- •Навчальний посібник
- •Ландшафтна екологія
- •Передмова
- •1.2 Ландшафтознавство серед наук, його методологічне і практичне значення
- •1.3 Витоки і передісторія вчення про ландшафт
- •1.4 Перші кроки на шляху до фізико-географічного синтезу
- •1.5 Початок ландшафтознавства: праці в.В. Докучаєва та його школи
- •1.6 Сучасний стан ландшафтознавства в Україні
- •1.7 Розвиток ландшафтознавства у зарубіжних країнах
- •2.1 Природні територіальні (географічні) комплекси (птк) і геосистеми
- •2.2 Основні поняття вчення про геосистеми
- •3.1 Ландшафт. Різні трактування терміна «ландшафт»
- •3.2 Просторова структура ландшафту
- •3.3 Морфологічні одиниці ландшафту (фація, урочище,місцевість)
- •3.4 Типи морфологічної структури ландшафтних комплексів
- •3.5 Особливості ландшафтної структури гірських територій
- •4.2 Принципи загальнонаукової класифікації
- •4.3 Типологічна класифікація
- •4.4 Регіональна класифікація
- •4.5 Фізико-географічне районування України
- •4.6 Фізико-географічне районування Сумської області
- •5.2 Динаміка ландшафтів
- •5.4 Антропогенні зміни. Стійкість ландшафтів
- •5.5 Розвиток ландшафтів. Саморозвиток
- •6.1 Порушення гравітаційної рівноваги і їх побічні наслідки
- •6.2 Зміни вологообороту і водного балансу
- •6.5 Зміни теплового балансу
- •7.1 Природні системи. Ландшафтний та екологічний підходи до їх аналізу
- •7.2 Ландшафтно-екологічний підхід. Визначення ландшафтної екології
- •7.3 Геосистема як предмет ландшафтної екології
- •8.1 Основні положення
- •8.2 Основні способи декомпозиції
- •8.3 Вертикальні межі геосистем
- •9.1 Потік і трансформація енергії
- •9.2 Потоки вологи
- •9.3 Міграція та обмін мінеральних речовин
- •9.4 Продуційні процеси
- •10.1 Історія впливу людини на природний ландшафт
- •10.2 Антропогенний ландшафт і його місце в ландшафтній сфері Землі
- •10.3 Загальна характеристика антропогенних ландшафтів України
- •10.4 Таксономія антропогенних ландшафтів
- •11.1 Стійкість геосистем. Типи стійкості
- •11.2 Визначення стійкості геосистем до чинника антропогенно-техногенного тиску
- •11.3 Самоочищення ландшафту
- •12.1 Географічні описи
- •12.2 Картографічний метод дослідження
- •12.3 Математичні та космічні методи
- •12.4 Геофізичні та геохімічні методи
- •12.5 Етапи ландшафтно-геохімічних досліджень
- •12.6 Екологічне прогнозування
- •12.7 Геоінформаційні системи
- •12.8 Екологічний аудит
- •Додаток а (довідковий)
- •Додаток б (довідковий)
- •Список літератури
11.1 Стійкість геосистем. Типи стійкості
Стійкість – здатність геосистем активно зберігати свою структуру і характер функціонування у просторі та часі при дії змінних умов зовнішнього середовища.
У відповідь на зовнішні дії геосистеми можуть:
а) не реагувати на дії;
б) змінюватися, але в межах інваріанта (інваріантний – незмінний);
в) зазнавати порушення структури і виходити за межі інваріанта.
Після виходу за межі інваріанта геосистема в одних випадках може відновити свій колишній стан, в інших це повернення неможливе.
Відсутність реакції геосистеми на зовнішню дію може бути пов’язана з її низькою чутливістю до цього виду дії через слабкі внутрішньосистемні зв’язки або значний незбіг характерного часу чинника, що впливає на геосистеми, і самої геосистеми. У цьому разі логічніше говорити не про стійкість геосистем (таку форму стійкості іноді називають інертністю), а псевдостійкість, оскільки геосистема залишається незмінною, тому що вона просто не випробовує дій.
Якщо геосистема залишається в межах інваріанта, можна говорити про стійкість у класичному вигляді. Коли геосистема виходить за межі інваріанта, то надалі вона повертається в колишній стан або перестає існувати в колишньому вигляді, оскільки зміна інваріанта – це формування нової геосистеми.
Стійкість у класичному виразі ділиться на два типи: пружність і відновлюваність.
Пружність – здатність геосистем протистояти зовнішнім діям, зберігаючи структуру і характерні риси функціонування. Організованість геосистем зберігається в одних випадках за рахунок внутрішніх ресурсів, пов’язаних з буферними системами, в інших – за рахунок зовнішніх меж, мембран, бар’єрів. Тому можна розрізняти буферну пружність і бар’єрну пружність. Хоча треба зазначити, що не завжди можна провести між ними чіткі межі.
Відновлюваність – це здатність геосистеми повертатися до первинного стану після виходу з нього під впливом зовнішнього чинника. Час відновлення первинного стану геосистеми може бути різним: від кількох годин (наприклад, відновлення нормального стану атмосфери після залпового атмосферного викиду забруднювальних речовин) до багатьох сотень років (наприклад, відновлення ландшафтів субполярного поясу після їхньої антропогенної деградації).
Якщо відновлення геосистеми не відбувається, це означає, що її запас стійкості був недостатнім.
Особливий характер має такий вид стійкості геосистем, як здатність до самоочищення від забруднення. Він вирізняється не за характером, механізмами стійкості, а за виглядом дії. Здатність до самоочищення від забруднень може бути віднесена до пружності (якщо забруднення не зумовило великих перебудов у геосистемі) або до відновлюваності (якщо забруднення призвело до виходу геосистеми за межі інваріанта).
Виокремлені форми і види стійкості геосистем посідають певне місце в системі складних механізмів забезпечення стійкості геосистем під час дії зовнішнього чинника, а також відіграють певну роль у формуванні стійкості кожної конкретної геосистеми. Тобто можна говорити про існування співвідношення між формами стійкості геосистем і зовнішніми навантаженнями.
Ці закономірності мають велике значення під час завдання норм антропогенних дій і їх екологічного контролю. Норми повинні бути диференційовані залежно від того, яку форму (вигляд) стійкості треба зберегти (реалізувати) при певному виду функціонального використання геосистеми.