Способи діяльності

У попередніх розділах розглянуто різні аспекти пізнавальної діяльності. У цьому розділі аналізується, які методи, прийоми застосовуються при оперуванні засобами дослідження, здобуття знань.

Способи діяльності - технічні прийоми, методи користування засобами для переробки предмета діяльності на продукт.

Способи пізнавальної діяльності - логічні операції, за допомогою яких початкові дані про окремі властивості об'єкта перетворюються на ідеальну, теоретичну форму, на знання про даний об'єкт, інформацію.

Завданням будь-якого дослідження є встановлення істини, тобто отримання таких знань про об'єкт, які відображають його сутнісні властивості. Обидві складові частини дослідження - спостереження чи експеримент - починаються з аналізу. У процесі аналізу як прийому наукового мислення здійснюється членування об'єкта на елементи, одиниці та оцінка їхньої ролі у будові та функціонуванні об'єкта. Аналізуються і зв'язки між елементами, а також і функціонування самого об'єкта. Під час вивчення знакових об'єктів, якими є мовні тексти, аналіз - це система розумових процедур, які здійснюються над ідеалізованими одиницями, об'єктами. Це мислительний, абстрактно-логічний аналіз.

Аналізуватися можуть диференційні ознаки звуків мови, наприклад, приголосні - шумні, фрикативні, дзвінкі, губні та ін.; морфемний аналіз слова - префікс, корінь, суфікс, флексія; словозмінний - рід, відмінок у іменника, особа, час, спосіб у дієслова тощо.

Протилежним аналізу є синтез. Ця пізнавальна операція полягає в об'єднанні різних елементів предмета в одне ціле, систему, що здійснюється і в практично-матеріальній діяльності, й у пізнанні. Фізіологічною основою поведінки людини взагалі й теоретико-пізнавальних процедур зокрема є головний мозок, який здійснює аналітико-синтетичну діяльність.

Важливим способом отримання наукового знання є абстрагування, що узагальнює властивості явищ, використовуючи лише частину даних і додаючи нове, що не міститься у цих даних. Так створюються ідеалізовані, теоретичні образи реальності, поняття, у яких відбито лише сутнісні властивості. Наприклад, у понятті яблуко немає переліку ознак конкретного плоду, його форми, сорту, смаку, розміру тощо. Отже, в абстракції ситуація спрощується, не беруться до уваги побічні властивості об'єкта. Метод абстракції - універсальний метод пізнання, логічна основа розуміння дійсності.

Одним із способів наукового дослідження є ідеалізація. Цей спосіб полягає в мисленнєвому конструюванні понять про такі об'єкти, що не існують і нездійсненні в практиці, але мають прообрази у реальному світі. Наприклад, поняття інерція є відзосередженням певного явища, а саме того, що фізичне тіло продовжує рухатися і після припинення поштовху, тобто коли перестала діяти сила, яка спричинила цей рух.

Інше абстрактне поняття - відношення - виражає форми зв'язку між предметами і явищами. Ці форми зв'язку можуть мати як конкретно-матеріальне втілення, наприклад, зіткнення двох більярдних шарів, так і можуть проявлятися як суто подумковий взаємозв'язок, наприклад, у разі зіставлення двох тверджень.

Інакше кажучи, слова інерція, відношення та їм подібні є ідеалізованими об'єктами, моделлю певних фрагментів дійсності. Ці моделі дають змогу людині здійснювати мислительні операції, відшукувати причиново-наслідкові зв'язки між реальними предметами і явищами. Такими ідеалізованими об'єктами можна оперувати в розмірковуваннях як з реальними речами, витлумачувати за їхньою допомогою різні явища.

Наступним способом розумової діяльності є дедукція (лат. вивід). Дедукція - це спосіб отримати умовивід від загального до окремого. Такий умовивід має назву силогізм (грец. обдумування). Наприклад: усі прикметники є назвами ознак речей. Це судження містить загальне положення. Друге судження: холодний - прикметник.

На основі зіставлення цих двох суджень-засновків отримується третє судження-висновок, яке й називається умовиводом: холодний є назвою ознаки речей.

Умовивід можна отримати й іншим способом, який називається індукцією (лат. наведення). При індукції спочатку вживаються судження, які містять часткові, окремі положення, а з них твориться загальне судження. Наприклад: у першому судженні-засновку мідь, залізо, алюміній, золото - метали дається перелік окремих речей, які мають одну спільну властивість. Друге судження-засновок мідь, залізо, алюміній, золото - електропровідні містить перелік тих самих речей, але вказується на іншу спільну властивість. На основі зіставлення цих двох часткових положень робиться судження-висновок - умовивід загального характеру: усі метали - електропровідні.

Судження - і засновки, і висновок (тобто умовивід) - наслідок зіставлення засновків - це інструменти, засоби мислення. А дедукція та індукція - це способи отримання цих інструментів, засобів шляхом зіставлення інших суджень.

Індукція і дедукція взаємопов'язані у процесі операцій із судженнями, вони доповнюються навзаєм.

Серед засобів розумової дії слід вказати на зіставлення, яке встановлює характер зв'язків між об'єктами.

Різновидом зіставлення може бути кореляція, що має форму взаємозалежності двох чи більше одиниць. Кореляцію бачимо у відмінкових формах іменника, недоконаному і доконаному видах дієслова; у фонетиці - поділ приголосних на дзвінкі та глухі тощо.

Далі проявом кореляції може бути координація, що існує, наприклад, між підметом і присудком у реченні. Це може бути субординація, тобто підпорядкування одних понять, видових (береза) іншим, родовим (дерево). Зіставлення може бути контрастивним, воно виявляється у вигляді протилежних ознак при певній спільній основі, наприклад, багатство - бідність (спільна семантична ознака - майновий стан).

Зіставлення дає можливість створити класифікацію, тобто систему супідрядних понять для визначення місця об'єкта. Наприклад, рослини поділяються на дерева, кущі, трави, моховидні рослини, водорості. Схожими до зіставлення є розумові дії співвіднесення, співвідношення.

До розумових способів належить також порівнювання – пізнавальна операція, яка дозволяє встановити схожість або відмінність об'єктів, виявляти кількісні й якісні ознаки, робити класифікації, упорядковувати зміст буття і пізнання.

