48

Лекція 13. Українські землі в першій половині xіх ст. План.

1. Зміни в адміністративно-територіальному та суспільно-політичному житті України.

2. Україна у війнах Наполеона.

3. Наддніпрянська Україна в першій половині XIX ст.

4. Джерела українського національного відродження.

5. Західноукраїнські землі в першій половині XIX ст.

6. Український національно-визвольний рух.

7. Українська культура в першій половині XIX ст.

Література

1. Бойко О. Історія України. - К., 1997.

2. Борисенко В. Курс української історії. - К., 1997.

3. Верстюк В.Ф., Дзюба О.М., Репринцев В.Ф. Україна від найдавніших часів до сьогодення. Хронологічний довідник. - К., 1995.

4. Історія України. Навчальний посібник. - К., 1997.

5. Історія України в особах IX - XVIII ст. - К., 1993.

6. Історія України в особах XIX - XX ст. - К., 1995.

7. Котляр М., Кульчицький С. Довідник з історії України. - К., 1996.

8. Рибалка І. Історія України. - Ч.1-2. - Харків, 1995-1997.

1. Зміни в адміністративно-територіальному та суспільно-політичному житті України

Кінець XVIII – початок XIX ст. був періодом величезних політичних змін і соціальних перетворень в Україні, спричинених насамперед новою геополітичною ситуацією, що складалася в Центральній і Східній Європі. Наприкінці XVIII ст. внаслідок соціально-економічної та військової відсталості, а також політичної анархії безславно припинила своє існування колись могутня Річ Посполита, до складу якої входила значна частина українських земель. На півдні розпалося агресивне Кримське ханство, яке з кінця XV ст. своїми нападами постійно загрожувало населенню України. У зв’язку з цими змінами зникли держави, які помітно впливали на розвиток подій в Україні, а українські землі через це почали набувати нової політичної конфігурації.

Українські землі під владою Російської імперії. Унаслідок другого (1793 р.) й третього (1795 р.) поділів Речі Посполитої до складу Російської імперії увійшли Правобережна Україна й Західна Волинь. Ще раніше, після переможної війни з Туреччиною, до її території були приєднані причорноморські степи, а згодом і Крим (1783 р.).

Серед українських земель, які на початку XIX ст. перебували в складі Російської імперії і становили її південно-західну частину, виділилися чотири великі регіони: Слобожанщина, Лівобережна Україна, Правобережна Україна, Південна (степова) Україна.

До складу лівобережних українських земель входили дві історичні області – частина Наддніпрянщини й Слобідська Україна. В офіційних імперських документах територію лівобережної Наддніпрянщини називали Малоросією.

Після другого й третього поділів Польщі до складу Російської імперії увійшли Київщина, Брацлавщина й Волинь. Саме ці землі, розміщені на правобережній частині Наддніпрянщини, офіційно називалися Південно-Західним краєм.

Протягом останньої чверті XVIII ст. в Російській імперії існував поділ на намісництва. Ця адміністративно-територіальна одиниця місцевого управління була запроваджена в 1775 р. «Установленням про губернії». Усього на теренах Російської імперії були утворені 34 намісництва.

На чолі кожної адміністративної одиниці стояв намісник, що мав надзвичайні повноваження від царя. На нього покладалося здійснення урядових, військових справ та адміністративного, судового, поліційного й фінансового управління.

Відповідно до царського указу від 1796 р. «Про новий поділ держави на губернії» в Україні замість намісництв створювалися губернії. У 1796 р. Лівобережна Україна отримала назву Малоросійська губернія. На територіальній основі Катеринославського й Вознесенського намісництв була знову утворена Новоросійська губернія. У 1802 р. Малоросійська губернія була поділена на Чернігівську й Полтавську, а Новоросійська – на Таврійську, Катеринославську й Миколаївську (з 1803 р. вона стала називатися Херсонською).

