3. Українське козацтво в другій половині XVII-XVIII ст.

У період Національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького (1648-1657 pp.) Запорізька Січ як державна й військова організація поступово втрачала свою роль. Це було визначено декількома обставинами:

• у результаті Визвольної війни козацьке військо звільнило від поляків значну територію України;

• на звільнених теренах почалося формування гетьманських владних інститутів;

• міста Гетьманщини перетворювалися на політичні центри Української держави;

• Б. Хмельницький створив регулярну армію, що складалася з козаків та селян;

• центр міжнародного політичного життя був перенесений до гетьманської столиці;

• Запорізька Січ підпорядковувалася гетьманській організації.

Під час розгортання Визвольної війни на Запоріжжі залишилися невеликі козацькі загони, очолені кошовим, якого призначив Б. Хмельницький. Представників Січі гетьман навіть не запрошував на козацькі ради. На його думку, на той час запорожці вже не відігравали такої значної ролі в житті суспільства, як на півстоліття раніше. 

Запорізька Січ у період Руїни. Після підписання Б. Хмельницьким Березневих статей Січ почала відокремлюватися від Гетьманщини й відігравати власну роль у політичному житті України. Уже за часів Руїни Запоріжжя відновило свої позиції, тут переховувалися опозиційні до гетьманської влади сили. Проте на самій Січі вже не було колишньої єдності – поступово тут виникло декілька політичних таборів:

• проросійський;

• орієнтований на Туреччину й Крим.

Після підписання між Польщею та Росією в 1667 р. Андрусівського миру Запоріжжя мало перейти під юрисдикцію Росії та Польщі. Та якщо Річ Посполита жодним чином не впливала на козацтво, то стосунки запорожців з Росією значно зміцніли. Незважаючи на всі зусилля Москви заручитися підтримкою Запоріжжя, козаки поступово змінювати свою орієнтацію, вони прагнули миру з турками й татарами, а натомість були налаштовані проти Москви.

У 1667 р. поширилися чутки, нібито московські залоги мають зайняти Кодак і Кременчук. У результаті запорожці вбили царського посла Ладиженського, який їхав з посольством до татар, а кошовий Петро Суховієнко уклав з Кримом договір про боротьбу з Московською державою.

Після підписання з Польщею «Вічного миру» Запорізька Січ офіційно увійшла до складу Російської держави. Московський цар, воліючи використати запорізьких козаків у власних інтересах, надав їм чимало привілеїв, зокрема:

• передав у володіння нові території;

• забезпечив грошима, провіантом та бойовим спорядженням;

• не втручався в козацьке самоврядування та суд.

Проте це не заважало козакам виступати проти Москви, особливо коли йшлося про побудову московських фортець. Так, у 1687-1689 pp. запорожці протестували проти зведення московських фортів під Самарою, у 1700 р. – на Кам’яному Затоні, а в 1705 р. – на кордоні з Туреччиною. Питання про залоги було одним з каменів спотикання між запорожцями і гетьманом І. Мазепою.

Чортомлицька (Стара) Січ. Центром Запоріжжя була Чортомлицька Січ, розташована на о. Чортомлик (Базавлук) при впаданні в Дніпро його притоки Чортомлик. Була заснована як фортеця в 1652 р., а її перший детальний опис датований 1672 р. Згідно з цим описом Чортомлицька Січ була оточена глибоким ровом, 13-метровим валом та оснащена баштами. У центрі укріпленої фортеці лежав великий майдан та стояли будинки старшини. На Січі постійно перебувало від 6 до 12 тис. козаків.

Характер внутрішніх відносин не змінився. Керівним органом козацтва Чортомлицької Січі була загальна військова рада; як і раніше, відбувалися вибори козацького керівництва. За старою традицією січове товариство поділялося на курені та паланки.

Згідно зі своїм політичним статусом Чортомлицька Січ мала підпорядковуватися гетьману Лівого берега. Та кошові намагалися уникати цих стосунків, підтримуючи прямі контакти з московським урядом. На запорізьких землях розташувалися російські війська, якими командували царські воєводи.

У вільний від походів час козаки вели інтенсивне господарське життя, що ґрунтувалося на рибальстві, мисливстві, бджільництві, скотарстві й хліборобстві. Досить значного поширення на Січі досягли й військові ремесла: виготовлення пороху, зброї, а також традиційне для козацтва добування солі. Запоріжжя підтримувало тісні економічні зв’язки з Лівобережною та Правобережною Україною, Слобожанщиною та Росією. Із Січі вивозили на продаж коней, худобу, рибу, віск, мед, хутра тощо, а завозили сюди хліб, сукна, зброю, боєприпаси.