Під поясненням розуміється розумова дія, що розкриває сутність об'єкта на основі осмислення того закону, якому підлягає об'єкт, та шляхом з'ясування зв'язків і відношень, що визначають сутнісні ознаки об'єкта.

Синонімічними термінами до розумового способу пояснення є витлумачення, визначення, інтерпретація (лат. тлумачення), експлікація (лат. пояснення).

Усі зазначені способи виступають у вигляді словесних конструкцій, які стисло, однозначно і точно формулюють сутнісні ознаки об'єкта. Використовуються вони для утворення доведення, тобто процедури обґрунтування істинності твердження.

Так, для слова дерево як лексичної одиниці поясненням буде «багаторічна рослина з твердим стовбуром і кроною», як частина мови - іменник. У першому випадку пояснюється здатність слова дерево відображати певний об'єкт позамовної дійсності, у другому випадку витлумачується роль цього слова у внутрішньо лінгвістичній структурі, а саме здатність його позначати рід, число, відмінок, тобто граматичну функцію. Для слова плентатися поясненням буде «пересуватися, крокуючи повільно, без охоти або знесилено». Це визначення розцінюється як стилістично марковане на відміну від загального слова йти.

Наукові визначення відомі й під терміном дефініція (лат. визначення).

Наукове визначення має родо-видовий характер, тобто дається назва поняття найближчого роду і вказуються видові ознаки. Наприклад: коло визначається за допомогою двох частин. Перша частина дефініції є так звана необхідна, яка представлена родовим поняттям, причому найближчим - крива замкнена лінія, бо віддаленим буде геометрична фігура. Другою частиною дефініції буде: точки якої рівновіддалені від центра, ця частина називається достатньою. Друга частина характеризує видові ознаки саме цього об'єкта, кола. Адже кривою замкненою лінією може бути й еліпс, точки якого, проте, мають іншу розмірність щодо фокусів цієї фігури.

Способом розумової дії є і висновок - такий спосіб фіксації знань, що об'єднує основні результати дослідження. У висновку зазначається, яке завдання стояло, якими засобами і прийомами воно розв'язувалось, які отримано дані, де і як їх можна використати.

Важливою розумовою дією є аналогія (грец. схожість). Під аналогією розуміють таку мислительну дію, яка переносить на інший предмет ті знання, що здобуті під час вивчення даного предмета. Аналогія дає лише правдоподібні знання, на основі яких формуються гіпотези, такі припущення, що допомагають розв'язати проблему, тобто складне завдання, шляхи розв'язання якого невідомі.

Щоб переконатися у достовірності здобутих знань, вдаються до розумової дії перевірки, яка може або підтвердити їхню істинність, таку перевірку називають верифікацією, або виявити хибність їх, цей різновид перевірки називають фальсифікацією, тобто спростуванням певного твердження.

Під узагальненням розуміється мислительний перехід від окремих явищ до ототожнення їх, від окремої думки до більш загальної. Так, спостереження над тим, що дерево, камінь -тверді, веде до формування поняття твердості, тобто властивості конкретних предметів трансформуватися в абстрактне поняття про цю властивість. Узагальнення пов'язане з процесом абстракції, аналізу, синтезу, порівняння.

Унаслідок дослідження і витлумачення певного об'єкта виникає можливість передбачення, прогнозу, тобто судження про можливий стан його у подальшому розвитку, про його поведінку в майбутньому. Передбачення успіху може викликати мобілізацію сил, натхнення, тоді як провіщення катастрофи здатне викликати панічний стан, але може зумовити своєчасне втручання для усунення небезпеки. У розробках прогнозів використовують аналогію, індукцію, дедукцію.

Важливим методом пізнання є типологія, що полягає у групуванні об'єктів за допомогою ідеалізованої моделі. Типологія дозволяє впорядкувати множини об'єктів і описати їх та витлумачити.

Цей метод пов'язаний з моделюванням, тобто побудовою предметної чи знакової копії фрагмента дійсності - моделі. Модель може відображати як структуру об'єкта, так і функціонування його. Наприклад, моделлю метафори буде сполучення слова однієї семантичної групи зі словом іншої семантичної групи. Наприклад, у вислові полум'я пристрасті слово полум'я (вогонь, що здіймається над предметом горіння) належить до назв конкретно-предметних об'єктів. Сюди належать іменники, що позначають предмети, здатні горіти -дрова, солома, торф; назви дій горіння - палахкотіти, палати, горіти, тліти; місця горіння - вогнища, унаслідок чого виникає пряме значення слова полум'я. Потім осмислюється багаття, вогнище, ватра. Вислів полум'я вогнища - це базова структура, що формується в межах конкретної семантики.

Слово пристрасть - нестримне почуття, душевний підйом - називає абстрактне поняття із сфери психічного стану людини. До цієї семантичної групи належать слова відчувати, хвилювати, бентежити, психічний стан, нестримність, здатність сприймати враження. Із цим словом можуть утворюватися вислови відчувати пристрасть до кого, чого; хтось сповнений пристрасті; пристрасть не дає спокою тощо.

Отже, кожна з двох структур є матеріальним, словесно мовним втіленням двох явищ - конкретного й абстрактного. Це структурний аспект аналізу. У двох структурах одного типу іменник називного відмінку + іменник родового відмінку – полум'я вогнища і почуття пристрасті - відображаються різні явища.

Модель структурна доповнюється функціональною моделлю. Вона полягає у зіставленні двох планів сприйняття. Спочатку сприймається базова структура - полум 'я вогнища, унаслідок чого виникає пряме значення слова полум'я. Потім осмислюється сполучення почуття пристрасті. Далі зіставляються ці два значення у сполученні полум 'я пристрасті, витлумачується зміщення смислів обох слів.

У вислові полум'я пристрасті об'єднуються слова, що належать до різних семантичних полів. Слово конкретно-матеріального значення полум'я, сполучаючись з абстрактним словом пристрасть, надає йому частину своїх ознак - активність дії, енергійність, яскравість, здатність запалити. Включаючись у предметно-матеріальну сферу, слово пристрасть опредмечується, викликає зорові, дотикові, слухові почуття, тобто матеріалізується.