Таким чином, на початку XIX ст. на теренах України, що перебували під владою Російської імперії, існувало 9 губерній. У 1815 р. до Російської імперії були також приєднані Холмщина й Підляшшя.

У 20-30-хрр. XIX ст. царизм запровадив в Україні, як і в інших національних околицях Російської імперії, особливу, найжорстокішу форму державного управління – генерал-губернаторства, що були покликані придушувати національно-визвольний рух та посилювати імперське панування. У середині XIX ст. з 10 генерал-губернаторств Російської імперії 3 припадало на Україну.

Так звана підросійська Україна в цей час об’єднувала у своєму складі майже 85% етнічних українських земель.

Російське самодержавство керувалося у своїй колоніальній політиці загальним принципом багатонаціональних імперських утворень – установленням політичної, економічної та національної зверхності панівної нації над підкореними. Тому реформування територіально-адміністративної системи України мало на меті насамперед посилення влади імперського центру над українським народом, ліквідацію його національних особливостей та остаточне зросійщення українців.

Ідеї панрусизму в державній політиці російського царизму почали визрівати ще за часів Катерини II. Займаючи російський престол, цариця хотіла піднести міжнародний престиж росіян і заявляла, що вони перебувають на тому ж історичному рівні, що й усі інші європейські народи. Державні діячі наступних часів послідовно насаджували міфічну ідею абсолютності російського народного духу в усій імперії. Для цього наполегливо втілювалася в життя так звана теорія офіційної народності С. Уварова. Вона базувалася на міфах про «єдину й неділиму Росію» і тріаді «православ’я, самодержавство, народність», які й стали символом реакційної, шовіністичної політики російського царизму на українських землях.

У ході практичної реалізації цієї політики царські власті ігнорували прагнення українського народу відродити свою державність, українців усіма засобами примушували забути власну історію, традиції, звичаї, мораль, рідну мову, ментальність і таким чином назавжди втратити національну самосвідомість. Тотальній росіянізації (русифікації) були підпорядковані всі сторони життя українського суспільства. Навіть заснування в 1834 р. Київського університету, за задумом царату, було покликане служити цій меті.

Окрім цього, важливу роль у здійсненні шовіністичної антиукраїнської політики відігравали запроваджені в Україні тверді адміністративні методи управління. Усі дев’ять новостворених українських губерній були безпосередньо підпорядковані царській владі. Губернаторів, які здійснювали керівництво в губерніях, призначав особисто цар. Губернатор спирався на губернське правління, до якого входили: віце-губернатор; радники; прокурор.

Губернське правління здійснювалося за підтримки станових органів – дворянських зборів на чолі з предводителями дворянства.

У повітах, з яких складалися губернії, владарювали царські капітани – ісправники. Повіти ділилися на стани, очолювані поліцейськими приставами. Численні державні податки з українців збирала імперська казенна палата. Кількість міст, які мали самоврядування за магдебурзьким правом, поступово зменшувалася. У 1835 р. було скасоване самоврядування в Києві. Міське самоврядування там, де воно ще зберігалося, перебувало під постійним контролем губернатора.

З утворенням генерал-губернаторств і появою призначених царем генерал-губернаторів, наділених усіма цивільними, державними та військовими правами, імперська влада в Україні значно посилилася.

Запровадження нової адміністративної системи управління супроводжувалося швидким розростанням чиновницького апарату й посиленням суцільного контролю над внутрішнім життям України. Ключові позиції на всіх адміністративних рівнях, як правило, займали російські чиновники. Панування російської мови в канцеляріях, судах і побутовому спілкуванні заможної верхівки змушувало користуватися нею й ту частину українського населення, яка намагалася зберегти свою національну культуру.

Генерал-губернатори та інші високі урядовці, що правили в Україні, були неприхованими російськими шовіністами й царськими сатрапами. Позитивний виняток серед них становлять лише малоросійські губернатори князі О. Куракін та М. Рєпнін-Волконський.

