2. Кредит як форма руху ринку капіталів
Класичними формами руху позичкового капіталу є позика і кредит. Позика (від англ. loan) – це передання однією стороною (позикодавцем, кредитором) права власності інший стороні (позикоодержувачу, дебітору) на гроші або матеріальні цінності на певний строк з нарахуванням відсотків чи без останніх. Позичковий капітал є капіталом-власністю в протилежність капіталу-функції. Капітал-власність – це капітал, який належить підприємцю. Капіталом-функцією називається позичений капітал, що функціонує в будь-якій підприємницькій сфері (промисловості, торгівлі тощо). Капітал-власність сам власник позичкового капіталу не використовує, не вкладає в підприємництво. Позикодавець є тільки власником грошового капіталу, який надається в позику. Після того, як капітал переходить із рук позикодавця в руки підприємця, який його починає використовувати, власність на капітал і право на користування ним розділяються. Наданий в позику капітал переходить у тимчасове користування до позичальника (функціонуючого підприємця), але власність на цей капітал залишається у позикодавця – власника позичкового капіталу, якому цей капітал має бути повернений після закінчення терміну позики.
Оскільки на поверхні явищ функціонуючі підприємці виступають як “покупці” своєрідного товару-капіталу, то й відсоток уявляється, водночас, і “ціною” капіталу, який вони сплачують за капітал-власність і доходом на фактор капіталу. В дійсності не тільки сам товар-капітал, але і “ціна”, за яку він віддається у позику, цілком своєрідні.
Своєрідність грошей як товару в тому, що вони повертаються. Вони не передаються позичальнику назавжди, без повернення, як при продажу інших звичайних товарів, власність на них зберігається за позикодавцем-власником капіталу. При видачі кредиту позичальнику передається в користування лише споживна вартість товару-капіталу, його здатність приносити прибуток.
Оскільки товаром є тільки той корисний ефект, який може виникнути в результаті залучення тимчасово вільних грошових коштів в руках функціонуючої фірми, то і відсоток, з одного боку, є його ціною, а з іншого – доходом на капітал-власність.
Наявність двоїстості позичкового капіталу (капіталу-власності і капіталу-функції) детермінує роздвоєння прибутку, одержаного у процесі господарської діяльності. Отриманий у позику капітал в процесі використання приносить функціонуючому підприємцю прибуток, певну частину якого за угодою він має віддати позикодавцю (власнику капіталу) в якості плати за користування його капіталом. Ця частина прибутку, яку привласнює позикодавець приймає форму відсотка, який є доходом на капітал-власність.
Відсоток процент, від лат. procentum – сота частка числа – це плата (ціна), яку позичальник має віддавати позикодавцю за користування кредитом; позначається знаком %.
Другу частину прибутку суб’єкт господарювання залишає у себе в якості підприємницького доходу. Саме ця частина прибутку є формою доходу на капітал-функцію.
Підприємницький дохід – це та частина доходу на позичений капітал, що залишається у позичальника – суб’єкта господарювання – після повернення основного боргу і сплати процентів кредитору.
Отже, прибуток, який здобувається від використання позичкового капіталу ділиться на дві частини: позичковий відсоток і підприємницький дохід. Якщо фірма не використовує кредиту, то це зовсім не ліквідує двоїстості, а тому фірма привласнює і підприємницький дохід і позичковий відсоток.
Розмір відсотка на використаний грошовий позичковий капітал виступає у вигляді відсоткової ставки, або норми відсотка. Ставка (норма) відсотка – це облікова ставка, за якою у визначені строки виплачується сума процента. Її розмір встановлюють, як правило, у річному обчисленні відповідно до одиниці використаного капіталу (кредиту, суми боргу). Норму відсотка (r) як процентне відношення суми, отриманої в якості позичкового відсотка (ПВ) до позиченого банком капіталу (ПК) можна представити у вигляді:
.
(1)
Ставка відсотка може бути фіксованою і плаваючою. Фіксована ставка відсотка – процентна ставка, що не змінюється протягом усього періоду користування кредитом. Плаваюча ставка відсотка – процентна ставка по середньо- та довготермінових кредитах, розмір якої періодично переглядається в залежності від ринкової кон’юнктури. Терміни перегляду ставки узгоджуються між кредитором і позичальником у кредитній угоді.