Разом з цим слово полум'я теж набуває нових ознак, воно одухотворюється, стає частиною душевного стану, способом вияву почуття. Наступною операцією виступає перевід метафоричного значення, переносного у прямозначне: надзвичайно сильний прояв почуття пристрасті. Кінцева операція полягає в об'єднанні двох способів відображення одного і того самого явища.

У тексті є фактуально-логічна інформація, вона дає прямозначне відображення явищ. Такий спосіб відображення, який називають комунікативним, властивий термінологічним стилям, науковому й офіційно-діловому, виявляється він у невимушеному побутово-повсякденному спілкуванні. Але існує інший спосіб відображення дійсності - поетичний, у якому проявляється естетична функція мови. Як вважає академік В. В. Виноградов, ця функція «спирається на комунікативну, ...але надбудовує на ній підпорядкований закономірностям мистецтва новий світ мовленнєвих смислів і співвідношень» [1, с. 155].

Для того щоб осмислити поетичну функцію переносних значень, потрібно зіставляти їх з прямозначними. Лише тоді можна відчути естетичну насолоду, коли в свідомості сполучаються ці два плани, способи відображення одного і того самого явища, але по-різному побаченого мовцем і по-різному відображеного.

Існує два способи створення художнього образу. Автологічний - за допомогою прямозначної функції мовних знаків. Саме його вважав єдино правильним видатний стиліст А. Чехов, який вбачав істинно художнім вираз море було велике. Спосіб створення художніх образів за допомогою переносних значень називають металогічним.

Отже, функціональна модель аналізу металогічного способу створення художнього образу має чотириступеневий вияв. Перший ступінь - сприйняття метафоричного вислову, другий - прямозначне витлумачення метафоричності, третій - цих двох виявів, четвертий - подумковий вимір відстані цих двох планів зіставлення. Саме у здатності творчої уяви створити цей вимір і полягає художньо-естетичний ефект від сприйняття метафоричного виразу.

Далі розглянемо важливий метод наукового дослідження, який називається сходження від абстрактного до конкретного. Відомо, що вихідним, початковим пунктом у пізнанні є сприйняття конкретної речі, ознаки. Але дати наукове витлумачення конкретного можна лише на основі виробленого наукою концептуального апарату. Тобто має бути сформовано поняття про конкретний предмет, створено теоретичний образ, зліпок реального предмета. Наприклад, цілісне відтворення об'єкта літак виступає у формі визначення «літальний апарат, тяжчий за повітря, з двигуном і непорушними крилами». Для дії цього методу має бути сформований ідеалізований образ реального предмета, поняття, яке виступає у функції інструменту, засобу мислення. Таким інструментом розумових дій у даному випадку є поняття літак, а не конкретний літальний пристрій.

Отже, у підрозділі було наведено основні способи розумових дій, за допомогою яких функціонують знаряддя мислительних процесів.

Розділ II

Проблеми теорії і практики українського термінознавства

Наука як вища форма пізнання своїм предметом має виробництво і систематизацію об'єктивних знань, що фіксуються у знакових побудовах, серед яких найважливіше місце посідають словесно мовні.

Вищою формою організації наукових знань є теорія (грец. досліджую). Вихідною базою теорії є наукові поняття, що знаходять своє вираження у словах чи словосполученнях. Такі мовні знаки, що виражають наукові поняття, називаються термінами. Вони втілюють результати теоретико-пізнавальної діяльності людини і слугують інструментом наукового мислення.

Тому в усі часи суспільство дбало про досконалість термінологічного апарату. Історія української культури засвідчує неослабну увагу до проблем термінології не тільки з боку представників наукової еліти, але й широких кіл освічених людей.

З часу здобуття незалежності в Україні спостерігається термінологічний «вибух». Упродовж останніх років з урахуванням сучасних вимог створено словники з інформатики (укладачі Р. Іваницький, Т. Кияк), програмування, обчислювальної техніки (А. Бартків, О. Гринчишин, Я. Гринчишин), військової справи (А. Бурячок та ін.), медицини (Л. Петрух та ін.), правничої термінології (С. Воробйова та ін.), започатковані словники з раніше проскрибованих сфер, як-от богословська термінологія. Вийшли серйозні наукові дослідження, авторами яких є Т. Панько, Л. Симоненко, А. Крижанівська, І. Кочан, М. Годована, Т. Кияк, А. Д'яків, Ф. Нікітіна та ін. Свідченням посиленої уваги до проблеми термінології є кілька міжнародних конференцій у Львові, загальноукраїнські конференції в Інституті української мови АН України, при Києво-Могилянській академії, відображення термінологічної тематики в матеріалах міжнародних конгресів україністів, численні публікації в наукових збірниках, засобах масової інформації.

Упадає в око, що в пошуку істини внаслідок зіткнення суперечливих позицій подекуди розпалюються пристрасті. Тому варто прислухатись до рекомендацій стосовно того, що, всіляко дбаючи про розширення мовнокультурного середовища, потрібно «дискусії про термінотворення перевести із сфери політичних пристрастей у спокійне наукове русло» (М. Жулинський). Тобто, на думку професора С. Єрмоленко, слід застосовувати не мітингову, а інтелектуальну демократію з тим, щоб запобігти некерованій ланцюговій реакції у цій сфері.

При цьому виникає потреба осмислити теоретичні засади і створити практичні рекомендації для вдосконалення термінотворчої діяльності.

У цьому розділі йдеться про стан і проблеми, структуру й функціонування терміносистеми у складі української літературної мови.

Тут виділимо кілька груп питань. Першою групою питань є розгляд сутності терміна і термінологічної системи.

Для активізації матеріального і духовного розвитку незалежної України важливе вдосконалення наукової мови, що є одним із суттєвих чинників інтелектуального потенціалу суспільства. А оскільки наукова мова спирається на термінологію, то зрозуміло, що вдосконаленню термінології потрібна першочергова увага. Цим покликана займатися окрема наукова дисципліна - термінознавство, що досліджує будову і функціонування термінів у системі літературної мови.

Як і всяка наука, термінознавство спирається на певну концептуальну основу, якою є філософські ідеї про матеріальність світу, його системну організацію, постійний саморозвиток явищ, взаємообумовленість їх у процесі функціонування.

