3. Процесуальне положення іноземців.

Правове положення іноземців у процесі випливає з загального режиму, наданого на території даної держави іноземцям. Так, іноземцям в Україні в процесуальному плані надається національний режим. Іноземним громадянам і особам без громадянства, юридичним особам іноземних держав гарантується право на звертання в суд і інші державні органи України для захисту приналежних їм майнових, особистих і інших прав (ст. 423 Цивільного процесуального кодексу України). Іноземці користуються процесуальними правами нарівні з громадянами України. Вони можуть виступати в суді в якості позивача, відповідача, третьої особи. При цьому надання іноземцям національного режиму не пов'язано з проживанням іноземця на території України.

Такі ж норми про надання іноземцям національного правового режиму є звичайними в договорах про правову допомогу, що укладаються у світовій практиці. При цьому положення про іноземців поширюються і на засновані на території договірних держав відповідно до їх законодавства юридичні особи, а також на всі інші організації, що користуються процесуальною правоздатністю. Права іноземців у процесі також аналогічні правам фізичних і юридичних осіб - резидентів країни суду.

Сучасна доктрина дорівнює іноземців до власних громадян у відношенні доступу до судів і надання процесуальних прав при розгляді судових справ незалежно від того, чи закріплене це в міжнародній угоді або внутрішнім законодавстві. Однак на практиці продовжують спостерігатися деякі відступи від цього правила, проте, витісняються поступово з обороту. Так, першим з таких обмежень можна назвати вимогу про взаємність як умова звільнення іноземців від судових витрат і надання їм безкоштовної адвокатської допомоги; другим обмеженням - покладання обов'язку забезпечити судові витрати на іноземця, що подає позов. У відношенні цього останнього обмеження Гаазькою Конвенцією 1954 року прийняте наступне формулювання: «Від громадян одного з договірних держав, що мають місце проживання в одній з цих держав і виступаючих у судах іншого з цих держав як позивачів або третіх осіб, не може бути витребувано ніякої застави або забезпечення в який би то ні було формі на підставі того, що вони є іноземцями або не мають постійного або тимчасового місця проживання в цій країні» (ст.l7).

У міжнародній практиці широко застосовується представництво іноземців у судах консулами відповідних держав. Можливість такого представництва передбачається у внутрішнім праві ряду країн і в міжнародних договорах, у першу чергу - у консульських конвенціях.

Консул представляє громадянина, якщо в силу відсутності або з інших причин останній не може взяти на себе захист своїх прав і інтересів. Консул може здійснювати представництво в судах країни перебування без спеціального повноваження, хоча не виключається консульське представництво і за дорученням. Однак якщо громадянин, що представляється консулом, побажає сам захищати свої права за кордоном або уповноважить на ведення справи іншу особу, консульське представництво, у тих випадках, коли воно не є обов'язковим, припиняється.

У зв'язку з тим, що праву ряду країн відомий інститут обов'язкового адвокатського представництва, виникає питання про його співвідношення з консульським представництвом. У договори про правову допомогу нерідко включається правило про те, що консульське представництво не торкається цього інституту. Таким чином, якщо закон країни перебування консула вимагає, щоб сторона була представлена адвокатом, ця вимога дотримується й у випадку консульського представництва.

Загальні повноваження консула в розглянутій області встановлені Віденською Конвенцією про консульські зносини від 24 квітня 1963р. Відповідно до неї консул зобов'язаний захищати в державі перебування інтереси держави, що представляється, і її громадян у межах допуску міжнародним правом (ст.5 «а»). Консул може при цьому здійснювати з дотриманням практики і порядку, прийнятих у державі перебування, представництво або забезпечення належног представництва громадян держави, що представляється, у судовій і іншій установах держави перебування з метою одержання, відповідно до законів і правил держави перебування, розпоряджень про попередні міри, що охороняє права та інтереси цих громадян, якщо в зв'язку з відсутністю або з інших причин такі громадяни не можуть вчасно здійснювати захист своїх прав і інтересів» (ст. 5 «і»).

Цивільно-процесуальна дієздатність іноземців у світовій практиці визначається за законом громадянства особи, його доміцілію або за законом місця здійснення угоди.

Загальні положення про правовий статус не поширюються на іноземну державу-учасницю процесу, у силу її суверенітету, що володіє імунітетом, у даному випадку імунітетом судовим. Як уже згадувалося раніше, судовий імунітет іноземної держави складається з трьох складових частин:

судовий імунітет у вузькому змісті, тобто непідсудність однієї держави судовим органам будь-якої іншої держави;

. імунітет від попереднього забезпечення позову;

. імунітет від примусового виконання судових рішень.

Відповідно до ч.l ст.425 Цивільного процесуального кодексу України пред'явлення позову до іноземної держави, забезпечення позову і звертання стягнення на майно іноземної держави, що знаходиться в Україні, можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави.

Крім того, визначеним імунітетом у процесуальному змісті користуються співробітники іноземних дипломатичних і консульських представництв, а також співробітники міжнародні організації. Акредитовані в Україні дипломатичні представники іноземних держав і інші особи, зазначені у відповідних законах і міжнародних договорах України, підлягають юрисдикції суду України по цивільних справах лише в межах, визначених нормами міжнародного права або міжнародних договорів України.

Імунітет таких осіб відповідно до Віденської Конвенції про дипломатичні зносини 1961 р. не поширюється на випадки пред'явлення:

1) речових позовів, що відносяться до приватного нерухомого майна, що знаходиться на території держави перебування, якщо тільки дипломатичний агент не володіє їм від імені акредитуючої держави для цілей представництва;

2) позовів, що стосується спадкування, у відношенні яких дипломатичний агент виступає як виконавець заповіту, піклувальником над спадковим майном, спадкоємця або відказоотримувачем як приватна особа, а не від імені акредитуючої держави;

3) позовів, що відносяться до будь-якої професійної або комерційної діяльності, здійснюваної дипломатичним агентом у державі перебування за межами своїх офіційних функцій (ст.31).

Підводячи підсумок, можна зазначити, що загальноприйнятим формулюванням по даному питанню, що включається в договори про правову допомогу, є наступна: «Громадяни і юридичні особи одного з договірних держав мають право вільне і безперешкодно звертатися в суди, органи прокуратури і нотаріальні контори, а також інші установи іншої держави, до компетенції яких відносяться цивільні і брачно-сімейні справи; можуть виступати в них, збуджувати клопотання і пред'являти позов на тих же умовах, що і громадяни, і юридичні особи цієї держави».