93

Міжнародний економіко-гуманітарний університет імені

академіка Степана Дем'янчука

Кафедра географії і туризму

РЕКРЕАЦІЙНА ГЕОГРАФІЯ:

навчально-методичний посібник

Укладач: к. геогр. н., доцент О.В. ЯРОМЕНКО

Рівне – 2012

Р екреаційна географія: навчально-методичний посібник / Укладач: О.В. Яроменко. – Рівне: МЕГУ ім. акад. С. Дем’янчука, 2012. - с.

Рекреаційна географія: навчально-методичний курс призначений для студентів за напрямом підготовки 7.04010401 та 8.04010401 «Географія». Розкриває головні положення рекреаційної географії як науки. Включає зміст програми навчальної дисципліни "Рекреаційна географія", короткий лекційний курс, рекомендовані завдання для виконання практично-семінарських занять з метою кращого засвоєння навчального матеріалу, теми для самостійної роботи, індивідуально-дослідні завдання, включаючи й тематику курсових робіт, перелік рекомендованої літератури.

Обговорено і затверджено на засіданні кафедри географії і туризму від «26» 2012 р. протокол № 11

ЗМІСТ

Зміст навчальної програми з дисципліни рекреаційна географія ..	4
Лекційний курс ………………………………………………………….	6
Практично-семінарський курс ………………………………………..	80
Самостійна робота ………………………………………………………	86
Індивідуально-дослідні завдання ……………………………………...	88
Теми курсових робіт …………………………………………………….	89
Питання підсумкового контролю знань ……………………………..	90
Перелік рекомендованної і використанної літератури ……………	91

Зміст навчальної програми з дисципліни "рекреаційна географія" Вступ

Рекреація (відпочинок). Сутність рекреації полягає у задоволенні усесторонніх потреб людини, пов’язаних із оздоровленням, відпочинком та змістовним проведенням часу в період дозвілля. Рекреаційний напрям суспільної географії має такі цілі: раціональне використання вільного часу для відновлення сил людини, що витрачаються у процесі праці та при виконанні громадських, побутових та інших занять, створення умов для її ду­ховного і фізичного розвитку. Він представлений географією оздоровлення, відпочинку і туризму. Рекреаційні функції є необхідною ланкою в процесі суспільного відтворення, вони одночасно передбачають глибоку оцінку природно-географічного середовища з медико-географічної і ландшафтно-естетичної точок зору.

Отже, сформувалась нова галузь — рекреаційна географія, що займається розробкою теоретичних і методичних засад територіальної організації сфери відпочинку і туризму. Об'єктами вивчення рекреаційної географії є територіальні рекреаційні системи (ТРС), складовими яких є: групи відпочива­ючих; природні комплекси; технічна інфраструктура; сфера обслуговування; виробнича сфера; трудові ресурси; системи розселення; органи управління. Найістотнішими властивостями ТРС є цілісність, динамічність, стійкість і надійність. Сучасна рекреаційна діяльність населення має такі тенденції: зростання різноманітності та ускладнення комбінацій рекреаційних занять; посилення ролі активних видів діяльності (спорт, складні туристські маршрути).

Мета курсу

Сформувати у студентів розуміння об’єкту, предмету та завдань рекреаційної географії як науки, розкрити суть основних понять та термінів рекреаційної географії, аналізувати рекреаційні ресурси та рекреаційний потенціал території, здійснювати рекреаційну оцінку, прогнозувати розвиток рекреаційної географії з урахуванням трансформаційних процесів характерних для суспільства.

Завдання курсу

- оцінка рекреаційних ресурсів;

- визначення рекреаційної ємності території та максимально допустимих рекреаційних навантажень;

- здійснення рекреаційного районування території;

- оптимізація розвитку і функціонування ТРС;

- розробка і впровадження комплексу заходів з підвищення рекреаційного потенціалу, вдосконалення методів рекреаційних досліджень, вивчення внутрішнього і зовнішнього попиту на рекреаційні послуги.

Зміст програми

Поняття рекреації. Рекреаційна географія як наука. Об′єкт, предмет, мета і завдання курсу. Територіально-рекреаційна система як основний об’єкт дослідження. Методи рекреаційної географії. Місце рекреаційної географії в системі географічних наук. Історія виникнення і розвитку рекреаційної географії.

Основні терміни і поняття рекреаційної географії. Рекреація і туризм. Рекреаційна діяльність. Територіально-рекреаційна система. Територіально-рекреаційний комплекс. Рекреаційні ресурси. Рекреаційний потенціал. Рекреант. Рекреаційна територія. Рекреаційна освоєнність території. Рекреаційне навантаження. Рекреаційне районування.

Рекреаційні ресурси: сутність поняття та структура. Природно-рекреаційні ресурси (геологічні, орографічні, гідрологічні, кліматичні, грунтово-рослинні, фауністичні). Природно-антропогенні рекреаційні ресурси. Суспільно-історичні рекреаційно-туристські ресурси. Трансресурсні об’єкти.

Рекреаційна діяльність та форми її організації. Природні, культурно-історичні і соціально-економічні передумови для організації рекреаційної діяльності території. Заклади рекреації (санаторії, будинки та пансіонати відпочинку, туристські заклади і т.д.).

Рекреаційний потенціал і рекреаційні ресурси України. Аналіз природно-рекреаційних та природно-антропогенних рекреаційних ресурсів України. Суспільно-історичні рекреаційно-туристські ресурси України, їх аналіз.

Оцінка рекреаційного потенціалу території України. Сучасний стан розвитку рекреаційного господарства в Україні.

Рекреаційна оцінка і рекреаційне районування. Оцінка складових природного блоку рекреаційних ресурсів. Оцінка природно-антропогенних рекреаційно-туристських ресурсів України. Ресурсно-рекреаційне районування території України.

ЛЕКЦІЙНИЙ КУРС

Лекція 1

Тема

Поняття рекреації. Рекреаційна географія як наука

План

1.Об′єкт, предмет, мета і завдання курсу.

2.Територіально-рекреаційна система як основний об’єкт дослідження.

3.Методи рекреаційної географії.

4.Місце рекреаційної географії в системі географічних наук.

1. Рекреаційна географія - галузь географічної науки, що вивчає закономірності формування, функціонування, динаміки та розміщення територіальних рекреаційних систем усіх типів і рангів..

Рекреація (відпочинок). Сутність рекреації полягає у задоволенні усесторонніх потреб людини, пов’язаних із оздоровленням, відпочинком та змістовним проведенням часу в період дозвілля. Рекреація (лат. Rekreacio – перерва, відпочинок між заняттями) – відтворення фізичних і духовних сил, затрачених у процесі праці. Сутність рекреації полягає у задоволенні усесторонніх потреб людини, пов’язаних із оздоровленням, відпочинком та змістовним проведенням часу в період дозвілля.

Об'єктами вивчення рекреаційної географії є територіальні рекреаційні системи (ТРС), складовими яких є: групи відпочиваючих; природні комплекси; технічна інфраструктура; сфера обслуговування; виробнича сфера; трудові ресурси; системи розселення; органи управління.

Рекреаційний напрям суспільної географії має такі цілі: раціональне використання вільного часу для відновлення сил людини, що витрачаються у процесі праці та при виконанні громадських, побутових та інших занять, створення умов для її духовного і фізичного розвитку. Він представлений географією оздоровлення, відпочинку і туризму. Рекреаційні функції є необхідною ланкою в процесі суспільного відтворення, вони одночасно передбачають глибоку оцінку природно-географічного середовища з медико-географічної і ландшафтно-естетичної точок зору.

Отже, сформувалась нова галузь соціальної географії — рекреаційна географія, що займається розробкою теоретичних і методичних засад територіальної організації сфери відпочинку і туризму.

Про рекреалогію як самостійну галузь наукового пізнання почали говорити в 90-х роках XX століття. Це було значною мірою обумовлено тим, що численні проблеми рекреації вже не могли бути розв'язані в межах географії, соціології, медицини чи валеології, оскільки рекреаційна діяльність набула значення міждисциплінарного об'єкта.

Рекреаційна географія є новітньою галуззю знання, що сформувалася після введення в 1974 році в навчальні плани Таврійського (м. Сімферополь) і Московського державних університетів курсу «Рекреаційна географія». Однак до середини 80-х років можна говорити лише про допредметний етап розвитку рекреаційної географії, що була, за висловом Б. Родомана, «наукою навколо ... та біля відпочинку».

Сучасна рекреаційна географія значною мірою спирається на теоретичну базу (перш за все у сфері обґрунтування рекреаційних систем), напрацьовану географами радянського періоду - Ю.О. Вєдєніним, М.С. Мироненком, О.О. Мінцем, І.І. Пірожніком, І.Д. Родічкіним, В.С. Преображенським, І.Т. Твєрдохлєбовим, П.Г. Царфісом та ін. Серед українських науковців значний внесок у її розвиток зробили Л.О. Багрова, О.О. Бейдик, М.І. Долішній, В.К. Євдокименко, М.П. Крачило, В.І. Мацола, Т.Ф. Панченко, Н.В. Фоменко та ін. Найбільш цитованими у вітчизняних працях зарубіжними дослідниками туристсько-рекреаційного комплексу є А. Александрова, І. Зорін, В. Квартальнов, М. Клаусон, Й. Майєр, П. Марріотт, К. Міллз, Д. Ніколаєнко, К. Рупперт, В. Скотт-Вілльямс, Дж. Р. Уокер, В. Фостер та ін.

На основі детального аналізу робіт географів, присвячених рекреаційній проблематиці, О.О. Бейдик у своїй монографії зазначає, що: найбільш дослідженими в радянській і сучасній українській рекреаційній географії є питання, пов'язані з інфраструктурними, природними та архітектурно-історичними рекреаційними ресурсами; а також рекреаційно-туристським природокористуванням і оцінкою рекреаційних ресурсів.

Щодо рекреалогії, то її становлення відбувалося принаймні у двох напрямах. Один із них представлений теоретико-методологічними розробками в різних галузях природничих і суспільних наук, а другий полягає в осмисленні рекреації як специфічної сфери суспільної діяльності, пов'язаної з відновленням здоров'я людини. Акумулювавши в собі ці підходи, рекреалогія виступає сьогодні як міждисциплінарна галузь знання, що досліджує теоретичні проблеми, пов'язані з відновленням життєвих сил людини; як практика його організації; як важлива галузь господарства держави.

В. Сидоров пропонує розмежовувати широке і вузьке трактування рекреалогії. Так, у широкому розумінні це — система суспільно-природничих наук, яка вивчає відтворення здоров'я людей шляхом відновлення їх сутнісних сил; умови, причини, особливості, механізми і рушійні сили процесу відновлення на різних етапах; закони і закономірності функціонування і розвитку рекреаційних систем, їх зв'язки з іншими сферами суспільного життя і виробництва. У вузькому розумінні рекреалогія є теоретичною дисципліною, що вивчає закони і закономірності функціонування і розвитку сфери відтворення здоров'я, механізми, які є основою соціальної політики і стратегії вдосконалення суспільної практики формування і відтворення здоров'я людини, та їх прояви і взаємодію. В географії найбільш вживаним є визначення рекреалогії (від лат. гесгео — відновлюю та грец. логос - вчення) як галузі знань про причини та способи здійснення рекреаційної діяльності як невід'ємної складової життя кожної людини та суспільства, соціально-культурні, економічні, антропо-екологічні механізми організації цієї діяльності та її наслідки.

Саме рекреаційній географії рекреалогія завдячує своїм інтенсивним розвитком, «географічністю», оскільки, рекреаційна діяльність чітко диференціюється територіально і безпосередньо пов'язана з природними властивостями території. Однак, якщо рекреаційна географія є суспільно-географічною наукою, то рекреалогія — міждисциплінарна наука.

Саме міждисциплінарний характер вивчення рекреаційних проблем в умовах наукової інтеграції обумовив визначення предметної суті нової науки на основі специфічного об'єкта дослідження, властивого даній галузі знання.

Виокремлення об'єкта рекреалогії є результатом рекреаційного природокористування як форми взаємодії суспільства і природного середовища, яка реалізовується через систему заходів з освоєння, використання, перетворення та охорони природних комплексів. Воно має регіональну локалізацію і може розглядатися як складова регіональної економічної та соціальної політики.

Предметом рекреалогії є різноманітні аспекти і об'єктивні закономірності становлення, функціонування і перспективного розвитку рекреаційних систем загалом та їх підсистем, зокрема, включаючи основні поняття рекреалогії (відпочинок, рекреація, вільний час, рекреаційна діяльність, рекреаційні ресурси, рекреаційний потенціал тощо).

Дещо відособленим видається трактування об'єкта і предмета рекреаційної географії Д. Ніколаєнком: «Об'єктом дослідження ... є об'єкти та суб'єкти рекреації в різних соціокультурних утвореннях». Під об'єктом рекреації автор розуміє певний фон рекреаційної діяльності (матеріальні предмети, системи, процеси і явища тощо), що активізується під впливом певних факторів, але не має самостійного значення. Суб'єктами рекреації є люди, що провадять рекреаційну діяльність у відповідності із стандартами, що діють у межах певного соціокультурного утворення.

Предмет рекреалогії змінюється в залежності від зміни об'єкта в різних соціокультурних системах. З кінця 90-х років предметом дослідження рекреаційної географії стало вивчення просторових закономірностей розміщення рекреаційних об'єктів і особливостей поведінки людей у процесі рекреаційної діяльності. Даний підхід заслуговує на увагу принаймні з таких причин:

• він декларує відмову від вузької орієнтації на територіальну рекреаційну систему (ТРС) як предмет рекреаційної географії;

• - ставить визначення об'єкта і предмета рекреалогії в залежність від зміни соціокультурних систем у певному географічному просторі;

• наголошує на системному дослідженні рекреації в її соціокультурній різноманітності;

• відкриває простір для дискусії в рамках науки.

На відміну від багатьох інших наук, у рекреалогії має місце також суб’єкт, яким виступає людина як носій рекреаційних потреб.

Головними завданнями рекреаційної географії є: а) оцінка рекреаційних ресурсів; б) визначення рекреаційної ємності території та максимально допустимих рекреаційних навантажень; в) здійснення рекреаційного районування території; г) оптимізація розвитку і функціонування ТРС; д) розробка і впровадження комплексу заходів з підвищення рекреаційного потенціалу, вдосконалення методів рекреаційних досліджень, вивчення внутрішнього і зовнішнього попиту на рекреаційні послуги.

2.Об'єктами вивчення рекреаційної географії є територіальні рекреаційні системи (ТРС), складовими яких є: групи відпочиваючих; природні комплекси; технічна інфраструктура; сфера обслуговування; виробнича сфера; трудові ресурси; системи розселення; органи управління. Найістотнішими властивостями ТРС є цілісність, динамічність, стійкість і надійність. ТРС бувають моно- і поліфункціональними. Сучасна рекреаційна діяльність населення має такі тенденції: зростання різноманітності та ускладнення комбінацій рекреаційних занять; посилення ролі активних видів діяльності (спорт, складні туристські маршрути).

Об'єктом рекреалогії виступає рекреаційна система (М. Мироненко ототожнює поняття «рекреаційна система» та «рекреаційний район») як об'єктивне і соціальне утворення, яка охоплює рекреантів, природні комплекси, технічну інфраструктуру, сферу обслуговування, виробничу сферу, трудові ресурси, систему розселення. Таким чином, рекреаційна система — це комплексна геосистема, що поєднує в собі соціальні, техногенні та природні комплекси і має своєю метою відтворення психофізіологічних сил людини. Окремі дослідники вважають об'єктом рекреалогії відпочинок як різноманітну діяльність, спрямовану на відновлення здоров'я. На думку інших, відпочинок не може виступати у якості об'єкта рекреалогії.

Рекреаційна система одночасно може розглядатись як складова суспільної системи, суспільного життя, суспільного виробництва, певної сфери людської діяльності. Інтеграція різних напрямів рекреаційної діяльності в єдину систему відновлення здоров'я обумовлена рівнем суспільних відносин.

Дослідження суб'єкта рекреалогії — рекреанта — здійснюється на основі різних методологічних підходів: діалектичного (поєднання емпіричного досвіду з аналізом явищ у їх розвитку), системного (вивчення рекреаційної системи в її цілісності), генетичного (врахування попереднього розвитку об'єкта), дескриптивного (описове фіксування ходу подій з метою виявлення особливостей досліджуваного явища), біхевіористичного (вивчення поведінки рекреантів з метою оптимізації діяльності ТРС), інтгрального (одночасне використання в ході дослідження соціальних, економічних, екологічних та інших критеріїв), конструктивного (моделювання змін і перетворень у рекреаційних системах), казуального (визначення передумов дій та рішень людей в економічному процесі), раціоналістичного (пошук раціональних законів розвитку рекреаційних систем), екологічного (рекреант розглядається як складова навколишнього середовища) та ін.

Організація рекреаційної діяльності здійснюється на основі комплексного підходу, тому рекреалогія виступає не як «чиста» наука, а як міждисциплінарна наукова дисципліна, що вивчає процеси і методи відновлення здоров'я людини. Рекреалогія — це комплексна суспільно-природнича наука про передумови, способи здійснення, наслідки та закономірності процесів відтворення прихофізіологічного здоров'я людини.

Первинне накопичення матеріалу про рекреаційні ресурси, територіальну організацію рекреаційної діяльності та її суспільні наслідки; а також формування понятійно-термінологічного апарату і системи методів дослідження відбувалося в рамках багатьох наук, але найбільш значний розвиток ця проблематика здобула в межах географії (рекреаційна географія), економіки (рекреаційна економіка), антропоекології і медицини (рекреаційна медицина).

3.Групи методів, що можуть застосовуватися у рекреаційної географії: філософські (руху і розвитку, причинності, взаємозв′язку); загальнонаукові: традиційні (спостереження, порівняння, аналогія, узагальнення), сучасні (моделювання, системний, ідеалізації); конкретнонаукові методи: міждисциплінарні (польових досліджень, картографічний), спеціальні (районування).

Наприклад, теоретичні узагальнення здійснюються в ній на основі системного підходу. Серед загальнонаукових методів широко застосовуються аналіз і синтез. Цілком мотивованим є використання рекреаційною географією картографічного та експедиційного методу досліджень. Важливу роль відіграють також методи суспільних і медико-біологічних наук балансовий, соціологічні опитування і анкетування, психологічні вимірювання. Можливість параметризації даних про об'єкт дослідження обумовлює продуктивність використання математико-статистичних методів і методу моделювання, що поширюється і на моделювання власне дослідницької роботи.

Подальший розвиток науки, її диференціація і поглиблення завдань дослідження зумовлять появу нових методів та оригінальних методик. Відпочинок як суспільний феномен, його місце в соціальній сфері і вплив на навколишнє середовище ще недостатньо вивчені сучасною наукою. У зв'язку з цим дослідження у сфері рекреаційної географії, здатні виявити можливості використання і розвитку ресурсно-екологічного потенціалу території, набувають усе більшого наукового і практичного значення.

4.Сформувалась нова галузь соціальної географії — рекреаційна географія, що займається розробкою теоретичних і методичних засад територіальної організації сфери відпочинку і туризму. Рекреаційна географія має тісні міжпредметні зв’язки з природничо-географічними дисциплінами. Оскільки рекреаційна діяльність неможливе без знань з географії рослин, тварин, геології, ґрунтознавства, кліматології і гідрології. Фізична географія (ландшафтознавство) є особливим напрямом географічних досліджень рекреації. Рекреаційна географія має тісні зв’язки з економічною і соціальною географією, з такими географічним дисциплінами як географія населення і населених пунктів, географія транспорту, географія поведінки. Використовуються досягнення економічної і соціальної географії в цілях географічного дослідження рекреації. Здійснюється використання теоретичного і методологічного апарату теоретичних географічних досліджень в рекреаційній географії. Прослідковується зв'язок рекреаційної географії з історією і методологією географічної науки, з екологією, картографією. Рівень картографічної культури дослідження – важлива умова коректності досліджень в рекреаційній географії. Застосовуються в рекреаційних дослідженнях методи і моделі багатьох математичних наук, дані історії (археологія, музеєзнавство), релігієзнавства. Вивчення рекреаційних систем і первинне накопичення фактичного матеріалу було започатковане саме географією. При цьому становлення рекреаційної географії як самостійної наукової дисципліни відбувалося на базі фізичної, економічної, медичної географії та географії населення.