Розглянемо основні поняття, що є об'єктом термінознавства.

Термін (лат. межа, кордон) - мовний знак, що позначає поняття певної галузі знання - науки, техніки, мистецтва, політики.

Термін як носій поняття є одиницею наукового мислення і має відповідати таким вимогам.

1. Він співвідноситься з певною логіко-понятійною сферою.

2. Є складником замкненої терміносистеми.

3. Має бути однозначним.

4. У терміна відсутній емоційно-експресивний компонент.

Термін є ідеалізованою знаковою моделлю певного об'єкта дійсності.

Терміном буває мовнословесна одиниця, слово або словосполучення (атом, атомне ядро). Терміном слугують також несловесні (невербальні) знаки - символи.

Для сукупності термінів мови вживаються дві назви – термінологія і терміносистема.

Назва термінологія має кілька значень: 1. Сукупність термінів певної галузі науки, виробництва, мистецтва, політики. 2. Розділ лексикології, що вивчає терміни. Друге значення тотожне до поняття термінознавство.

Інколи під термінологією розуміють таку сукупність терміноназв, які вживаються у певній галузі, але ще не піддані науковому осмисленню, не систематизовані, наприклад, мисливська, рибальська, картярська термінологія тощо.

Така полісемія ускладнює користування терміном. У цьому підручнику термін вживатиметься у першому значенні, тобто сукупність термінів певної галузі знань.

Під терміносистемою розуміють таку сукупність термінів, яка піддана науковому опрацюванню, упорядкуванню шляхом уніфікації, стандартизації. Терміносистема - уніфікована система термінів, включена у стандартизоване опрацювання.

Можна вжити такий спосіб розрізнення цих термінів. Під термінологією можна розуміти таку сукупність термінів, що твориться спеціалістами певної галузі; терміносистема - сукупність термінів, в упорядкуванні яких, крім галузевих фахівців, беруть участь мовознавці, термінологи, логіки, здійснюючи багатоаспектну експертизу.

Кожен термін має дефініцію (лат. визначення, тлумачення) - логічний прийом, що у стислій формі виражає зміст наукового поняття.

Дефініція відрізняється від загальномовного визначення. Розглянемо це на прикладі.

Слово діяльність має такі визначення: 1. Робота, праця в будь-якій галузі. 2. Функціонування органів живого організму. Це загальновживані визначення, які даються у тлумачних словниках.

А дефініція терміна діяльність буде ось яка: активне відношення до дійсності з метою зміни її та виготовлення певного продукту. Дефініція створюється за допомогою поєднання двох ознак - родових і видових.

Родова ознака виражає необхідну частину дефініції, видові ознаки представляють достатню частину.

Наприклад, коло - крива замкнена лінія (родова ознака, необхідна частина), точки якої рівновіддалені від центра (достатня ознака); іти - рухатися (необхідна ознака) за допомогою ніг (достатня ознака).

Саме на підставі цієї логічної операції - зіставлення необхідних і достатніх ознак - здійснюється класифікація понять, зведення їх у певну терміносистему.

Дослідження термінології аналізом дефініцій - один із засобів наукового осмислення термінотворення.

Встановлення структури і змісту дефініції називається дефініційним аналізом. Структуру дефініції подано на рис. 10.

Термін з його дефініцією втілюється у мовну форму судження-речення, де суб'єктом-підметом є термін, а предикатом-присудком - дефініція (рис. 11).

Наведемо приклади. Водойма є природна чи штучна западина суші (найближче родове поняття, необхідна ознака), заповнена водою (видове поняття, достатня ознака).

Для дієслова іти дефініцією буде рухатися (найближче родове поняття, необхідна ознака) за допомогою ніг (видове поняття, достатня ознака).

Ліва частина дефінітивної конструкції називається дефінієндумом, права - дефінієнсом (див. рис. 11).

До другої групи належать питання практичного здійснення термінотворчого процесу. Особливістю цього процесу є його чотириетапний характер.

На першому етапі виникають назви нових понять, що створюються у пошуковій діяльності дослідників. Цей етап прийнято називати сферою функціонування. Новосформовані поняття втілюються у словесні одиниці, що іменуються номенами, терміноїдами, професіоналізмами, номенклатурними назвами.

Сфера функціонування - це первинна лабораторія, де готується сировина термінотворення.

Це тільки кандидати у терміни, протерміни. Вони відображають перший ступінь пізнання, вживаються переважно в усному мовленні.

Перший етап має ознаки стихійності, ентропії, невизначеності елементів і зв'язків між ними. Протерміни виникають у лабораторіях, дослідницьких установах, у процесі технічної творчості.

На другому етапі відбувається попереднє випробовування цих протермінів на придатність їх для термінологічної функції. Цей етап називається сферою фіксації.

Нові терміноназви включаються в публікаціях наукових, науково-популярних, навчальних текстах, реєстрах. На цьому етапі відбувається зіставлення, узгодженість різних протермінів, здійснюється попередній відбір.

Наступний, третій, етап термінотворення - уніфікація термінів. Тут відбувається укладання словників, експертний відбір, звуження термінологічного реєстру. Унаслідок цього відбору терміни набувають рекомендаційного статусу, утверджуючись в ужиткуванні.

Унаслідок цього етапу виникає термінологія – сукупність термінів певної галузі науки, техніки.

Останнім, четвертим, етапом є стандартизація, у процесі якої термінам надається нормативна функція.

Здійснює цей процес працівник Держстандарту, внаслідок чого створюються нормативні акти - стандарти на терміни та визначення, які окреслюють інструментарій мислительної діяльності у процесі як репродукції знань, так і для створення нових знань.

У процесі стандартизації терміни набувають директивного статусу, стають обов'язковими як регулятивний засіб теоретичного пізнання. Сукупність термінів, що набули статусу стандартизації, має назву терміносистема.

Усі етапи здійснюють перехід від емпіричного знання до теоретичного.

Третя група питань стосується методологічних засад філософського й загальнонаукового характеру як основи будь-якого наукового дослідження.