За кілька століть на Січі посилилося соціальне розшарування серед козацтва:

• козацька старшина зосередила у своїх руках великі земельні володіння й багатства;

• козацькі «низи» були в повній залежності від запорізької «верхівки»;

• козаки, що походили з колишніх селян-утікачів, змушені були працювати в маєтностях своїх керівників.

Усе наведене вище призводило до соціального протистояння. Проте на Січі не було кріпосницьких порядків, тому сюди тікали всі знедолені з різних кінців України. Січ залишалася могутнім бастіоном української державності.

Найвідомішими кошовими отаманами Чортомлицької Січі, які переобиралися кілька разів, були Іван Сірко та Кость Гордієнко.

Зруйнування Січі. Відносини Запоріжжя з І. Мазепою були досить напруженими, але коли гетьман розпочав війну з Московщиною, Січ його підтримала. Кошовий отаман Кость Гордієнко вирушив зі своїм військом у похід і відразу розпочав боротьбу з московськими залогами, що стояли під Ореллю й Ворсклою. 23 квітня 1709 р. запорожці відзначилися в бою під Сокілкою, а згодом допомагали шведам у битві під Полтавою.

Участь запорожців у повстанні обурила Петра І, і він вирішив, що просто зобов’язаний зруйнувати «кубло бунтівників». Наприкінці квітня 1709 р. три московські полки, очолювані Петром Яковлєвим, вирушили човнами з Києва на Чортомлицьку Січ. На своєму шляху вони здобули міста, у яких стояли запорізькі залоги, зокрема Келеберлу, Переволочну, Новий і Старий Кодак, після чого жорстоко розправилися з козаками.

Під час цього карального походу кошовий Петро Сорочинський перебував у Криму, де проводив переговори з татарами про надання козакам військової допомоги. Тому керівництво обороною Чортомлицької Січі взяв на себе Яким Богуш. Він наказав перекопати рови довкола Січі, і дуже скоро фортеця з усіх боків була оточена водою.

Спочатку П. Яковлев намагався домовитися з козаками про переговори, але після відмови січовиків став обстрілювати фортецю з гармат. Однак ця атака не заподіяла запорожцям майже ніякої шкоди: ядра просто не долітали до мети. Тоді нападники почали наступ на човнах, у результаті чого втрат зазнали тільки московські війська, бо запорожці підпустили їх на близьку відстань, а потім обстріляли човни з гармат і рушниць. Утративши 300 вояків, кількох офіцерів та полковника, що керував наступом, головнокомандувач московських військ опинився в дуже скрутному становищі.

Та знайшовся зрадник. Полковник Гнат Ґалаґан розпочав з козаками переговори, пообіцяв їм помилування, але одночасно з тим провів військо П. Яковлева під Січ. 25 травня 1709 р., коли запорожці вже склали зброю, росіяни увірвалися до Січі й учинили там страшну різанину. На щастя, частині запорожців удалося втекти. Та все ж у результаті цієї навали 26 курінних отаманів і 250 простих козаків потрапили в полон (з них 156 осіб страчено, а інших відправлено до Сибіру).

Московські війська забрали 40 гармат, 12 гаківниць, 62 рушниці, 13 прапорів і всі інші військові знаряддя. Наостанку вони зруйнували укріплення й спалили курені. Чортомлицька Січ перестала існувати. 

Відновлення Запорізької Січі. Кам’янська Січ. Запорожці, що змогли врятуватися під час розправи з козаками на Старій Січі, в 1709 р. з дозволу уряду турецького султана Ахмета III заснували Кам’янську Січ. Однак уже в 1711 р. московські війська й полки І. Скоропадського напали на фортецю й зруйнували її. Тому в 1711 р. запорожці заснували Олешківську Січ.

Олешківська Січ. Після знищення Чортомлицької Січі, яке відбулося в 1709 р., запорожці розділилися:

• перша частина козаків переселилася на територію Лівобережжя (землі Січі за указом Петра І були приєднані до Миргородського полку);

• друга частина козаків, яка пішла за І. Мазепою, перейшла на територію Туреччини;

• третя знайшла собі притулок у володіннях кримського хана.