На ринку позичкових капіталів розрізняють номінальну та реальну ставки відсотка. Під номінальною ставкою розуміють ринкову ціну кредиту, тобто певну суму грошей, яку отримує кредитор або виплачує позичальник за користування позикою. Вона відображається в поточних цінах і не враховує вплив інфляції за даний період. Якщо при цьому необхідно враховувати вплив інфляції, то за номінальною ставкою визначається реальна ставка доходності інвестицій. Реальна ставка відсотка – це ринкова відсоткова ставка у постійних цінах, яка показує доходність інвестицій з врахуванням інфляції. Інакше кажучи, реальна ставка відсотка – це скоригована на інфляцію ставка відсотка. Величина реальної (rp) ставки відсотка (реальної доходності) визначається за формулою:
,
(2)
де r – номінальна ставка відсотка;
р – рівень інфляції, %.
Орієнтуючись на реальну ставку відсотка, інвестор може зробити вибір щодо використання своїх вільних грошей між придбанням споживчих благ і вкладанням їх в інвестиційний проект. Реальна ставка відсотка не є статичною у часі. Вона змінюється у відповідності із загальною економічною невизначеністю і в зв’язку зі змінами в альтернативах споживчих витрат інвесторів.
Термін “кредит” (від лат. credere) означає довіру, надання грошей або товарів в борг зі сплатою відсотка.
Кредит виконує певні функції. Основними є: розподільча, регулююча, контрольна.
Розподільча функція кредиту виявляється в тому, що через його використання відбувається розподіл і перерозподіл грошових коштів і інших товарних ресурсів. На основі цієї функції тимчасово вільні грошові засоби одних господарюючих суб’єктів передаються у тимчасове користування іншим господарюючим суб’єктам і тим самим забезпечується задоволення їхніх поточних потреб. Внаслідок кредитного перерозподілу прискорюється залучення нових грошових коштів у сферу господарювання. Завдяки цій функції забезпечується прискорення формування та оновлення виробничого потенціалу, обігу грошей, підвищення ефективності господарської діяльності.
Регулююча функція кредиту полягає в тому, що використовуючи кредит, господарюючі суб’єкти можуть проводити певну фінансову політику, стримувати або прискорювати розвиток економічних процесів. На основі кредиту, його розширення або звуження, можна регулювати кількість грошей в обігу.
Контрольна функція полягає в тому, що в процесі проведення кредитних операцій здійснюється банківський контроль за діяльністю позичальника. В свою чергу, одержувач кредиту також має контролювати свою діяльність, аби своєчасно і повністю повернути позику.
Функціонування механізму кредитування будується на певних принципах. До основних відносяться: поверненість і строковість надання грошових коштів, їх цільове призначення, забезпеченість і платність, тобто відшкодованість.
Поверненість означає, що позичені грошові кошти на оплату будь-яких послуг мають бути обов’язково повернені або погашені позичальником у повному обсязі.
Строковість означає необхідність повернення кредиту у точно визначений строк. При укладанні угоди про кредит поруч із зобов’язанням щодо повернення вказується і термін, коли це повернення має відбутися. Строк користування кредитом залежить від часу наявності дійсної потреби в кредиті.
Принцип цільового призначення реалізується в наданні і застосуванні кредиту на суворо визначені цілі. Практичного втілення цей принцип набуває у відповідному розділі кредитного договору, в якому встановлюється мета кредиту, що надається (наприклад, придбання нової техніки). Порушення зобов’язання цільового використання кредиту може стати підставою для дострокового відкликання кредиту.
Принцип забезпеченості означає, що і кредитор (позикодавець), і позичальник (отримувач) повинні бути впевнені в тому, що позичені грошові кошти мають бути повернені. Забезпеченість кредиту на практиці застосовується у формах позики під заставу або під фінансові гарантії.
Принцип платності пов’язується з відшкодованістю певними процентами за отримані позичені засоби. Він вказує на необхідності не лише прямого повернення отриманих в позику ресурсів на оплату господарських послуг, а й оплати права на їх використання. Розміри процента встановлюються у вигляді річних норм або ставок, які можуть бути твердими або плаваючими і залежать від строку кредитування.
У господарській практиці розрізняють дві форми надання кредиту: товарну і грошову.