По-перше, однією з методологічних вимог має бути принцип системного підходу і системного аналізу. На основі цього принципу будується ієрархія термінологічних феноменів як систем різних рівнів. Цей загальнонауковий механізм пізнання і класифікації дозволяє виділити в термінологічному універсумі такі рівневі одиниці.

У центрі ієрархії лежить окремий термін, що має системну будову, формальну і змістову організацію. Наприклад, термін фонема - смислорозрізнювальна одиниця звукової системи мови. Це мікросистема.

Сукупність понять і термінів, що визначають звуковий склад мови, об'єднуються у термінополі фонетика. Таке лексико-семантичне поле назвемо мінісистемою.

Вище неї розміщується сукупність термінів певної галузі знання, у нашому випадку - мовознавство. Це буде макросистема. Сукупність термінів окремої мови, наприклад, української, становитиме мегасистему. Сюди увійде термінологія будь-якої наукової, виробничо-технічної діяльності як у сфері матеріального, так і духовного виробництва.

Нарешті, існує ще й суперсистема. Під нею розуміємо сукупність термінології усіх мов.

Виділені п'ять одиниць становлять ієрархію - розміщення елементів цілого у підпорядкуванні нижчих одиниць, дрібніших, вищим одиницям, об'ємнішим (рис. 12).

У цій ієрархії кожен елемент створюється й функціонує з урахуванням норм і правил термінотворення в інших галузях знань даної мови, а також з огляду на принципи термінобудови, що діють у інших мовах, беруться до уваги міжмовні зв'язки.

Кожен рівень у цій ієрархії зумовлює особливості терміна, повна характеристика якого може бути досягнута лише з урахуванням його багаторівневих зв'язків.

Під час дослідження термінів слід застосовувати три різновиди аналізу: субстанціональний, що відповідає на питання, які елементи, одиниці входять до складу певного термінознака; структурний, який досліджує, як термінознак побудований, який характер зв'язків між елементами; функціональний, що вивчає, яку роль приписано певному термінознаку.

Міжрівневий статус терміна дає можливість виявити й оцінити явище омонімії, яка існує лише на рівні міжгалузевих зв'язків.

Наприклад, реакція є окремим терміном у макросистемах різних галузей: у психології, фізіології - відповідь організму на зовнішнє чи внутрішнє подразнення; у хімії - зміна будови речовини внаслідок взаємодії атомів; у політології - активна протидія суспільному прогресу. А омонімом слово реакція виступає лише в межах мегасистеми - сукупності лексичного складу мови.

Системний підхід дозволяє встановити, що складниками терміносистеми всіх рівнів, крім основи - вузькофахових термінів - є також філософські та загальновживані терміни. Плідним є аналіз структури плану вираження (зв'язок матеріально-формальних елементів) і структури плану змісту (взаємозв'язок лексико-семантичних, граматичних і стилістичних елементів).

Важливу методологічну роль відіграє оцінка чинників, які впливають на україномовну діяльність взагалі і на термінотворення зокрема. Сюди належить залежність будови й тенденції розвитку української мови від російської та польської мов, потужна конкуренція російської мови, наявність східно- і західноукраїнського варіантів літературної мови, наявність варіантів як результат дії попередніх факторів (О. Тараненко [2, с. 4-5; 7]).

Природно постає питання про обрання концептуальних орієнтирів, що спрямовували б практику термінотворення. Реальним є те, що в сучасному термінознавстві існують три напрями: 1) збереження «узвичаєного» впливу російської мови; 2) поетапна деросіянізація; 3) радикальні пуристичні зміни, українізація термінології (П. Гриценко [1, с. 95]). Висловлюються аргументи проти орієнтації на діалектизми, архаїзми, «ковані» слова (авторські неологізми) (Б. Ажнюк [2, с. 139], О. Корнілов [2, с. 136]). На думку відомого термінолога проф. Т. Кияка, «хуторянські чи патріархальні потуги, хоч і віддають романтизмом, у сфері термінології можуть завдати непоправної шкоди на шляху становлення вітчизняної науки і техніки» [6, с. 251]. Тому звернення до власномовних джерел повинно живити термінознавчу думку, але не спотворювати чи засмічувати її. Обстоюється не лінгвістична «хірургія», а реабілітаційна «лінгвотерапія» (Г. Вознюк [1, с. 63]).

У загальному плані сучасна термінологічна практика має спиратися на досвід, набутий у трьох термінотвірних середовищах: у найпоширеніших мовах розвинутих країн, позитивних здобутках термінологічної школи колишнього СРСР, українському термінотворенні за останні сто років (Т. Кияк [1, с. 28; 2, с. 22]). При цьому основою для розширення термінологічної функції має бути нинішній державний стандарт (Б. Ажнюк [2, с. 139]). У зв'язку із цим критично розцінюються пуристичні тенденції: пульс - гоп' як, ін'єкція - заштрик (Л.Сидоренко [2, с. 179]), штепсель - притичка, полюс - бігун (Л. Симоненко [2, с. 13]).

Загальнонауковою теоретичною підвалиною термінотворення має бути врахування відношення між формою мовного знака та його змістом (О. Петрова [2, с. 135]) і пов'язане із цим положення про асиметричний дуалізм - здатність форми мовного знака набувати нового значення, а змісту - втілюватись у нові форми. Цей підхід допоможе витлумачити в термінологічному контексті явища полісемії, синонімії, омонімії, паронімії.

Третьою особливістю термінотворення є те, що на всіх його етапах під час оцінки терміноназви має здійснюватися багатоаспектна експертиза, що включає два різновиди - позамовний (екстралінгвістичний) і внутрішньомовний (інтралінгвістичний).

Обидва різновиди досліджують властивості мовнословесного знака, але з різних поглядів.

Позамовна експертиза має оцінити, чи відповідає термін вимогам бути культурогенним складником національної свідомості. Тут визначається соціальна вагомість терміна, насамперед у політико-економічній сфері, правознавстві, особливо за умов зміни соціально-економічних засад суспільства (Я. Януш [2, с. 121]). Це стосується і військової сфери.

При цьому застосовується методика психологічних вимірів, логічного аналізу. Суттєвим є використання здобутків новонароджуваної галузі знань - когнітивної лінгвістики, що вивчає способи отримання, опрацювання та використання вербалізованих знань (Т. Харитонова [4], Н. Єремеєва

Важливим є застосування соціовимірювальних процедур з метою визначення статистичних параметрів вживання термінів (Є. Тимченко [2, с. 212]).