Саме третя частина козаків заснувала Олешківську Січ (біля сучасного міста Цюрюпинська). Життя запорожців під владою Криму було важким:

• Січі заборонялося мати укріплення, артилерію;

• козацтво зазнавало різноманітних утисків у промислах, йому заборонялося ловити рибу, торгувати, видобувати сіль;

• січове товариство було обкладене податками, використовувалося за наказом хана на різноманітних роботах.

Кримчаки повністю зневажали своїх нових підданих:

• вони часто здійснювали напади;

• грабували козацькі селища;

• брали людей у полон;

• глумилися над святинями.

Тому козаки неодноразово зверталися з проханням до російського уряду дозволити їм повернутися в Україну.

Нова Січ. Нарешті в 1734 р., у зв’язку з наближенням війни з Туреччиною, козакам дозволили повернутися та заснувати Нову Січ. Вона виникла на правому березі Дніпра в урочищі Базавлук, неподалік від зруйнованої росіянами в 1709 р. Чортомлицької Січі. Козаки також звели декілька фортець уздовж кордону з Кримським ханством.

Зовнішньо Нова Січ зберігала старі запорізькі традиції: існувала виборність кошового, отаманів і різної козацької старшини. Однак демократія в Новій Січі мала показовий характер, здебільшого вся влада зосереджувалася в руках козацької верхівки. Залежна від неї козацька біднота голосувала за її вказівками. Інколи доведені до відчаю козацькі бідняки повставали й виганяли старшину й кошового, але незабаром усе знову ставало на свої місця.

Нову Січ від «Старої Січі» відрізняло й те, що значна кількість козаків стала працювати в сільському господарстві, узялася за промисли й торгівлю. Тут було розвинуте хліборобство, козаки більше, ніж на Старій Січі, розводили худоби. Січ була оточена господарськими садибами, або зимівниками, що належали заможній частині козацтва. Багаті козаки використовували за безцінь працю бідних.

У Новій Січі мешкало 15-20 тис. осіб. Більшість із них жила не на Січі, а на слободах, яких налічувалося більше, ніж 100.

Усі козаки Нової Січі перебували на службі в царського уряду, за що одержували платню грішми (з царської скарбниці на всіх козаків виділялося 20 тис. крб на рік), порохом, свинцем, борошном та крупами.

У 1750 р., у зв’язку з відновленням гетьманства в Україні, Запоріжжя було передане до відомства К. Розумовського.

Військо Нової Січі, яке розподілялося на 38 куренів, царський уряд намагався використати в майбутніх війнах проти Криму й Туреччини. А поки що запорожці мали охороняти південні кордони Московської імперії від нападів турків і татар. Під час російсько-турецьких воєн 1735-1739 pp. та 1768-1774 pp. козаки діяли спільно з російським військом, вони вдало вели партизанські дії, здійснювали на чайках морські походи, несли охоронну службу, за що постійно одержували від цариці похвальні грамоти.

Проте з часом напруга у відносинах офіційного Петербурга із Запоріжжям помітно зросла. Спочатку до цього спричинився територіальний конфлікт, коли царський уряд переселив на запорізькі землі вихідців із Сербії. У результаті переселення виник цілий район «Нова Сербія», який мав чітку військову організацію (піші й кінні частини). З просуванням російських кордонів на південь запорізькі землі опинялися вже не на кордонах, а в новому адміністративному районі держави – у «Новоросії», як її з часом почнуть називати.

Запорожці чинили опір захопленню своїх земель, навіть пробували піднімати повстання, які царат жорстоко придушував. Практикувалися звернення до різноманітних російських установ, але й вони були марними. До Петербурга вирушали великі запорізькі депутації, які везли до столиці різноманітні юридичні документи та хабарі – бочки з вином, рибу, гужових коней і навіть верблюдів. Проте всі депутації потрапляли в круговерть російського бюрократизму. Від них вимагали оригінали юридичних документів про власність, яких козаки зазвичай не мали.

Республіканські традиції, що зберігалися на Запоріжжі, аж ніяк не вкладалися в схему самодержавства, бо вони підривали престиж імперії. На Запоріжжя тікали кріпаки й усі незадоволені царизмом. Тут не існувало кріпосництва, російської адміністрації та феодально-бюрократичної системи. Цифри свідчать: якщо протягом 1767-1774 pp. від панської сваволі на Січ утекло 3 405 осіб, то пізніше вже тільки за 1775 рік – 5 393 осіб.