Сьогодні рекреаційна географія послуговується даними досліджень у галузі фізичної географії, пов'язаних з оцінкою природних рекреаційних ресурсів і стійкості природних ландшафтів, визначенням рекреаційної ємності природно-територіальних комплексів, розробкою природоохоронних заходів і т. ін. Економічна географія озброює рекреаційну географію методами оцінки рекреаційного комплексу (подібно до інших господарських комплексів) як невід'ємної складової господарства країни, що базуються на використанні відповідних показників і способів обробки статистичних даних. Вивчення рекреаційних потоків (своєрідних міграцій населення), що справляють певний вплив на систему розселення, структуру і т. ін., входить у сферу дослідження географії населення. Крім того, регіональні соціокультурні особливості визначають специфічні ціннісні критерії, що суттєво впливають на формування рекреаційних потреб. Величезний масив важливої для рекреалогії інформації накопичений медичною географією. Вона стосується впливу метеофізичних умов на здоров'я населення, локалізації нозоареалів окремих хвороб, ролі психофізіологічної комфортності відпочинку в забезпеченні працездатності людини і т. п.

Практичні завдання науки обумовлюють її тісний контакт із дисциплінами економічного циклу — районним плануванням, розміщенням продуктивних сил та деякими іншими.

Щодо рекреалогі, як науки міждисциплінарного характеру, варто відзначити, що базується вона також на теоретичних і дослідних напрацюваннях екології людини (досі існує погляд на рекреалогію як складову частину антропоекології), валеології, рекреаційної архітектури та містобудування, культурології, психології, соціології, гігієни, маркетингу та ін.

У свою чергу, виокремлення рекреалогії як самостійної науки стало поштовхом до виникнення нових або інтенсифікації розвитку існуючих галузей, що являють собою специфічні напрями рекреаційно-географічного та економічного дослідження. Серед них — географія туризму, економіка та організація туризму, екскурсознавство, регіональна рекреаційна географія, географія сфери обслуговування, маркетинг туризму тощо. На базі рекреалогії відбувається формування рекреаційної економіки, рекреаційної соціології, рекреаційної психології і т. ін.

Безпосередньо рекреалогія обумовила виникнення нової галузі господарства — курортології. Курортологія визначається як медична навчальна дисципліна, що вивчає лікувальні властивості природних фізичних факторів, характер їх дії на організм людини, можливості їх застосування з лікувальною і профілактичною метою на курортах і поза їх межами. Вона розробляє методики та рекомендації щодо раціонального використання цілющих факторів навколишнього середовища з лікувальною і оздоровчою метою.

Таким чином. рекреаційна географія є молодою, але досить динамічною галуззю знання, розвиток якої залежатиме від подальшого накопичення і диференціації рекреаційних потреб. Поступово формується понятійно-термінологічний апарат науки, обґрунтовуються окремі теоретичні узагальнення (гіпотеза про рекреаційну систему (кластер), гумано- та економ-центричні концепції), закони. Напрям її подальшого розвитку все більше визначається інтеграцією туризму і рекреації в межах туристично-рекреаційного комплексу.

Лекція 2

Тема

Основні терміни і поняття рекреаційної географії

План

1.Понятійно-термінологічний апарат.

2. Базисні поняття рекреаційної географії: Рекреація і туризм. Рекреаційна діяльність. Територіально-рекреаційна система. Територіально-рекреаційний комплекс. Рекреаційні ресурси. Рекреаційний потенціал. Рекреант. Рекреаційна територія. Рекреаційна освоєнність території. Рекреаційне навантаження. Рекреаційне районування.

1.Понятійно-термінологічний апарат. Рекреаційна географія виникла, сформувалась і розвивається на терені ряду наук, які обумовлюють розвиток її термінології. Рекреаційна географія використовує:

1)загальнонаукові (канонічні) поняття і терміни; Рекреаційна географія – науковий напрямок, що розвивається на стику соціально-економічних і природничих наук, використовує «первинні» поняття із суспільних (економіка, логіка, фізика, соціологія, психологія), біологічних (курортологія, медицина) та інших наук.

2)загально географічні (класичні) поняття і терміни. Рекреаційна географія користується тим понятійно-термінологічним варіантом, який склався в суспільній географії, ландшафтознавстві, економічній географії, екології, геології, архітектурі, містобудуванні тощо.

3)спеціально-наукові (рекреаційні) поняття і терміни (широко вживані і спеціальні). Рекреаційна географія користується власною термінологією, яка розвивалась протягом останніх 30-40 років, продовжує поглиблюватись і розширюватись, відбиваючи відповідні соціальні замовлення та суспільні процеси. У власне рекреаційній термінологічній групі існують: а) базисні поняття, ті що відбивають стратегію наукового напрямку (Рекреація і туризм. Рекреаційна діяльність. Територіально-рекреаційна система. Територіально-рекреаційний комплекс. Рекреаційні ресурси. Рекреаційний потенціал. Рекреант. Рекреаційна територія. Рекреаційна освоєнність території. Рекреаційне навантаження. Рекреаційне районування); б) «надбудовні» терміни, які виникли як розвиток базисних.

«Надбудовні» складаються із термінів, які є відносно сталими і широко вживаються в рекреаційній географії (рекреаційний вузол, туристська інфраструктура) і спеціальні (природно-антропогенні РТР, рекреаційний паспорт території, подійні РТР та інші).

2. Базисні поняття рекреаційної географії. Дозвілля, відпочинок. У тлумачному словнику української мови ці поняття подаються як синоніми в означенні часу, вільного від роботи, будь-якої справи. При цьому слово «відпочинок» має дещо ширше значення: відновлення сил через зміну або припинення діяльності з короткою перервою.

Види діяльності, здійснюваної під час дозвілля, можуть бути найрізноманітнішими: фізичні навантаження (прогулянки. спорт), аматорські заняття (збирання ягід, грибів, мисливство, риболовля), зацікавлення світом мистецтв (відвідування театрів, кіно, музеїв, участь у художній самодіяльності), інтелектуальна діяльність, спілкування за інтересами на основі вільного вибору, розваги (активні, пасивні), подорожі заради задоволення тощо. Всі види відпочинку як діяльності, спрямованої на відновлення фізичного і психічного здоров'я, можуть бути об'єднані в рамках традиційних напрямів: фізкультура, спорт, туризм, екскурсії.

Дозвілля характеризує процес відновлення здоров'я в якісному аспекті, а рекреація є його змістовною характеристикою.

Рекреація. Термін «рекреація» етимологічно виводиться з латинського гесгеасіо (творення заново, відновлення; раніше означало перерву для відпочинку між уроками в школі, а також приміщення для розваг учнів) та французького гесгеаісіоп (розваго, відпочинок; зміна дій, що виключає трудову діяльність і характеризує простір, пов'язаний із цими діями). Отже, поняття «рекреація» характеризує не лише процес відновлення сил людини і систему відповідних заходів, а й простір, у якому вони здійснюються.

Рекреація — це процес відновлення фізичних, духовних і нервово-психічних сил людини, який забезпечується системою відповідних заходів і здійснюється у вільний від роботи час.

Важливою є саме відновлювальна функція рекреації. Крім того, рекреація є ще і специфічним видом діяльності, який має чітко виражену природно-ресурсну орієнтацію.

Кожний історичний період і суспільно-економічна формація характеризуються лише їм властивими особливостями відновлення людського організму (робочої сили). Чим вищий рівень розвитку виробничих сил, тим вищий культурний рівень суспільства, а відтак і рівень потреб (у т. ч. рекреаційних), тим складніша їх структура.

У попередні періоди, та й здебільшого нині, процес відновлення життєвих сил людини традиційно має екстенсивний характер і пов'язаний з уявленням про спокій як найкращу форму відпочинку. Це обумовлено тим, що в ході розвитку виробництва намітився серйозний дисбаланс між витрачанням сил та їх відновленням, який призводить до зростання захворюваності — особливо на хронічні хвороби, погіршення параметрів здоров'я у дітей і підлітків, уповільнення темпу збільшення середньої тривалості життя. Однією з головних причин погіршення здоров'я населення, крім екологічних факторів, є зміна характеру життєдіяльності людини. Інформатизація, механізація, роботизація виробничих процесів зміщують акцент з фізичної втоми на нервову. При цьому слід пам'ятати, що нервово-психологічне відновлення є набагато складнішим, ніж фізичне. У зв'язку з цим зростає роль активного відпочинку на основі використання природних умов та ресурсів, що переводить подібну діяльність у розряд рекреаційної. За даними спеціальних досліджень, активний відпочинок здатен знизити рівень захворюваності на серцево-судинні та психічні хвороби майже наполовину, органів дихання — на 25-40%, опорно-рухової системи — на 25%, органів травлення — на 20-25%. У перший місяць після активного відпочинку продуктивність праці зростає на 15-25%, що дає середньорічне її збільшення на 3%.

Окремими дослідниками рекреація трактується як масив часу, протягом якого відбувається відновлення продуктивних сил людини; як функція будь-якої діяльності, будь-якого часу та будь-якої території.

Важливою методологічною проблемою науки є співвідношення між поняттями «туризм» («турист») і «рекреація» («рекреант»), які недостатньо розмежовані за відсутністю чітких критеріїв і недосконалістю понятійно-термінологічного апарату.

Рекреація, навіть без ототожнення її з відпочинком, є поняттям більш широким, ніж туризм. Це випливає вже з визначень останнього як одного з видів активного відпочинку, форми проведення дозвілля», «різновиду рекреації», «однієї з форм міграції», що «здійснюється на підставі угод» із чітким обмеженням у часі (від 24 годин до одного року). Водночас рекреація може мати пасивний характер і не бути детермінованою часом і простором. Поряд з цим, у туризму виділяються лікувально-оздоровчий та спортивно-оздоровчий види. Така термінологічна плутанина значною мірою обумовлена функціонуванням туристичного і рекреаційного господарства на базі одних і тих самих ресурсів. Тут видається логічним називати туристичними ресурсами ті з них, які сприяють культурно-освітньому та фізичному розвитку людини, а рекреаційними — об'єкти і явища, пов'язані із зміцненням її здоров'я. Хоча на практиці важко уявити рекреанта, який би займався лише лікувально-оздоровчими процедурами, ігноруючи культурно-історичну спадщину свого місцеперебування, як і туризм, який не сприяв би відновленню життєво важливих функцій організму. По суті це два аспекти одного процесу.

Отже, незважаючи на різне відомче підпорядкування рекреаційних і туристичних закладів та відмінності в характері і номенклатурі споживчих послуг (туризм ~ культурно-пізнавальні, спортивні, ділові тощо; рекреація — лікувально-оздоровчі), які чимдалі більше диференціюються, обґрунтованим видається не їх протиставлення, а поєднання в межах єдиного туристично-рекреаційного комплексу.

Як зазначають М.П. Крачило, В.К. Євдокименко, В.і. Мацола, В.В. Шмагіна та ін., на емпіричному і теоретичному рівнях відсутні будь-які застереження відносно розгляду рекреаційного господарства і туризму як єдиної системи, діяльність якої спрямована на комплексне відновлення психофізіологічних сил і духовний розвиток людини. Хоча такий підхід не знімає проблеми наукового розмежування цих форм проведення дозвілля.

Вільний час. Дане поняття є багатоаспектним і неоднозначним. Власне термін «вільний час» з'явився у XIX ст. і розглядався з класових позицій. Це обумовлено тим, що різні верстви населення, професійні та вікові групи мають неоднакову кількість вільного часу. Якщо для людей творчих професій (художників, письменників і т.п.), пенсіонерів і дітей вільний час є категорією досить розмитою, то для зайнятих у матеріальному виробництві вона чітко детермінована. Відчутною є також різниця у тривалості вільного часу.

За оцінками фахівців, вільний час, не пов'язаний із виконанням людиною професійних обов'язків та фізіологічних занять, становить приблизно чверть суспільного часу.

Предметом дослідження у рекреаційній діяльності, виступає не весь масив вільного часу, а лише т. зв. рекреаційний час, необхідний для простого і розширеного відтворення фізичних та моральних сил і здоров'я людини. Так, за В.Кривошеєвим рекреаційний час — це час, використовуваний для рекреаційної діяльності. В рекреалогії вільний час розглядається у хронологічному, структурному, функціональному та аксіологічному аспектах.

Хронологічний аспект виходить із збільшення масиву вільного часу. За оцінками соціолога С. Коваля, у другій половині XX століття тривалість робочого тижня скоротилася порівняно з 1869 роком із 78 до 48 годин. Сьогодні частка вільного часу становить у середньому 18-20%. Структурний аспект передбачає розгляд вільного часу під кутом зору ритмів життєдіяльності та суб'єктів рекреаційної діяльності.

Життєдіяльність людини визначається біологічними та історичними ритмами. Виділяються добовий, тижневий, річний, життєвий ритми. Добовий ритм пов'язаний із чергуванням дня і ночі та чітким режимом дня, де вільний час має мінімальне значення. Тижневий ритм визначається для більшості людей п'ятиденним робочим тижнем із двома вихідними, які значною мірою присвячуються відпочинку. Річний ритм пов'язаний із зміною пір року, що детермінує піки людської активності. Вільний час у його межах пов'язаний із щорічними відпустками, що здебільшого припадають на теплий період року. Життєвий ритм характеризується різною тривалістю вільного часу в різні періоди життя людини.

Структура вільного часу і характер його використання суб'єктами рекреації мають свої регіональні відмінності і залежать від рівня доходів, сфери діяльності, національного менталітету, релігійних приписів та інших факторів.

У вільний час здійснюються такі види діяльності (функції), як суспільнокорисна (громадська і виховна робота, винахідництво, мистецтво, самоосвіта), споживання духовних цінностей, різноманітні види активного і пасивного відпочинку.

Аксіологічний (ціннісний) аспект полягає в дослідженні вільного часу з огляду на його суспільну корисність (всебічний розвиток особистості, психофізіологічне відновлення); з точки зору самооцінки індивідом власної рекреаційної діяльності; з урахуванням можливостей спільного проведення часу; з позицій аналізу групової та індивідуальної рекреаційної діяльності.

При цьому вільний час розглядається в аспекті його місця і ролі в суспільстві як фактора, що формує спосіб життя населення і в той самий час обумовлений суспільними відносинами і трудовою діяльністю.

Рекреаційний потенціал — це сукупність природних, культурно-історичних і соціально-економічних передумов організації рекреаційної діяльності на певній території.

Рекреаційні ресурси - об'єкти і явища природного та антропогенного походження, що мають сприятливі для рекреаційної діяльності якісні і кількісні параметри і виступають матеріальною основою для територіальної організації оздоровлення і лікування людей, формування і спеціалізації рекреаційних районів (центрів) та забезпечують їх економічну ефективність. Рекреаційні ресурси є історично змінюваним поняттям, що обумовлюється їх обсягом і можливостями використання.

Рекреаційні умови являють собою сукупність компонентів і властивостей природного середовища, які сприяють рекреаційній діяльності (характер ландшафту і кліматичні особливості, наявність мінеральних джерел, біорізноманіття, можливості для занять тими чи іншими видами спорту і т. ін.), але при цьому не є її матеріальною базою.

Рекреаційною територією називається територія, що використовується для оздоровлення людей. При цьому слід розрізняти рекреаційні території для короткочасної (лісопарки, зелені зони міст, водні об'єкти тощо) і тривалої (приморські райони, лікувально-санаторні комплекси і т. п.) рекреаційної діяльності.

Рекреаційний об'єкт — місце з обмеженою площею, що використовується для відпочинку (лісова галявина, пам'ятка природи, пляж тощо).

Рекреаційна ємність — здатність території забезпечувати для певного числа відпочиваючих психофізіологічний комфорт і можливість спортивно-оздоровчої діяльності без деградації природно-територіального чи антропо-культурного комплексу і швидкого зношування соціального обладнання.

Рекреаційне навантаження — це сукупність безпосередніх впливів людини на природно-територіальний комплекс, насамперед на рослинний покрив (витоптування, ущільнення ґрунту, знищення фітомаси тощо).

Рекреаційна діяльність поєднує різноманітні види відпочинку і значну сукупність допоміжних і обслуговуючих видів діяльності, які разом називають рекреаційним (туристичним) господарством або рекреаційним комплексом.

Рекреаційне господарство являє собою типовий міжгалузевий комплекс, оскільки у рекреаційному обслуговуванні прямо чи опосередковано приймає участь багато різних галузей і видів економічної діяльності.

Рекреаційний комплекс (РК) — це сукупність галузей і видів економічної діяльності, які забезпечують рекреаційними послугами населення країни, регіону, міста та створюють необхідні передумови для нормального функціонування рекреаційно-туристичного господарства. Звичайно, рекреаційний комплекс забезпечує функціонування рекреаційних циклів тижневої, місячної, сезонної тривалості, але в окремих випадках (місто, промисловий вузол, промисловий район) необхідно акцентувати і проблеми організації короткочасного відпочинку — тижневого і добового.

В рекреалогії, як і в рекреаційній географії, можна виділити чотири основні рівні дослідження, що забезпечать розв'язання певних науково-практичних завдань:

1)теоретичний — виявлення закономірностей формування, динаміки, структури рекреаційних систем, їх територіальної диференціації й інтеграції; обґрунтування поняття рекреаційного району як предмета дослідження; вироблення принципів і критеріїв рекреаційного районування; розробка понятійно-термінологічного апарату;

2)методичний — розробка системи методів дослідження рекреаційних систем; виявлення факторів і вивчення умов формування рекреаційних районів; визначення параметрів їх аналізу;

3)конструктивний — прогнозування спонтанних і цілеспрямованих змін у територіально-рекреаційних системах; розробка мережі рекреаційних районів;

4) інформаційний — міждисциплінарні зв'язки; характеристика рекреаційних районів, аналіз проблем і перспектив ї розвитку.

Лекція 3

Тема

Рекреаційні ресурси: сутність поняття та структура

План

1. Рекреаційні ресурси: сутність поняття та структура

2.Природно-рекреаційні ресурси (геологічні, орографічні, гідрологічні, кліматичні, грунтово-рослинні, фауністичні).

3.Природно-антропогенні рекреаційні ресурси.

4.Суспільно-історичні рекреаційно-туристські ресурси.

5.Трансресурсні об’єкти.

1.Ключова методологічна проблема рекреаційно-географічних досліджень полягає в необхідності певного структурування рекреаційної діяльності, її систематики і класифікації за функціональними видами і просторовими масштабами.

Рекреаційна географія розробляє базові поняття рекреаційних ресурсів та рекреаційного середовища. Рекреаційні ресурси — це компоненти природного середовища і феномени (об'єкти, явища) соціокультурного характеру, які, завдяки певним властивостям, можуть використовуватись для рекреаційної діяльності. Підкреслимо, що для рекреаційних ресурсів характерна відносність щодо їх оцінок і використання: один і той самий рекреаційний ресурс в залежності від існуючих потреб і стандартів, які з часом помітно змінюються, може мати дуже різні оцінки.

Розрізняють рекреаційні ресурси: 1) природні; 2) природно-антропогенні; 3) історико-культурні.

Рекреаційне середовище охоплює такі складові (І. М. Яковенко, 2004):

1)природне середовище;

2)квазіприродне середовище (лісопарки, водосховища, культурні ландшафти та ін.);

3)культурне середовище (міські ландшафти, історико-культурні об'єкти);

4)техногенне середовище (інфраструктура, технічні розважальні комплекси);

5)соціальне середовище.

Рекреаційне середовище перш за все розрізняють за тривалістю відпочинку: з переважанням цілорічного, сезонного, тижневого, вихідного відпочинку в приміських зонах, короткочасового відпочинку в межах міст.

До рекреаційного природного середовища ставлять багато різноманітних вимог, але головні з них дві: 1) місце повинно відрізнятись від звичайного природного середовища людини; 2) в межах рекреаційного середовища повинні стикуватися кілька різних природних сфер: вода і суша; гори і море; рівнина і височина; ліс і степ і т. д. Високі рекреаційні оцінки мають ландшафти з контрастними поєднаннями природних компонентів.