В експертизі мають брати участь спеціалісти тієї галузі, до якої належить терміносистема. Адже саме вони ініціюють термінотворення. Фахова експертиза включає оцінку на денотативну відносність. Наприклад, визначення терміна крадіжка як «таємне викрадення», а грабіж як «відкрите викрадення» є тавтологічним, бо у слові «викрадення» є сема «привласнення», різняться ж зазначені терміни лише семами «відкрито» чи «таємно» (Л. Васильєва [1, с. 60]).

Внутрішньолінгвістична експертиза передбачає аналіз як плану вираження, так і плану змісту кандидата в терміни як уніфікованого компонента терміносистеми (Е. Огар [2, с. 132]).

До плану вираження належить, по-перше, верифікація на продуктивність, тобто на деривативну гнучкість, здатність утворювати похідні слова. Для прикладу розглянемо вживане останнім часом у друкарстві слово світлина, яке має прийти на зміну терміна фотографія. Слово це діалектного походження, вживане у творах М. Черемшини, пропонувалось у 20-х роках як відповідник до терміна діапозитив (М. Страшко [2, с. 127]). Проте слово фотографія здатне виражати поняття процесу - «спосіб одержання зображення за допомогою спеціального оптичного апарата», «спостереження та хронометрована фіксація певних дій, прийомів, процесів»; поняття предметності - «зображення, відбиток, фотокартка», «майстерня для виготовлення фотозображень». Тоді як світлина має лише одне значення - фотозображення. Однак потрібно враховувати ще й те, що словник української мови (в 11 т.) фіксує близько 80 іменників із префіксоїдом фото - фотограф, фотопапір, фотожурналіст та ін., понад 20 прикметників - фотогенічний, фотонабірний тощо; це слово може утворювати похідні дієслова - фотографувати, фотографуватись і префіксальні до нього - до, за-, на-, пере-, с-. Отже, слід погодитися з думкою Б. Ажнюка [2, с. 141] щодо друкарського професіоналізму світлина, який має лише одне значення «фотозображення» і не здатний утворювати похідні, як це властиво терміну фотографія. Аргументи на зразок «світлина подобається, воно власномовне» свідчать лише про оцінку на основі побутово-повсякденної форми мислення, а не наукової. У відповідний спосіб не можуть замінити термін акушерка (похідні - акушер, -ний, -ський, -ство, -ствувати) слова повитуха, пупорізка, баба.

По-друге, лінгвоекспертиза плану вираження здійснює перевірку на відповідність нормам української мови. Це стосується передусім фонетичного рівня, коли усуваються немилозвучності, наприклад, у мінералогії - літіомангантрифілініт (Н. Овчаренко [2, с. 152]), а також морфологічного, словотвірного - устаткування - устатковання. (М. Хойнацький [2, с. 25], Л. Полюга [1, с. 81], Н. Цимбал [2, с. 164]), синтаксичного - «забезпечення виконання зобов'язань».

По-третє, план вираження містить визначення оптимальної довжини терміна (ознака, що має відповідати вимозі економності).

Експертиза в плані змісту полягає в лексико-семантичному аналізі терміноназви. Розглянемо це на прикладі явища синонімії.

На перших етапах українського термінотворення панувала думка про необхідність синонімії (В. Левицький, О. Курило). У наш час спостерігається чималий розкид оцінок. Одні вважають, що в термінографії потрібні синонімічні ланцюжки (В. Пілецький [1, с. 104], М. Вакуленко [1, с. 8], С. Ярема [1, с. 551], Н. Поліщук [3, с. 771]).

О. Кочерга, Н. Непийвода [2, с. 31] наголошують на потребі «подавати в термінологічних словниках якнайбільше синонімів», а вже сама мова, як самоорганізована система, сформує свою внутрішню структуру. Щодо цього варто зауважити, що лінгвокреативні спроможності мови як стохастичної системи не можна розцінювати як щось самодостатнє. Вони є і результатом діяльності творця тексту, і наслідком осмислення структурно-функціональних процесів і відповідної корекції їх з боку мовознавця.

Небажаність синонімії обстоюють А. Загнітко [1, с. 231], Л. Веклинець [і, с. 61], Ю. Зайцев [3, с. 51], О. Петрова[1,с. 78], О. Радченко [1, с. 82], Г. Краковецька [2, с. 147]. Дехто з дослідників зазначає, що синонімія припустима в науково-популярних, навчальних текстах, словниках-мінімумах (Г. Єрьомкіна, А. Родинко [2, с. 204]), де вона вживається як засіб витлумачення для неспеціалістів або учнівської аудиторії. Правильною є думка (Г. Дячук [2, с. 160]) про те, що синонімія служить подальшій уніфікації термінології.

Як функціональний атрибут наукового пізнання термінологія виникає внаслідок випробування і відбору певних мовних знаків, і це випробування і відбір – не стихійний, а цілеспрямовано-регулятивний процес. Телеологічні здатності, доцільність самої мови як системи знаків їй не властиві, потрібне ще й втручання цілеспрямованої прогностичної діяльності спеціалістів різних галузей знань.

Слід зауважити, що до синонімії не належить гіперо-гіпонімічний характер відношень між номінаціями. Як незаперечний постулат можна розцінювати твердження про те, що синонімія прийнятна на перехідному «сировинному» (Т. Дячук [2, с. 160]) етапі до усталення, уніфікації терміносистеми (Т. Михайлова [1,с.76], Н. Поліщук [3,с.7], І. Головко [3, с. 19]). Виходить, що явище синонімії як чинник термінотворчого процесу містить у собі суперечливість, яка є рушійною силою розвитку будь-якого об'єкта. Звідси і пояснення тієї думки, що «шкідливість синонімії є загальновизнаною, але на практиці позбутися її неможливо» (Б. Михайлишин [2, с. 55]). Проте шкідливість синонімії виявляється на кінцевому етапі термінотворення під час уніфікації і, особливо, стандартизації, вона необхідна на етапі пошуку випробування і відбору термінів.