У 1768 р. запорожці взяли активну участь у гайдамацькому русі та Коліївщині, які розгорталися на правому березі Дніпра, у містах польської України. Російський уряд мав переконливі свідчення про участь запорожців у селянській війні під проводом Омеляна Пугачова, що охопила значну частину Росії.

Остаточне знищення Запорізької Січі. Панівні кола Російської імперії давно виношували плани ліквідації Запоріжжя як «кубла бунтівників». На початку 1775 р. російські війська під командуванням генерала П. Текелія, повертаючись з турецького походу, раптово оточили Січ. У цей час на її території перебувала невелика кількість козаків, більшість козаків разом з російським військом воювали проти турків і татар, інші були на промислах чи розійшлися по домівках. Щоб не проливати християнської крові, січова рада разом з кошовим Петром Калнишевським вирішила добровільно скласти зброю. 16 червня 1775 р. січові укріплення були зруйновані; озброєння, боєприпаси, клейноди, прапори, матеріальні цінності та архів були перевезені до Петербурга. Козацьку старшину та П. Калнишевського звинувачено в зраді, заарештовано й ув’язнено в Соловецькому монастирі. В 1801 р. колишнього кошового звільнено, але він залишався ченцем у монастирі, де й помер у віці 112 років.

З серпня 1775 р. Катерина II видала спеціальний маніфест, який офіційно сповіщав про причини ліквідації Січі. У цьому документі Січ зображена як кубло розбишак. З тексту випливало, що козаки жили з грабунків, «у повному ледарстві, мерзенній пиятиці та презирливому неуцтві», не мали власності, перешкоджали торгівлі та культурному життю сусідів. У маніфесті запорожців також звинувачували в тому, що вони мали великі господарства, зимівники, слободи, прийняли до 50 тис. селян і влаштовували «власне господарство», розривали залежність від Росії та прагнули створити цілком незалежну область. Саме словосполучення «запорізький козак» було заборонене й розглядалось як образа російської цариці.

Зруйнування Запорізької Січі було однією з найтрагічніших сторінок в історії України XVIII ст. З політичної арени зійшла грізна сила, яка більш як три століття захищала народ від жорстоких ворогів, сприяла економічному та культурному піднесенню України. Січ була впливовою організацією, що десятиліттями стримувала процес закріпачення селян в Україні. На її теренах збиралися втікачі з внутрішніх українських земель, чужих країв. Завдяки Запорізькій Січі на Лівобережжі кріпацтво було запроваджене лише в 1783 р., у той час як на Правобережжі кріпосницький лад існував задовго до цього часу. Запоріжжя активно протистояло царській експансії на українській землі, боронило її від польських магнатів і турецько-татарських феодалів. Тому Запорізька Січ залишилися в народній пам’яті краєм, де кожний знаходив захист і волю.

Задунайська Січ. Після зруйнування російським урядом Запорізької Січі в 1775 р. значна частина запорожців, намагаючись уникнути переслідувань і закріпачення, переселилася в пониззя Дунаю, у Добруджу, на підвладну Туреччині територію. Турецький уряд надав запорожцям землі між Богом (Південним Бугом) і Дунаєм. У 1776 р. в гирлі Дунаю вони заснували першу Задунайську Січ, що відома з історичних джерел під назвою Усть-Дунайської. За деякими даними, вона розміщувалася на місці сучасного м. Вилкова Одеської обл., за іншими – в околицях с. Караорман.

Навесні 1813 р. козаки перенесли Січ у місцевість Катерлз (Катерлзька Січ). У 1815 р. у Верхньому Дунавці була заснована найвідоміша Задунайська Січ – Дунавецька.

Внутрішній устрій на Задунайській Січі був таким самим, як і на Запорізькій Січі. Найвищим органом тут була військова рада, яка обирала кошову старшину – кошового отамана, військового суддю, писаря, осавула. До кошової старшини належав також і товмач-драгоман. У військовій раді могли брати участь усі козаки.

Козаки ловили рибу, полювали, вирощували хліб і розводили худобу. На Січі існувала січова школа й бібліотека, де зберігалася література духовного та історичного змісту.

