театру (арх. А. Меленський), університету та інституту шляхетних дівчат (арх. О. Беретті), Одеси – будинок театру (арх. Тома де Томон). У Харкові була споруджена дзвіниця Успенського собору (арх. С. Васильєв), у Львові Старий театр (нині – ім. М. Заньковецької, арх. А. Пихля та Я. Зальцман).

З посиленням кріпосництва в сільській місцевості виник своєрідний тип палацової архітектури, яскравими зразками якого стали палаци К. Розумовського в Батурині, маєток Ґалаґанів у Сокиринцях (на Чернігівщині). У садово-архітектурному мистецтві відбувся перехід від регулярного планування до ландшафтних пейзажних парків. Наприклад, в Умані в маєтку графів Потоцьких на честь дружини графа Фелікса Щенсного-Потоцького Софії закладено прекрасний парк «Софіївка», на околицях Білої Церкви, у долині річки Рось, розкинувся парк «Олександрія», на Чернігівщині почали створювати Тростянецький дендропарк, а у Львові – Стрийський парк.

Як бачимо, українська культура першої половини XIX ст. розвивалася в складних соціальних, економічних і політичних умовах. Незважаючи на це, вона збагачувалася новими досягненнями, ставала ближчою до людини, її духовних потреб. Саме культура виступала однією з рушійних сил у боротьбі українського народу за соціальну свободу й національне визволення.