Процесуальн право за Правами, за якими судится малорос-кий народ 1743р

Процесуальне право в Україні також зазнало певного розвит­ку. Процес носив змагальний характер. Сфера застосування розшукового процесу стала ширшою. Сторонами процесу були позивач і відповідач. Прокуратор - представник позивача в суді (з XVIII ст. - адвокат, повірений). Внаслідок судової реформи 1760-1763 рр. адвокати призначалися для захисту інтересів козаків і селян, а 1767 року адвокати були введені до складу гродських і земських судів.

Свідки - це особи, що були присутні при скоєнні злочину або чули про злочин.

Не було поділу процесу на цивільний та кримінальний. Усі справи розглядалися за одним процесуальним порядком. Процес цивільних справ починався з позовної заяви, де називали предмет спору або наявні докази. Попереднє слідство міг здійснювати сам позивач. Відповідача викликали до суду, де він давав пояснення про визнання позову або про заперечення позову при поданні доказів. Доказами вважалися показання сторін, свідків, які не могли бути родичами або зацікавленими в судовому спорі, а також присяга, речі, документи. Існувала досудова примирна процедура. Судова постанова з цивільної справи з серед. XVIII ст. називалася «рєшенієм».

Кримінальні справи порушувалися державними органами або зацікавленими сторонами. Попереднє слідство проводив суддя. Він збирав відомості про особу злочинця, робив письмові запити та інші необхідні заходи. На початковій стадії розслідування застосовувалися побиття та тортури, для чого існували спеціальні кати. Від тортур звільнялась шляхта, духовенство, вагітні жінки, малолітні і старі люди, психічно хворі. Місцева влада на вимогу слідства проводила розшук або обшук, а потерпілий разом з понятими робив «трус села».

По закінченні розгляду судової справи суд ухвалював декрет (постанову), а з середини XVIII ст. - «мнєніє» (вирок).

Сторони мали право у 10-денний термін подати апеляцію до Генерального військового суду у Лівобережній Україні, а в Правобережній Україні - до Люблінського трибуналу. Апеляційна інстанція могла скасувати рішення або передати справу на новий розгляд.

Судові рішення виконували самі суди чи місцеві уряди. Посада судового виконавця (возного) з’являється в Україні в XVIII ст.

Звід законів Російської імперії та його поширення в Україні.

Джерела права різних частин України, що входили до складу Російської імперії, до 40-х рр. 19 ст. мали певні відмінності. У 1840-1842 рр. на території України у складі Росії було уведено в дію “Звід законів Російської імперії”, що привело до уніфікації системи джерел права, діючих в Україні, і припинило застосування норм попереднього права. У ході запровадження єдиної правової системи на усій території Російської імперії у 1840 р. на Лівобережну і у 1842 р. на Правобережну Україну поширилось загальноімперське цивільне і кримінальне законодавство, притому для Правобережної України місцеве право було скасоване беззастережно, а на Лівобережній Україні допускалось застосування лише тих норм місцевого цивільного права, які увійшли до “Зводу законів Російської імперії”, - це були лише 53 статті, які стосувались спадкового і сімейного права, з усіх 3979 статей. Порівняно зі скасованим в Україні Литовським Статутом 1588 р., правова система за “Зводом законів Російської імперії” мала сучасніший, хоча все ще феодальний, характер.

У “Зводі законів Російської імперії” вперше в історії російського законодавства було дано визначення поняття права власності як права володіти, користуватись і розпоряджатись майном. Розрізнялось рухоме і нерухоме майно.

У шлюб могли вільно вступати православні, у т.ч. іноземець з російською підданою, будь-якого стану, крім ченців і священослужителів на час їхнього перебування у цьому сані. Шлюбний вік становив для чоловіків 18 р. і для жінок 16 р., та заборонялось вступати у шлюб по досягненні 80 р., а також заборонявся шлюб з душевнохворими. Шлюб вважався законним при дотриманні усіх обрядів весільного процесу, який часто відбувався за деякий час по здійсненні церковного обряду.

У спадковому праві заборонялось заповідати родове майно; лише якщо власник родового маєтку був бездітним, то міг заповісти майно одному з близьких чи далеких родичів.