Кредит в товарній формі – це кредит в речовій формі, у вигляді різних матеріальних і духовних благ. Кредитні відносини можуть виникати, по-перше, між функціонуючими підприємцями-продавцями і покупцями товарів і послуг, коли останні одержують вказані цінності з відстрочкою платежу. У товарній формі кредит надається тоді, коли товаровиробник (продавець) прагне реалізувати вироблений товар, але у покупця немає грошей в даний момент для його оплати. За спільною домовленістю товар може бути переданий постачальником покупцеві в кредит. По-друге, такі відносини виникають і тоді, коли товари і послуги продаються населенню в кредит.
Кредит в грошовій формі – це кредит у вигляді наявних грошей. Цей кредит надають в основному банки. Оскільки рух переважної частини позичкового фонду в країні здійснюється у грошовій формі, то переважна більшість кредиту надається і погашається грошима.
Окрім форм кредиту, виділяють види кредитів, які класифікують за різними ознаками: за кредиторами, за метою використання, за терміном надання, за забезпеченням, за порядком надання і т.д.
За кредиторами в першу чергу виділяють банківський і комерційний кредити.
Банківський кредит – це кредит, що надається банками та іншими кредитно-фінансовими установами суб’єктам господарювання усіх форм власності в грошовій формі. При наданні банківського кредиту береться застава – будь-яке ліквідне забезпечення.
Комерційний кредит – це короткотерміновий кредит, що надають один одному господарюючі суб’єкти у товарній формі у вигляді відстрочки платежу за продані товари та послуги. Звичайно знаряддям такого кредиту є вексель, який позичальник підписує і віддає кредитору і оплачує через комерційний банк в установлений час. Відсоток за комерційним кредитом, що входить до складу ціни товару і суми векселя, звичайно нижчий, ніж за банківським кредитом. Призначення комерційного кредиту – прискорити процес реалізації товарів і одержання прибутку.
У фінансовому бізнесі велике значення має термін надання кредиту. За терміном надання кредити розрізняють короткострокові, середньострокові і довгострокові. У світовій практиці короткостроковими вважаються кредити терміном до 1 року, середньостроковими від 1 до 5 років і довгостроковими від 5 років – до 10-15, а то й до 30 років. В Україні короткостроковими вважаються кредити до 1 року, середньостроковими – до 3 років і довгостроковими – від 3 років і більше.
Короткострокові кредити надаються банками у випадку тимчасових фінансових труднощів, що виникають у зв’язку з витратами виробництва та обігу, незабезпечених надходженнями коштів у відповідному періоді. Середньострокові кредити надаються на оплату обладнання, на фінансування капітальних вкладень тощо. Довгострокові кредити надаються для формування основного капіталу, на реконструкцію, модернізацію, на нове будівництво тощо.
Сутність і функції кредиту реалізуються через кредитно-банківську систему.
-
Кредитно-банківська система – це сукупність кредитних відносин, форм і методів кредитування, система різноманітних взаємопов’язаних кредитно-фінансових установ, діючих в межах єдиного грошово-кредитного механізму.
В сучасному ринковому середовищі без участі і активної ролі банків та інших кредитно-фінансових установ не може здійснюватися грошовий обіг. Всередині кредитно-банківської системи виділяють дві підсистеми: банківську і небанківську (парабанківську), які характеризуються відповідними банківськими і небанківськими установами (див. рис. 8.2).
Банківська система – це сукупність різних видів взаємопов’язаних банків, що функціонують в даний історичний період і виконують властиві їм функції.
Рис.8.2. Загальний вигляд структури
кредитно-банківської системи
Банк (від італ. banco – лавка, контора міняйли) – особливий вид підприємницької діяльності, фінансово-кредитна установа, що пов’язана з рухом позичкових капіталів, їх мобілізацією і розподілом.
Для більшості країн з ринковою економікою характерна дворівнева банківська система (див. рис.8.3). Перший рівень цієї системи створює центральний банк, який обслуговує лише дві категорії клієнтів: банківські інститути та урядові структури. Другий рівень утворюють самостійні, але підконтрольні центральному банку неемісійні банки, клієнтами яких є підприємства, організації, населення.
1-й рівень
2-й рівень
Рис.8.3. Дворівнева структура банківської системи
Сучасна банківська система України створилася і розвивається з врахуванням світового банківського досвіду, має два рівні: на верхньому – Центральний (національний) банк України (НБУ), на нижньому – різноманітні комерційні банки, а також філії і представництва іноземних банків. Це дозволяє національній банківській системі поступово інтегруватися у світову банківську систему.