Характеристика рекреаційного середовища може мати позитивні та негативні властивості. Позитивними характеристиками рекреаційного середовища можуть бути: наявність цілющих природних ресурсів — мінеральних вод, грязей, морської ропи, іонізованого повітря та ін.; комфортний клімат; тривалий купальний сезон; мальовничі природні ландшафти; своєрідний і придатний для туризму й альпінізму рельєф; наявність унікальних природних та історико-культурних об'єктів; своєрідна чи екзотична міська забудова; розвинена індустрія розваг; розвинена сфера послуг; мальовничі антропогенні ландшафти; сприятлива екологічна ситуація; стабільна політична й соціальна ситуація; особиста безпека.

Рекреаційна освоєність території — це рівень її природної та соціокультурної підготовленості, інфраструктурної облаштованості, екологічної захищеності як рекреаційного середовища.

Найбільш деталізовану й докладну класифікацію рекреаційних ресурсів розробив О. О. Бейдик (2001). Ним розроблені також методичні підходи та методики інвентаризації й оцінки рекреаційних ресурсів різних видів, складені бази даних щодо кількісної та якісної характеристики рекреаційних ресурсів в межах України та її регіонів.

Рекреаційно-туристські ресурси — це об'єкти та явища природного, природно-антропогенного, соціального походження, що використовуються для туризму, лікування, оздоровлення та впливають на територіальну організацію рекреаційної діяльності, формування рекреаційних районів і центрів, їх спеціалізацію та економічну ефективність. Ще одна дефініція: рекреаційно-туристські ресурси — це сукупність природних, природно-технічних, соціально-економічних комплексів та їх елементів, що сприяють відновленню та розвитку фізичних і духовних сил людини, її працездатності та за сучасної і перспективної структури рекреаційних потреб і техніко-економічних можливостей використовуються для прямого й опосередкованого споживання, надання рекреаційно-туристських і курортно-лікувальних послуг (О. О. Бейдик, 1997-2001).

Рекреаційні ресурси поділяють на природні та історико-культурні. Рекреаційні ресурси підлягають інвентаризації, а природні рекреаційні ресурси додатково потребують кадастрової економічної оцінки. Інвентаризують і оцінюють кількісні та якісні характеристики рекреаційних ресурсів, їх локалізацію чи поширення, тривалість періоду, протягом якого їх можна використовувати.

Узагальнена систематика рекреаційно-туристських ресурсів відносно проста (О. О. Бейдик, 2001): 1) природно-географічні ресурси; 2) природно-антропогенні ресурси; 3) суспільно-історичні рекреаційні ресурси. Подальша їх деталізація виглядає так:

Розглянемо ще один підхід до класифікації рекреаційних ресурсів, за яким більшою мірою акцентовані природні рекреаційні ресурси (І.М. Яковенко, 2004). За цим підходом ресурси рекреації класифіковані за кількома головними ознаками: 1) за цільовим призначенням: ресурси цільового призначення, у т. ч. багатоцільового (комплексного чи конкуруючого) і спеціалізовані; ресурси супутнього використання; 2) за технологією рекреаційного використання:рекреаційно-лікувальні; рекреаційно-оздоровчі; рекреаційно-спортивні; рекреаційно-пізнавальні; 3) за використанням компонентів середовища: кліматичні; водні (поверхневі води); бальнеологічні (підземні води); грязеві й озокеритні; геоморфологічні; пляжні; флористичні та фауністичні; пейзажно-ландшафтні; пізнавально-природні (інформаційні); природно-антропогенні; історико-культурні.

2.Природні рекреаційно-туристичні ресурси – об’єкти та явища антропогенного походження, залучені у сферу рекреації та туризму. Їх життєвий цикл може бути тривалим, короткотривалим, епізодичним. Природні рекреаційні ресурси менш чутливі до соціальної ситуації, ніж суспільно-історичні.

Структура природно-географічних рекреаційно-туристських ресурсів:

- орографічні;

- фауністичні;

- рослинні;

- кліматичні (явища, характеристики, процеси);

- спелеоресурси (печери);

- природні унікуми;

- водні (річки, водоспади, озера, моря, океани, водосховища, канали, мінеральні джерела).

Природно-рекреаційні ресурси поділені на такі групи (І. М. Яковенко, 2004):

1)кліматичні ресурси, за головними для рекреації якісними характеристиками: річний розподіл погоди; тривалість комфортного періоду; кліматичні характеристики для кліматолікування окремих груп захворювань;

2) бальнеологічні та грязьові ресурси: типи мінеральних вод та їх показання щодо лікування окремих хвороб; типи грязей та їх застосування для лікування окремих хвороб;

3) пляжні ресурси;

1. водні ресурси та можливості їх використання для купання та водного спорту;

2. ресурси рельєфу (земної поверхні) — для пішохідного, гірсько­лижного, спелеологічного туризму, альпінізму, скелелазіння;

3. біологічні рекреаційні угіддя та ресурси — промислові угіддя, промислові види рослин, тварин, риб;

4. природно-пізнавальні ресурси — пам'ятки природи, заповідні урочища та ін.

І. М. Яковенко розрізняє такі види рекреаційного природокористування:

I—рекреаційно-лікувальне природокористування:

1)кліматолікування; 2) бальнеолікування (з використанням цілющих мінеральних вод); 3) грязелікування;

II—рекреаційно-оздоровче природокористування: 1)купально-пляжна рекреація; 2) прогулянкова рекреація; 3) промислова рекреація (мисливство, рибальство, збирання їстівних, лікувальних та декоративних рослин і тварин);

III —рекреаційно-спортивне природокористування, у т. ч.: 1) водноспортивна рекреація; 2) гірський туризм (пішохідний, альпінізм, скелелазіння); 3) гірськолижний туризм; 4) спелеотуризм (викорис­тання карстових об'єктів); автотуризм;

IV — рекреаційно-пізнавальне природокористування, у т. ч.: 1) природно-пізнавальний туризм; 2) екологічний (зелений) туризм.

3. Природно-антропогенні рекреаційні ресурси - геосистеми, до складу якого входять як природні, так і антропогенні об’єкти, що використовуються в туристському рекреаційному господарстві.

До складу природно-антропогенних рекреаційних ресурсів входять: національні природні парки, біосферні та природні заповідники, заказники, пам’ятки природи, регіональні ландшафтні парки, заповідні урочища, парки-памятки садо-паркового мистецтва, ботанічні сади, лісо-, гідро-, зоологічні, дендро-, лукопарки й печерні міста.

4.Суспільно-історичні рекреаційні ресурси – об’єкти та явища антропогенного походження, залучені у сферу рекреації. До складу входять: архітектурно-історичні, біосоціальні, подійні рекреаційні ресурси, які є складовою континуального ресурсно-рекреаційного поля України.

До складу архітектурно-історичних рекреаційних ресурсів входять: 6 основних типів архітектурно-містобудівних споруд, пам’ятки громадської та військової архітектури, пам’ятки садо-паркового мистецтва, пам’ятки сакральної (культової) архітектури, архітектурні монументи та скульптурні пам’ятники.

Біосоціальні рекреаційні ресурси – специфічна складова рекреаційних ресурсів, яка обєднує культурно-історичні та інші об’єкти, пов’язані з певним життєвим циклом (епізодом) тієї чи іншої видатної особи. Знакові події видатних людей: перебування, діяльність, народження, смерть (загибель), поховання (перепоховання).

Подійні рекреаційні ресурси – найсуттєвіші прояви соціального та природного руху, знакові події в історії певної території (держава, регіон, місто). Подійні рекреаційні ресурси включають політичні, військові, культурні, економічні, екологічні події. Подійні РР можуть відображатися у меморіальному літописі відповідної території, зберігатися в нечисленних джерелах, памяті населення, окремих свідків, у деяких випадках можуть дублювати інші рекреаційні ресурси.

Трансресурсні об’єкти(наскрізні) (транс - ″рух″ через основні типи РТР, можливість належати до будь-якого із них) – відносяться в першу чергу, гомогенні та парарекреаційні ресурси. Суперточка-тур.

Гомогенні рекреаційні ресурси – соціальні та природні об’єкти, явища, події, походження яких тісно повязане з територією України (де вони розташовані або відбулися), так з територією тієї зарубіжної країни, в межах якої даний об’єкт, явище, подія первісно виникла. Це ресурси ″подвійного″ громадянства.

Парарекреаційні ресурси – об’єкти, явища природного, природно-антропогенного, суспільно-історичного, біосоціального, подійного походження, які ні юридично, ні фактично не залучені до туристської індустрії, але характеризуються певним пізнавальним потенціалом (зруйновані або перепрофільовані сакральні споруди, історичні кладовища або окремі поховання, цікаві об’єкти природи, окремі інженерні споруди або їх елементи та інше). Наприклад, сакральні споруди в межах населених пунктів, об’єкти промислової, військової архітектури; природні об’єкти, пам’ятки монументально мистецтва (об’єднує архітектурні і скульптурні монументи і пам’ятки на площах вулиць, настінні розписи в інтер’єрах громадських споруд).

Більш складною виглядає систематика та класифікація суспільно-історичних рекреаційно-туристських ресурсів (РТР). Це об'єкти і явища антропогенного — соціально-економічного, суспільно-історичного характеру, залучені у сферу рекреації та туризму. їх склад і переліки залежать від соціально-економічної ситуації і можуть мати кон'юнктурний характер. Життєвий цикл суспільно-історичних рекреаційних ресурсів, як правило, коротший порівняно з природними. О.О. Бейдик (2001) поділяє суспільно-історичні рекреаційні ресурси на три групи: 1) архітектурно-історичні; 2) біосоціальні; 3) подійні.

Архітектурно-історичні РТР представлені об'єктами історико-культурної спадщини, які називають пам'ятками архітектури. Пам 'ятка архітектури — це будь-який твір архітектурно-будівельної діяльності людей, який має для суспільства мистецьку, історичну, наукову або іншу культурну цінність. Пам'ятки архітектури являють собою передусім джерела історичної інформації і відіграють виключну пізнавальну роль. Така функція значно підсилюється, коли пам'ятки архітектури утворюють історико-архітектурні комплекси, історичні міста, історичні центри сучасних міст.

Методика дослідження та оцінки архітектурно-історичних рекреаційних ресурсів (пам'яток архітектури) розроблена О.О. Бейдиком (2001,). Для пам'яток архітектури виділено вісім періодів за переважанням певного архітектурного стилю:

1. архаїка (до 1000 р. до н. є.);

2. залізна доба й античність (1000 р. до н. є. — 527 p.);

3. доба візантійсько-давноруського стилю (527 — 1240 pp.);

4. доба готики й ренесансу (1240 — 1650 pp.);

5. доба бароко (1650 — 1780 pp.);

6. доба класицизму (1780 — 1850 pp.);

7. доба еклектики й модерну (1850 — 1917 pp.);

8. радянська й пострадянська доба (після 1917 p.).

5. Ще одне нове поняття у географії туризму — суперточка-тур (О. О. Бейдик, 2001). Ним позначають точкову територію — місце, яке виділяється як домінанта на тлі високого природного (пейзажного) чи соціально-економічного (господарські ландшафти, міська забудова) різноманіття. Суперточка-тур — це домінуюча висота для візуального огляду цікавого природного чи історико-культурного ландшафту. Йдеться не про традиційний оглядовий майданчик, а про точку, що зосереджує потужний рекреаційно-туристичний потенціал (Тарасова — Чернеча гора у Каневі); гора Корковаду в Ріо-де-Жанейро з найбільшим у світі пам'ятником Ісусу Христу; гора Гелерт у Будайських горах у Будапешті та ін.).

Суперточка-тур - точкова територія, що поєднує унікальні природні та суспільні ресурси,займає домінуючу висоту і характеризується суттєвою соціально-історичною значимістю подій, що відбуваються (відбулися) в її межах або в межах простору, що візуально сприймається з неї. Цьому простору притаманне високе пейзажне розмаїття та сполучення природних компонентів ландшафту.

На території України є 4 об’єкти рангу суперточка-тур:

1. історико-культурний заповідник Могила Т.Г. Шевченка на Чернечій горі у Каневі;

2. Києво-Печерський історико-культурний заповідник (дзвіниця Успенського собору);

3. територія Маріїнського парку з панорамою Дніпра у Києві;

4. національний історико-культурний заповідник – Кам’янець (Хмельницька обл.).- не тільки унікальні історико-культурні цінності, але й домінуюче положення – видатні форми рельєфу, які самі можуть виступати як орографічні рекреаційні ресурси.

Лекція 4

Тема

Рекреаційна діяльність та форми її організації

План

1. Систематика рекреаційної діяльності.

2.Передумови розвитку рекреаційної діяльності. Курортно-оздоровчі заклади України.

3.Функціонування рекреаційно-туристичного комплексу України у сучасних умовах.

1.Найбільш складною методологічною проблемою лишається структурування рекреації як виду діяльності, встановлення її головних складових типів, видів та ін., визначення різних напрямків рекреаційно-туристичного господарства. З одного боку, рекреаційна діяльність має тотальний характер і в той чи іншій спосіб доходить до кожної людини, кожної сім'ї, кожної соціальної групи, з другого — вона може бути настільки різноаспектною і різноплановою, що надзвичайно важко підлягає будь-якій систематиці.

Свого часу (1969 р.) в Україні була розроблена класифікація курортів, за якою лікувально-рекреаційні заклади систематизовані за різними ознаками:

1. за лікувальними факторами — кліматичні, бальнеологічні, грязьові, змішані (клімато-грязьові, бальнеогрязьові, бальнеокліма-тичні, бальнео-клімато-грязьові);

1. за медичним профілем — загальнотерапевтичні, спеціалізовані, протитуберкульозні;

2. за функціональним використанням — (а) переважно лікування; (б) лікування, відпочинок, туризм; (в) переважно відпочинок, туризм.

Додатково розрізняють курорти за географічним положенням (гірські, приморські та ін.), за віковим складом рекреантів (дорослі, дитячі, змішані), за терміном функціонування (цілорічні, сезонні, змішані), за потужністю (кількість місць). За відомчим підпорядкуванням у той час виділяли курорти Української ради профспілок, Міністерства охорони здоров'я, відомчі — інших міністерств і відомств, окремих організацій і підприємств.

О. О. Бейдик (2001) пропонує таку класифікацію туризму:

за спрямованістю туристичних потоків встановлені типи туризму — внутрішній, в "іздний, виїзний;

категорії туризму визначені за обсягом територій — національний (в межах країни), у т. ч. місцевий і дальній; міжнародний, у т. ч. внутрішньорегіональний, міжрегіональний, кругосвітній;

за типом споживача — масовий, груповий, індивідуальний, елітний (на замовлення);

за метою туристської подорожі — курортно-лікувальний; культурно-розважальний; релігійний (прочанство); діловий; навчально-освітній; пізнавальний; спортивний; шоп-туризм (торговельний); військовий; екологічний; родинний, у т. ч. туризм діаспори — ностальгічний;за терміном подорожі — короткочасний, у т. ч. транзитний; тривалий; довготривалий;

за характером рекреаційного середовища — міський (урбосере-довище); сільський (екологічний, зелений, агротуризм, кантрі-туризм, етнографічний); у природному середовищі:

за типами (сферами) природного середовища: а) наземний — пішохідний, велосипедний, лижний, мотоциклетний, автомобільний, гірськолижний, скелелазіння, альпінізм; б) підземний (спелеологічний); в) водний — яхтовий, човновий, віндсьорфінговий та ін.; г) підводний — дайвінг; д) повітряний — планерний, дельтапланерний,балунінг (тепловіаеростати, теплові повітряні кулі); на парапланах; є) комбінований.

за ступенем ризику для життя — традиційний, екстремальний, у т. ч. екстремальні види екотуризму;

за характером організації — організований (плановий), неорганізований (саміяльний, "дикий");

за інтенсивністю та регулярністю туристичних потоків — постійний, сезонний, у т. ч. літній, зимовий, міжсезонний;

за віком туристів — дитячий, молодіжний, дорослий, пенсійний, змішаний, у т. ч. сімейний.

Інший підхід до систематики рекреаційної діяльності пропонують О. Топчієв та Ц. Ван (2003). За цим підходом спочатку класифікована мотивація населення до рекреаційних послуг у найбільш загальному вигляді, виходячи з теорії рівнів потреб людини (О. Масляк), мотивація рекреаційних потреб може бути:

1) духовною (відвідування рідного краю, рідних; конфесійні потреби; потреби позитивних емоцій — милування унікальними пейзажами та об'єктами);

2) пізнавальною (знайомство з історичними і культурними пам'ятками, новими містами і країнами, з людьми і традиціями і т. д.);

3) фізіологічною (потреби лікування, оздоровлення, спорту);

4) розважальною (спортивні видовища, фестивалі, карнавали, національні свята і т. д.);

5) економічною (послуги науково-технічної інформації, нових товарів і послуг, торгівля та ін.).

Рекреаційні послуги розрізняють за періодичністю: регулярно-добові, тижневі; епізодично-сезонні, щорічні; разові (виключні). Вони можуть бути масовими (для всіх), груповими (для певних контингентів), індивідуальними (для окремих рекреантів).

Кожен вид рекреації має свій радіус і свій поріг обслуговування; кожен вид рекреаційного обслуговування стає рентабельним за умови певного мінімуму клієнтів, який і визначає поріг обслуговування. У кожній конкретній країні та регіоні радіуси і пороги рекреаційного обслуговування можна встановити за фактичними показниками рекреаційного господарства. Можна говорити і про достатньо чітку кореляцію регулярності послуг з їх масовістю: масові послуги завжди регулярні, а епізодичні й разові — більшою мірою групові й індивідуальні. Поряд з економічно зумовленими радіусами рекреаційних послуг існують політико-адміністративні радіуси: рекреаційне обслуговування може мати міжнародні (глобальні), національні (загальнодержавні), регіональні, субрегіональні та локальні територіальні масштаби.

Рекреаційна діяльність систематизована за типами, видами і підвидами, які додатково характеризовані за мотивацією рекреаційної діяльності та регулярністю попиту на відповідні рекреаційні послуги. За наведеною схемою виділені три типи рекреаційної діяльності, 18 видів і 10 підвидів. Зауважимо, що і цю схему слід розглядати не як стандарт, а як методологічний і методичний пошук.

2.Україна має всі об'єктивні передумови для входження в число країн з високим рівнем розвитку рекреаційно-туристичного господарства: вигідне географічне положення, багату історико-культурну спадщину, різноманітні природні рекреаційні ресурси, відносно розвинену транспортну мережу і необхідну матеріально-технічну базу. Стратегічна мета туризму, що є одним із пріоритетних напрямів розвитку господарства країни, полягає у створенні конкурентоспроможного туристичного продукту, здатного задовольнити потреби населення і забезпечити комплексний розвиток регіонів, а також гідно представляти Україну на світовому туристичному ринку.

Розвиток туристичної галузі в цілому та оздоровчих закладів зокрема відображає динаміку економічних процесів у країні, а також політичні та економічні зміни, що відбуваються в сучасному світі. 1999 рік є точкою відліку в розвитку туризму в Україні: він відбувається сталими темпами, а за прогнозами вітчизняних спеціалістів у 2020 році Україну відвідає не менше 15 млн іноземних туристів.

З набуттям статусу незалежної держави Україна вступила у смугу докорінної трансформації своєї політичної та економічної системи, що супроводжувалось соціально-економічною кризою всіх складових господарського комплексу. Це відчутно позначилось і на рекреаційно-туристичному господарстві України, що також переживало характерні проблеми перехідного періоду.

Однією з основних проблем, від успішного розв'язання якої залежить вихід із багатьох інших, є переведення економіки від адміністративно-командного управління до ринкових відносин і визначення основних принципів функціонування рекреаційної сфери в нових умовах. Цей перехід планувалося здійснити в кілька етапів: значне скорочення централізованого планування;визначення ключових пріоритетів в інвестуванні; приведення цін до фактичної вартості, у відповідності із попитом і пропозицією; реорганізація форм власності, від створення малих підприємств до приватизації рекреаційних земель і всіх потенційних об'єктів власності .

Специфічні умови приватизації в Україні визначили основну форму власності в санаторно-курортній сфері — колективну.. При цьому найбільш результативною є діяльність акціонерних підприємств і різного роду корпоративних об'єднань лікувально-оздоровчих закладів.