Наявність проміжних ступенів - необхідна передумова перетворення термінології як стихійної сукупності терміноназв у терміносистему - набір уніфікованих, науково обґрунтованих термінів. Становлення терміна на власномовній базі - результат трансформації механізмів мислення, які діють на повсякденно-побутовому рівні, у механізми наукового мислення, що здійснюється за допомогою включення нових сем у семантичну структуру слова (Н. Артикуца [1, с. 4], Г. Мацюк [1, с. 34]). Тому лінгвістична експертиза має володіти інструментом дослідження цього процесу.

До лексико-семантичної експертизи належить також і явище полісемії, пов'язаної з іррадіацією сем власномовного слова в процесі його термінологізації.

У лінгвоекспертизу плану змісту входить також розгляд омонімії в усіх її спектрах і паронімії.

Стилістична експертиза містить установлення емоційного компонента в терміноутворення, наприклад, у правничих текстах - «угода, складена про людське око» (Е. Дмитренко).

До лінгвального аспекту як плану вираження, так і плану змісту належить також оцінка коректності пропонованих українських відповідників до іншомовних назв, як близькоспоріднених - польських, російських, так і далеко- та неспоріднених мов, аналіз форм адаптації до фонетичного і граматичного ладу української мови, запозичень з інших мов (транскрипція, транслітерація).

Важливою є оцінка перекладних термінів, що можуть мати на україномовному ґрунті небажані емоційно-експресивні асоціації.

Наприклад, марка мінеральної води англ. Віие \Wаtег у траскрипції звучить як блювота, марка чаю Рukalа відповідно пукала.

В експертизі потрібен і історико-діахронічний аналіз, бо доводиться натрапляти на твердження на зразок того, що формант активного дієприкметника -щий утворився в результаті злиття словосполуки «що є», - факт, який свідчить про брак лінгвістичної освіченості автора цього «відкриття».

Важливим складником методологічних засад було б створення метатермінологічного словника-довідника, у якому мають бути філософські, загальнонаукові, а також ті терміни, що стосуються самого термінознавства у всій ієрархічній системі. Словник буде орієнтиром, методологічною базою для вдосконалення механізму досліджень як на теоретичному, так і на практичному і прагматичному рівнях. Створення такого словника слід доручити Інституту української мови НАН України, який під час формування авторського колективу має залучити провідних термінознавців різних установ і регіонів України.

Нарешті, потрібно активніше опрацьовувати термінологію гуманітарної, суспільно-економічної, правничої сфери, у якій зміна екстралінгвістичних реалій диктує необхідність як перегляду старих, так і створення нових словників. Досі ж увага зосереджувалася на науково-технічній сфері. Так, на міжнародних конференціях у Львові розглядалась виключно ця тематика, а на всеукраїнській (1997 р.) 60 відсотків виступів стосувались також науково-технічної термінології.

Важливим складником формування терміносистеми є експертна оцінка процесу стандартизації.

Як зазначає проф. Т. Кияк, «перші вітчизняні стандарти хибують недовершеністю, плагіатом, мовними покручами, нечіткістю дефініцій, неправильним оформленням, поганим знанням іноземних мов» [2, с. 23]. Це особливо тривожно, бо якщо термінологічні словники виконують переважно інформативно-рекомендаційну функцію, то терміни, затверджені Держстандартом, мають функцію директивну, дотримання їх має бути обов'язковим для вжитку як регулятивного чинника встановлення параметрів діяльності у певній сфері.

Звідси - стратегічною метою термінотворчої діяльності є формування українських національних стандартів (О. Петрова [2, с. 135]). Попередньою умовою стандартизації є створення банку галузевих термінів у вигляді тлумачних словників, як одномовних, так і багатомовних (Т. Кияк [2, с. 23]). На етапі стандартизації особливо необхідна участь усіх учасників багатоаспектної експертизи, без якої стандарт не може бути виданий. На жаль, це на практиці не завжди дотримується (М. Хойнацький [2, с. 24]). Як висновок, на сучасному етапі не слід поспішати зі стандартами на терміни (Т. Кияк [2, с. 23], І. Борисюк [2, с. 168]), оскільки стандарт є відображенням статики як кінцевого пункту динаміки.

Четверта група питань стосується удосконалення управління термінотворенням.

Оскільки терміносистема є складовою частиною мови, то її стан залежить від мовної політики державних інституцій - уряду та законодавчих органів, зусилля яких спрямоване на розвиток функціонування державної мови в усіх ланках життєдіяльності суспільства.

У 2003 р. Верховна Рада України після парламентських слухань про функціонування української мови в Україні рекомендувала Президентові України створити Центральний орган виконавчої влади з питань мовної політики та консультативно-дорадчу раду з провідних фахівців - представників галузевих інститутів НАН України. Кабінету Міністрів рекомендовано створити Управління з питань мовної політики. Можна сподіватися на більшу увагу відповідних установ і до термінотворчої діяльності.

Особливого значення набула потреба створення україномовної терміносистеми і, зокрема, науково-технічної, що впродовж тривалого часу перебувала в потужному силовому полі російськомовного впливу.

На сьогодні зроблено вже чимало. Вітчизняні термінотворці, очолювані одним із центральних органів виконавчої влади - Держстандартом України, виконали значний обсяг робіт. Закладено теоретичні основи українського технічного термінотворення, введено в дію понад 600 різногалузевих державних стандартів на терміни та визначення, якими послуговуються як підприємства-виробники, так і споживачі. Починаючи нерідко з нуля, термінотворці набули досвіду і нині спроможні вдосконалювати свою діяльність.

У нових умовах є можливість внести належні корективи у формування україномовної терміносистеми.

Доконче необхідно створити при Інституті української мови НАН України державний координаційний центр, куди мають увійти представники органів виконавчої влади з мовної політики, комітету наукової термінології Інституту мовознавства ім. О. Потебні, Міністерства освіти і науки України, Комісії з проблем науково-технічної термінології Держстандарту.

