39

Зміст

Зміст 2

Вступ 3

Розділ І. Музеї, архіви, бібліотеки в джерельній базі історіографії України 6

1.1. Бібліотечна справа в працях К. Рубинського та В. Кордта 6

1.1.1. К. І. Рубинський 6

1.1.2. В. Кордт 9

1.2. Розбудова архівної справи у роботах Д. Багалія та О.Грушевського 11

1.2.1. Д. Багалій 11

1.2.2. О. Грушевський 14

1.3. Роль музеїв у збереженні культурної спадщини українців в публікаціях І.Свенціцького та Ф. Шміта 16

1.3.1. І.С.Свєнціцький 16

1.3.2. Ф.І. Шміт 19

Шміт Федір Іванович (1877-1941) - мистецтвознавець, педагог, теоретик естетичного виховання. Член Всеукраїнської Академії наук (1921). У 1910-1921 роках викладав у Харківському університеті. З 1924 року - директор Ленінградського інституту теорії мистецтв і одночасно професор Ленінградського державного університету. Їм були закладені основи вітчизняної музейної справи («Музейна справа», 1929). 19

З позицій сучасної науки ідеї Шміта представляють інтерес не тільки в контексті історії формування музеєзнавства, а й актуалізуються в дослідженнях нових поколінь учених. Стратегічно важливою для розвитку науки ідеєю була розпочата Ф.І. Шмітом спроба аналізу специфічних властивостей музею. Так, трактуючи музей як джерело знання, він вніс новий зміст у визначення освітньої місії музею. Він звернув увагу на завдання музею по відношенню до суспільства, характеризуючи їх як просвітницькі, навчальні та дослідницькі. Запропонувавши класифікацію музеїв, Шміт спирався на запити його відвідувачів, виділяючи при цьому наступні групи музейної аудиторії: вчені та фахівці, студенти і художники, широка публіка. Це лягло в основу розробленої ним типології музеїв. Науковий, навчальний та публічний типи музеїв орієнтовані на різний освітній та інтелектуальний рівень відвідувачів [26, c. 93]. 19

Висловивши вперше розглянуті ідеї в 1919 році, рівно через десять років, узагальнюючи досвід розвитку музейної практики та наукової думки, Шміт знову звертається до проблеми типології музеїв. Залишаючись вірним своїй точці зору на призначення музеїв та їх класифікацію (музеї для широкої публіки, музеї для учнів і музеї для фахівців), він розвиває її далі стосовно публічним музеям, розрізняючи їх за ознакою зібраних матеріалів (природничі, виробничо-економічні, культурно-історичні, художні та художньо-промислові) або за принципом ієрархічної підпорядкованості (місцеві, обласні та центральні). Важливо підкреслити, що розроблена Шмітом типологія музеїв і сьогодні є загальновизнаною у вітчизняному музеєзнавства і, незважаючи на дискусійність проблеми класифікації, заслуговує на увагу і потребує подальшого осмислення. Наукова рефлексія даної проблеми простежується в працях А.М. Розгону, Д.А.Равикович, М.Б. Гнедовский та ін. [28, c. 145]. 19

Безсумнівно, важливими представляються для сучасного музеєзнавства роздуми Шміта про взаємодію музею з публікою. Чимало цікавих думок з цього питання міститься в книзі «Історичні, етнографічні, художні музеї». Тісно пов'язуючи розгляд питань експозиційної та науково-освітньої роботи музеїв, автор відзначає особливу роль фахівця, що здійснює контакт з відвідувачем. Так, до екскурсовода як посереднику між «повістю» або «драмою», представленої в експозиції, і музейної аудиторією вчений висував дуже серйозні професійні вимоги, які сьогодні інтенсивно осмислюються в руслі музейної педагогіки та музеєзнавчої освіти. На думку Федора Івановича, музейний співробітник повинен мати і педагогічними навичками, і вмінням вести бесіду, спрямовувати її в потрібному руслі, підпорядковувати увагу і керувати інтересами екскурсантів, не стомлюючи їх своїми власними теоретичними спостереженнями та висловлюваннями [27,c.72]. 20

Отже, проведений аналіз поглядів Ф.І. Шміта через призму проблем сучасного музеєзнавства дозволяє констатувати наступне: думки Ф.І. Шміта, засновані на багатому і різноманітному особистому практичному досвіді вченого, мають яскраво виражений музеєзнавчий характер, що проявляється в їх змісті і формулюванні; в розглянутих роботах Шміт проявляє себе як теоретик музеєзнавчої думки, що запропонував визначення основним поняттям музеєзнавства (типологія і класифікація музеїв, функції музеїв, музейна експозиція і т.д.), тим самим сприяючи розвитку музеєзнавства як самостійної науки, яка має своїм термінологічним апаратом; продукуючи оригінальні ідеї, які були новаторськими для свого часу, він визначив вектори і стратегії розвитку музеєзнавчої думки в майбутньому. 20

Розділ ІІ. Збереження історичної пам’яті народу та історіографічного матеріалу в деяких музейних, архівних та бібліотечних закладах держави 21