Рис. 1. Розподіл санаторно-курортних закладів за формами власності

(В. Стафійчук, 2006)

Згідно з чинним законодавством, поза приватизацією залишаються окремі території та об'єкти, які є власністю держави у зв'язку із специфікою їх використання. Це національні, культурні та історико-архітектурні цінності, джерела мінеральної води, курортні поліклініки, бювети лікувальних мінеральних вод та інфраструктура для їх обслуговування, видовищні заклади, інфраструктура лісопарків у межах рекреаційних територій і т ін П

Подібна реорганізація вимагає також зміни методів управління санаторно-курортними закладами. Головною проблемою в даній сфері є відсутність цілісної системи управління (координації). Навіть створення в середині 90-х років централізованого органу управління туристичною сферою (Держтурадміністрації) не вирішила проблему відомчості. З нею корелюються й інші: неузгодженість відомчих інтересів з концепцією комплексного розвитку регіонів; залучення різних методичних підходів до використання рекреаційних ресурсів; волюнтаризм в організації рекреаційних територій та ціновій політиці тощо. Наявність закладів різних форм власності та відомчої належності, неузгодженість різних нормативних актів та розмежування туристично-рекреаційного комплексу на два види діяльності значно ускладнюють формування єдиної загальнодержавної системи координації діяльності галузі.

Показовою в цьому плані є ситуація в санаторно-курортному господарстві Криму. Суб'єктами управління санаторно-курортними закладами півострова є 375 вітчизняних та іноземних міністерств, відомств, громадських організацій і приватних осіб: 41,2% санаторно-курортного фонду належить міністерствам і відомствам України (найбільшими власниками є Міністерство охорони здоров'я та профспілки); 23,9% - міністерствам і відомствам АРК (Міністерство курортів і туризму АРК управляє приблизно 5% фонду); 16,9%о - міжгалузевим об'єднанням, консорціумам, акціонерним товариствам та ін.; 9,5% - іноземним державам (Росії, Білорусі, Молдові, Латвії, Узбекистану); 8,5% - фізичним особам.

Варіантом розв'язання цієї проблеми може бути покладення функцій, пов'язаних з координацією діяльності всіх санаторно-курортних закладів, на центральний орган виконавчої влади з питань туризму із створенням відповідних підрозділів при місцевих органах влади.

Розвиток рекреаційної діяльності має спиратись на нові механізми господарювання, ефективну організаційну структуру, економічну свободу виробників, що в умовах вільної конкуренції забезпечить насичення ринку високоякісними послугами і сприятиме соціально-економічному розвитку рекреаційних регіонів країни.

Протягом останніх років в Україні дуже багато зроблено в галузі законодавчого регулювання діяльності туристично-рекреаційних закладів. Законотворча робота базувалась на діючих документах Всесвітньої туристичної організації (Україна вступила до ВТО в 1997 році), Манільській декларації з туризму, Хартії туризму, Кодексі туриста, Глобальному етичному кодексі туризму та інших міжнародних угодах. В результаті прийнято закони України «Про туризм» (1995 р., внесено зміни у 2003 р.), «Про курорти» (2000 р.). Видано також Указ Президента України «Про основні напрями розвитку туризму в Україні до 2010 року» (1999 р.), Постанову Кабінету Міністрів України «Про заходи подальшого розвитку туризму» (1999 р.); нормативні акти регіональних органів влади.

Однак потребує подальшого вдосконалення нормативно-правове забезпечення податкової політики та ліцензування туристсько-рекреаційної діяльності, сертифікації підприємств з обслуговування туристів, прикордонного і митного контролю, збереження рекреаційних ресурсів, залучення інвестицій (у т.ч. іноземних) у розвиток туристсько-рекреаційного комплексу України, безпеки туристів тощо. Досі не налагоджено контроль за виконанням санаторно-оздоровчими закладами умов і правил прийому та обслуговування туристів, у тому числі іноземних.

Процес формування нормативно-правової бази свідчить про стихійність реалізації державної туристичної політики, оскільки, з одного боку, діяльність закладів рекреаційно-туристичного комплексу виявилась надмірно за-регульованою загальними правовими положеннями, а з іншого — досі залишаються неврегульованими багато специфічних питань їх функціонування.

Успішність залучення іноземних туристів значною мірою залежить від врегулювання проблем, пов'язаних з процедурою отримання українських віз та їх високою вартістю. В 2005 році Україна, сподіваючись на адекватні кроки з боку зарубіжних країн, а також у зв'язку з проведенням конкурсу «Євробачення», запровадила безвізовий в'їзд для громадян Європейського Союзу, США та деяких інших країн.

Участь іноземних інвесторів у приватизації рекреаційних об'єктів регулюється Законом України «Про іноземні інвестиції», який передбачає створення спільних підприємств, зон вільного підприємництва рекреаційного профілю та здійснення ряду інших заходів, спрямованих на підвищення ефективності функціонування курортно-оздоровчих закладів.

Безсумнівно корисним є вивчення зарубіжного досвіду програмно-цільового (проектного) управління та фінансування санаторно-курортної сфери. Його особливість у тому, що кошти спрямовуються не на забезпечення функціонування установи, а на досягнення кінцевого результату, який полягає в оздоровленні певного числа чи окремої категорії людей. Державна програма розвитку рекреаційної сфери повинна складатись на основі бізнес-планів санаторно-курортних установ, що здобули право участі в програмі. Серед інших варіантів фінансового забезпечення — надання бюджетних коштів для розвитку найбільш цінних рекреаційних комплексів, кредитування, самофінансування (в т. ч. підприємствами, установами та організаціями-власниками) тощо.

3.Важливою проблемою розвитку рекреаційного господарства є стихійне освоєння рекреаційних територій та неузгоджена політика розбудови ТРС різних рівнів. Проектування розвитку рекреаційних територій має відбуватись у відповідності з «Концепцією Генеральної схеми планування території України». В галузі туризму та рекреації вона передбачає поетапний розвиток матеріально-технічної бази: на першому етапі (2001-2006 рр.) — 1,2 рази; на другому (2006-2016 рр.) — в 1,5-2 рази; на третьому (2016-2026 рр.) — в 2,1-3 рази. Максимальне збільшення чисельності рекреаційних закладів передбачається в Карпатах, на Поліссі, в Придніпров'ї та Приазов'ї.

Державна стратегія розвитку туризму має розроблятись у контексті пріоритетності даної галузі та у відповідності з її місцем у макроекономічній структурі країни з обов'язковим позиціонуванням в окремо взятому регіоні. Адже туризм — це лише одна із складових загальнодержавного господарського комплексу.

На початку 90-х років Україна відмовилась від планової економіки, віддавши перевагу ринковим механізмам її регулювання. Однак у концепцію індикативного планування цілком вписується запропонована ще в 70—х роках XX ст. схема проектування рекреаційних систем: раціональне розміщення на території країни закладів відпочинку з урахуванням ефективності використання наявних рекреаційних ресурсів .

При проектуванні будь-яких рекреаційних систем звичайно виходять із принципу стадійності, тобто зміни етапів проектування по мірі переходу від більш високих рангів ієрархічної структури до менших за площею і значенням. Цей принцип має реалізовуватись у відповідності з ієрархічною структурою ТРС.

Важливою передумовою прийняття планувальних рішень та архітектурної організації території є функціонально-територіальне зонування, що вимагає повної і обґрунтованої суспільно-географічної інформації.

На всіх стадіях проектування ТРС необхідним є визначення не лише максимальних рекреаційних навантажень і ємності ПТК, але й їх оптимальних значень. Оскільки основою для визначення ємності є детальні ландшафтні карти, то визначення сумарної ємності рекреаційних районів слід починати з якомога менших за площею таксономічних одиниць.

Програмно-цільове планування має бути спрямоване на реалізацію заходів з організації рекреаційно-курортних територій для повного задоволення потенційного попиту.

Стратегічна мета розвитку туристично-рекреаційного господарства полягає у створенні конкурентоспроможного туристичного продукту, що задовольняв би потреби туристів і забезпечував комплексний пропорційний розвиток територій при ощадливій експлуатації природної та історико-культурної спадщини. Успішність проекту визначається не лише повнотою врахування всіх можливих впливів на рекреаційно-туристичне господарство, а й соціально-економічною ситуацією, з якою пов'язані такі важко передбачувані чинники, як рівень грошових доходів населення, динаміка цін, загострення політичної ситуації тощо.

Одним із факторів, що лімітують рекреацію, є матеріальна база галузі. Рекреаційні заклади та інфраструктура, побудовані здебільшого в 60-80-і рр. минулого століття, гостро потребують реконструкції та підвищення рівня комфортності.

Ринкова перебудова господарства та неузгодженість дій управлінських органів призвели до значного скорочення чисельності санаторно-курортних закладів, погіршення стану матеріально-технічної бази значного числа здравниць, особливо тих, що перебувають у державній власності. Недостатнім є фінансування дитячих закладів, більшості профілакторіїв. При цьому низький рівень послуг поєднується з високим рівнем цін. Так, середня вартість місця в готелі туристичного класу в Україні в кілька разів перевищує відповідний показник у країнах ЄС (45-90 проти 20 дол. США). Крім того, недорогі форми готельного господарства (мотелі, кемпінги, молодіжні бази), дуже поширені за кордоном, в Україні практично відсутні. Вартість туру в Україну обходиться європейцям у 1,5-2 рази дорожче, ніж у Туреччину, Болгарію, Єгипет чи Марокко. Хоча вартість оздоровлення в українських санаторіях дещо нижча, ніж в Угорщині, Чехії або Польщі, на що обов'язково слід звертати увагу в рекламі, розрахованій на європейців.

Незадовільним є стан транспортних шляхів України, вздовж яких розміщені поодинокі об'єкти туристичної інфраструктури. З метою виправлення ситуації розроблена програма створення національної мережі міжнародних транспортних коридорів, що передбачає спорудження близько 190 об'єктів інфраструктури вздовж Критських коридорів. Взаємодія транспортної і туристичної галузей сприятиме залученню інвестицій для їх розвитку. Загалом, мережа санаторно-курортних закладів вимагає значного розширення і доведення до міжнародних нормативів.

Дуже низьким залишається рівень забезпеченості населення України санаторно-курортними закладами. При оптимальному показнику 4,31 ліжка на 1000 жителів він має різне цифрове вираження в різних областях. В середньому по Україні він складає близько одиниці.

Ринкові відносини чи зміна форми власності як такі не забезпечують економічного процвітання, вони лише спонукають менеджмент до більш активних і ефективних дій у пошуку найбільш результативних методів і засобів управління. Раніше не було потреби в фахівцях у галузі маркетингу, реклами, менеджменту. Сьогодні це стає необхідним: адже, саме від них значною мірою залежить доля великих чи малих, приватних чи державних санаторіїв, пансіонатів, будинків відпочинку тощо. Доводиться визнати, що в більшості випадків обслуговуючий персонал санаторно-курортних закладів, раніше орієнтованих виключно на внутрішнього споживача, не має відповідної підготовки для належного прийому іноземних туристів.

Зайнятість населення в рекреаційно-туристичному комплексі України (без сезонних працівників) складає близько 1% економічно активного населення (170 тис. чол.), тоді як середньоєвропейський показник становить 6-8%. Згідно з Програмою розвитку туризму його планується довести до 600 тис. чол.

Специфіка лікувально-оздоровчого туризму обумовлює основні його функції: лікувально-профілактичну, реабілітаційну, превентивно-валеологічну, анімаційно-рекреаційну. Реалізація кожної з них вимагає відповідного кадрового забезпечення. Причому перші три передбачають наявність фахівців медичного профілю, а остання — дозвіллєво-розважального.

Рекреаційна галузь має потребу у власних спеціалістах:

- ресурсниках — спеціалістах з питань використання природних ресурсів;

- технологах — організаторах лікувально-оздоровчої діяльності на курортах;

- курортних туроператорах - фахівцях з турбізнесу для роботи на ринку лікувально-оздоровчого туризму (раніше потреба в таких спеціалістах була відсутня, оскільки діяла розгалужена розподільча система в реалізації путівок);

- аніматорах — фахівцях з розробки та реалізації програм спілкування і організації дозвілля.

Підготовка таких фахівців має здійснюватись на стику медицини, екології, географії, менеджменту, маркетингу і т. ін. Виконання окремих функцій може бути покладене на фахівців у галузі туризму.

Фахова підготовка у сфері туризму в Україні є відносно новою галуззю освіти, започаткованою географічним факультетом Київського національного університету ім. Тараса Шевченка в середині 80-х рр. XX ст. Нині підготовку менеджерів туризму здійснюють близько 70 вищих навчальних закладів різних форм власності і ступенів акредитації, об'єднаних в Асоціацію навчальних закладів, що готують спеціалістів у галузі туризму. Спеціалізовані навчальні заклади діють у Києві і Донецьку. Функціонують кафедри туризму в класичних університетах Києва, Львова, Харкова, Сімферополя, Чернівців. Фахівців для галузі готують також інші навчальні заклади Києва, Дніпропетровська, Черкас, Умані, Миколаєва, Тернополя, Івано-Франківська, Луганська, Кіровограда та інших міст.

Якісне кадрове забезпечення, підкріплене грамотною рекламою туристично-рекреаційного потенціалу країни значною мірою сприятиме виходу України на світові ринки. Для просування національного туристичного продукту на зовнішньому ринку потрібна не лише організаційна, а й фінансова підтримка з боку держави. Так, на здійснення рекламно-маркетингової діяльності та утримання закордонних туристичних представництв Велика Британія щороку витрачає близько 80 млн фунтів стерлінгів, Греція - понад 10 млн дол., Угорщина - 14 млн дол. Натомість в Україні в 1991-1999 рр. на зазначені цілі було виділено лише 40 тис. гривень.

Важливим етапом у просуванні національного туристичного продукту є створення спеціалізованих зарубіжних представництв (національні туристичні агенції, бюро з продажу турів тощо), які безпосередньо працювали б у напрямі розширення зв'язків і поширення об'єктивної інформації про рекреаційно-туристичний потенціал України. Більше уваги слід приділяти також рекламі в інтернеті, на телевізійних туристичних каналах, в засобах масової інформації та франчайзингових системах.

Запровадження щорічних міжнародних туристичних салонів у Києві, Львові, Одесі, Ялті, Донецьку не вирішує проблеми, оскільки вони характеризуються низьким рівнем представництва зарубіжних фірм. Незадовільний також рівень національних стендів України на престижних туристичних ярмарках у Мілані, Мадриді, Лондоні, Берліні, Ганновері, Варшаві, Москві та ін.

Важливим рекламним моментом є порівняння можливостей санаторно-курортних закладів України з можливостями відповідних закладів інших країн, акцентування уваги на перевагах. Значно покращити ситуацію можна також за рахунок надання санаторно-курортним закладам права здійснювати реалізацію послуг іноземним громадянам.

Близько 90% від загального числа іноземних туристів, що відвідали Україну після 2000 року, складають громадяни Росії, Молдови, Угорщини, Білорусі та Польщі. Це є наслідком традиційної орієнтації жителів колишніх радянських республік на курорти Азово-Чорноморського узбережжя України, а також тісних історико-культурних і родинних зв'язків між Польщею і Галичиною, Угорщиною і Закарпаттям. Що ж до інших країн Євразії, то відсутність інформації стосовно рекреаційно-туристичних можливостей України є суттєвою перешкодою для залучення туристичних потоків із країн Північної і Західної Європи, Східної Азії та ін.

Традиційною можна вважати також територіальну концентрацію іноземних туристів, що відпочивають у санаторно-курортних закладах України: 94,7% туристського потоку припадає на АР Крим (67,5%), Одеську, Львівську, Запорізьку та Херсонську області. Відсутністю реклами значною мірою пояснюється низька популярність серед іноземців багатих на унікальні рекреаційні ресурси і відносно непогано забезпечених санаторно-курортними закладами Закарпатської, Донецької, Харківської, Київ­ської, Полтавської, Івано-Франківської та інших областей.

На світовому ринку рекреаційно-туристичних послуг Україна представлена сьогодні переважно як постачальник туристів. Причому різниця між абсолютними показниками в'їзду-виїзду з року-в-рік зростає. В 1995 році в Україну в'їхало 3,7 млн туристів, а за кордоном відпочивало 6,9 млн українців; у 2000 — відповідно 4,4 та 8,7 млн. У загальному двосторонньому туристичному потоці між Україною та рядом країн — Туреччиною, Болгарією, Єгиптом, Угорщиною, Італією, ОАЕ, Словаччиною, Грецією, Іспанією, Чехією, Францією, Австрією — понад 85% становлять українці. З метою покращення сальдо туристичного обміну саме на громадян європейських країн з цього переліку, а також США, Японію і Китай, які, за прогнозами ВТО, в найближчій перспективі стануть найбільшими країнами-постачальниками туристів, має бути орієнтована основна реклама.

Отже, ряд об'єктивних та суб'єктивних чинників не дозволяє Україні повною мірою реалізувати свій величезний рекреаційний потенціал. Недооцінка рекреації і туризму як виду господарської діяльності є причиною недостатнього використання значних туристично-рекреаційних ресурсів України, придатних для організації рекреаційного господарства. Поряд з цим протягом останніх років індустрія туризму стабільно нарощує обсяги виробництва туристичного продукту. Пріоритетними напрямами державної політики в галузі туризму мають стати реконструкція, модернізація та будівництво нових об'єктів санаторно-курортного фонду; підвищення якості та збільшення асортименту послуг з урахуванням інтересів різних категорій споживачів; пошук оптимальних форм залучення приватного та іноземного капіталу; висококваліфіковане кадрове забезпечення тощо. Важливим моментом є матеріально-технічне та інформаційне забезпечення тих видів туризму, що користуватимуться найбільшою популярністю, а саме: екологічного та культурно-пізнавального в поєднанні з перебуванням на курортах, пригодницького, круїзного, тематичного. З метою підвищення ефективності функціонування рекреаційно-туристичного комплексу, просування українського туристичного продукту на світовому ринку та закріплення позитивних тенденцій передбачено:

• вдосконалення договірно-правової бази в галузі туризму, особливо з країнами, що є перспективними туристичними ринками для України;

• активізація співпраці в рамках численних міжурядових комісій з питань різнобічного співробітництва, створення в їх складі робочих груп з туризму;

• вироблення дієвого механізму взаємодії з центральними та регіональними органами влади України в питаннях розвитку міжнародного співробітництва в галузі туризму;

• розвиток інституційного співробітництва, використання організаційно-фінансових механізмів міжнародних та регіональних організацій (ЧЕС, ЄС, СНД та ін.);

• розвиток інформаційно-рекламної та виставкової діяльності .

Лібералізація зовнішньоекономічної діяльності, політична та економічна інтеграція України в загальноєвропейські структури створить сприятливі передумови для позитивної динаміки в рекреаційному господарстві на найближче і більш віддалене майбутнє.

Лекція 5-6

Тема

Природні рекреаційні ресурси України

План

1.Кліматичні рекреаційні ресурси.

2.Бальнеологічні ресурси.

3.Водні рекреаційні ресурси.

4.Орографічні рекреаційно-туристичні ресурси. Спелеологічні ресурси.

5.Біотичні рекреаційні ресурси та ресурси природно-заповідного фонду України.

6.Інтегральна оцінка природно-антропогенного блоку туристичних ресурсів України.

1.Серед природних рекреаційних ресурсів особливе місце належить кліматичним, оскільки саме вони визначають просторову організацію відпочинку. До рекреаційних кліматичних ресурсів відносяться перш за все сприятливі погодні умови: сонячне сяйво, ультрафіолетове випромінювання, чисте, насичене фітонцидами та іонізоване повітря і т. ін., які в сукупності забезпечують здійснення різноманітних рекреаційних занять.

Клімат як головний лікувально-профілактичний фактор є основою для створення кліматичних курортів, оздоровчий вплив яких обумовлений передусім застосуванням аеро-, геліо-, таласотерапії. Паралельно з цим на кліматичних курортах використовуються з лікувальною метою ландшафтотерапія, особливості місцевого мікроклімату (зокрема, печер і шахт — спелеотерапія), інші природні лікувальні фактори (лікувальні грязі, мінеральні води, кавуни, кумис тощо). В усіх природних зонах України наявні кліматичні курорти і курортні місцевості.

