Висновки

Отже, як бачимо педагогічна думка в Україні розвивалась не на пустому місці, а на основі багатостолітнього виховного досвіду народу та під впливом педагогічних ідей визначних діячів братських шкіл та шкіл Запорізької Січі, які значною мірою пожвавили розвиток шкільної освіти, провели глибоку системну організацію педагогічного процесу в Україні, сприяли глибокому національному вихованню, всебічному розвитку підростаючого покоління, виховати в них почуття патріотизму, гуманності. Саме в цих школах було ретельно розроблено і глибоко продумано зміст процесу навчання, чітке методичне забезпечення цього процесу. Отже, учителі України достатньо чітко зрозуміли важливість таких педагогічних вимог, як послідовність і систематичність у навчальному процесі. Щодо козацької педагогіки, то у цю добу було розроблено чітку систему української освіти та виховання, тісно пов'язану з свободолюбивим духом козацтва, побратимства, основою якої були принципи гуманізму, демократизму, народності, ідеї українознавства та української етнопедагогіки.

Такий послідовний і продуманий розвиток освіти був зумовлений тим, що український народ завжди прагнув до грамоти, освіти, обстоював збереження національного, народного духу, православної віри, любові до рідної землі, мови, традицій, звичаїв.

Найголовнішим аспектом тут є те, що освіта була доступна усім верствам населення, як бідним, так і багатим, і ставлення учителів до учнів від цього не змінювалось.

Для підсумку слід зазначити, що саме розвиток освіти і виховання тогочасної України лишив свій відбиток на розвиток сучасних нам педагогічних ідей.

14 Питання

ХРЕЩЕННЯ РУСІ І ЙОГО ВПЛИВ НА РОЗВИТОК ДОБРОДІЙНОСТІ  1.1 Початок хрещення Русі і діяльність Володимира Великого  У складні моменти історії найчастіше проявляється неможливість (або небажання) об'єктивно оцінювати дійсність. Не є виключенням і поняття «соціальна робота». У сучасних працях, присвячених соціальній роботі, як правило, досліджується або сучасне положення справ у цій сфері, або закордонний досвід, що найчастіше розглядається в історичному розвитку. А по історії соціальної роботи в Київській Русі існує так мало робіт (до того ж вони носять журнальний, «статейний» характер), що в недосвідченої людини може виникнути враження, начебто соціальна робота в Україні з'явилася тільки з заснуванням цієї спеціальності. У цих публікаціях зустрічається навіть твердження, що початковою віхою в історії соціальної роботи можна вважати лише кінець 1990 р.  Насправді ж історія соціальної роботи в нараховує більше тисячі років. Початком її варто вважати договір 911 р. князя Олега із греками, що містив у собі моменти, названі нині соціальною роботою.  І хоча допомога ближньому завжди була характерна для слов'янських народів, саме цей договір був першим документальним свідченням турботи держави про тих своїх громадян, які в цій турботі бідують.  Справжнім поштовхом для розвитку добродійності в Росії стало прийняття християнства.  Із прийняттям в 988 р. християнства в Росії стала активніше розвиватися традиція особистої добродійності російських князів, що носила вже релігійний характер. Великий князь київський Володимир Червоне Сонечко, Хреститель, «Батько жалю», уставом 996 р. офіційно поклав обов'язки на духівництво займатися суспільним піклуванням, визначивши десятину на зміст монастирів, церков, богаділень і лікарень. Майже відразу після хрещення Володимир зайнявся богоугодними справами: будував церкви, які стали не тільки фундаментом віри, але й основою наукового знання, книжкової справи; засновував школи й училища, що стали першим щаблем народної освіти України. Спочатку ця блага справа не зустріла підтримку в населення, особливо в знаті. За словами одного літописця, дружини з багатих сімейств, у яких забирали дітей на навчання, оплакували їх, як мертвих, уважаючи писемність чарівництвом.  Володимир будував не тільки училища. Набагато більшу старанність він виявив до устрою церкви, а також до добродійності, чим і заслужив безмірну любов народу. Багато літописців повідомляють про щедрість князя як про щось небувале. Володимир влаштовував бенкети на князівському дворі не тільки для бояр і знаті (градських старців), але й для людей бідних, усіляко намагаючись задовольнити їхні потреби. Після свого порятунку в битві з печенігами під містом Василевом, що він приписував Божому промислу, його щедрість до простого народу перевершила всі очікування. Володимир наказав зварити 300 варь меду й святкував свій порятунок 8 днів. Убогі в загалом одержали особисто від князя велику суму — 300 гривень. Повернувшись у Київ, він дав бенкет боярам і простому народу, що радувався порятунку свого государя. З тих пір усякий бідняк міг угамувати свій голод на князівському дворі й усякий жебрак міг одержати від князя трохи грошей.  Його добродійність поширювалася й на тих, хто не міг прийти за допомогою на його двір. Князь велів своїм людям розвозити по вулицях хліб, м'ясо, рибу, овочі й роздавати по дворах злиденним і убогим. Нестір пояснює таке людинолюбство Володимира дією християнського навчання. Він говорить, що слова з Євангелія « блажены милостиви, яко тем помиловани будут » і

2.1 Зародження ідей християнської благодійності  Ідеї допомоги, підтримки й захисту нужденних на території проживання західних і східних слов'ян, як і повсюдно у світі, почали зароджуватися в найдавніший період. Інстинкт самозбереження, споконвічно властивій суспільній людині, підказував їй, що вижити можна тільки разом, в умовах взаємодопомоги й взаємопідтримки. Саме на цих початках існували й розвивалися родові й сусідські громади наших предків, племена кривичів, дреговичів, радимичів і т.д. Надалі, зі зміцненням і поширенням християнства, у свідомість слов'ян усе більше проникали й стверджувалися уявлення про піклування й милосердя до ближнього. Релігійні заповіді виявилися співзвучні слов'янській духовності, що стверджувалася християнсько-гуманістичної традиції. Інститут церкви став не тільки носієм нової суспільної практики допомоги й підтримки, але й нової філософії допомоги, заснованої на християнських канонах милосердя. У цій сфері формуються парадигмальні ідеї. Спостерігається прямий зв'язок між поширенням у Древній Русі в цей період писемності, а разом з нею християнської літератури, і твердженням у свідомості наших предків подань про любов до ближнього, про християнське милосердя.  До наших днів дійшло небагато книжково-письмових джерел того часу. Так, з XI ст. збереглися рукописи Туровського благовєстяя й Четьї-Мінеї. Утворення проникало на землі Давньоруської держави з Візантії в досить ранні часи завдяки дорозі «з варяг у греки». Про це, наприклад, свідчать назви поселень: «погости», «гостинці» (від слова hostus — чужоземець) уздовж усього варяжсько-грецького шляху. А.П. Щапов виділяє літературу, з якої наші предки черпали знання: книги буття,