3.2. Розвиток кризи після 15 березня 1939 р.

Все перемінилося після 15 березня. Розпад Чехословаччини, анексія Підкарпатської Русі Угорщиною та Мемеля Німеччиною створювали для Польщі нові осередки загрози. Вони повною мірою проявилися під час переговорів Ліпського з Ріббентропом 26—27 березня. Від Польщі зажадали вступу до антирадянського блоку, і вимоги щодо Данціга були знову висунуті з посиленою категоричністю. Пройшла чутка, що на 29 березня гауляйтер Форстер намітив у Данцігу путч. На Балтиці німці провели демонстрацію своєї морської сили. 28 березня Юзеф Бек заявив, що скоріше воюватиме, ніж допустить зміну статусу Данціга. Тут слід зауважити: Бек зробив кілька таємних спроб переконати німців, що тільки він здатен підтримувати з ними гарні стосунки попри настрої в його країні.

Гарантії, надані Польщі

31 березня, проконсультувавшись із французьким та польським урядами, Чсмберлен оголосив, що Польщі буде надано гарантію: «Для того, щоб повністю прояснити позицію уряду Його Величності, поки закінчаться консультації (які провадяться з іншими урядами), я маю вже зараз поінаформувати Палату, що протягом цього часу, у випадку будь-яких дій, які виразно поставлять під загрозу польську незалежність і щодо яких польський уряд визнає життєво необхідним дати відсіч своїми національними силами.

13 квітня французький уряд, зі свого боку, зробив заяву на підтвердження франко-польського союзу. Його позиція була уточнена такою фразою: «Франція і Польща гарантують одна одну безпосередньо й прямо проти будь-якої прямої та непрямої загрози, яка може зачіпати їхні життєві інтереси».

6 квітня, після візиту полковника Бека в Лондон, Чемберлен заявив, що Великобританія та Польща вирішили замінити одностороннє й тимчасове зобов'язання від 31 березня союзницьким договором. Того ж дня німецький державний секретар фон Вайцзекер попередив польського посла Ліпського, що договір 1934 р. про ненапад несумісний з англо-польською угодою.

Гарантії для інших країн, що зазнають загрози

Франція і Англія дотримувалися думки, що небезпека загрожує не самій тільки Польщі. Укладаючи економічні угоди, Німеччина намагалася прибрати до рук економіку країн Південно-Східної Європи — Югославії, Румунії, Болгарії, Туреччини. ІЗ квітня Франція та Англія у відповідь оголосили, що надають гарантії Румунії та Греції. Через місяць, 12 травня, Англія підписала з Туреччиною декларацію про взаємну допомогу й співпрацю в разі агресії, яка викликала б війну в Середземномор'ї. Переговори Франції з Туреччиною проходили трохи складніше: тут на перешкоді стояла серйозна суперечність — проблема Александретського санджаку. Ця територія розміщена на північному заході Сірії, яка перебувала під французьким мандатом. Туреччина твердила, що цей район населений переважно турками. Насправді, як здається, турків там проживало лише 40%. З 1921 p., коли було підписано франко-сірійський договір, цей санджак користувався окремим режимом. У січні 1937 р. в Женеві пройшли франко-турецькі переговори, і 27 січня санджак отримав новий статус. Йому надавалась автономія, але він належав до сірійської грошової та економічної системи. Перші вибори мали пройти в липні 1938 р. Але в травні тут сталися серйозні інциденти. Для їх урегулювання Франція й Туреччина 4 липня 1938 р. нарешті уклали між собою угоду. За цим документом вибори були відкладені, а порядок у санджаку мали підтримувати по 2500 французьких і турецьких солдатів, а також 1000 місцевих. Ця угода викликала невдоволення Сірії та вірменського населення санджаку. Не задовольняла вона повністю й Туреччину. Отже, коли Франція захотіла заручитися союзом з Туреччиною, їй довелося піти набагато далі. 23 червня 1939 р. укладено нову угоду, за якою Франція віддавала санджак Туреччині. Обидві країни зобов'язалися надавати одна одній допомогу, поки буде підписано франко-англо-турецький союзний договір. Це сталося 19 жотвня 1939 р. після невдачі турецьких переговорів з Москвою, де міністр закордонних справ Туреччини Сараджоглу пробув три тижні. Він відмовився закрити Дарданелли для союзницьких кораблів, як цього вимагала Росія. Однак франко-англо-турецький договір не зобов'язував Туреччину до виступу на боці союзників у разі війни проти СРСР. За секретним протоколом Туреччині надавалася широка свобода у виконанні її зобов'язань[1, c. 236-239].