Територія України майже цілком (за винятком Південного берегу Криму (ПБК)) розташована в зоні помірно континентального клімату, хоча внаслідок різного впливу кліматоутворюючих факторів характеризується суттєвими регіональними відмінностями в погодних умовах. Це обумовлює нерівномірний розподіл потоку рекреантів по регіонах країни і відповідні сезонні коливання.

Серед регіонів України найменшою тривалістю теплого періоду з температурами, що перевищують +15 °С, відзначаються гірські райони Карпат (до 50 днів), найбільшою — Причорномор'я (більше 140 днів). Кількість днів із температурами нижче 0 °С коливається в межах від 50 на Південному березі Криму до 130 в північно-східних регіонах. Період із найсприятливішим для літньої рекреації температурним режимом становить в Україні 5-6 місяців (від 3 у передгір'ях Карпат до 9 на ПБК). При цьому за підрахунками Живицького на дні із сприятливою погодою припадає до 80% цього часу, в тому числі 40% — на комфортні погодні умови.

В цілому безморозний період в Україні коливається від 145 днів у лісистих Карпатах до 259 на ПБК (в 1966 році в Ялті він тривав 342 дні). Що ж до зимових видів відпочинку, то тривалість сприятливого для них періоду — від декількох днів на ПБК до 4-5 місяців — в Карпатах (від початку грудня до середини квітня). В північно-східній частині Укра­їни постійний сніговий покрив зберігається від другої декади листопада (в Карпатах — навіть раніше) до березня, а в південних областях і в Криму — від кінця грудня до другої декади лютого. Незважаючи на корективи, які вносить глобальне потепління, можна констатувати, що кількість днів із постійним сніговим покривом в Україні коливається від 20 до 115 (у високогір'ї Карпат — навіть більше). Товщина снігового покриву достатня для організації зимових видів відпочинку не лише в гірських районах, а й на Поліссі і в західній частині Поділля. В цих регіонах приблизно 70% зимового періоду відзначається сприятливою для рекреації погодою.

Україна розміщена у другій зоні ультрафіолетового комфорту. Це означає, що ультрафіолетове випромінювання (УФВ) надходить протягом усього року, але сприятливий для геліотерапії період триває 6-8 місяців (з квітня до початку жовтня). Кількість УФВ залежить від тривалості сонячного сяйва, яка зростає від 1738 год./рік на Волині до 2000-2200 у Закарпатті і приморських регіонах і навіть до 2400 і більше — на заході Криму (для порівняння: тривалість сонячного сяйва на Північному Кавказі становить 1750-1860 год./рік).

Річна амплітуда атмосферного тиску значною мірою обумовлена тим, що країна лежить у зоні переважно західного перенесення повітряних мас, і знаходиться в залежності від пори року і впливу кількох баричних максимумів та Ісландського мінімуму. Досить часто територією України проходять циклони (130-135 днів на рік). Циклонічна погода є несприятливою для окремих видів рекреації, оскільки супроводжується значною зміною атмосферного тиску та інших метеорологічних елементів, які викликають сонливість, нудоту, роздратування, загострення деяких хронічних хвороб.

В різні пори року над територією України переміщуються різні типи повітряних мас. Восени і взимку це, як правило, зволожені, відносно теплі морські помірні і тропічні маси з Атлантики. Малохмарна морозна зимова погода встановлюється внаслідок вторгнення холодних сибірських континентальних та арктичних повітряних мас. Навесні і влітку в Україну часто проникає сухе повітря з тропічних широт Євразії. Циркуляція атмосфери зумовлює річну зміну кількості опадів, які можуть виступати значним фактором, що лімітує рекреацію. В Україні кількість опадів зменшується від 550-650 мм на північному заході до 300-450 мм у степовій зоні. Мінімум опадів випадає на Тендрівській косі (Херсонська область) — до 300 мм на рік. Карпати і Кримські гори є бар'єром на шляху вільного переміщення повітряних мас, і тому в їх передгір'ях випадає значно більша кількість опадів: відповідно 1200-1500 мм (у Міжгірському і Тячівському районах — до 2200 мм) і 1000-1200 мм (на західних ділянках Ялтинської яйли — до 1700 мм). Основна маса опадів припадає на літній сезон, і лише в Кримських горах і на ПБК — переважно на зимовий. Фактором, що лімітує рекреацію, такий річний розподіл опадів виступає лише в Карпатах, де в окремі літні місяці їх може випасти до 580 мм. Отже, територія України розташована переважно в зоні помірного клімату (найсприятливішого для життєдіяльності людини), що охоплює рівнинну частину території країни, Українські Карпати і Кримські гори. Південний берег Криму входить у субтропічну (середземноморську) кліматичну зону. Під впливом підстилаючої поверхні виникає місцева циркуляція повітряних мас, що позначається на особливостях мікроклімату окремих регіонів. Часто саме мікрокліматичними особливостями обумовлюється локалізація курортних місцевостей і курортів.

України, роль якого визначається унікальністю його кліматичних умов. Південне узбережжя Криму від мису Іллі (поблизу Феодосії) до мису Айя (поблизу Севастополя) і південні схили Кримських гір до висоти 600 м — це область субсередземноморського помірно континентального клімату, для якого характерна м'яка волога зима з відсутністю стійкого снігового покриву і спекотне, сухе безхмарне літо. Від холодних повітряних мас ПБК захищений горами, їх вплив пом'якшує також незамерзаюче море. Однак за наведеною нижче таблицею неважко встановити, що клімат Ялти більш прохолодний у порівнянні з відомими курортами Середземномор'я. При середній температурі січня +2—\-А° С на ПБК зрідка трапляються морози до-17° С.

Характерною особливістю теплого періоду є бризова циркуляція, яка зумовлює підвищення вологості повітря і зниження його температури. Спостерігається також поєднання денного бризу з суходільним вітром (район Ялти і Місхора) і, як наслідок — переміщення морської вологи в гори з випаданням дощу в гірських районах. В цілому поєднання температури (+20—24° С), відносної вологості повітря (близько 60%) з помірною швидкістю вітру створює комфортні умови для літнього відпочинку на ПБК. Вже у квітні формується сприятливий стійкий погодний режим із переважанням сонячних, помірно вологих днів, який триває аж до початку листопада. Мінливість погодного режиму і метеорологічних елементів у літній період є найменшою протягом року. Це важливий фактор, що забезпечує успішне кліматолікування. Тривалість сонячного сяйва (2200-2350 год./рік), комфортні погодні умови, які створюють можливості для цілорічного функціонування санаторіїв, і насиченість повітря фітонцидами та морськими солями сприяли створенню на південному узбережжі Криму приморських кліматичних курортів та курортних місцевостей, яких тут близько двадцяти. Вони спеціалізуються переважно на лікуванні легеневих (нетуберкульозного характеру), серцево-судинних та нервових захворювань.

Очевидним лідером не лише в Криму, а й загалом в Україні за кількістю рекреаційно-курортних установ є Ялта, розташована на мальовничих схилах амфітеатроподібної улоговини, на березі відкритої Ялтинської бухти. Велика Ялта — центр Ялтинського рекреаційного району, до якого входять такі курорти, як Алушта, Гурзуф, Алупка, Форос і навколишні курортні місцевості. Як приморський кліматичний курорт Ялта почала розвиватися з 60-х років XIX ст. Цьому сприяли її положення на березі теплого незамерзаючого моря, захищеність горами від північних вітрів, численні паркові насадження, що надають повітрю лікувальних властивостей, джерела мінеральних вод. Зима в Ялті м'яка, із значною кількість хмарних днів, весна прохолодна. Вже у квітні формується стійкий погодний режим із переважанням сонячної, помірно вологої погоди, що уможливлює проведення активних видів кліматотерапії. Літо і осінь тут теплі і сухі. Сонячного сяйва в Ялті майже стільки ж, як у Ніцці, Каннах або Сан-Ремо, і набагато більше, ніж у Сочі або Кисловодську. Купальний сезон триває близько 130 днів — майже до кінця жовтня. Однак після повернення з відпустки в субсередземноморській кліматичній зоні ПБК в помірно континентальний клімат інших регіонів України в осінній період необхідно враховувати негатив акліматизації. В межах Ялтинського рекреаційного району функціонує близько 200 рекреаційних закладів різного профілю. Однак розміщення всіх бажаючих залишається серйозною проблемою. Тому й сьогодні з 1,5 млн рекреантів, які відпочивають тут щороку, приблизно 2/3 оселяється у приватному секторі.

Феодосійський рекреаційний район дещо відрізняється від Ялтинського своїми метеоумовами, оскільки включає в себе як частину ПБК (Судакський рекреаційний підрайон), так і південно-східні степові райони Криму і південну частину Арабатської Стрілки з курортом Кам'янка. Місцеві погодні умови визначають тривалість купального сезону, який триває з кінця травня по вересень. Опадів тут випадає 350-400 мм на рік. Важливим фактором, що обумовлює функціонування курортного району, є широке використання мінеральних вод і лікувальних сульфідних мулових грязей озера Аджиголь.

Особливі кліматичні умови склалися в гірських районах Криму і Карпат. Висотна поясність зумовлює зниження атмосферного тиску, температури і вологості повітря та підвищення його чистоти і прозорості, насиченості негативними іонами. Із збільшенням висоти збільшується кількість годин сонячного сяйва, активність сонячної радіації, зростає біологічна активність ультрафіолетових частин спектру та швидкість вітру. Важливу роль при цьому відіграє експозиція схилів, кут їх нахилу, пересіченість місцевості тощо. Поєднання багатьох типів клімату в межах порівняно невеликої території обумовлює значну різноманітність видів відпочинку і забезпечує успішне кліматолікування. Поряд з цим гірські райони є зоною небезпечних гідрометеорологічних явищ, серед яких — снігові лавини, паводки, селеві потоки і т. ін.

Кліматична підобласть Українських Карпат охоплює гірські райони Закарпатської, Івано-Франківської, Львівської та Чернівецької областей. Погодні процеси і кліматичні умови даної місцевості формуються під впливом атлантичних і середземноморських циклонів, що забезпечує інтенсивні опади протягом року. В передгір'ях, до висоти 500-600 м, клімат помірно теплий, із середньорічними температурами близько б °С. Середня температура січня становить 3—5 °С. На висоті понад 1500 м середньорічна температура знижується до 0 °С, а температура січня - до —12 ^СС. При вторгненні антарктичних циклонів вона падає до —ЗО °С. Період із стійким сніговим покривом триває в горах від грудня до кінця квітня, його середня товщина складає 30-50 см. Це сприятливий фактор для гірськолижного відпочинку, лижних прогулянок, занять сноубордом, фрістайлом тощо. Найсприятливішими умовами для зимового відпочинку відзначаються Рахів, Ясіня, Воловець, Паляниця, Подобовець, Тисовець, Славське, Ворох та, Розлуч, Турка, Вижниця, Буковель та ін.

Літо в Карпатах прохолодне й вологе, з частими дощами і вітрами. Влітку тут випадає до 70% річної норми опадів. Більш вологими є південно-західні схили гір. Середня температура липня — від +18° у передгір'ях до +7 ^СС на висоті понад 1500 м. Максимальна температура знижується відповідно від +37° до +30 °С. Захищені з півночі і заходу горами долини Закарпаття відрізняються теплим вологим кліматом із середніми температурами: січня —3°—5 °С, липня +19—20 °С. Кліматичні умови Карпат є більш комфортними для організації зимових видів рекреації, а клімат передгір'їв і Закарпаття створює можливо­сті, як для зимового, так і для літнього відпочинку. Важливими кліматичними курортами регіону є Ворохта, Косів, Ше-шори, Яремча, Ясіня, Яблуниця, Славське, Сойми, Перечин, Чинадійово, Кобилецька Поляна та ін. В табл. 5.4 наведені лише ті з них, у яких клімат є основним лікувальним фактором. Успішність лікування різних захворювань забезпечується поєднанням сприятливих кліматичних умов з іншими рекреаційними ресурсами, зокрема, бальнеологічними, що характерно для більшості курортів регіону.

До цього регіону відноситься і курорт Солотвино, лікувальний вплив якого обумовлюється використанням специфічних особливостей мікроклімату соляних копалень, сприятливого при хронічних неспецифічних захворюваннях легенів — зокрема бронхіальній астмі. Він покращує також функціональний стан нервової і серцево-судинної системи, обміну речовин, поліпшує клінічний стан гіпертоніків. Подібний курорти є в Донецькій області, розробляються проекти щодо залучення в рекреаційну галузь печер Тернопільської та Чернівецької областей. Менш високі Кримські гори також характеризуються вертикальною зональністю. Так, якщо передгір'ям властивий посушливий степовий клімат, то гірський Крим є районом із високою мірою зволоженості (900-1100 мм опа­дів на рік). Сніговий покрив (висота в січні-лютому — 31-50 см) з'являється в листопаді і зберігається до середини квітня. Однак сніг заповнює лише улоговини, тоді як відкриті вітрам гірські вершини залишаються оголеними. Кількість днів із сніговим покривом тут досягає 110.

Температурний режим тут також досить різноманітний, при тому, що середньорічні температури не опускаються нижче +6 °С. Середня температура січня становить -4°-5 °С (мінімальна 26 °С), липня —5 °С , (максимальна за рік 26°- 28 °С). У Кримських горах часто виникають фени, тобто, вітри, які дмуть з гір і викликають підвищення температури та зниження вологості повітря. Гірський Крим відзначається кліматичними умовами, сприятливими для розвитку туризму (пішохідного, спелеологічного, пізнавального; взимку — гірськолижного тощо). В межах гірсько-кримської кліматичної області розташований кліматичний курорт Старий Крим.

Клімат рівнинної частини України помірно континентальний. Максимальної континентальності та посушливості він досягає в степовій зоні. Для літа характерна стійка, переважно спекотна і суха погода. В липні середньомісячна температура становить +21°°С. Зима холодна, малосніжна, з дуже мінливою погодою. Середні температури тут коливаються від —7 °С на північному сході до —2 °С на південному заході. Степ — район із найменшою відносною вологістю повітря і кількістю опадів (250-300 мм). На півдні цієї кліматичної зони в середньому на рік буває 70 днів з опадами. Найсприятливіші кліматичні умови для лікування та відпочинку склалися на вузькій (до 40 км) приморській смузі, де і знаходяться основні приморські кліматичні курорти степової зони України, придатні для геліо-, аеро-, таласо- та кінетотерапії.

Одеська група курортів є ядром Одеського рекреаційного району, який охоплює територію трьох причорноморських областей. Це найбільше у степовій приморській частині країни скупчення лікувально-оздоровчих закладів. І хоча перший лікувальний заклад, побудований у 1833 році в цій зоні виник на основі бальнеологічних ресурсів Куяльницького лиману, сьогодні більшість курортів даної групи базується на використанні лікувальних властивостей морського клімату, б із 10 приморських курортів — Аркадія, Великий Фонтан, Лузанівка, Лебедівка, Лермонтовський, Чорноморка — функціонують на базі кліматолікування. Клімат району є типовим для приморських територій степової зони:з теплою і м'якою, малосніжною зимою при пересічній температурі січня —3°С в районі Одеси (абсолютний мінімум 30 °С), сухим, жарким літом із липневою температурою +22,5 °С (максимум — +38 °С). Поєднання температурного режиму і вологості повітря (середня 75%) є комфортним для абсолютної більшості рекреантів. Кількість годин сонячного сяйва — близько 2200 з максимальною кількістю сонячних днів у серпні. Умови регіону дуже сприятливі для проведення таласотерапії: вода у прибережній смузі влітку прогрівається до +24—+26 °С. Найкращий період для купання — червень-серпень. Загальна довжина пляжів в Одесі — близько 20 км. Для узбережжя властива бризова циркуляція. Насиченість морського повітря солями хлору, брому та йоду забезпечує необхідні умови для проведення аеротерапії. Роль Одеської групи курортів та більшості інших курортів зони зростає завдяки наявності лиманних та озерних лікувальних грязей, ропи лиманів та джерел мінеральних вод.

Рекреаційні ресурси кліматичних курортів одеської групи ефективні при хронічних захворюваннях опорно-рухового апарату, нервової і серцево-судинної системи, органів дихання нетуберкульозного характеру. В поєднанні з бальнеологічними ресурсами вони використовуються для лікування органів травлення, гінекологічних захворювань. В регіоні наявні всі умови для розвитку водного, культурно-пізнавального, автомобільного та інших видів туризму. Більше третини території України (34%) припадає на лісостепову зону. Вона є найбільш сприятливою для життєдіяльності людини, проте через відчутну мінливість погоди, не може широко використовуватися з метою кліматолікування. Середня температура липня тут підвищується по мірі просування з північного заходу на південь від +18 °С до +22 °С з абсолютним максимумом +39 °С. Середня температура січня становить - 5-8 °С з мінімумом близько —36 ^СС на сході регіону. Сніговий покрив нестабільний, і його середня висота, як правило, не перевищує 20-30 см. Він зберігається протягом 110 днів на північному сході і 70 — на південному заході. Кількість опадів зменшується з заходу на схід від 750 до 450 мм, так само як і кількість днів з опадами — відповідно від 180 до 130 на рік.

Кліматичні умови лісостепу є комфортними або субкомфортними для різнопланових рекреаційних занять як у літній, так і в зимовий період, хоча малопридатні для кліматолікування. Кліматичні курорти і курортні місцевості в даній зоні функціонують поблизу великих міст (Конча-Заспа, Пирогове в зоні Києва, Соснівка — Черкас, Брюховичі — Львова), завдяки додатковому використанню бальнеологічних ресур сів (Біла Церква) або ж сприятливим мікрокліматичним особливостям те­риторії (Заліщики) тощо. Тривалою історією і серйозними перспективами розвитку літньої рекреації відзначається рекреаційне господарство Полісся. Хоча аварія на ЧАЕС завдала йому значної шкоди (так, курортна місцевість Радча в Народицькому районі на Житомирщині припинила своє функціонування).

В цілому клімат Полісся помірний, вологий. Комфортна погода припадає здебільшого на літні місяці. Західна частина регіону характеризується підвищеною хмарністю і прохолодною погодою в літній період і м'якою зимою. Середня температура січня коливається в межах від —4 °С на Во­лині до —8 °С на Сумщині. Саме тут відзначаються абсолютні мінімуми температури — близько —36 °С. Найбільша висота снігового покриву спо­стерігається також на північному сході, де вона досягає 30-40 см. Сприятливий період для організації зимових видів туризму на Волині триває в середньому 50 днів .Характерною особливістю клімату Полісся є затяжні перехідні сезо­ни з погодними умовами несприятливими для рекреації і тривалого від­починку на відкритому повітрі. Вторгнення вологого морського повітря з Атлантики супроводжується сильною хмарністю та опадами. Річна сума опадів становить 500-600 мм, із цієї кількості 70% припадає на теплу пору року. Протягом більше як третини року атмосферна вологість перевищує 80%. Середня температура липня в поліському регіоні збільшується від + 17 °С на півночі до +19,5 °С на півдні, з максимумом близько +39 ^СС. Сприятливий період для організації всіх видів відпочинку за оцінками фа­хівців в теплу пору року триває 145-155 днів.

Кліматичні курорти і курортні місцевості Полісся зосередженні переважно навколо Києва: Ворзель, Пуща-Водиця, Буча, Клавдієве-Тарасове, Лютіж, Святошин. За своїм значенням виділяються також курорт Горинь у Рівненській області та курортні місцевості Дениші на Житомирщині і Грем'яч на Волині. їх лікувальний вплив забезпечується сприятливими мікрокліматичними умовами, що використовуються для лікування нервової системи (санаторії «Першого травня», «Праця» в Пущі-Водиці), системи кровообігу (санаторії «Зірка», «Україна» у Ворзелі) та ін.