На Задунайську Січ часто тікали селяни й козаки з України, які рятувалися від посилення національного й соціального гніту. Становище задунайських козаків було нелегким, вони мусили брати участь у воєнних операціях турецької армії, часто проти християнських народів – сербів (1815-1816 pp.), греків (1821 р.), румунів (1821-1822 pp.), що суперечило їхнім переконанням.

У 1785 р. внаслідок конфлікту з козаками-некрасовцями частина українських козаків (7 тис. осіб) переселилася в місцевість Сеймени в Сілістрії. Решта задунайців (близько 8 тис. осіб), скориставшись запрошенням австрійського імператора Иосифа II, оселилася на території Банату. Тут вони мали нести прикордонну службу на австротурецькому кордоні. Однак бюрократизм і твердий контроль австрійських урядовців змусив їх у 1805 р. повернутися на турецьку територію в Сеймени.

Катеринославське козацтво. Постійні сутички Росії й Туреччини виявили потребу царату в козацьких частинах. Спочатку запорожцям дозволили вступати до спеціальних «пікінерських полків», а з часом імператриця Катерина II дала дозвіл на утворення нової козацької організації.

Царським указом від 3 квітня 1787 р. на півдні України було створене Катеринославське козацьке військо. Його організовував князь Г. Потьомкін з колишніх запорожців та військових поселенців Катеринославщини. До цього війська увійшли поселенці колишньої Української лінії та військові частини «корпусу передової округи Катеринославських козацьких полків» (Бузький, Малоросійський і Конвойний полки). Сформоване з 10 полків на взірець Донського козачого війська, Катеринославське козацьке військо одержало для поселення землі в межиріччі Інгулу й Бога (Південного Бугу). У 1788 р. до цього війська були приписані старообрядці, міщани й цехові майстри Катеринославської, Вознесенської та Харківської губерній. Загальна кількість військового населення становила понад 50 тис. осіб. У 1790 р. «великим гетьманом Катеринославського й Чорноморського війська» призначено Г. Потьомкіна. Катеринославське козацтво брало участь у російсько-турецькій війні 1787-1791 pp., відзначилося під час здобуття Аккермана (тепер Білгород-Дністровський), Кілії, Ізмаїла. У 1796 р. Катеринославське козацьке військо було розформоване, козацькі полки, крім Бузького, перетворені на регулярні частини царської армії.

У 1802 р. на Кубань було переселене козацьке населення колишнього Катеринославського війська, і 3 тис. осіб стали основою Кавказького полку Кубанського козачого війська. 

Чорноморське та Кубанське козацтва. В умовах підготовки Росії до війни з Туреччиною, відчуваючи потребу в боєздатних підрозділах, російський уряд вирішив створити з колишніх запорожців військові формування під назвою «Військо вірних козаків». Відповідний царський указ був виданий 2 лютого 1788 р. Очолив цей контингент кошовий отаман С. Білий. «Війську вірних козаків» передали клейноди та іншу козацьку атрибутику, забрану російським урядом під час розгрому Запорізької Січі в 1775 р. У війську відновилися колишні старшинські посади, поділ на курені, дозволили носити козацький одяг. Під командуванням С. Білого й З. Чепіги формування брали участь у російсько-турецькій війні 1787-1791 pp. Справжньою трагедією російсько-турецьких війн стала братовбивча боротьба між задунайським козацтвом, частина якого була на боці Туреччини, та чорноморським, що воювало в складі російської армії. У 1788 р. козацьке військо перейменували на Чорноморське козацьке військо, якому були виділені території між Південним Бугом і Дністром. Тут козаки заснували кілька селищ, зокрема Слободзею (тепер Молдова).

Чорноморське козацтво вже не було потрібне у своєму попередньому вигляді, тому цих козаків розмістили вздовж так званої Чорноморської кордонної лінії, яка проходила від р. Лаби по правому березі р. Кубані до Азовського моря.

Чорноморське козацьке військо поповнювалося за рахунок переселення колишніх реєстрових козаків з Чернігівської, Полтавської губерній, колишніх слобідських козаків Харківської губернії, а також колишніх козаків реформованих українських козацьких військ — Усть-Дунайського, Азовського, Бузького, Катеринославського та ін.

У перші роки існування Чорноморського козацтва провідними галузями господарства були скотарство й рибальство, а з середини XIX ст. – хліборобство. Козаки володіли значними угіддями. Спочатку розмір наділу козака не регламентувався й діяв принцип вільного займання.