М. Рєпнін-Волконський щиро бажав процвітання Україні, прагнув відродити козацтво, піклувався про розвиток народної освіти. На думку відомого історика О. Оглоблина, саме М. Рєпніна нащадки колишньої козацької старшини бачили наступним гетьманом України в разі відновлення гетьманської влади.

Територія України входила до складу таких намісництв:

• Харківського (утворене 1780 р.);

• Київського й Чернігівського (утворені 1781 р.);

• Катеринославського (утворене 1783 р.);

• Брацлавського, Подільського й Волинського (утворені 1793 р.);

• Вознесенського (утворене 1795 р.).

Українські губернії Російської імперії:

1) Київська, 2) Полтавська, 3) Чернігівська, 4) Слобідсько-Українська (з 1835 р. – Харківська), 5) Катеринославська, 6) Херсонська, 7) Таврійська, 8) Подільська, 9) Волинська.

Генерал-губернаторства підросійської України:

• Малоросійське (Харківська, Чернігівська та Полтавська губернії);

• Київське (Київська, Подільська й Волинська губернії);

• Новоросійсько-Бессарабське (Катеринославська, Херсонська і Таврійська губернії).

Українські землі в складі Австрійської імперії. Унаслідок першого (1772 р.) і третього (1795 р.) поділів Речі Посполитої та згідно з Константинопольською австро-турецькою конвенцією (1775 р.) до багатонаціональної Австрійської імперії відійшла вся територія Руського воєводства (без Холмської землі) та майже вся Буковина (без Хотинської землі). Під владою цієї імперії в складі Угорського королівства ще з XVII ст. перебувало Закарпаття. Таким чином, Габсбурги стали володарями значної частини України площею понад 70 тис. кв. км з населенням понад 2,5 млн. осіб.

Українські землі, що перебували під владою Російської імперії, управлялися з одного центру – Петербурга, західноукраїнські землі входили до різних адміністративних одиниць Габсбурзької монархії.

Так, Галичину разом з частиною польських земель виділено в окремий край – «королівство Галіцїї та Лодомерії» з центром у Львові. У цій адміністративній одиниці штучно об’єднали етнічні українські землі з частиною польських.

Умовною межею між українською (східною) та польською (західною) частинами Галичини стала р. Сян. В адміністративному плані королівство Галіції та Лодомерії поділялося на 19 округів, 12 з яких становили українську Східну Галичину.

В 1786 р. на правах окремого округу до Галичини була приєднана Буковина з центром у Чернівцях. У 1795-1809 pp. також була приєднана Холмщина. Закарпаття, як і раніше, залишалося в складі Пожонського (Братиславського) намісництва.

Адміністративна влада в коронному краї належала губернському управлінню, очолюваному губернатором. Губернатора, який утримував у своїх руках усю повноту виконавчої влади, призначав імператор. Найвищий представницький орган у Галичині – сейм – збирався тільки один раз, у 1780 р. Існував виконавчий орган сейму – становий крайовий комітет. На місцях адміністративна й судова влада належала війтові, а управління декількома навколишніми громадами здійснював мандатор. Містами керували магістрати, до складу яких уходили війт, бургомістр, райці (радники) і лавники (засідателі).

Територія Закарпатської України, як і угорські етнічні землі, поділялася на жупи (комітати), які складалися з доміній. Усі адміністративні органи влади на Закарпатті підпорядковувалися Пожонському (Братиславському) намісницькому управлінню.

Як бачимо, перебування українських земель навіть у складі однієї австрійської держави залишало західноукраїнські землі адміністративно й територіально розмежованими.

Інкорпорація західноукраїнських земель до складу Австрії збіглася в часі з першою хвилею модернізаційних реформ, які в 70-80 pp. XVIII ст. здійснювали австрійські монархи Марія-Терезія та Йосиф II.