Пуща-Водиця — справжній природний інгаляторій посеред соснового лісу. Літо тут прохолодне, осінь тепла і суха, зима — м'яка. Середня річна температура становить +7 °С, відносна вологість — 76%. Сприятливий вплив справляють мальовничі пейзажі, можливість купання в лісових озерах, заняття лижним спортом або «тихим» полюванням — у залежності від сезону. Досить цікавим з точки зору пізнавального туризму є перебування у місцях, пов'язаних з екстремальними явищами, в тому числі і кліматичними. Для території України характерні і деякі негативні гідрометеорологічні явища: туман, ожеледь, завірюха, злива з громом, град, суховії; в гірських місцевостях можливі снігові лавини, селеві потоки і т. ін. Однак їх повторюваність незначна ((ожеледь — у середньому від 0 днів на рік у Ялті до 40 в Дебальцевому; грім — від 15 днів на Тарханкуті до 40 у високогір'ї Карпат; град — 1-2 дні на рік (у гірському Криму — 4 дні)), і вои не є серйозною перешкодою для розвитку рекреаційного господарства в жодному з регіонів держави. Кліматичні параметри перебувають в оптимальних межах, що дозволяє здійснювати всі основні види рекреаційної діяльності.

«Сприятливі кліматичні умови для сезонних видів відпочинку зберігаються тут протягом 10-11 місяців, тобто підсистема відпочинку і туризму в Україні може функціонувати практично безперервно. Найкращими кліматичними умовами для літнього відпочинку відзначаються узбережжя Чорного та Азовського морів, літнього і зимового — Карпати і Закарпаття. Кліматичні курорти України забезпечують загальне оздоровлення та лікування захворювань органів дихання, нервової та серцево-судинної системи та ін. Важливим фактором розвитку туристсько-рекреаційного комплексу України є відсутність періоду акліматизації для жителів більшої частини Європи, що є потенційними споживачами українського туристичного продукту. Хоча необхідність адаптації виникає при зміні географічних зон (особливо в міжсезоння) та висотних поясів.

2.До бальнеологічних ресурсів відносяться мінеральні води та грязі, за окремими класифікаціями — також озокерит. Традиція використання їх лікувальних властивостей сягає у глибоку давнину. І саме бальнеологічні ресурси стали основою для формування курортного господарства. Збереглись матеріальні свідчення про перші бальнеологічні курорти, створені на грецькому острові Евбея. В Україні перші лікувальні заклади, що функціонували на базі мінеральних вод, виникли у Шклі, Саках, Трускавці, Одесі, МінВодах, Моршині. В Україні виявлені джерела майже всіх типів мінеральних вод. Найбільше територіальне поширення (якщо не брати до уваги мінеральних вод без специфічних компонентів) мають радонові лікувальні води з різноманітним хімічним складом. Вони характерні для північних та центральних областей Правобережжя (Житомирська, Київська, Вінницька, Черкаська, Кіровоградська, Дніпропетровська) і Приазов'я (Запорізька, Донецька області). Вміст радону складає від 50 до 2000 еман/л. За мірою мінералізації представлений весь спектр. Експлуатаційні запаси радонових мінеральних вод в Україні складають 9808,6 м³/добу, що становить близько 15% загальної кількості. Радонові мінеральні води використовуються з лікувальною метою на курортах Хмільник, Кремінна, у санаторіях та водолікарнях Житомира, Черкас, Білої Церкви, Миронівки, Полоного (Хмельницька обл.). Мінеральні води цього типу мають значні ресурси для розширення їх використання особливо у південно-східних областях ареалу поширення, оскільки на да­ному етапі використовується лише 9% наявних експлуатаційних запасів.

Йодні, бромні та йодо-бромні мінеральні води переважно хлоридного натрієвого складу мають значне територіальне поширення, хоча не в межах компактного ареалу. Джерела даного типу наявні в АР Крим і Приазов'ї, східних областях України, Причорномор'ї, західних областях. За мірою мінералізації це в основному розсоли (до 300 г/п). Вміст у них йоду 0,01-0,1 г/л, брому — 0,02-1,5 г/л. Експлуатаційні запаси мінеральних вод даного типу оцінюються в 11561,0 м³/добу (17,9% сумарних; води даного типу використовуються у здравницях Криму і Закарпаття).

Різноманітні за хімічним складом, мірою мінералізації (0,6-35 : /л) то вмістом сірководню (0,01-0,6 г/л) родовища сульфідних мінеральних вод, які поширені у трьох ареалах:Карпатському регіоні та південно-західному Поділлі; північному Причорномор'ї (західні райони Одеської області, південно-західна частина Херсонщини); Керченський півострів. Затверджені запаси сульфідних мінеральних вод складають 541 і,5 м³/до6у. На півдні України не виключається перспектива відкриття родовищ сульфідних мінеральних вод, які сьогодні широко використовуються в західних областях України (курорти Немирів, Шкло, Любінь Великий, Черче).

В Україні три основні ареали поширення крем’янистих мінеральних вод: центральна частина Поділля, Закарпаття та межиріччя Сіверського Донця і Ворскли у верхній частині їх течії. Експлуатаційні запаси вод цього типу становлять лише 1065,0 м³/добу. Ці переважно прісні води (мінералізація не досягає 1,4 г/л) широко використовуються для розливу (Березівська, Харківська № 1, Кам'янець-Подільська, Хмельницька тощо) і в лікувальних цілях на курортах Березівка та Рай-Оленівка Харківської області. Загалом використання крем'янистих мінеральних вод є максимальним — відбирається 71% експлуатаційних запасів.

Обмеженість ареалу поширення характерна для вуглекислих мінеральних вод. їх джерела експлуатуються в Закарпатті, Покутті, в західній частині Буковини, на Керченському півострові. За складом вони бувають: гідрокарбонатні кальцієві, з загальною мінералізацією до 1,5 г/л (типу Нарзан); гідрокарбонатні натрієві, 6-7 г/л (типу Єссєнтукі); хлоридні натрієві, 12-97 г/л (типу Арзні). Крім того, вони можуть мати підвищений вміст миш'яку, заліза, йоду, брому тощо. їх експлуатаційні запаси складають 3407,4 м³/добу.Води даного типу використовуються санаторно-курортними закладами Закарпаття в лікувальних цілях та на розлив (Лужанська № 1 та № 2, Поляна Квасова, Свалява, Плосківська, Драгівська тощо).

Джерела миш’яковистих мінеральних вод мають в Україні вузьку локалізацію і виявлені в околицях с. Кваси Рахівського району Закарпатської області. На їх основі функціонує санаторій «Гірська Тиса», що має лише два аналоги у світі. Експлуатаційні запаси мінеральних вод даного різновиду становлять 422,0 м³/добу. Мінеральні води з підвищеним вмістом органічних речовин (Нафтуся та типу Нафтуся (Збручанська, Новозбручанська) поширені на території Львівської, Тернопільської, Хмельницької, Чернівецької та Івано-Франківської областей. Саме їм зобов'язаний своєю світовою славою курортополіс Трускавець. На базі цих мінеральних вод розвивається курортне господарство Сатанова, Східниці; функціонують санаторії «Україна» (Хмельницька обл.), «Збруч» (Тернопільська обл.). їх експлуатаційні запаси — 894,2 м³/добу — використовуються лише на 9%. По території всіх областей України поширені джерела мінеральних вод без вмісту специфічних компонентів, різноманітні за своїм хімічним складом, із мінералізацією від 2 до 350 г/л. Води даного типу широко використовуються на курортах Трускавець, Моршин, Миргород, Слов'янськ, у санаторіях Одеської групи курортів, Криму тощо. До цього типу відносяться такі столові та лікувально-столові води, як Айвазовська, Феодосійська, Миргородська, Олеська, Солуки. Експлуатаційні запаси мінеральних вод даного типу становлять 48% загальної кількості або 31074,2 м³/добу.

Залізисті мінеральні води використовуються в основному як лікувально-столові і йдуть на розлив. В загальній величині експлуатаційних запасів мінеральних вод України залізисті складають лише 0,002% або 143,0 м³/добу. їх джерела є у Чернівецькій, Донецькій областях, а за прогнозними ресурсами першість має Львівська область. В Ічнянському районі Чернігівської області розпочато експлуатацію бішофіту — водного хлориду натрію, який використовують для лікування суглобів.

Запаси мінеральних вод України потребують подальшого уточнення, оскільки дані різних джерел дуже відрізняються. Величина експлуатаційних запасів мінеральних вод України в межах адміністративних утворень. Необхідно зазначити, що перспективи нарощуван- видобувається лише близько 8% експлуатаційних запасів мінеральних вод. Запаси мінеральних вод лише в Українських Карпатах здатні забезпечити оздоровлення і лікування понад 7 млн чол. на рік.

Важливою складовою бальнеологічних ресурсів є лікувальні грязі (пелоїди), що використовуються у вигляді ванн та аплікацій. Перші заклади, в яких використовувались лікувальні властивості грязей, виникли на півдні України: в 1833 р. — на узбережжі Куяльницького лиману; в 1895 р. — поблизу Голої Пристані (Гопри).

До лікувальних грязей відносяться мули, сапропелі, торфи, сопкові грязі тощо, родовища яких за генезисом поділяються на мулові, торфові та псевдовулканічні. Найбільшою терапевтичною активністю відзначаються мінеральні та біогенні компоненти грязей при тонкодисперсному гранулометричному складі і високій мінералізації або кислій реакції грязьового розчину. В санаторно-курортних закладах України найширше застосування здобули мулові органо-мінеральні сульфідні грязі солоних озер та лиманів Азово-Чорноморського регіону. Вони являють собою пластичну масу зелено-сірого або чорного кольору. їх загальні розвідані запаси становлять близько 125 млн м³. Найбільшими родовищами є лимани Алібей, Шагани, Куяльницький, Тилігульський, Хаджибейський. Приблизно половина цих родовищ поки що не експлуатується. Мулові грязі широко використовуються як окремо, так і в поєднанні з іншими лікувальними факторами на курортах Одеси, Криму, Запорізької та Херсонської областей відноситься торф із високим вмістом (понад 25%) і мірою розкладу (понад 40%) органічних речовин. Найціннішими вважаються гіпсові і купоросні торфи з мінералізованим (понад 2 г/л) грязьовим розчином. Серед найвідоміших родовищ — Немирівське, Шкловське, Великолюбінське, Нинівське, Моршинське (Львівська обл.), Війтівецьке (Вінницька область), Настасівське (Тернопільська обл.), Ви чавки (Рівненська обл.) Чєрченське. Підпєчеринське, Осмолодське (Івано-Франківська обл.), Журазицьке. Головненське, Малинозське, Беоестечсь-ке (Волинська обл.), Зарічанськє (Житомирська обл.), Малосорочинськє. Семіреньки (Полтавська обл.), Березівське (Харківська обл.) і родовища Глибочицького, Сторожинецького, Вижнівського районів (Чернівецька обл.). Найбільшим серед цих родовищ вважається Моршинське, де запаси грязей становлять 239 тис. г-л Торфові грязі використовуються на курортах Шкло, Моршин, Хмільник, Миргород, у водолікарня/ відповідних областей. Значно скоротилось використаний торфових ліку вал нил грязей після аварії на ЧАЕС у північних регіонах.

Сапропелеві грязі — намули переважно прісних водойм, збагачені органічними речовинами (понад 50%), що утворилися в результаті багаторазової макро- і мікробіотичної персребк" водних рослин і тварин. Поширені вони на Поліссі: с. Вільчани, Житомирської обл.; Микулинецьке родовище в Тернопільській обл.; озера Скорінь і Бурків у Любешівському, Ковпино і Оріхове в Ратнівському, Синове у Старовижівському, Туричанське в Турійському та Охотин у Ковельському районах Волинської області. Розвідані запаси сапропелів лише на Волині становлять 61.2 млн т. У рекреаційному господарстві України в обмеженій кількості використовуються сопкові грязі (курорт Феодосія, об'єм 4,4 тис. м³) з Булганацької групи вулканів на Керченському півострові. В якості бальнеологічних ресурсів все більше застосування знаходять бентонітові глини: санаторії Саків і Євпаторії використовують глини Кудрінського родовища.

В санаторно-профілактичних закладах переважно Карпатського регіону широко застосовується озокерит (гірський віск), який являє собою суміш високомолекулярних сполук вуглеводів, смол і асфальтенів, що й визначає його лікувальні властивості. Більшість родовищ озокериту в Україні відкрито в Передкарпатті. Саме тут знаходяться найбільші у світі Бориславське (експлуатується з 1856 р.) і Трускавецьке родовища. На території Львівської області озокерит виявлено також у смт. Стара Сіль та о. Івана Франка. Родовища Івано-Франківщини (Дзвиняцьке, Старунське) в своїй більшості виведені з експлуатації.

На основі використання мінеральних вод, лікувальних грязей та озокериту в Україні сформувалась мережа бальнеологічних, бальнеогрязьових, грязьових курортів, що має світове значення. Лікувальні грязі та окремі мінеральні води мають лише зовнішнє чи переважно зовнішнє застосування на курортах Саки, Затока, Очаків, Коблеве, Біла Церква, Хмільник, Миронівка, Великий Любінь, Синяк, Трускавець. Як лікувально-питна, використовується вода джерел Миргорода, Березівських Мінеральних Вод, Святогірська. Перечина, Поляни, Східниці, Голубиного, Сатанова, Бердянська, Куяльника. Комплексне використання мають бальнеологічні ресурси курортів Моршин, Сойми, Міжгір'я, Кваси, Шаян, Слов'янськ, Сергіївка та ін. Отже, Україна досить багата на якісні та унікальні джерела мінеральних вод, родовища лікувальних грязей та озокериту, що поширені в усіх областях. Хоча найбільшою територіальною концентрацією і різноманітністю складу відзначаються: мінеральні води (Карпатський регіон, північна частина лісостепу, Азово-Чорноморське узбережжя); лікувальні грязі (південь України і Західне Полісся); озокерит (Передкарпаття). На основі цих родовищ функціонують відомі бальнеологічні курорти Трускавець, Миргород, Немирів, Кваси, Хмільник, Саки, Євпаторія та ін., а також санаторії, водолікарні, профілакторії в усіх областях України.

3.Абсолютна більшість санаторіїв, пансіонатів, будинків відпочинку, туристичних баз та інших рекреаційно-оздоровчих закладів знаходиться на берегах водойм або в безпосередній близькості до водних об'єктів, наявність яких значно підвищує рекреаційний потенціал місцевості. За даними статистики, відпочинку на березі водойми віддають перевагу дві третини респондентів. До водних рекреаційних ресурсів відносяться моря, озера, річки, водосховища, ставки, придатні для водних видів відпочинку, туризму і спорту. Як зазначає В. Мацола, незважаючи на відносно слабку забезпеченість водними ресурсами, Україна може задовольнити відповідні рекреаційні потреби практично на всій своїй території.

Найпотужніші рекреаційні комплекси України сформувались на узбережжі теплих Чорного та Азовського морів. За даними Ю.Д. Шуйського, довжина берегової лінії нашої країни становить 3744,6 км (Чорне море — 1829,1 км, Керченська протока — 64,0 км, Азовське море —799,8 км, затока Сиваш — 1051,7 км). Це означає, що на 1 км узбережжя припадає приблизно 160 км² площі і 12,8 тис. жителів України (для порівняння: Греція — відповідно 8,7 і 70; Італія — 42 і 8,1, Хорватія — 23 і 1,7, Польща - 637 і 78,6).

Україні належить 41,3% довжини берегів Чорного моря. Крім того, саме північне його узбережжя вважається найсприятливішим з точки зору рекреації, оскільки невелика глибина (близько 100 м) і впадіння теплих річкових вод у літній період забезпечують значно більше прогрівання води, ніж на інших його ділянках. Середня температура води в літній період становить +20—24 °С, а подекуди навіть +27 °С. Береги Чорного моря в межах України переважно низовинні, за винятком ПБК. Поширені намивні піщані коси (Кінбурнська, Тендрівська, Бакальська та ін.). Солоність поверхневих вод також незначна: 14%₀, у лиманах —1-10%о. Вода Чорного моря, (виключаючи райони, прилеглі до промислових центрів і портів) прозора, що в поєднані з багатою підводною флорою (660 видів) і фауною (понад 2 тис. видів) є сприятливим фактором для підводного полювання і дайвінгу. За даними В. Шмагіної та С. Харічкова, протяжність чорноморських берегів з пляжами різної ширини і складу грунтів становить 1255 км, з них 544 км - цілком придатні для рекреації. Найкращі піщані (кварцеві та кварцево-карбонатні) пляжі знаходяться в Північно-Західній, Дніпровсько-Каркі-нітській і Західно-Кримській, а гравійні — в Південно-Кримській берегових областях. У той самий час Дунайська берегова лінія та узбережжя деяких лиманів через значну заболоченість і замуленість не задіяні в рекреаційному господарстві. В цілому з рекреаційною метою використовується дуже незначна кількість чорноморських пляжів. До того ж, руйнівну дію справляють зимові шторми. Пляжний пісок і галька у великій кількості вивозяться для будівельних цілей. Крім того, пляжі приватизуються з подальшим будівництвом на їх території дач, барів, ресторанів, кафе, атракціонів. З цих причин площа «золотих» пляжів Євпаторії, Феодосії, Коктебеля, Ялти та інших курортів ПБК неухильно скорочується. За даними А. Оліферова, ширина кримських пляжів щороку зменшується на 0,3-0,5 м.

Якщо не брати до уваги Сиваш, то на Україну припадає 43% найбільш якісних у рекреаційному відношенні берегів Азовського моря. Через його мілководність (середня глибина — 7,4 м, максимальна — 15 м), температура поверхневого шару води влітку становить +25—32 °С. Се­редня температура (+22—24 °С) та вологість (55-77%) повітря у прибе­режній смузі в літній період можуть бути оцінені як найсприятливіші для різноманітних рекреаційних занять. Середня солоність води — 13,8%о, максимальна (в затоці Сиваш) — 250%о. Ропа затоки Сиваш використовується лише як сировина для хімічної промисловості, однак вона має важливе бальнеологічне значення. Прозорість води в Азовському морі невисока внаслідок значної кількості планктону і наявності завислих частинок, а також хвилеутворення (висота хвиль у холодний період року досягає 2 м і більше). Це невелике за площею (39 тис. км²) море має надзвичайно багатий рослинний і тваринний світ. В ньому, зокрема, водить­ся 79 видів риб, зустрічається також азовський дельфін — азовка.

Південні береги Азовського моря урвисті, горбкуваті, західні та північні — переважно низькі, піщані. Особливу рекреаційну цінність мають піщані коси з чудовими пляжами: Арабатська Стрілка (довжина берегової лінії — 261,8 км), Федотоваз Бирючим Островом (166,2), Обитічна (66,5), Бердянська (43,2), Білосарайська (26,0), Крива (21,3) (див. табл. 5.11). Площа пляжів Азовського рекреаційного району оцінюється в 900 тис. м². Дно моря пере­важно рівне, з поступовим збільшенням глибини, у прибережній частині вкрите піском і черепашками. Окремі його ділянки (переважно в затоці Сиваш) замулені. Сукупність цих факторів перетворює наймілководніший морський басейн світу на найпридатніший для розвитку дитячої рекреації. Тривалість купального сезону в Азово-Чорноморському басейні перевищує 4 місяці — з кінця травня до початку жовтня. Загальна одноразова місткість усіх пляжів регіону оцінюється в 5 млн. чоловік. Однак слід пам'ятати, що відпочинок на морі корисний не всім: він показаний в основному практично здоровим людям молодого і середнього віку.

В Україні налічується близько 20 тис. озер, з них 43 мають площу понад 10 км² [за даними Держводгоспу]. Вони відіграють значну роль в організації туризму і відпочинку. Озера здебільшого придатні для купання, рибалки, водних видів спорту, пізнавального туризму. За географічною ознакою озера України об'єднуються в такі основні групи: Шацькі, Слов'янські, Турійсько-Озерянські, Перекопські, Євпаторійські, Керченські та Придунайські. Найбільшу бальнеологічну цінність мають приморські озера та лимани, із запасами лікувальних грязей (Сасик, Тилігульський, Хаджибейський, Куяльницький). З рекреаційною метою інтенсивно використовуються озера північної частини України, зокрема, Волині, Карпат. Крім Шацьких озер, у Волинській області велике рекреаційне значення мають озера Біле, Люб'язь, Волянське, Оріхове, Турське та ін. Відомі рекреаційні зони Полісся розташовані на берегах озер Білого (Володимерецький р-н Рівненської обл.), Борового та Оріхового (Коропський р-н Чернігівської обл.), Десняка (Сосницький р-н Чернігівської обл.), Красного (м. Новго-род-Сіверський Чернігівської обл.), Нобеля (Зарічанський р-н Рівненської обл.), а також озер Києва, Тернополя.