Проте в 1842 р. російський уряд запровадив принцип довічного землекористування відповідно до рангу: генерал мав право на 1500 десятин, штаб-офіцер – на 400, обер-офіцер – на 200, рядовий козак – на 30. Однак здійснити переділ відповідно до норм не вдалося.

Чорноморське козацтво брало участь у всіх військових операціях, що їх вела Росія на Кавказі, та в Кримській війні 1853-1856 pp. Після перемоги Росії у війні з Туреччиною й підписання Ясського миру в 1792 р. російський уряд для закріплення за собою територій на Північному Кавказі переселив козаків на Кубань, де їм виділили землю площею 30 тис. кв. км.

Основні переселенські кампанії відбулися в 1808-1811 pp., 1820-1821 pp., 1832 р., 1848-1849 pp., під час яких з України переселено понад 77 тис. осіб. До 1860 р. козацькі війська на Кубані налічували близько 200 тис. осіб. З них формувалися військові підрозділи: 12 кінних полків, 3 піхотні батальйони, 4 батареї, 2 гвардійські ескадрони.

Колишні запорожці утворили 40 куренів, які з середини XIX ст. стали називатися станицями. Їхнім центром став Катеринодар, заснований у 1793 р. (тепер Краснодар). Життя на Кубані відрізнялося від Запоріжжя. Тепер козаки жили родинами, заводили своє індивідуальне господарство. Царський уряд повернув кубанцям гармати й частину символів запорізького війська.

Цей край швидко заселився. Відомий і безпрецедентний факт – царський уряд примусово направив на Кубань кілька тисяч дівчат з Гетьманщини, щоб вони повиходили заміж і збільшили кількість родин. З просуванням Росії на Кавказ козацтво виконувало функцію прикордонних військ і сторожі від горян.

Та автономія козацтва була короткочасною. Спочатку козаки мали виборного отамана й російського генерала, який мав правити разом з козацьким обранцем. З часом вибори отамана не проводилися, а наказний отаман просто призначався з російських генералів.

У 1860 р. Чорноморське козацьке військо увійшло до складу Кубанського козацького війська. 

Азовське козацьке військо. Трагічною була доля задунайських козаків. Під час російсько-турецької війни 1828 р. Туреччина зажадала мобілізації Задунайської Січі. Отаман Й. Гладкий вів таємні переговори з Росією. Він привів 2 тис. козаків до турецького табору, а сам повернувся на Січ і разом зі своїми прихильниками, яких було близько 1,5 тис., забрав військовий скарб і клейноди та перейшов на бік Росії. Ці козаки утворили Дунайський козацький полк. Через дії Й. Гладкого турецький уряд жорстоко розправився із задунайцями. Близько 2 тис. козаків разом з наказним гетьманом І. Баланом заарештовано й ув’язнено. Козаки, що перебували на Січі, були вбиті, а січові укріплення та церква зруйновані та спалені.

По закінченні війни з Туреччиною з козаків Й. Гладкого було утворене Азовське козацьке військо, а сам отаман отримав від російського імператора Миколи І звання генерала. У 1831 р. це військо було розселене в Катеринославській губернії між сучасними містами Бердянськом і Маріуполем. Азовські козаки жили станицями, були хліборобами й рибалками.

Основним завданням Азовського козацького війська була охорона західного узбережжя Азовського моря. За виконання військової служби козаків звільняли від повинностей і податків. Наказним отаманом Азовського козацтва до 1853 р. був Й. Гладкий. Внутрішнє самоврядування було в руках наказного отамана й військового правління. Центром Азовського козацтва стала станиця Петровська, а згодом – Маріуполь.

У 1862-1864 pp. частину козаків силоміць переселено на Кубань та Північний Кавказ. Невдоволені цими діями царського уряду козаки підняли повстання, яке російські війська жорстоко придушили. На підставі указу від 23 жовтня 1864 р. Азовське козацьке військо було ліквідоване, а козаки переведені в селянський стан. 

4. Українські землі під владою Речі Посполитої.