На роки їхнього правління припадає остаточне оформлення й розквіт австрійського абсолютизму. Саме Марія-Терезія започаткувала реформи в дусі політики освіченого абсолютизму, які передбачали посилення державної централізації, осучаснення аграрних відносин, обмеження міського самоврядування й цехових привілеїв, удосконалення системи освіти, запровадження єдиного кримінального кодексу, звуження впливу церкви. Результати реформ:

• уніфіковано судову систему;

• створено постійну армію;

• запроваджено загальну військову повинність;

• установлено прибутковий податок;

• скасовано внутрішні митні кордони й збори;

• створено бюрократичний апарат;

• упорядковано системи обліку й контролю;

• проведено перший перепис населення й земельних угідь;

• скорочено панщину з 5-6 до 3 днів на тиждень (законами 1771 і 1775 pp.);

• звужено юрисдикцію поміщиків над селянами;

• дозволено викуп селянами права на спадкове володіння земельними наділами;

• підпорядковано церкву державі;

• усі релігійні конфесії одержали рівні права;

• надано право всім жителям краю здобувати освіту, а в початковій школі дозволено навчатися рідною мовою;

• відкрито широку мережу світських шкіл державним коштом.

Реформаторська політика Марії-Терезії дещо обмежила всевладдя поміщиків на західноукраїнських землях, забезпечила умови для підвищення матеріального й освітнього рівня місцевого греко-католицького та православного духовенства й селянства. У містах, містечках і селах була створена мережа шкіл (однокласні – «парафіяльні» з навчанням рідною мовою, трикласні – «тривіальні», чотирикласні – «нормальні» з навчанням німецькою мовою). У 1774 р. для греко-католиків заснована духовна семінарія у Відні при церкві св. Варвари (так званий Барбареум), заборонено поміщикам вимагати від священиків і дяків виконання панщини.

Реформи Марії-Терезії перейняв її син Йосиф II. За його рішенням:

• у 1782 р. уряд ліквідував особисту залежність селян у Галичині, Чехії, Моравії, Угорщині;

• німецька мова стала офіційною на всій території імперії;

• посилилося онімечування окремих земель держави;

• замінено панщину й натуральні повинності грошовою рентою;

• зроблено спробу ввести єдиний поземельний податок. Намір не був утілений у життя через сильний опір дворянства;

• надано сільським громадам право самоврядування;

• у 1784 р. відновлено діяльність Львівського університету, у якому з 1787 р. діяв окремий факультет для українських студентів, названий «Studium Rutenum».

Під час здійснення реформ радикальні зміни відбулися майже в усіх сферах суспільного життя.

Адміністративна реформа фактично зробила центральною постаттю крайової влади державного чиновника. Керівник крайового правління – губернатор – призначався австрійським імператором і наділявся широкими повноваженнями. З 1772 до 1849 р. у Галичині змінилося 14 губернаторів. Усі вони, за винятком останнього – польського магната В. Залеського, - були заможними та впливовими австрійцями. Формування адміністративного апарату і в центрі, і на місцях здійснювала виключно окупаційна влада. Галичина перетворилася на справжнє Ельдорадо для багатьох авантюристів. Унаслідок цього наприкінці XVIII ст. у Галичині налічувалося 3 тис. службовців, але тільки 250 з них – місцевого походження. На керівні посади призначалися люди, які не тільки належали до маєтних класів, а й пройшли відповідну підготовчу «школу» в австрійському бюрократичному державному апараті, де звикли до хабарництва. Така практика державного керівництва була перенесена й до Галичини, а один з перших львівських старост граф Страсольдо перевершив усіх: він викрав велику суму державних грошей і втік за кордон.

Однак Йосиф II, наштовхнувшись на значний опір австрійського, польського та угорського дворянства своїм реформаторським заходам, був змушений наприкінці життя відмінити деякі з них. Після смерті Йосифа II в 1790 р. протягом першої половини XIX ст. всі прогресивні перетворення були спочатку згорнуті, а згодом і повністю скасовані його наступниками.