Гірські озера Карпат, хоч і є малопридатними для купання, відзначаються своєю атрактивністю. Це Бребенескул (на висоті 1801 м над рівнем моря), Синевир, Ворожеська, Несамовите, Драгобратське, Апши-нецькі, Марічейка та багато інших.

Надзвичайно широкий спектр рекреаційного використання річок. При тому, що переважна їх більшість не має безпосередньо рекреаційного значення, річки є невід'ємною складовою краєвиду і при наявності інших сприятливих умов (чиста вода, атрактивність ландшафту) відіграють роль фактора, що приваблює рекреантів. За даними В. Вишневського, в Україні налічується від 63 до 71 тис. річок загальною довжиною близько 204 тис. км, з них 3,3 тис. мають довжину понад 10 км. Середня густота річкової мережі становить 0,34 км/км², досягаючи свого максимуму в Карпатах — 2,0 км/км² (в АР Крим — 0,22 км/км²).

Найбільше абсолютне рекреаційне навантаження припадає на Дніпро та його притоки: Прип'ять, Тетерів, Рось, Тясмин, Інгулець, Десну, Сулу, Псел, Ворсклу, Самару та ін. Ця найдовша водна артерія України проходить через два міста з населенням понад мільйон чоловік, а також через важливі економічні та культурно-історичні центри країни (Київ, Канів, Черкаси, Кременчук, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Нікополь, Нову Каховку, Херсон та ін.), які є також значними генераторами рекреаційних потреб. На притоках Дніпра стоять такі досить великі міста, як Ковель, Луцьк, Рівне, Житомир, Біла Церква, Кривий Ріг, Чернігів, Суми, Полтава, Миргород, Павлоград та ін. Це зумовило розміщення великої кількості санаторіїв-профілакторіїв, баз відпочинку, дитячих таборів саме в басейні Дніпра і перетворення його у вісь національної програми «Намисто Славутича».

Південний Буг протікає через відносно чисті в екологічному відношенні регіони серед мальовничих пейзажів (особливо в межах Поділля) і вважається спеціалістами найперспективнішим районом для інтенсивного рекреаційного використання. В басейні Південного Бугу знаходяться такі міста, як Хмельницький, Вінниця, Умань, Кіровоград, Первомайськ, Миколаїв та ін. Важливе рекреаційне значення мають гірські річки Карпат, у т.ч. притоки Дністра, Пруту і Тиси. Крім купання та рибалки, ріки Черемош, Прут, Ріка, Тересва, Теребля, Уж, Стрий та ін. придатні для сплавляння на байдарках і каное. Вода малих карпатських річок є питною без будь-якого додаткового очищення. На території Подільської височини Дністер та його притоки утворюють мальовничі каньйони. В басейні цих річок знаходяться Дрогобич, Трускавець, Івано-Франківськ, Галич, Коломия, Тернопіль, Заліщики, Кам'янець-Подільський, Чернівці, Хотин, Білгород-Дністровський, Затока, багато міст і курортів Закарпаття.

Річки Криму (Салгир, Альма, Кача, Чорна та ін.) утворюють велику кількість водоспадів, каньйонів і тому, виступають цікавими екскурсійними об'єктами. Вони відіграють важливу роль у місцевій рекреації як місця відпочинку для жителів Сімферополя, Білогірська, Нижньогірського. Сіверський Донець із його основними притоками (Лопань, Лугань, Оскіл, Айдар, Деркул) є головною водною артерією найбільш індустріа­лізованого району України. Цим обумовлюється, з одного боку, високий рівень його забрудненості відходами металургійної, хімічної і нафтохімічної промисловості (особливо на території Луганщини), а з іншого — високий рекреаційний попит на відпочинок біля води. В басейні Севрського Донця розташована величезна кількість баз відпочинку, в т.ч. курорти Рай-Оленівка, Святогірськ і Кремінна. Дуже забрудненим є Кілійське гирло Дунаю (в межах України його довжина становить лише 174 км), однак воно цілком придатне для організації круїзів (Ізмаїл, Кілія, Вилкове) та екологічного туризму (Дунайський біосферний заповідник).

Зарегульованість стоку створює можливості більш повного рекреаційного використання річок, особливо завдяки водосховищам. Всього в Україні 1160 водосховищ загальною площею понад 9 тис. км² [ Найбільші водосховища споруджено на Дніпрі, Дністрі та Сіверському Донці). Найповніше рекреаційні потреби задовольняються в зонах відпочинку на Дніпровському, Дністровському, Сімферопольському (р. Салгир, площа — 3,2 км²), Ладижинському (р. Південний Буг, 20,8 км²) водосховищах. Кількість ставків в Україні, за різними даними, досягає 27-29 тисяч, їх загальна площа складає 2,2 тис. км². Часто тільки ставок може забезпечити відпочинок біля води жителям багатьох сіл і містечок України. Особливою мальовничістю відзначаються ставки, створені на місці колишніх гранітних (кам'яних) і піщаних кар'єрів Полісся і лісостепової зони. Приблизно половина всіх водосховищ і ставків припадає на басейн Дніпра.

Тривалість купального сезону на річках, озерах і водосховищах залежить від багатьох факторів, серед яких головним є клімат. За цією ознакою можна виділити два великі регіони: Полісся і західна частина України, де тривалість купального сезону становить 90-120 днів, а також центральні, східні та південні області, в яких вона перевищує 120 днів. Гірські річки Карпат і Криму, через низьку температуру води, значну швидкість течії і малу глибину є взагалі малопридатними для купання.

Територія України надзвичайно багата на цікаві і атрактивні гідрологічні об'єкти (каньйоноподібні річкові долини, водоспади, карстові озера, джерела цілющої води, витоки рік тощо). Більша їх частина перетворена на заказники, оголошена пам'ятками природи, заповідними урочищами, і всі вони можуть використовуватись як об'єкти пізнавальної рекреаційної діяльності, в тому числі для іноземних туристів. Зокрема, витоки Тиси щороку відвідують сотні туристів з Угорщини, хоча ця цифра може бути набагато більшою.

На 2003 рік в Україні налічувалося 639 гідрологічних заказників (у тому числі 38 — державного значення) і 435 пам'яток природи (з них 21 — державного значення). За їх кількістю серед областей України помітно виділяються Чернігівська (відповідно 90 і 28), Волинська (58, 17), Полтавська (57, 3), Хмельницька (49, 8). Серед гідрологічних об'єктів найбільша кількість пам'яток при­роди знаходиться у Вінницькій (61), Тернопільській (53) та Чернівецькій (49) областях. Це, як правило, об'єкти масового відпочинку, купання, рибалки, любительського веслування на човнах, відправлення культових обрядів. Серед заказників і пам'яток природи місцевого значення особливою рекреаційною цінністю відзначаються Манявський водоспад, гірське озеро Розсохан (Івано-Франківщина), Чехівська криниця (Луганщина), карстові озерця Вікнини (Тернопільщина), Микільське і Понятівське поселення змій (Херсонщина), Суворівська криничка і цілюще джерело Богородиці (Житомирщина), джерела мінеральних вод і багато інших об'єктів. Різні види відпочинку на воді і водного спорту вимагають диференційованого підходу при розв'язанні питання про рекреаційне водокористування. Водні об'єкти України здатні задовольнити практично весь спектр потреб рекреантів за умови їх матеріально-технічного облаштування та оптимізації рекреаційного водокористування на основі його наукового обґрунтування.

4. Найпоширеніше визначення рельєфу трактує його як «сукупність нерівностей (форм) земної поверхні, що утворюються на межі літосфери з атмосферою та гідросферою». Досить часто в туристичній літературі ототожнюються поняття «рельєф» і «ландшафт», хоча рельєф є лише однією з багатьох складових ландшафту. При цьому він виступає цілком самостійним рекреаційним ресурсом (гірські вершини, каньйони, печери, скелі і т. п.).

З точки зору рекреалогії рельєф України може бути оцінений як: найкращий, добрий та задовільний (за типологією Н. Фоменка) — гірський, передгірський, пересічений, височинний, горбистий (близько 50% території); сприятливий для рекреаційного освоєння: близько 94% державної території України лежить у межах Східноєвропейської рівнини. Українські Карпати і Кримські гори (6,8% території) теж не створюють серйозних перешкод для такого освоєння.

Через територію Львівської, Закарпатської, Івано-Франківської та Чернівецької областей з північного заходу на південний схід смугою паралельних хребтів шириною 100-110 км і довжиною понад 270 км простяглись Українські Карпати. Вони розчленовані поздовжніми мальовничими улоговинами і розмежовані глибокими поперечними долинами з Яблуницьким (931 м), Ужоцьким (889 м), Середнім Верецьким (839 м) та іншими перевалами. Абсолютні висоти коливаються в межах від 120 до 2061 м (найвища вершина України - г. Говерла).

Скибові (зовнішні) Карпати представленні середньовисокими куполоподібними згладженими вершинами Бескидів та Покутсько-Буковинсько-го хребтів із найвідомішими гірськолижними курортами України (Славське, Яремча, Ворохта, Косів). Між ними знаходяться менш освоєні в рекреаційному відношенні Горгани з плоскими гребенями, крутими схилами та кам'яними розсипами. Найвищі точки і більш різкі перепади відносних висот характерні для центрального пасма Карпат, де знаходяться Чорногора, Свидовець, Рахівські гори, Гриняви, Чивчини та ін. Чорногора і Полонинський хребет (Пікуй, Боржава, Красна) характеризуються конусоподібними вершинами. Чорногора і Свидовець мають найбільш виявлені льодовикові форми рельєфу (кари, трогові долини тощо). Мармароський масив, Рахівські гори та Чивчини характеризують гострі вершини з крутими схилами та глибокими мальовничими долинами і найбільш виявлений в Карпатах карст. Вододільний хребет відзначається наявністю пологих складчасто-брилових масивів, де знаходяться основні родовища карпатських мінеральних вод. Внутрішнє пасмо представлене розрізненими невисокими (максимальна висота — 1085 м, г. Бужора) масивами Вулканічного хребта (Маковиця, Синяк, Великий Діл та ін.), що знаходяться в Закарпатті.

Туристична привабливість Карпат не вичерпується їх різноманітними ландшафтами і мальовничими краєвидами. Рекреаційну цінність має своєрідна культура і побут місцевого населення. Регіон має значні можливості для задоволення широкого спектру рекреаційних потреб. Кримські гори з найвищою точкою Роман-Кош (висота 1545 м) простяглися неширокою (до 60 км) смугою від околиць Феодосії до Балаклави, утворюючи своєрідний амфітеатр та формуючи унікальні рекреаційні властивості Південного берега Криму. Як зазначають автори «Географії Криму»: «завдяки дугоподібному розміщенню гірських гряд майже паралельно одна одній та підвищенню їх у південному напрямку вони подібні на сходинки п'єдесталу пам'ятника. Однак на місці самого «пам'ятника» вия­вляється... западина Чорного моря». Гори чітко розчленовані на три майже паралельні між собою пасма: Головне (найвище, 1200-1500 м), Внутрішнє (близько 500 м) та Зовнішнє (250-320 м), з крутими південними і пологими північними схилами. Вершини Кримських гір — яйли (від тюрк, джайляу — пасовище) — плоскі і майже безлісні. Гірський Крим поділяється на 10 яйл, серед яких найбільш мальовничі — Демерджі, Ай-Петрі, Байдарська, Бабуган, Чатирдаг. Поширеними є куестові гряди, карстові форми рельєфу, в тому числі печери. Вулканічний гірсько-лісовий ландшафт Карадазького заповідника — це своєрідний мінералогічний природний музей, вік якого обчислюється майже 150 млн років. Регіон відзначається тривалим збереженням стійкого снігового покриву, хоча гірськолижний туризм не належить до розвинених у даній місцевості видів туризму. Пріоритетними його видами є спелеотуризм, а також пізнавальний і пішохідний туризм. Найвідоміші рекреаційні стежки Криму — Голіцинська (Новий Світ), Боткінська, Тарахташська, Штангеєв-ська (Ялта), Карадазька (Щебетівка).

Приблизно чверть території України зайнята височинами. Особливою атрактивністю відзначається Подільська височина, обмежена з півночі сильно розчленованими низькогір'ями Гологоро-Кременецького кряжу з відносними перевищеннями 150-180 м. Від с. Підкамінь Львівської області до м. Кам'янець-Подільський на Хмельниччині вузькою смугою простягнися скелясті розчленовані вапнякові пасма Подільських Товтр (Медобори), продовженням яких у південно-східному напрямку є Прут-Дністровські та Мурафські Товтри. Окремі платоподібні пасма мають абсолютну висоту 50-60 м, а над річковими долинами — 100-150 м. У межах Львівської області знаходяться сильно розчленовані, з вузькими річковими долинами і крутими схилами мальовничі Опілля та Розточчя. В цілому для Поділля характерні яружно-балкові та карстові форми рельєфу, тут знаходяться найдовші в Україні печери. Хотинська височина з горою Берда (515 м) є найбільш підвищеною ділянкою Східноєвропейської рівнини. Приблизно по лінії Сокаль-Берестечко-Острог-Кривин уступом заввишки 40-60 м на фоні типового рельєфу північного заходу України виділяється Волинська височина, яка на півночі переходить у Поліську низовину. Мальовничими її елементами є Мізоцький кряж (314 м) і Повчанське плато (324 м).

Горбиста поверхня з відносно рівнинними долинами річок, розгалужена яружно-балкова система (районом її значного зосередження є територія довкола Канева — т. зв. Канівські гори, де глибина яруг досягає 85-90 м) характерні для рельєфу Придніпровської височини, східною межею якої є різко окреслені дніпровські кручі На лівобережжі України в рельєфі виділяються Приазовська і Середньоросійська височини та Донецький кряж. Особливістю рельєфу Приазовської височини є урвисті схили і поверхневі виходи кристалічних порід. Для Середньоросійської височини характерна розгалужена яружно-балкова система. Донецький кряж є найвищою ділянкою лівобережжя (г. Могила Мечетна, 367 м) з куестами, карстовими та антропогенними формами рельєфу. Північно-східна частина Донецького кряжу — район Слов'янська та Святогірська — отримала назву української Швейцарії. В рельєфі рівнинного Криму виділяються Тарханкутська (179 м) і Керченська (189 м) височини. Унікальним для України природним явищем є діючі грязьові вулкани та г. Опук, розташовані в межах другого масиву.

Одноманітність рельєфу Поліської, Придніпровської, Закарпатської та Причорноморської низовин обумовлює їх загалом невисоку атрактивність і, відповідно, туристичну привабливість. Однак окремі елементи рельєфу — карст, гранітні кар'єри, піщані дюни, ози (Поліська низовина); яри, балки, виступи крейдяних порід, соляні куполи (Придніпровська низовина); долини річок, балки, кургани (Причорноморська низовина) — є пам'ятками природи або заказниками і віднесені до рекреаційних ресурсів. Особливе місце серед них займає Словечансько-Овруцький кряж (відносні висоти — 50-60 м, абсолютна— 316 м) на території Житомирщини, рослинний світ якого певною мірою споріднений з кавказькою флорою.

Досить популярним у сучасному світі є спелеотуризм, умови для розвитку якого є і в Україні. Зокрема, на території Тернопільської області знаходиться вхід у найдовшу гіпсову печеру-лабіринт світу — Оптимістичну — довжиною 182 км [ за даними Географічної енциклопедії України — 165 км]. Всього в Україні виділяють 14 карстових областей загальною площею близько 206,5 км². Наявність печер і шахт характеризує не всі карстові області України (проявом карстування є також поверхневі форми рельєфу — вирви, лінійки, понори, кари, озера). Найповніше карстові форми рельєфу представлені в Гірсько-Кримській області. На цей район припадає 85% карстових порожнин, відомих сьогодні в Україні. Вони здебільшого недовгі (загальна їх довжина — 34,4 км; найдовша печера — Червона (13,7 км) у Сімферопольському р-ні), однак належать до числа найбільш глибоких (найглибша в Україні печера — Солдатська, 517 м; на другому місці — Каскадна, 400 м; на третьому — Нахімовська, 374). Іншими цікавими спелео-логічними об'єктами Гірсько-Кримської області є печери: Узунджа (2,12 км), Еміне-Баїр-Хасан (1,46; Чатирдаг), Чорна (1,16), Провалля (1,15), Каскадна (0,980; Ай-Петрі), Еміне-Баїр-Коба (0,950; Чатирдаг), Джур-Джур (0,770; поблизу Алушти), Альошина вода (0,620; Довгоруківська яйла), Аянська (0,560; Чатирдаг), Монастир-Чокрак (0,510; Карабі-Яйла), Ені-Сале-3 (0,435; Довгоруківська яйла), Висяча (0,425; Ай-Петрі), Егіз-Тинах (0,345; Карабі-Яйла), Печера Миру (0,340; Карабі-Яйла), Медова (0,250; Ай-Петрі), Мангупська (0,230; Мангуп), Насонова (0,229; Ай-Петрі), Мап (0,205; Демерджі-Яйла), Кристальна (0,200; Ай-Петрі), Бінбаш-Коба (0,150; Чатирдаг), Басмен-5 (0,070; Ялтинська яйла), Аджі-Коба (0,078; Карабі-Яйла), Данильча із залишками невеликого храму біля входу (0,014; с. Соколине).

В карстовому гроті Кіїк-Коба на Довгоруківській яйлі (за 25 км на схід від Сімферополя) було виявлено хронологічно перші на території України і Східної Європи рештки неандертальця. Найдовші в Україні печери зосереджені в Подільсько-Буковинській карстовій області. Так, поблизу с. Коралівка (Тернопільська обл.) відкрито вхід у печеру Оптимістична. На Тернопільщині знаходяться також печери Озерна (107,0 км; с. Коралівка, с. Сапогів), Кришталева (22,0; с. Кривче), Млинки (21,0; с. Залісся), Вертеба (7,820; смт. Більче-Золоте), Угринь (2,12), Тимкова Скеля (1,78), Ювілейна (1,50). Серед печер Чернівецької області — Золушка (Попелюшка) (80,0; с. Подвірне), Буковинка (2,30; Новоселицький р-н), Баламутівська (с. Баламутівка), Піонерка (с. Юрківці); на Хмельниччині — Атлантида (2,50; с. Завалля) та ін. В Чернівецькій області розташовані 3 карстово-спелеологічні заказники: Молочнобратський карстовий масив, Чорнопотоцький та Юрківський карст.

Третьою в Україні за кількістю карстових порожнин є Передгірно-Кримська область. Тут відомо 18 печер, шахт і гротів, які досить активно використовуються в туристичних цілях. Серед печер цієї карстової області — Зміїна (310 м), Міжгір'я (210 м). Тут знаходяться також відомі печерні міста — Ескі-Кермен (У-УІ ст.), Мангуп-Кале (УІ-ХУ ст.), Чуфут-Кале (Х-ХУІІІ ст.) — і Успенський монастир (УІІІ-ХІХ; відновлено наприкінці XX ст.). Деякі з карстових порожнин (особливо соляний карст Донецької та Закарпатської областей) експлуатуються з лікувальною метою (спелеотера-пія). Крім того, вони поряд з гіпсовими печерами Тернопільщини і Буковини мають необхідні умови для лікування психофізіологічних порушень. Інші карстові області представлені поверхневими, однак не менш атрактивними, формами рельєфу. Більшість районів поширення поверхневого карсту здобули статус заказників і пам'яток природи.

Площа ландшафтів, використовуваних або зарезервованих для цілей рекреації в Україні досить велика (так, в Українських Карпатах вона становить майже 40% території). З метою розвитку туризму у структурі природно-заповідного фонду України з середини 90-х років XX ст. практикується виділення регіональних ландшафтних парків, як природоохоронно-рекреаційних установ місцевого або регіонального значення. Охорона типових або унікальних природних комплексів має підпорядковане значення, оскільки їх провідною функцією є забезпечен­ня умов для організації відпочинку населення. На початок 2003 року в Україні існувало також 423 ландшафтних заказники. Найбільша їх кількість — у Запорізькій (55), Полтавській (51) та Чернігівській (34) областях. Унікальні об'єкти і ландшафти охороняються в геологічних (14) та загальногеологічному (Дюна, Старовижівський р-н, Волинської обл.) заказниках. Туристичними об'єктами можуть виступати також пам'ятки природи. В Україні існувало 149 комплексних і 364 геологічних пам'ятки природи. В своїй переважній більшості це мальовничі долини річок, унікальні поверхневі виходи та відслонення гір­ських порід, печери та гроти, унікальні форми рельєфу.

