8. Державне управління Української рср (1920-1991 pp.)

8.1. Радянська Україна у 20-ті роки

Радянська влада, що встановилася на українських землях, прагнула юридичне підтвердити своє панування. З цією метою на III Всеукраїнському з’їзді Рад, що відбувся у березні 1919 p., була прийнята «Конституция Украинской Социалистической Советской Республики». Остаточно її редакція прийнята Всеукраїнським Центральним Виконавчим Комітетом 14 березня 1919р. Цей основний закон, в основу проекту якого було покладено конституцію РСФРР, грунтувався на марксистсько-ленінському вченні про соціалістичну революцію та диктатуру пролетаріату. Тому він більшою мірою був політичним, ніж правовим документом. Державною формою диктатури пролетаріату Конституція визначала Республіку Рад, у якій вся повнота державної влади належить трудящим у формі Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. Це означало, що Радянська Республіка проголошена класовою організацією. Зрозуміло, що як у всякій диктатурі, тут не було розподілу влади, вся повнота влади зосереджувалась у Радах, а про судову навіть не згадувалося. Центральним органом влади визначалися Всеукраїнський з’їзд робітничих, селянських та червоноармійських депутатів, Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК) і Рада Народних Комісарів (РНК), у компетенції яких перебували всі питання загальнодержавного значення. З’їзди мали скликатися не менше, ніж двічі на рік. До виключної компетенції ВУЦВК належало формування РНК, питання про кордони, зовнішні стосунки, збройні сили, визначення напрямів розвитку народного господарства та деякі інші. РНК складалася з голови та народних комісарів - завідувачів особливих відділів ВУЦВК та деяких інших осіб, призначених ВУЦВК, і діяла за повноваженнями, наданими їй ВУЦВК. На місцях органами радянської влади вважалися з’їзди губернських, повітових та волосних рад, міські та сільські ради й обрані ними виконавчі комітети (виконкоми). Зовсім не було визначено регламенту діяльності законодавчої влади, не означено термінів виборів до неї. УСРР була поділена на 12 губерній.

Політичний курс щодо України розроблявся в Москві й враховував передусім інтереси центру. А вони диктували необхідність уніфікації всіх сфер життя України відповідно до норм, що складалися в Російській Федерації. Так початок 1920 р. ознаменувався посиленням «воєнно-комуністичної економічної» політики, її втіленням стало рішення раднаркому РРФСР від 29 січня 1920 р. про введення в країні обов’язкової трудової повинності. Органи влади наділялися повноваженнями на свій розсуд залучати громадян до праці, перекидати їх туди, куди вважалося доцільним. Тих, хто ухилявся від виконання розпоряджень, переслідували за законами воєнного часу. Політика воєнного комунізму включала також націоналізацію всієї землі та промислових підприємств, раціонування урядом продуктів і товарів та найбільш ненависний захід - експропріацію зерна у селян (продрозверстку).

Одночасно керівництво РКП(б) прагнуло створити в Україні міцні органи державної влади. Це було першочерговим завданням, і керівництво більшовицької партії, не чекаючи виборів до Рад, рішенням «згори» утворювало надзвичайні органи влади - революційні комітети (ревкоми). Верховна законодавча і виконавча влада передавалася Всеукраїнському революційному комітету, утвореному 11 грудня 1919 р. на спільному засіданні ВУЦВК і РНК УСРР, яке відбулось у Москві. Головою нового органу став більшовик Г.Петровський, раднарком очолив Х.Раковський. Разом з тим ЦК РКП(б) доклав немало зусиль для формування місцевих більшовицьких органів. У березні 1920 р. IV конференція КП(б)У прийняла рішення про утворення комітетів незаможних селян (КНС). їхнім завданням було втілювати політику більшовиків на селі і особливо, боротись із заможним селянством, поступово ліквідуючи його політичний та економічний вплив. Через півроку в республіці налічувалося вже 10799 комітетів, які майже повністю обмежили права сільських Рад, будучи фактично наділеними функціями органів влади.

Зіткнувшись з масовим опором політиці комуністичного будівництва, В.Ленін був змушений визнати провал політики воєнного комунізму й необхідність поступок, особливо селянам. 21 березня 1921 р. на X з’їзді партії було прийняте рішення про перехід до нової економічної політики (НЕП). Суть НЕПу зводилася до того, щоб заспокоїти селянство і забезпечити йому стимули до підвищення виробництва продуктів харчування. Замість реквізицій зерна уряд обклав селян продовольчим податком, сплативши який, селянини міг продавати надлишки зерна за будь-якими ринковими цінами. Це створило стимул для розвитку сільського господарства.

Для підвищення ефективності інших секторів економіки був скасований урядовий контроль над внутрішньою торгівлею, знову віддані в оренду колишнім власникам невеликі виробництва й навіть заохочувались іноземні інвестиції. Також здійснено перехід від обов’язкової праці до вільного найму, від карткової системи до ринкової торгівлі, проведено грошову реформу, децентралізацію управлінням промисловістю скасовано главки, а підприємства об’єднано в госпрозрахункові трести («Донвугілля», «Південсталь», «Цукротрест» і т.п.). Проте така лібералізація економічних відносин була лише тимчасовим компромісом із капіталізмом, Ленін і його партія не збиралися відмовлятися від побудови соціалістичної економіки.

Нова економічна політика почала швидко приносити свої плоди у народному господарстві, особливо покращилася ситуація в сільському господарстві.

Конституція Радянського Союзу регламентувала повноваження союзних республік у тому числі й УСРР. Уряд республіки одержав права на керівництво сільським господарством, внутрішніми справами, юриспруденцією, освітою, охороною здоров’я, соціальним забезпеченням. Фінанси, промисловість, виробництво продуктів харчування, робочих ресурсів підпадали під спільне управління союзно-республіканських наркоматів, хоча їх політику визначав центр. У виключному віданні союзного уряду перебували армія та флот, закордонні справи, зовнішня торгівля, засоби зв’язку і транспорт.

Конституція СРСР передбачала декларативне право виходу республік із спільного державного утворення. Українська СРР була другою за чисельністю населення та територією республікою Радянського Союзу. В 1925 р. вона займала територію 450 тис. кв. км. і мала населення 28 млн. чоловік. Столицею України став Харків, була запроваджена триступенева система територіального управління: центр-округ-район. У республіці утворено 41 округ, 706 районів, 12 національних районів і 538 національних сільрад.

Входження Української СРР до складу СРСР псевдофедеративної єдиної багатонаціональної держави з сильними централізаторськими тенденціями ще більше звузило суверенні права України, на багато десятиліть поставило долю українського народу в залежність від політики центру, який уособлювався з ЦК ВКП(б), союзним урядом, союзними відомствами.

Проте проголошення СРСР закріпило деякі завоювання українського народу. УСРР стала чітко окресленим національним територіальним цілим, із власним адміністративним центральним апаратом державного управління. Таким чином, українці, нарешті, отримали територіально-адміністративні рамки, що відображали їхню національну самобутність. Деякі права отримали і представики національних меншин України.