2.1.Національний художній музей України 22

2.1.1. Колекції музею 22

2.1.2. Видавнича програма Національного художнього музею України 24

2.2. Національна історична бібліотека України 25

2.3. Центральний державний архів - музей літератури і мистецтва України 28

2.3.1. Про архів 28

2.3.2. Архівні фонди 29

2.3.3. Музейні фонди 31

2.3.4. Бібліотечні фонди 32

Висновки 33

Список використаних джерел: 37

Вступ

Актуальність обраної теми. Український народ протягом віків створив численні культурні цінності, збереження й використання яких є необхідною умовою нових духовних досягнень та формування глибоких патріотичних почуттів сучасного покоління українців. В умовах розбудови незалежної Української держави процес національного та культурного відродження неможливий без вивчення, збереження та популяризації історико-культурних цінностей, актуалізації багатовікових надбань нації. Тому охорона пам’яток історії та культури є пріоритетно-стратегічною лінією українського державотворення.

Популярність даного дослідження зумовлена тим, що сучасна Україна – молода держава, проте, вона має велику багатовікову історію, а в її фондосховищах зберігається безліч історичних пам’яток регіонального, загальнонаціонального та світового значення. Серед них – сотні тисяч архівних документів, першодруків, стародруків, інших рідкісних та цінних видань, які виступають артефактами.

Роботу з цими культурними скарбами згідно з законодавством України здійснюють бібліотеки, архіви, музеї, однак, залишається чимало невирішених питань і проблем, що пояснюється саме молодістю нашої держави та труднощами, які виникають у процесі її становлення, економічними умовами, в яких на сучасному етапі реалізуються такі завдання як формування, збереження та розкриття вітчизняних колекцій пам’яток писемності та друку. Поки що немає найважливіших державних регламентів, держстандартів на облік та опис архівних документів, стародруків (поодиноких надходжень у державні фонди та надходжень комплексів цих документів – приватних архівів та колекцій), на організацію страхового фонду пам’яток; єдиних правил зберігання та використання документів з державних архівних фондів та колекцій рідкісних видань і рукописів.

Недостатнє фінансування державних програм з питань культури, серед яких – Національна програма збереження бібліотечних і архівних фондів на 2000-2005 р. (затверджена постановою КМ України № 1716 від 15.19.1999 р.) – призвело до фактичного припинення її реалізації за окремими напрямками. Невирішеним залишається і кадрове питання: країні бракує учбових закладів з підготовки фахівців відповідного профілю – книгознавців-фондоутворювачів, хранителів колекцій пам’яток писемності та друку у державних бібліотеках, відсутня єдина система підвищення кваліфікації кадрів.

У даній розвідці акцентується увага на наявності в Україні значного масиву об’єктів історико-культурної спадщини та чисельних проблемах їх збереження в сучасних умовах. Реалії сучасного життя засвідчують велике значення культурної спадщини у вихованні патріотизму, формуванні національної ідеї та національної самоідентифікації. У суспільстві стає все помітнішим поглиблення інтересу до історичного минулого, виявлення та вивчення “білих плям” вітчизняної історії. Неупереджений погляд на історичні процеси та на багатьох призабутих особистостей уможливили перегляд ставлення до цілої низки пам’яток. Змінилися чи змістилися акценти, започатковано й продовжується заповнення т.зв. лакун в історії, культурі та їх матеріальному втіленні – об’єктах історико-культурної спадщини. Все частіше зазначається вирішальна роль культурної спадщини як найпотужнішої складової формування української ідентичності поруч із мовою, територією, економічним життям і спільністю історичної долі, що може стати чинником національної консолідації, допомогти українцям усвідомити себе єдиною нацією, посприяти суспільному розвиткові.

Дослідженням цих проблем займалися видатні науковці та культурні діячі української держави: К. І. Рубинський [21, c. 123], В. Кордт [13. c. 45], О. Грушевський [15, c. 202], В.Модзалевський, Д. Багалій [3, c. 100], В.С.Маслов, В.Міяковський, І.С.Свєнціцький [22, c. 300], Ф.І. Шміт [27, c. 85].

Мета курсової роботи – дослідити значення музеїв, архівів та бібліотек в збереженні історіографічного матеріалу, історичної пам’яті народу.

Об’єкт роботи – діяльність музеїв, архівів та бібліотек в Україні.

Предмет роботи – музей, архів, бібліотека в історіографії культури України.

Структура роботи. Курсова робота складається зі вступу, двох розділів, висновків та списку використаних джерел. В першому розділі викладено джерельну базу розбудови, вивчення, розвитку музеїв, архівів, бібліотек та їх роль у збереженні історіографічного матеріалу. Другий розділ присвячено збереженню історичної пам’яті народу та історіографічного матеріалу в деяких музейних, архівних та бібліотечних закладах держави, зокрема в Національному художньому музеї України, Національній історичній бібліотеці України та Центральному державному архіві – музею літератури і мистецтва України.

Обсяг роботи складає 37 друковані сторінки, з них : основного тексту – 26, вступ – 3, висновки – 4, список використаної літератури – 3.