Центральний банк – це, як правило, головний державний банк, наділений особливими правами регулювання, контролювання і цілеспрямованого впливу на всю кредитно-банківську систему, економіку країни.
Свою діяльність центральний банк будує, виходячи із загальнонаціональних інтересів. Він не керується прагненням отримання прибутку, хоча його діяльність також приносить дохід – переважно, завдяки наявності у нього цінних паперів казначейства. Його головне призначення – сприяти сталому економічному розвитку країни.
Центральний банк як “банк банків” виконує багато функцій, які взаємопов’язані між собою. Основними є:
державна емісія грошей та організація їх обігу; зберігання золотовалютних резервів держави;
кредитування та ведення рахунків комерційних банків і уряду; зберігання резервного фонду інших кредитних установ;
– здійснення контролю за діяльністю кредитних установ.
Центральний банк у ринковій економіці – це, як правило, юридично самостійний і незалежний інститут.
Особливе місце у ринковій системі посідають комерційні банки (КБ) – окремі юридичні особи, які відповідають за своїми зобов’язаннями усім своїм майном. За характером своєї діяльності вони є комерційними структурами зі специфічним видом підприємницької діяльності. Комерційні банки щільно пов’язані з усіма суб’єктами ринку, суттєво впливають на економічні процеси в суспільстві.
Комерційні банки – це багатопрофільні кредитні установи, що здійснюють операції (залучають вклади суб’єктів ринкових відносин, видають позики, виконують фінансове обслуговування клієнтів тощо) у різних секторах ринку позичкових капіталів, обслуговуючи юридичних і фізичних осіб.
Зміст комерційних банків характеризується багатьма функціями, які поділяються на базові і додаткові. Основними базовими функціями є:
мобілізація тимчасово вільних грошових засобів юридичних та фізичних осіб і перетворення їх у капітал;
кредитування підприємств, держави і населення;
розрахунково-касове обслуговування клієнтів;
випуск кредитних знарядь обігу.
Усі функції тісно пов’язані між собою та забезпечують комерційному банкові статус органа, що емітує платіжні засоби для обслуговування всього кругообігу капіталу в процесі виробництва й обороту товарів.
Комерційні банки є основною ланкою кредитно-банківської системи, її головними “нервовими” центрами. Їх завдання – концентрувати ділову частину кредитних ресурсів, перетворювати заощадження людей у капітал. Вони мають здійснювати повне (розрахункове, касове, кредитне) обслуговування клієнтів, розрахунок і виплату податків, консультувати населення з питань інвестування, надавати сейфи для зберігання цінних паперів і коштовностей, проводити трастові операції і багато інших операцій.
Комерційні банки класифікуються за різними критеріями.
За формою власності комерційні банки бувають державними, приватними і змішаними. Державні – це банки, що знаходяться у власності держави і керуються державними органами. Приватні банки – це акціонерні товариства (відкритого та закритого типу), або товариства з обмеженою відповідальністю, де є невелика кількість сталих членів, передача акцій та паїв обмежена, акціонерний капітал створюється шляхом розміщення акцій серед засновників. Змішані – це: 1) банки з участю іноземного капіталу; 2) напівдержавні банки з участю державного і приватного капіталів.
Суто державних комерційних банків у світовому кредитно-фінансовому просторі дуже мало, в основному вони приватні. За організаційно-правовою формою діяльності – це банки акціонерні або пайові. Акціонерні банки – це банки, що організовані у формі акціонерних товариств. Пайові банки – це товариства з обмеженою відповідальністю, засновані на сумах грошових внесків чи частки в загальному капіталі банку, яка припадає на юридичну або фізичну особу.
Залежно від кола здійснюваних операцій комерційні банки поділяються на універсальні і спеціалізовані.
Універсальні банки – це кредитні установи, що здійснюють основні види банківських операцій: кредитні, депозитні, фондові, розрахункові, довірчі та ін. (за винятком емісії банкнот). В силу диверсифікації ризику вони є найбільш стійкими, що дозволяє їм витісняти спеціалізовані банки.
Спеціалізовані банки – це кредитні установи, що спеціалізуються в певній царині кредитування і на виконанні вузького набору спеціалізованих функцій. Серед спеціалізованих банків виділяються: інвестиційні, інноваційні, облікові, ощадні, іпотечні.