Посилення національного й соціального гніту на території Правобережної України та на західноукраїнських землях

Від кінця XVII до початку XVIII ст. становище українців, які перебували під владою Польщі, погіршувалося. Найважче було народним масам на західноукраїнських землях. Спочатку майже всі ці землі були власністю корони, вони входили до так званих староств. Проте їхня кількість постійно зменшувалася – як державна, так і селянська земля переходила до рук місцевих магнатів. Найбільшими земельними магнатами були Потоцькі, Чорторийські, Любомирські, Браницькі. У володінні цих феодалів часто налічувалися десятки міст і містечок та сотні сіл. Наприклад, князеві Любомирському належало 31 містечко і 738 сіл. Великі пани утримували замки з величезними військовими загонами, жили в розкішних палацах, оточені великою кількістю шляхти й різних служилих людей. Утримання пишного двору потребувало значних коштів, тому пани збільшували повинності селян. Крім 4-5-денної панщини, селяни мусили ремонтувати та споруджувати панські будинки, будувати й утримувати в порядку шляхи та мости. Пани брали з кріпаків і натуральні побори – птицю, мед, гриби тощо. Тих, хто не корився панові, заковували в кайдани.

Селяни в Польщі не мали ніяких прав, їхнє становище мало в чому відрізнялося від становища раба.

Постійно зростав прошарок дворових слуг, або, як їх ще називали, люмпенізованих селян. Пан міг за своїм бажанням продавати їх, як худобу, дарувати, піддавати жорстоким тортурам, ув’язнювати. Ціна дорослого селянина середини XVIII ст. становила від 100 до 200 злотих. Наприклад, у 1748 р. один шляхтич в м. Кчині поміняв свого кріпака на коня.

Трохи ліпшим було становище селян на Волині, у південно-західній частині Брацлавщини та окремих повітах Поділля. Проте й тут кріпаки мусили відробляти панщину, сплачувати численні податки та грошові збори. Крім того, на цих землях було поширене право оренди, за яким власник землі чи села передавав іншій особі своє майно в тимчасове користування за плату. Намагаючись отримати максимальні прибутки, орендарі експлуатували селян значно більше від звичайних поміщиків, нерідко доводячи хліборобів до повного розорення.

На початку XVIII ст. найлегше жилося селянам південної Київщини та східної Брацлавщини. Тут було багато спустошених земель, куди тільки-но поверталися люди. Тому в цих районах існували так звані «слободи» - населені пункти, жителі яких на 10-25 років звільнялися від виконання повинностей. Навіть залежні селяни тут не відробляли панщини, власники обмежувалися чиншем і натуральними податками. Проте з часом магнати стали організовувати фільваркові господарства, що спричинило зростання соціального гніту й на цих землях.

Дуже тяжким було становище міського населення. У XVIII ст. правобережні міста втратили магдебурзьке право, король і магнати втручалися в життя городян, поступово ліквідовуючи міське самоврядування. На середину XVIII ст. право на самоврядування мали тільки Львів і Кам’янець-Подільський.

Посилилися утиски православних священиків, а православні вірні жорстоко переслідувалися. На землях Речі Посполитої влаштовувалися погроми протестантів і православних, постійно відбувалися процеси проти «єретиків». Звинувачених у єресі нещадно катували, виривали язика, здирали шкіру, четвертували, спалювали на вогнищі.

Становище українського населення погіршувалося через феодальну анархію, країна потерпала від свавілля магнатів, які вважали себе незалежними, а іноді навіть і вищими від короля. 

Форми народного протесту проти іноземних гнобителів і гніту. Українці ніколи не мирилися зі своїм тяжким становищем. Форми протесту проти панської сваволі були різними. Спочатку селяни й городяни вдавалися до скарг на феодалів та місцевих урядовців. Польський суд, як правило, залишав скарги селян без уваги.

Поширеною формою протесту були масові втечі селян з маєтків феодалів. Тікали поодинці, групами, сім’ями, а іноді й цілими селами. Інколи втікачам вдавалося захопити з собою деякі речі та худобу. Найбільше втікачів було з Волині, Поділля, Брацлавщини та Київщини. Їхній шлях пролягав на вільні від кріпацтва землі – Лівобережжя та Слобожанщину. Усі спроби королівського уряду стати на перешкоді втікачам виявлялися марними. Озброєні загони землевласників виловлювали втікачів, карали їх і повертали в кріпацтво. Проте втечі не припинялися. Щоб не потрапити до рук карателів, селяни об’єднувалися в загони, озброювалися й боронилися від ворогів. Багато з них, рятуючись від переслідування, переходили кордони Російської держави.

Посилення феодального гніту викликало нову хвилю народних бунтів. Протягом XVIII ст. вони охопили все Правобережжя. Основною рушійною силою цих повстань стало селянство, яке активно підтримали козаки й городяни. 