Розділ і. Музеї, архіви, бібліотеки в джерельній базі історіографії України

1.1. Бібліотечна справа в працях к. Рубинського та в. Кордта

1.1.1. К. І. Рубинський

Бібліотекар, бібліотекознавець, бібліограф - Костянтин Іванович Рубинський. Ім'я це, добре відоме бібліотечній громадськості початку ХХ століття, як і імена багатьох кращих представників вітчизняної інтелігенції. Творча спадщина бібліотекознавця за роки радянської влади не перевидавалася і не вивчалася. Роботи вченого, опубліковані в «Записках Харківського Імператорського університету», давно стали бібліографічною рідкістю і відомі лише вузькому колу фахівців. Не можна не погодитися з думкою відомого бібліотекознавця, професора Ю.М. Столярова про те, що «... ніколи не було адекватного уявлення про його внесок в бібліотекознавство ... цілісного уявлення про цього чудового фахівця» [5, c. 67].

К. І. Рубинський став першим історіографом бібліотеки Харківського університету. Необхідно зазначити, що розгляд питань в історико-бібліотекознавчому аспекті було головним акцентом в більшості його робіт. Він переконаний в тому, що «всяка бібліотека представляє в собі відбиток своєї епохи, і вивчення її разом з тим - всебічне знайомство з відомою епохою». У публічній лекції «Культурна роль бібліотеки і завдання бібліотекознавства » (1909) К.І.Рубинський дає стислий, але інформативно насичений виклад історії бібліотек Олександрії, Флоренції, Древнього Риму, бібліотек епохи Відродження. Він робить висновок, що в тих містах Європи, де були великі бібліотеки, створювалися університети (Марбурзький, Оксфордський, Базельський - XV-XVIII століття). Він простежує драматичний шлях розвитку вітчизняних бібліотек від бібліотек російських царів і монастирів до бібліотеки Академії наук і Московського університету.

До історико-бібліотекознавчих робіт можна віднести доповідь К.І.Рубинського «Значення Д. І. Багалія в історії бібліотечної справи» (1911). Порівняльно-історичний метод використовує історик і бібліотекознавець в своїй доповіді «Положення питань про бібліотечний персонал в Західній Європі і у нас» (1906), а також у доповіді на Першому Всеросійському з'їзді з бібліотечної справи (1911), здійснюючи порівняльний аналіз, характеризуючи історію і постановку бібліотечної справи та бібліотечної освіти на Заході, а також у Росії. Історичні сюжети у його роботах органічно вплітаються в бібліотекознавчий матеріал, доповнюючи його. Відображення діяльності громадських, народних, академічних бібліотек та їх бібліотекарів, окремих громадських діячів, плеяди університетських вчених, які сприяли становленню та розвитку бібліотеки, є суттєвим внеском у вивчення історико-культурного життя України [6, c. 83].

Проблема спеціальної підготовки бібліотечного персоналу червоною ниткою пройшла в наступних виступах, звітах і статтях Костянтина Івановича Рубинського. Перший професійний журнал «Бібліотекар» К.І.Рубинського про проблеми академічних бібліотек, керівники Товариства бібліотекознавства розуміли, що об'єднати бібліотекарів Росії навколо ідеї скликання з'їзду, висвітлити хід його підготовки може тільки друкований орган.

На кошти членів Товариства в 1910 р. був виданий перший номер першого в Росії професійного журналу «Бібліотекарь». К. І. Рубинський гаряче підтримував створення журналу і став одним перших з його авторів. У двох номерах журналу публікується його стаття «Причини безладу наших академічних бібліотек». Ця стаття була першою публікацією, щоб об'єктивно і всебічно висвітлити сучасний стан університетських бібліотек. Стаття, що розкрила причини важкого стану академічних бібліотек, привернула увагу бібліотечної громадськості. Написана сто років тому, вона і зараз актуальна в постановці окремих проблем університетських бібліотек.

Напружена наукова робота в першому десятилітті ХХ ст. (до цього періоду відносяться основні роботи К. І. Рубинського), діяльність у Товаристві бібліотекознавства як члена його академічної комісії не відривали його від основного завдання - вдосконалення роботи університетської бібліотеки. Енергійні зусилля Костянтина Івановича щодо якісного перетворення бібліотеки охоплювали всі сторони її діяльності [7, c. 84].

Збереглися для нащадків роботи Рубинського, які свідчать про його інтелект, високий професіоналізм, широкий спектр наукових інтересів та ідей, багаторічну любов до справи свого життя, якій він служив віддано і вірно. «Для небагатьох бібліотека - мета і сенс життя; спроба через вивчення минулого краще зрозуміти те, що відбувається сьогодні, побачити завтра; можливість стикнутися з красою та гармонією книги. Для більшості - звичайна робота: збереження, розвідка, пошуки, знаходження потрібного читачеві матеріалу »... у цих словах суть К. І. Рубинського. Його праці матеріалізують особистість бібліотекаря, ученого-бібліотекознавця, одного з кращих представників бібліотечної, гуманістичної інтелігенції Срібного століття нашої культури.