За територією діяльності банки поділяються на: регіональні, міжрегіональні, загальнонаціональні, міжнародні.
За приналежністю до країн розрізняють банки: національні, іноземні, спільні.
За розміром статутного капіталу банки бувають малі, середні, великі.
Банківська діяльність пов’язується з здійсненням витрат та отриманням доходів. Видатки банків складаються з:
виплати відсотків від пасивних операцій (за поточними і депозитними рахунками);
плати за кредитні ресурси, отримані від інших банків;
оплати послуг (обчислювальних центрів, поштових, телеграфних та інших);
амортизаційних відрахувань з основних фондів;
платежів із страхування майна і діяльності банків;
виплат на утримання апарату;
інших витрат (збитки від списання безнадійної заборгованості клієнтів, дебіторської заборгованості, виплачені банком штрафи за порушення правил здійснення операцій тощо).
Доходи банків складаються за рахунок таких джерел:
перевищення отриманих банком відсотків за надані кредити над відсотками, що виплачуються від депозитів;
плати за розрахункове і касове обслуговування клієнтів;
доходів (відсотки та дивіденди) від інвестицій в цінні папери;
комісійних винагород, доходів від переказних, факторингових (посередницькі торговельно-комісійні операції), лізингових (операції, пов’язані з орендою, майновим наймом), трастових (операції, пов’язані з довірчим управлінням майном, цінними паперами, фірмами тощо) та інших посередницьких операцій;
доходів від біржових угод;
доходів від валютних та інших операцій з іноземними клієнтами;
– інших доходів (проведення консультацій, розробка нормативних активів тощо).
Прибуток банку – це різниця між сукупними доходами та витратами банку; перевищення сукупних доходів над сукупними витратами. Він формується в результаті здійснення кредитних, розрахункових, грошових операцій та інших видів діяльності банку.
Небанківська (парабанківська) система – це сукупність небанківських кредитно-фінансових установ, які мають право обслуговувати певні типи клієнтів, або здійснювати окремі (один-два види) банківські операції, зазвичай, спеціального характеру.
Парабанківська система складається з двох підсистем:
спеціалізовані кредитні організації;
поштово-ощадні установи, які через поштові відділення залучають вклади населення, здійснюють прийом і видачу грошових коштів.
Серед спеціалізованих кредитних установ вирізняють організації, що спеціалізуються на одному виді кредиту (ломбарди, лізингові компанії, факторингові компанії, пункти прокату тощо) і організації, що виконують роль фінансових посередників (страхові компанії, інвестиційні фонди і компанії, пенсійні фонди, довірчі товариства, кредитні спілки тощо).
Небанківські кредитні організації, з одного боку, мають подібні з банком риси, а з іншого, мають деякі особливості, що й слугує підставою для віднесення їх до особливої групи.
Проблема формування ефективної кредитно-банківської системи є однією із ключових в українській економіці. Без розвитку і постійного удосконалення відносин всередині банківської системи неможливо досягнути будь-якого економічного зростання.
3. Ринок капіталу у формі ринку цінних паперів
Систему кредиту на фінансовому ринку доповнює ринок цінних паперів. На відміну від кредитних установ, які можуть надавати гроші у кредит на один або кілька років, ринок цінних паперів забезпечує їх одержання на кілька десятків років або навіть безстроково. З усіх винайдених способів залучення фінансових ресурсів ринок цінних паперів є найефективнішим.
-
Ринок цінних паперів – це сфера обігу цінних паперів (фінансових активів), частина ринку позичкових капіталів, де об'єктом купівлі-продажу виступають цінні папери (документи), які виражають майнові права і надають право на одержання певного доходу.
Зазвичай ринок цінних паперів складається з фондового ринку та ринку короткострокових фінансових активів (цінних паперів), в якому здійснюється обіг короткотермінових цінних паперів (див. рис.8.4).
Фондовий ринок – частина ринку цінних паперів, де здійснюється купівля-продаж переважно довготермінових цінних паперів, передусім акцій, облігацій та їх похідних.
В структурі ринку цінних паперів фондовий ринок є найважливішим сегментом функціонування та розвитку ринкової економіки. Його головне призначення – залучення інвестицій, що зумовлюють тривале економічне зростання. На цьому ринку здійснюється емісія, купівля та продаж цінних паперів, формується ринкова ціна на них, урівноважуються попит і пропозиція.