5. Гайдамацький рух

Гайдамацькі загони складалися з селян, козаків, наймитів, міщан-ремісників і навіть збіднілих шляхтичів. Поруч з українцями активну участь у гайдамацькому русі брали росіяни, білоруси, молдовани.

Керували загонами переважно запорізькі козаки, які мали великий досвід боротьби проти польських панів і турецько-татарських завойовників. Запорізька Січ не тільки давала притулок гайдамакам, а й брала активну участь в озброєнні повстанців та їхній військовій підготовці.

Спочатку гайдамацькі загони були невеликими й вели боротьбу розрізнено, переважно партизанськими методами.

Гайдамаки нападали на панські маєтки, знищували панів і шляхту. Відібране у феодалів майно вони ділили між собою та віддавали селянам. Не випадково одного з керівників гайдамацького загону називали Гнатом Голим, адже він усе віддавав людям, нічого не залишаючи собі. Гайдамаки знаходили повне співчуття й підтримку серед простого народу та православного духовенства. Тікаючи від переслідування, вони часто переховувалися в православних монастирях. Поява гайдамацьких загонів сповнювала жахом панів. Про мужність і хоробрість цих людей народ складав пісні й легенди. Про багатьох з них казали, що вони заговорені, тому їх не бере ні куля, ні шабля.

Захоплених у полон гайдамаків жорстоко мордували: саджали на палі, четвертували, вішали. Попри тортури, вони трималися з мужністю, яка вражала навіть ворогів. Могутня хвиля антифеодального визвольного руху прокотилася по всій Україні в другій чверті XVIII ст.

Повстання 1734 р. під проводом Верлана. Наприкінці 1733 р. російська армія вступила в Польщу, щоб підтримати претендента на польський престол Августа III Фридерика, проти якого виступив Станіслав Лещинський. Російський полковник Полянський звернувся до надвірних козаків, щоб вони діяли проти шляхти, яка підтримувала С. Лещинського.

У відповідь на цей заклик вибухнуло повстання, яке охопило Київщину, Брацлавщину, Поділля, Волинь, Галичину. Повсталі вбивали панів та орендарів, знищували маєтки та костьоли, захоплювали панські володіння. Центром повстання стала Брацлавщина, де народний рух очолив сотник надвірних козаків Верлан.

Виступивши зі своєю сотнею, яка стояла в Шаргороді, Верлан проголосив себе «козацьким полковником» і почав ширити чутки, що нібито дістав царський указ знищувати шляхту. До нього приєдналося багато гайдамацьких загонів, серед яких були й загони Писаренка, М. Гриви, С. Чалого, І. Жили. Серед повстанців була встановлена військова дисципліна, складений козацький реєстр, призначені командири загонів. Досить швидко повстанські загони звільнили Вінницю, Жванець, Броди та Збараж.

З Брацлавщини Верлан повернув на південно-західну Волинь, а влітку 1734 р. дійшов до Кам’янця і Львова.

Тим часом російська армія взяла Гданськ, С. Лещинський утік за кордон. Шляхта мусила визнати королем Августа III.

Поляки звернулися до царського війська з проханням придушити повстання, і російська армія виступила проти повстанців разом із шляхетськими загонами. Повстання зазнало поразки. Рятуючись від переслідувань, Верлан відступив у Молдову, Грива й Медвідь – на Запоріжжя.

Гайдамацьке повстання 1750 р. Виступи селян на Правобережжі й у Галичині тривали, а в 1750 р. перетворилися на могутнє антифеодальне повстання. На допомогу селянським загонам прийшли гайдамаки, очолювані М. Сухим, П. Тараном, О. Письменним, Ляхом, М. Теслею. Повстанці вбивали феодалів і ксьондзів, палили й руйнували замки, костьоли, знищували боргові документи й архіви. Загони повстанців узяли Умань, Вінницю, Чигирин, Корсунь і Фастів.

Боротьба зі шляхтою тривала з весни до зими 1750 р. На допомогу польському урядові знову прийшли російські війська. Повстання було придушене. Польські пани люто розправилися з учасниками народних повстань.

Проте це не змогло припинити гайдамацького руху. У 50-60-ті pp. XVIII ст. гайдамацькі виступи охопили майже всю Україну, що перебувала під владою Польщі.