Такий центр має, по-перше, виконувати функції координації термінотвірної діяльності як науково-дослідної, так і термінографічної, консолідувати зусилля термінологів, узагальнювати досвід, видавати інформаційні бюлетені, а згодом і спеціальний журнал. По-друге, проводити конференції, для належної організації яких слід готувати опитувальні листи, рекомендації щодо структури і змісту доповідей і повідомлень. Під час конференцій варто організовувати «круглі столи» з проблемних питань, а за матеріалами конференцій створювати та публікувати аналітичну оцінку результатів наукових досліджень. По-третє, центр має організовувати рецензування підготовлених до друку словників і видавати ліцензії на їх підготовку, здійснювати перспективне й оперативне планування термінографії. Центр повинен координувати роботу з підвищення кваліфікації термінологів, створення науково-методичної літератури, підготовки кадрів термінологів у системі вищої освіти, де необхідно ввести розділ термінознавства у курсі української мови. По-четверте, такий центр міг би стати певним органом контролю за дотриманням експертизних та арбітражних рекомендацій всіма установами та видавництвами, що мають справу з термінами, незалежно від їхнього підпорядкування.

Звичайно, здійснення цих великомасштабних завдань - справа тривала, вона вимагатиме і відповідного матеріального забезпечення. На це повинен зважити уряд, якщо він справді дбає про те, щоб наука незалежної України посідала чільне місце у світовому інтелектуальному просторі. Тільки народ, здатний продукувати нові ідеї, може розраховувати на істинну, а не формальну незалежність.

Розділ III

Термінотворення

У цьому розділі подано структурно-функціональну характеристику створення термінознаків. Узагальнену модель параметрів, показників, за якими здійснюється термінотворення, наведено на рис. 13.

Першим виміром є характер знака, що є носієм термінозначення, належність цього знака до певної знакової системи.

Такими знаками можуть бути вербальні (словесні) та невербальні (несловесні). При цьому основним носієм термінозначення є словесні знаки. Невербальні відіграють допоміжне значення, витлумачуються вони теж словесними способами.

Наступним показником є характеристика словесних термінів. Тут розглянемо терміни за сферою вживання. За цією ознакою терміни поділяються на три групи.

До першої належать такі терміни, що визначають методологічні засади - систему принципів і способів організації теоретичної та практичної діяльності. Цю групу становлять філософські терміни. Сюди відносяться - філософія, діалектика, матеріалізм, час, простір, універсум, рух, метод 1 і подібні. Ці терміни вживаються у всіх науках.

Другу групу становлять загальнонаукові терміни, які позначають науковий інструментарій дослідження. Такими термінами є система, функція, диференціація, інтеграція, метод 2, аналіз, синтез, евристика і подібні. Терміни цієї групи також вживаються в різних галузях знання.

У третю групу включаються терміни окремих галузей знання. Сюди входять: терміни природничих наук - фізика, хімія, математика; загальнотехнічні терміни - машина, апарат, агрегат; терміни гуманітарних наук - суспільство, економіка, мовознавство, релігієзнавство і подібні.

Другим виміром є походження термінів.

За походженням терміни поділяються на такі групи.

Першу групу, основну, становлять терміни, що виникли на власномовному ґрунті: іменник, прискорення, перебудова, збіжжя, тиск, наклад, давній, усуспільнювати і подібні.

Власномовними є також терміни, що походять із діалектних джерел: начоси - рештки, відходи при ручному чесанні пряжі; скалка - прядка на верхньому веретені; оглядини - обряд знайомства нареченого і його родичів із сім'єю нареченої і подібні.

Особливим терміноджерелом є створення нових термінів, так зване «кування слів», креація (лат. створене), із дотриманням фонетичних і морфологічних норм власної мови. Прикладом слугують слова, що заміняють запозичені терміни: гопчик замість імпульс, прямовис замість перпендикуляр і подібні.

Подібні креативи є і в інших мовах, наприклад, рос. хлыщ, мурзилка; англ. ліліпут (Свіфт); голланд. газ (хімік Ван-Гельмонт); фр. дадаїзм (від dada - конячка).

Потужним джерелом терміноназв української мови (майже до 40 %) є запозичення:

із грец. - бактерія, мікроб, галактика;

із лат. - ангіна, вена, мотор;

з нім. - солдат, майстер, шахта;

із фр. - парламент, демонстрація, десант;

з англ. - шхуна, хокей, комп'ютер;

з голланд. - матрос, гавань, компас;

з італ. - арія, кантата, газета.

Широко використовується творення термінів за допомогою елементів класичних мов: геофон, макросистема, термограф, барокамера, віброметр.

Значна частка запозичень пояснюється тим, що вони позбавлені внутрішньої форми, мотивації, яка притаманна власномовним термінам. Запозичення мають ще одну важливу властивість - вони однозначні, що є вимогою до терміна.

Окремим різновидом словесного термінотворення є терміни-епоніми.

Під епонімом (грец. назва) розуміють таку номінацію, слово або словосполучення, основою якого є власна назва.

Терміни-епоніми творяться від власних назв людей, наприклад, галіфе; браунінг; ангстрем; від топонімів: мадера, мадаполам.

Епоніми представлені також і терміносполуками: гвинт Архімеда, біном Ньютона, ефект Кеплера, Корсиковський синдром.

Третім виміром є будова словесного терміна.

Словесномовні терміни можуть бути однослівними - будівництво і терміносполуками - ядерна енергія.

Четвертим виміром є характер об'єкта, який позначається терміноназвою.

Такими об'єктами можуть слугувати:

- назва речі, предмета чи явища;

- назва незмінної ознаки предмета;

- назва змінної ознаки предмета;

- назва ознаки ознаки;

- назва відношення між предметами.

П'ятий вимір - це способи словотвору однослівних термінів.

Для формування терміноназв можуть вживатись усі повнозначні частини мови - іменники, прикметники, дієслова, прислівники - відповідно до притаманних їм лексичних і граматичних властивостей.

При цьому термінологічність поєднується в іменниках із семантикою предметності, у прикметниках - із семантикою непроцесуальної ознаки, у дієсловах - із процесуальною ознакою, у прислівниках - із семантикою ознаки іншої ознаки, як непроцесуальної, так і процесуальної.

Шостим виміром виступає словотвір термінів-іменників.

Іменники є основною частиною мови вираження термінологічного значення.

Оскільки терміни як словесні знаки є частиною лексики, то їм властиві лінгвістичні категорії, які мають загальновживані слова.