1.2. Соціологічні теорії організації

Ключові соціологічні підходи до аналізу організації відтворюють основні напрямки соціологічної теорії. В одних моделях підкреслюється роль структурних складових організації, в інших акцент переноситься на систему дій.

Структурний підхід пропонує щонайменше дві моделі – функціональну та конфліктну. В першій організація постає як адаптивна соціальна система. Наявність колективної мети викликає необхідність усталених структурних порядків, які уособлюються в мережах взаємопов’язаних ролей та системах поведінкових очікувань та норм, що обмежують діяльність індивідів. При цьому організація формується в великій залежності від зовнішнього середовища та служить інструментом адаптації до його змін.

Друга модель описує організацію як структуру влади та панування. Організаційна структура фірми визначається, за кінцевим рахунком, характером владних структур на макрорівні. Як правило, вона служить інтересам панівних груп. При цьому в самій структурі закладені джерела внутрішнього конфлікту, проявом якого стає боротьба груп за свої інтереси. Супротив спонукає панівні групи до розробки стратегій регулювання конфліктів, спираючись при цьому на матеріальні та ідеологічні ресурси. В результаті з’являється складний баланс сил між пануючими та підлеглими групами як двома джерелами нерівних владних можливостей.

Теорія дії також представлена різними моделями. Одна з них уявляє собою організацію як систему узгоджуваного порядку. В ній організація виступає в якості рухливої системи взаємодій та узгоджень, які призводять до термінових угод та кристалізуються у конвенціях та правилах як її відносно стійких елементів. В процесі торгів та взаємних узгоджень між діючими суб’єктами встановлюються складні “констеляції інтересів”. Однак, межі угод постійно переглядаються, і організація уявляється як продукт безперервного творіння. Її структура постійно реконструюється в процесі живої соціальної дії.

В іншій моделі, що спирається на сходні принципи, організація постає як символічна конструкція, як «культурний артефакт», результат символічних інтерпретацій, в процесі яких відбувається генерування цінностей, норм та ідеологій. Вона стає засобом соціалізації індивідів, їх включення в інституціоналізовані межі мислення та дії. А оскільки різні групи всередині організації виробляють свої розуміння та значення того, що відбувається, ефективний внутрішньо фірмовий контроль є обмеженим. Організація складається з множини реальностей та множини раціональностей, в ній спостерігається складна взаємодія культур (пануючій культурі обов’язково протистоять контркультури тощо).

Нарешті, аспект дії на відміну від структурного аспекту підкреслюється в моделі, що характеризує організацію як сукупність управлінських практик. Існують різні механізми та техніки, пов’язані з побудовою ієрархій, затвердженням правил, розповсюдженням інформації тощо. Різні групи роблять свій «стратегічний вибір», у відповідності до якого вони борються за здійснення тих чи інших механізмів контролю. При цьому монополію на ефективний контроль ніхто забезпечить собі не в змозі.

Як зазначає В. Радаєв, за всієї багатомірності моделей неважко виділити специфічні риси, що поєднують всі соціологічні підходи до теорії організації супротив суто економічним підходам. Отже, з точки зору соціологів господарській організації притаманно:

• тенденція до монополізму. Всі господарські організації прагнуть до монополізації ресурсів або відвоювання певної економічної ніши та намагаються не допустити до них інших господарюючих суб’єктів.

• тяжіння до замкнутості. Відносна скритність для сторонніх агентів ринку капіталу чи праці, ексклюзивність членства виступають найбільш надійним інструментом захисту ресурсів господарської організації.

• побудова позиційної ієрархії. Будь-яка господарська організація має більш або менш виражену ієрархічну структуру, однак, самі ієрархії не однакові. Місця в них та вертикальна мобільність всередині ієрархій здійснюється за трьома правилами: спадковість, призначення зверху та висування знизу, а самі місця в ієрархії можуть набувати вигляду формальних та неформальних позицій.

• підкорення індивідів колективним інтересам. Господарчі організації (хоч і не в однаковій мірі) тяготіть до найбільш повного підкорення членів своїм спільним цілям, до того ж субординація людини або групи починається інколи ще до вступу в саму організацію(посаду необхідно заслужити).

• перетворення винагород на привілеї. Підкорюючи своїх членів організація в обмін забезпечує останнім доступ до певного набору винагород, які набувають ознак привілеїв. Привілеї уявляють собою специфічний спосіб розподілу винагород за сим факт членства в організації, безвідносно до початкового та поточного економічного та трудового внеску.

