1.3. Роль музеїв у збереженні культурної спадщини українців в публікаціях і.Свенціцького та ф. Шміта

1.3.1. І.С.Свєнціцький

     Вклад, який зробив І.С.Свєнціцький в українську науку, освіту і культуру є надзвичайно вагомим і плідним, хоч і до нині належно неоціненим. Вчений-енциклопедист, широко відомий у наукових та мистецьких колах Європи. Він залишив велику і різносторонню спадщину як філолог, мистецтвознавець, історик.

У своїх численних роботах вчений глибоко і ґрунтовно досліджував актуальні питання філології, славістики, фольклористики, етнографії, музейної справи. Як видавець, редактор та публіцист, І.Свенціцький був видатним організатором культурного життя в Україні і, зокрема, в Галичині.

Але найбільш відомий для нас І.Свенціцький як видатний мистецтвознавець і знавець музейної справи.

З 1901 по 1905 роки  він працює у Львові в Нородному домі. В цей час митрополит Галицький Андрей Шептицький засновує Церковний музей і запрошує І.Свенціцького для упорядкування своїх збірок, як фундаменту майбутнього музею. Якраз з бібліотеки і колекції Андрея Шептицького засновується Церковний музей.

Для поповнення книгозбірні та музею І.Свенціцький подорожує по Україні, Росії, Білорусії. Багато було описано, зібрано, вивчено і закуплено для музею.

У 1908 році збірка суто церковного характеру переростає у наукову фундацію „Церковний музей у Львові”, а в 1911р. на основі нотаріального акту було змінено назву фундації на „Національний музей у Львові”.

З 1939 по 1952 рік І.Свенціцький був директором Національного музею у Львові.

Одна з найбільших заслуг І.Свенціцького – активні розшуки витворів українського мистецтва. Завдяки постійним пошукам Свенціцького та його колег у музеї сформувались унікальні збірки рукописів і стародруків давнього українського малярства, декоративної різьби, графіки й народного мистецтва, предметів давньоруського періоду.

Він був „двигуном” у видавничій діяльності музею. Регулярно з’являлися каталоги виставок, літописи національного музею, серії видань „Збірки Національного музею”. Вийшли солідні наукові праці І.Свенціцького „Галицько-руське церковне малярство ХУ - ХУІ ст.”, „Прикраси рукописів Галицької України ХУІ ст”, „Опис кириличних пергаментових рукописів Національного музею ХІІ- ХУ ст”, „Початки книгопечатання на Землях України”, „Іконопись Галицької України ХУ – ХУІ віків”, „Ікони Галицької України ХУ – ХУІ ст”.

І.Свенціцький був ініціатором створення таких музеїв у Галичині, як Музей ім. О.Йосафата Кобринськог в Коломиї, Музею греко-католицької Богословської академії у Львові, музеїв „Бойківщина” в Самборі, „Стривігор” у Перемишлі, „Лемківщина” в Сяноці, „Верховина” в Стрию, невеликих колекцій в Сокалі, Яворові, Тернополі [22, c. 90].

Саме поява українських музеїв у довоєнній Галичині є заслугою І.Свенціцького, оскільки він став чи не першим українським теоретиком музейництва.

І.Свенціцький завжди притримувався думки, що усі музейні збірки, незважаючи на зміни суспільно-політичної ситуації, мають залишатись і бути збереженими у тому культурно-національному середовищі, де вони були зібрані, де найбільш необхідні народу.

Щоб визначити для себе мету, засоби та способи музейницької діяльності, мусив І. Свєнціцький закласти спочатку її наукову основу: детально озна­йомитися з суттю й проблемами музеології у світі, що допомогло б краще зрозуміти специфіку та проблеми українського музейництва. Свої міркування з проблем музейництва він висловлював у публікаціях: “Дещо про церковну старину” (Нива. - 1908), “Бережім рідну старину” (Діло. -1913. - Ч. 67), “Про охорону рідної штуки” (Діло. -1918.-Ч. 211,212) та в оглядових статтях, що стосуються становлення й розвитку Національного музею у Львові.

Синтезовано виклав І. Свєнціцький свої погляди на проблеми музеології та на специфіку й перспективи розвитку українського музейництва в праці “Про музеї і музейництво. Нариси і замітки”, виданій 1920 року у Львові з нагоди п’ятнадцятиліття Національного музею. Автор присвятив її засновникові На­ціонального музею митрополитові Андреєві, додаючи до присвяти й такі слова: “…живим спомином величного діла нехай буде отся книжечка”. В ано­тації до видання вчений висловив надію, що “як перша спроба в області музеології, цієї мало обробленої на Вкраїні дисципліни, ся книжечка складена в 20-ліття музейної праці автора - сповнить своє завдання, коли дасть привід до створення українського музейництва” [25, c. 45].

З ініціативи І. Свєнціцького засновано серійне видання “Збірки Національного Музею у Львові”. Видру­кувані праці, до яких додавалося резюме європейськими мовами, високо оці­нювала мистецтвознавча й музейницька громадськість не тільки України: на окремі випуски “Збірок” не раз відгукувалася й закордонна преса.