В системі суспільного відтворення фондовий ринок виступає своєрідним барометром ступеня розвитку ринкових відносин в країні. Вивчаючи масштаби фондового ринку, зміни, які відбуваються на ньому, можна дізнатися про те, в якому стані знаходиться економіка даної країни. Наприклад, показники співвідношення зміни ринкової вартості акцій, які продаються на фондовому ринку, до зміни валового внутрішнього продукту (ВВП), або співвідношення сукупного прибутку індивідуальних інвесторів до ВВП, щорічний коефіцієнт зростання цін на акції і т.п., є важливими показниками стану і розвитку ринкової економіки. Окрім того, коефіцієнт зростання цін на акції є найбільш безпосереднім показником для визначення розвитку не тільки економіки країни в цілому, але і конкретного підприємства (акціонерного товариства).
Фондовий ринок в ринковій економіці виконує багато функцій. Основними є: регулююча, мобілізаційна, інформаційна.
Регулююча функція проявляється в тому, що за допомогою фондових цінних паперів відбувається регулювання загального стану економіки, економічних процесів в суспільстві. Відбиваючи дію законів попиту і пропозиції, а також динаміки норми прибутку в різних галузях виробництва, ринок цінних паперів забезпечує залучення капіталів до одних галузей і відтік капіталів з інших. Розподіл капіталів відбувається у відповідності з ринковими принципами. Цінні папери корпорацій надійних, перспективних, прибуткових галузей, як правило, користуються попитом, чого не можна сказати про цінні папери відкритих акціонерних товариств стагнуючих, занепадаючих галузей.
Мобілізаційна функція полягає в акумуляції грошових засобів інвесторів з метою реорганізації і розширення виробництва. В розвинених країнах із стабільною економікою значна частина вільного капіталу вкладається безпосередньо в придбання фондових цінних паперів.
Інформаційна функція полягає в наданні особам, що купують фондові цінні папери (інвесторам) та особам, що випускають цінні папери (емітентам) інформацію про стан економіки, економічну кон’юнктуру в країні, об’єктивні орієнтири для вкладання грошей в конкретні компанії та галузі. Неухильне зниження цін на цінні папери або ж масове падіння їх курсу є ознакою погіршення економічної кон’юнктури. І навпаки, стабільні ціни (курс) або їх підвищення, як правило, свідчать про задовільний економічний стан в країні, галузі, корпорації.
З появою цінних паперів на ринку інвестиційних ресурсів відбувся фактично поділ фінансового капіталу на реальний і фіктивний капітал. Реальний капітал – це капітал у формі довготермінових грошових ресурсів, вкладених на приріст матеріальних і нематеріальних активів.
Фіктивний капітал (від лат. fiction – вигадка) – це капітал, вкладений в цінні папери. На відміну від реального, цей капітал не є матеріально-речовою або духовною цінністю, а на відміну від позичкового, він не є грошовим капіталом у повному розумінні.
Фіктивний капітал не функціонує безпосередньо у процесі виробництва. На відміну від реального капіталу, який змінює свої функціональні форми (здійснює метаморфози, тобто перевтілення), послідовно перетворюючись із грошового у виробничий, з виробничого – у товарний, а з товарного – знову у грошовий капітал, – фіктивний капітал ніколи своєї форми не змінює.
На фінансовому ринку фіктивний капітал представлений звичайно цінними паперами, які виступають у вигляді грошових документів, що засвідчують право володіння або відносини позики, визначають взаємовідносини між особою, яка їх випустила та їх власником і передбачають, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів, або процентів, а також можливість передачі грошово-майнових та інших прав, що випливають з цих документів, іншим особам.
Фіктивний капітал виступає лише як титул власності. Виникнувши в результаті передачі частки грошового капіталу в позику, цінні папери отримують форму певного кредитного документу (титулу власності), у відповідності з яким її власник зберігає за собою право власності на відданий (наданий) в позику капітал і, окрім цього, набуває на нього право на певний регулярний дохід у вигляді відсотка або дивіденда.
Величина фіктивного капіталу може змінюватись не тільки під впливом функціонування реального капіталу, але й в залежності від інших чинників (економічних, політичних і т. д.). Вартість цінних паперів може коливатись в той чи інший бік стосовно реального капіталу фірми, – перевищуючи або зменшуючи його.