• стратифікація індивідів та груп. Практично кожна господарська організація проводить ранжування своїх членів щонайменше за трьома прошарками: управлінці, повноправні виконавці та депривілейовані виконавці.

Соціологи не тільки активно звертаються до аналізу внутрішньої структури організації, в межах якої розгортаються дії агентів, які мають свої інтереси. Вони також підкреслюють вагомість соціальних зв’язків та культурно-символічних факторів, які опосередковують ці дії, породжують множинність раціональних схем, які у підсумку проявляються в різних видах організаційного устрою. «якщо для економіста організація є утворенням, що максимізує прибуток чи суспільне благо, а також є інструментом узгодження інтересів різноманітних суб’єктів в зоні, відгородженій від конкурентного ринку, то для соціолога важливим є те, що організація представляє собою мікроспільноту, в якій відтворюються відносно усталені системи соціальної дії. Тут людина не тільки реалізує свої інтереси, але й долучається до процесу соціалізації, до певного кола цінностей та норм, отримує необхідний захист, знаходить корисне та приємне коло спілкування».

Історичне значення еволюції господарсько-організаційних структур важко переоцінити. Ми можемо говорити про те, що масштабне економічне зростання та швидкий технічний прогрес, характерні для сучасності багато в чому виявилися продуктом нового типу господарської організації. Зросли її розміри та ускладнилася формально-ієрархічна структура. Все більш раціональною ставала її побудова, все більш ефективним внутрішній розподіл влади, все більш ускладненим бухгалтерський облік. Нова організація поєднала економічний примус до «вільної» праці з техніками нагляду та контролю за цією працею, що породило інтерналізацію норм трудової дисципліни. Вона де персоніфікувала відносини, а людина опинилася не в підпорядкуванні іншій людині, а безособовій системі єдиних норм та правил. Нова організація сформувала особливе культурне середовище, в якому панує анонімність виробництва та споживання, а також затвердила особливу мораль, що спростовує пряму дискримінацію працівників, якщо вона безпосередньо не пов’язана зі статусом члена організації. Всі перелічені риси –суть характеристики бюрократичної організації, яка перетворилася на «локомотив модернізації».

В повсякденному розумінні «бюрократизм» асоціюється з чиновницькою тяганиною, формалізмом та канцелярщиною, які властиві більшості розпорядницьких установ. Однак, поряд з таким розумінням бюрократії, існує й теорія раціональної бюрократичної організації, розробка якої пов’язується з ім’ям німецького соціолога М. Вебера.

В межах такої теорії бюрократизм постає як раціональна форма управління сучасною ієрархічною організацією, якій властиві наступні ознаки:

1. В організації існують закріплені та офіційні сфери діяльності, в яких всі процеси представлені в формі правил. Хто та кому повинен віддавати розпорядження та як необхідно розподіляти ресурси (як людські, так і матеріальні) – все чітко відрегульовано.

2. Ієрархія відображає відносини влади. Співробітник, який стоїть вище, контролює та несе відповідальність за результати роботи того, хто знаходиться на ієрархічний сходинці нижче.

3. Основою для організації являється письмова документація (закони, правила, бланки тощо).

4. Керівники повинні бути спеціалістами та володіти необхідною освітою та кваліфікацією. Під час офіційної роботи неприпустимо виконувати завдання, які офіційно не узгоджені.

5. Є спільні та загальні правила, які існують відносно тривалий строк та складені досить детально, навчитися яким можливо та доступно.

Необхідно підкреслити, що М. Вебер не вважав бюрократизм ідеальною формою організаційного устрою. Напроти, він розглядав ствердження бюрократизму, його проникнення у всі важливі сфери життя з позицій «культурного песимізму». Бюрократизм не зумів ствердити не тільки моральну, але й абсолютно технічну перевагу, залишивши досить багато місця для інших організаційних тенденцій.

Дещо іншою за змістом була теорія бюрократичної організації іншого німецького вченого К.Маркса. Згідно з марксизмом бюрократизм – це форма правління, за якої функції останнього відчужуються від більшості населення прошарком професійних службовців, які поступово підмінюють громадські інтереси своїми груповими інтересами. Під таким відчуженням розуміється обособлення від робітників умов та результатів їх власної діяльності та підкорення робітників з боку цих умов.