До музейницької тематики звертався він і в таких працях, як “Музеї і книгозбірні сучасної України” (Львів, 1927), “Рrаса muzealnа” (Варшава, 1933) та в цілій низці надрукованих переважно в газеті “Діло” статей про біжучі справи Національного музею. Великий матеріал про діяльність Національного музею містить його стаття, оприлюднена в ювілейному збірнику до двадцятип’яти­річчя цього закладу, а також місячні, а згодом річні звіти, друковані спочатку в “Ділі” (від 1908 р.), а в 1934 - 1939 роках - у “Літописі Національного музею” [23, c. 173].

Отже, І.Свєнціцький був ініціатором та співініціатором починань, спрямованих на збереження пам'яток української минувшини. Властиво, одним з виявів його й було заснування Національного музею у Львові, що стало своєрідним каталізатором і для пізнішої появи в Галичині ще кількох помітних українських музеїв (Самбір, Перемишль, Сянік, Стрий, Яворів та ін.).

1.3.2. Ф.І. Шміт

Шміт Федір Іванович (1877-1941) - мистецтвознавець, педагог, теоретик естетичного виховання. Член Всеукраїнської Академії наук (1921). У 1910-1921 роках викладав у Харківському університеті. З 1924 року - директор Ленінградського інституту теорії мистецтв і одночасно професор Ленінградського державного університету. Їм були закладені основи вітчизняної музейної справи («Музейна справа», 1929).

З позицій сучасної науки ідеї Шміта представляють інтерес не тільки в контексті історії формування музеєзнавства, а й актуалізуються в дослідженнях нових поколінь учених. Стратегічно важливою для розвитку науки ідеєю була розпочата Ф.І. Шмітом спроба аналізу специфічних властивостей музею. Так, трактуючи музей як джерело знання, він вніс новий зміст у визначення освітньої місії музею. Він звернув увагу на завдання музею по відношенню до суспільства, характеризуючи їх як просвітницькі, навчальні та дослідницькі. Запропонувавши класифікацію музеїв, Шміт спирався на запити його відвідувачів, виділяючи при цьому наступні групи музейної аудиторії: вчені та фахівці, студенти і художники, широка публіка. Це лягло в основу розробленої ним типології музеїв. Науковий, навчальний та публічний типи музеїв орієнтовані на різний освітній та інтелектуальний рівень відвідувачів [26, c. 93].

Висловивши вперше розглянуті ідеї в 1919 році, рівно через десять років, узагальнюючи досвід розвитку музейної практики та наукової думки, Шміт знову звертається до проблеми типології музеїв. Залишаючись вірним своїй точці зору на призначення музеїв та їх класифікацію (музеї для широкої публіки, музеї для учнів і музеї для фахівців), він розвиває її далі стосовно публічним музеям, розрізняючи їх за ознакою зібраних матеріалів (природничі, виробничо-економічні, культурно-історичні, художні та художньо-промислові) або за принципом ієрархічної підпорядкованості (місцеві, обласні та центральні). Важливо підкреслити, що розроблена Шмітом типологія музеїв і сьогодні є загальновизнаною у вітчизняному музеєзнавства і, незважаючи на дискусійність проблеми класифікації, заслуговує на увагу і потребує подальшого осмислення. Наукова рефлексія даної проблеми простежується в працях А.М. Розгону, Д.А.Равикович, М.Б. Гнедовский та ін. [28, c. 145].

Безсумнівно, важливими представляються для сучасного музеєзнавства роздуми Шміта про взаємодію музею з публікою. Чимало цікавих думок з цього питання міститься в книзі «Історичні, етнографічні, художні музеї». Тісно пов'язуючи розгляд питань експозиційної та науково-освітньої роботи музеїв, автор відзначає особливу роль фахівця, що здійснює контакт з відвідувачем. Так, до екскурсовода як посереднику між «повістю» або «драмою», представленої в експозиції, і музейної аудиторією вчений висував дуже серйозні професійні вимоги, які сьогодні інтенсивно осмислюються в руслі музейної педагогіки та музеєзнавчої освіти. На думку Федора Івановича, музейний співробітник повинен мати і педагогічними навичками, і вмінням вести бесіду, спрямовувати її в потрібному руслі, підпорядковувати увагу і керувати інтересами екскурсантів, не стомлюючи їх своїми власними теоретичними спостереженнями та висловлюваннями [27,c.72].

Отже, проведений аналіз поглядів Ф.І. Шміта через призму проблем сучасного музеєзнавства дозволяє констатувати наступне: думки Ф.І. Шміта, засновані на багатому і різноманітному особистому практичному досвіді вченого, мають яскраво виражений музеєзнавчий характер, що проявляється в їх змісті і формулюванні; в розглянутих роботах Шміт проявляє себе як теоретик музеєзнавчої думки, що запропонував визначення основним поняттям музеєзнавства (типологія і класифікація музеїв, функції музеїв, музейна експозиція і т.д.), тим самим сприяючи розвитку музеєзнавства як самостійної науки, яка має своїм термінологічним апаратом; продукуючи оригінальні ідеї, які були новаторськими для свого часу, він визначив вектори і стратегії розвитку музеєзнавчої думки в майбутньому.