5. Ресурси живої природи, що сприяють як лікуванню та оздоровленню, так і задоволенню духовних потреб людини та організації окремих видів туризму, прийнято називати біотичними. Рекреаційні ліси — це один із компонентів природних рекреаційних ресурсів, що є невід'ємною частиною лісових екосистем, призначеною для задоволення потреб населення у лікуванні, відпочинку і туризмі. Ліс є не просто складовою біосфери, а «найскладнішим і найпотужнішим рослинним угрупованням» яке впливає на кліматичний та гідрологічний режим місцевості, продукування кисню, процес ґрунтоутворення та захист ґрунтів від ерозії, поширення представників флори і фауни тощо. Лісовкрита площа в Україні, за різними даними, становить від 14,2 до 17,9%. Слід зазначити, що території з природною рослинністю займають в Україні лише 27%. Внаслідок фізико-географічних умов і антропогенного впливу розміщення лісів в Україні є надто нерівномірним: Українські Карпати - 40,5%, Крим — 32%, Полісся — 26,1%, лісостеп — 12,2%, степ — 3,8%. Найбільш залісненими є Закарпатська та Івано-Франківська області (відповідно 56% і майже 40% ), а найменш — Запорізька (1,2%). Лісистість території має важливе значення для вибору режиму природокористування.

До власне рекреаційних лісів належать зелені зони міст і приміських територій (в основному сквери, сади, парки, лісопарки, дендропарки), ліси лікувально-оздоровчих закладів (т.зв. курортні ліси). Крім того, рекреаційні функції здійснюють спеціальні зони природоохоронних об'єктів, ліси вздовж туристських маршрутів, автомобільних шляхів, а також водоохоронні, ґрунтозахисні, експлуатаційні ліси державного лісового фонду тощо. Згідно з містобудівними нормами, зелена зона в межах населеного пункту має становити 45-50%. В цілому по Україні загальна площа зелених зон становить близько 10 млн. га. За Лісовим кодексом зеленою зоною вважається лише територія навколо міст. Виходячи з цього площа рекреаційних лісів у більшості джерел оцінюється в 1,1 млн. га. . На території України передбачається створення ще 256 зелених зон, із них на Поліссі — 30 (11,4% від площі рекреаційних лісів зеленої зони), у лісостепу — 145 (54,2%), в степу - 62 (7,7%), в Карпатах - 28 (26,7%). Більша частина запланованих лісових територій припадає на Харківську обл. (157,3 тис. га), АР Крим (165,2 тис. га.), Луганську обл. (155,8 тис. га.) .

Флора України налічує понад 25 тисяч видів, у т.ч. у складі природних рослинних угрупувань 76 видів листяних і хвойних дерев та 278 — чагарників, які в різних поєднаннях розосереджені по території країни. Найпоширенішими є хвойні породи — 54% від площі всіх лісів, у т. ч. сосна — 35,9%), ялина — 9,9%. Серед листяних найчастіше зустрічаються дуб (27%), бук (9%), береза (4,8%), вільха (3,8%), граб (2,6%). В різних природних зонах спостерігається переважання «своїх видів»: Полісся — сосна, дуб, береза, вільха, осика, граб; лісостеп — дуб, граб, бук, ясен, клен, в'яз, акація; степ — дуб, сосна, біла акація, гледичія; у байрачних лісах — дуб, клен, ясен, берест; Українські Карпати — ялина, бук, ялиця; Кримські гори — дуб пухнастий, дуб скельний, бук, граб, сосна

Заболоченість місцевості є фактором, який відчутно лімітує рекреацію. Загальна площа боліт в Україні становить близько 1 млн. га. Найбільше їх на Волині: 11% території області. Болота виступають також об'єктом любительських промислів і пізнавальної рекреації. Вони мають багатий рослинний (журавлина, чорниця, брусниці, буяхи) і тваринний (глухарі, тетеруки, водоплавні та болотні птахи, бобри, ондатри, козулі, лосі тощо) світ. В деяких країнах на болотах функціонують санаторно-курортні заклади для лікування захворювань органів дихання.

У флорі України багато видів лікарських рослин. Більша їх частина росте на Поліссі, в лісостепу (особливо на Поділлі) і Карпатах, менше — у степових та гірських районах Криму. З 4,5 тис. видів судинних рослин України щонайменше 1 тис. є фармакологічно активними, однак широке застосування здобули менше 150 видів. Найпоширеніші з них — валеріана, барвінок малий, конвалія, лепеха звичайна, цмин пісковий, алтея лікарська, арніка гірська, ромашка, брусниця, кропива дводомна, дурман звичайний, чистотіл, подорожник великий та ін. Широко культивують­ся м'ята перцева, меліса, лаванда, беладонна. В Тернопільській області створені Почаївський і Галицький ботанічні сади лікарських рослин.

6. Головне рекреаційне навантаження припадає на зелені зони міст і селищ міського типу, що обумовлено їх доступністю. 64% загальної площі зелених насаджень населених пунктів припадає на ліси — міські парки, сквери і сади, які частково включені до природно-заповідного фонду (ПЗФ). В Україні до числа об'єктів ПЗФ віднесено 510 парків — пам'яток садово-паркового мистецтва, з них 88 — загальнодержавного значення. Попри свою рекреаційну цінність, вони виконують також екологічну функцію. Серед парків — пам'яток садово-паркового мистецтва виділяються: Немирівський (м. Немирів, Вінницька обл.), ім. Т.Г. Шевченка (м. Дніпропетровськ), Трощанський (Чуднівський р-н, Житомирська обл.), Партизанської слави (смт. Делятин, Івано-Франківська обл.), Згурівський (Київська обл.), Хутір Надія та Онуфріївський (Кіровоградська обл.), Гостра могила (м. Луганськ), Стрийський, Високий замок, Шевченків гай (м. Львів), Кардамичівський (Одеська обл.), Хомутецький і Полтавський міський (Полтавська обл.), Гощанський (Рівненська обл.), Тростянецький (Сумська обл.), Більче-Золотецький та Скала-Подільський (Тернопільська обл.), Краснокутський, Наталіївський, Шарівський (Харківська обл.), Сатанів-ська перлина, Самчиківський, Полонський (Хмельницька обл.), Корсунь-Шевченківський, Тальнівський, «Соснівка» (Черкаська обл.), Сокиринсь-кий (Чернігівська обл.), парки Південного берега Криму (Алупкинський, Ліва дія, Масандрівський та ін.), Володимирська гірка, Марийський, Феофанія, Голосіївський ім. М. Рильського, Сирецький (м. Київ).

Важливу пізнавальну та рекреаційну роль виконують заказники і пам'ятки природи, в яких зосереджені унікальні (в т. ч. ендемічні і реліктові) представники флори і фауни, атрактивні ландшафти. Часто ці місця пов'язані з життям видатних людей і овіяні легендами. На 2003 р. в Україні налічувалося 292 заказники державного значення, з яких до біотичних можна віднести, загальнозоологічні — 19, ботанічні — 87, лісові — орнітологічні — 22. Із загального числа заказників — 726 ботанічні (найбільша їх кількість у Запорізькій, Чернігівській, Тернопільській обл.), 277 — лісові (Житомир­ська, Волинська, Чернігівська обл.), 164 — загальнозоологічні (Терно­пільська, Волинська, Житомирська, Луганська обл.), 160 — ентомологічні (Харківська (59), Запорізька, Рівненська обл.), 115 — орнітологічні (Во­линська, Рівненська, Тернопільська, Хмельницька обл.), ЗО — іхтіологічні (Чернівецька, Закарпатська, Луганська, Тернопільська обл.). Найбільша кількість ендемічних видів рослин і тварин збереглась у Кримських горах, Українських Карпатах і на Подільській височині. Лісові ендемічні види рослин так розподіляють по регіонах України: Крим — 10, Карпати і Поділля — по 8, Західне Полісся — 6, Причорномор'я — 5, Київське і Промислове Подніпров'я — по 2, Лівобережне Придніпров'я та Донбас — по 1. Найбільше ендеміків зустрічається серед судинних рослин (родини ясноткових, трояндових, гвоздикових, айстрових, бобових, злаків), лишайників і мохоподібних. З-поміж представників фауни ендеміки переважають серед комах, молюсків, земноводних, риб і ссав­ців. У цілому серед лісових ендемічних видів тваринного світу 6 збереглось у Криму і 2 — в Українських Карпатах. До Червоної книги України внесено 199 реліктових представників тваринного і рослинного світу.

Найбільше число лісових реліктів зосереджено в Українських Карпатах (39 видів флори та 8 видів фауни), Криму (відповідно 38 і 9), на Поліссі і Поділлі. Серед реліктових видів фауни: хохуля звичайна (Сумська та Луганська області), полоз леопардовий (ПБК), безнога ящірка жовтобрюх (Крим), лосось дунайський (Тиса і Прут), прісноводний краб (річки Чорна та Учансу), широкопалий рак (річки Ірша, Гнилий та Гірський Тікич), серуліна зубчаста (Тячівський район), багато видів комах. Ендемічні та реліктові види флори і фауни є цікавими об'єктами пізнавальної рекреаційної діяльності, хоча при цьому слід пам'ятати, що надмірне рекреаційне навантаження містить у собі загрозу для самого існування цих видів. Наслідком рекреаційної діяльності стало зникнення з території України 48 видів лісових рослин і 21 виду тварин, тоді як через суцільне вирубування лісів під загрозою зникнення опинилось 96 видів рослин і 60 видів тварин.

Найчисельнішою групою серед заказників і пам'яток природи є ботанічні. В цілому в Україні під охороною держави перебуває 258 пам'яток природи, з них 132 — державного значення (ботанічних — 42, зоологічних — 5). Найбільша кількість таки об'єктів у Тернопільській І(251 і 3), Івано-Франківській (144 і 1), Львівській (108), Волинській (102і 8), Вінницькій (97 і 6) областях. Такі об'єкти є базою для розвитку екскурсійної діяльності, пізнавального і наукового туризму.

Серед ботанічних пам'яток природи досить багато поодиноких дерев — екзотичних, еталонних, багатовікових, а також пов'язаних із життям видатних людей. З них найбільш наближені до основних туристичних маршрутів України — кледрастис жовтий, сосна румелійська, псевдотсуга, кіпарисовик горіхоплодний, гледичія (м. Львів); 160-річна восьми-стовбур-на сосна австрійська (с. Струсів Теребовлянського р-ну); п'яти-стовбурний каштан (м. Сімферополь); яблуня-колонія (м. Кролевець Сумської обл.); п'яти-стовбурний дуб (Бучацький р-н); бундук канадський та софора японська (м. Заліщики); тюльпанові дерева (м. Сквира та Хмельницький р-н); екзотичні дерева на території Глухівського педінституту; гінго білба, дуб білий, липа американська (Одеса, Полтава); 150-річні гінкго дволопатеві (Тернопіль, Івано-Франківськ); золота модрина (Берегометський парк); іменні дерева — дуб Максима Залізняка (Чигиринський р-н), дуби Тараса Бульби (Зліщицький р-н), липа і дуб Б.Хмельницького (відповідно Зо-лочівський р-н та урочище «Різаний яр» Корсунь-Шевченківського р-ну), липа Максимовича (Звенигородський р-н), дерева Тараса Шевченка (пере­важно Черкащина, Тернопільщина), пушкінський платан (Одеса), сосна М. Гоголя (Канівський р-н), дуб Івана Франка (Стрий), сосна Лесі Українки (Шумський р-н) та Лесин ясен (Луцьк), дуб М. Коцюбинського (Жмеринський р-н), липа і дуб П. Тичини (Бобровицький р-н); еталонні модрини (с. Деревичі, Любарський р-н), алея дуба червоного (Барський р-н), каштановий гай (поблизу смт. Середнє Ужгородського р-ну) та ін.

Головною метою функціонування дендропарків є збереження, вивчення і збагачення у спеціально створених для цього умовах різних видів дерев і чагарників. У відповідності з цим завданням ними здійснюється інтродукція та акліматизація рослин, їх селекція, причому особлива увага приділяється збереженню рідкісних видів і тих, яким загрожує знкнення. Більшість дендропарків є екскурсійно-туристичними об'єктами, місцем відпочинку — як правило, в експозиційній зоні.

В Україні функціонує 35 дендропарків загальною площею 1466,9 га, з них 20 — загально державного значення. Першість серед українських дендропарків належить уманській Софіївці, де унікальна колекція екзотичних дерев і чагарників (550 видів і форм) поєднується з нагромадженням каміння (геологічний музей під відкритим небом), водними джерелами і творіннями садовопаркової архітектури. Він створений у рекордно короткий термін (1796-1800 рр.) за велінням графа Потоцького на честь його дружини Софії. Бельгійський інженер Метцель втілив свій задум у співпраці з кріпосним садівником Зарембою, хоча початковий вигляд парку неодноразово змінювався шляхом його реконструювання. Парк за своїм планувальним вирішенням та архітектурними формами виконаний у стилі пізнього романтизму. Єдиній ідеї підпорядковані всі ландшафтно-архітектурні елементи парку: тарпейська скеля, павільйон Флори, фонтан Змія, долина гігантів, великий водоспад, річка Стікс, Єлісейські поля, грот Венери, Амстердамський шлюз, острів Цірцеї, трояндовий павільйон, англійський парк, тераса муз, алея скульптур, китайська альтанка тощо.

На декілька років раніше (1793 рік) закладений один із найкрасивіших і найбільших за площею (297,0 га) дендропарк України — Олександрія в м. Біла Церква. Задуманий як заміська резиденція графа К. Браницького, він також витриманий у романтичному стилі. Автор проекту — італієць Д. Бонаті, який реалізував свій задум при допомозі садівника А. Стронге. В межах парку є гармонійно поєднанні лісові масиви (близько 800 видів і форм дерев і чагарників при домінуванні багатовікових дубів), паркова архітектура у стилі пізнього неокласицизму (палац, турецький будиночок, колонада Ехо, китайський та арковий містки, колона смутку, кругла альтанка, композиція «Лев» та ін), ставки і водоспади, мальовнича долина річки Рось.

На відміну від більшості парків України, домінантою Тростянецького дендропарку (Ічнянський р-н Чернігівської області) виступає не архітектура, а сама природа. Посеред близько 20 лісових масивів (Бабусин, Прохолода, Метечь, Вітерець, Наталин, Ялинки та ін.) сформовано живописні галявини. Парк веде свою історію від 1830 року, коли І.М. Скоропадський отримав у спадок хутір Тростянець. Уже в 1833 році було збудовано палац і викопано штучні ставки (Великий, Лебединий, Куциха, Безіменний), в 1834-36 роках висаджено групи екзотичних дерев, привезених із садів Петербурга, Риги, Києва, Криму. Унікальним за своїм рельєфом і неповторним за красою є гірський сад «Швейцарія».

Найстарішим серед дендропарків України є Оброшинський у Пустомитівському районі на Львівщині, закладений у 1730 році. Дендропарк є невід'ємною складовою Новоасканійського природно-заповідного комплексу. Він заснований у 1887 році і досі залишається унікальним оазисом посеред південноукраїнського степу, що має одну з найбагатших флористичних колекцій — близько 1000 видів і форм рослин. Основа експозиційної зони дендропарку — велика степова галявина в оточені дубів і сосен. Тут є також горіхова галявина, бір із чорної сосни, діброви, мальовничі приозерні ландшафти. Ці галявини по мірі настання тепла вкриваються почергово килимом конвалій, барвінку, фіалок, бузку, жасмину. Через усі ці території пролягає головний маршрут дендропарку завдовжки 3,3 км.

Одним із наймолодших дендропарків України загально державного значення є Діброва в Богородчанському районі Івано-Франківської області закладений у 1972-73 рр. На обмеженій площі у 8 га тут представлена колекція, що налічує майже 300 видів і форм дерев євразійської та північноамериканської флори. В парку представлена також найбільша в Карпатах колекція кедрових сосен. Ще коротшу історію має Березнівський дендропарк державного значення в Рівненській області. Він заснований у 1989 році. Наймолодші дендропарки місцевого значення — Дружба (м. Лозова, Харківська обл.) та Євпаторійський, закладені в 2000 р. Найбагатшою у видовому відно­шенні колекцією (близько 2000 видів) є колекція дендропарку Дружба (Івано-Франківськ).

Ботанічні сади є переважно науково-дослідними установами, однак унікальні колекції вітчизняної і зарубіжної флори є підставою для їх включення у сферу екскурсійної діяльності. Так, серед ботанічних садів України лише в Чернівецькому ростуть псевдотсуга Мензіса, плакуча форма дуба, ялина колюча, ліквідамбар смолоносний. Найбагатшу флористичну колекцію з-поміж українських ботанічних садів (близько 15 тис. видів і форм) має Нікітський, найбільший за площею (876.6 га). Заснований він у 1812 році ботаніком Х.Х. Стевеном. Рослини згруповані в розрахунку на оптимальний декоративний ефект і розосереджені у Верхньо­му, Нижньому і Приморському парках, звідки відкриваються чудові морські та гірські краєвиди з мисом Ай-Тодор і горою Ай-Петрі. Тут зібрані численні представники субтропічної флори: різні види пальм, криптомерія японська, мирт, бамбук, кипарис. Парк має одну з найбільших колекцій троянд.

Улюбленим місцем відпочинку киян, особливо в пору цвітіння бузку (понад 1000 кущів), є Національний ботанічний сад ім. М. Гриш-ка НАН України, створений у 1936 році. Він відрізняється мальовничими природними ландшафтами (перепад висот у межах саду — близько 90 м), природною «вписаністю» в міське середовище (панорама Дніпра, вид на музей Великої вітчизняної війни, Києво-Печерську лавру та Видубецький монастир). Вихідними принципами при створенні експозиції стали:

• ботаніко-географічний, заснований на відтворенні флори, рельєфу і типових пейзажів ботаніко-географічних зон України (Карпати, степ та ін.);

• систематичний, що передбачає групування рослин на основі їх видової належності (колекція рідкісних рослин України, дендрарій). Тут зібрана найбільша в країні колекція дубів і кленів;

• колекційний, за яким на основі певних спільних ознак сформовані відповідні флористичні групи — багато- і однорічні декоративні, плодові, лікарські рослини (колекція бузку, «Золота долина» — галявина з колекцією форзицій, розарій, Скельний сад, оранжерея).

Одним із найдавніших в Україні є ботанічний сад ім. академіка Фоміна при Київському університеті імені Тараса Шевченка, закладений у 1839 році. Проект, розроблений О. Беретті, реалізований під керівництвом проф. Р.Е. Трауетфеттера. В оранжереях саду, будівництво яких розпочато в 1846 році, зібрана найстаріша колекція пальм, араукарій, садовиків у закритому ґрунті. Тут найповніше представлені форми кактусів і сукулентів, багата колекція декоративних рослин (понад 300 видів). Унікальним є багатоярусний сад хвойних порід.

В Одеському ботанічному саду представлена ділянка дикого степу з властивим для нього трав'яним покривом, що налічує значну кількість відповідних видів. Тут є також колекція катальпи квітучої, кам'яна гірка з мексиканськими опунціями, конвалієве дерево, колекція цитрусових, горіхів, персиковий сад. У ботанічному саду Львівського національного університету ім. І. Франка зібрано 179 екзотичних та садово-гібридних видів і форм дерев, вікові липи, колекція троянд, жоржин, ірисів, тюльпанів, гіацинтів, гладіолусів що в поєднанні з архітектурними спорудами XVIII ст. створюють живописні краєвиди.

Прообразом ботанічних садів є аптекарські сади. Так, аптекарський сад у Києві був розбитий на схилах Андріївської гори в кінці XVIII ст. Перший же ботанічний сад в Україні закладено в 1804 році в Харкові. Сьогодні в Україні функціонує 16 ботанічних садів державного значення в різних ландшафтно-кліматичних зонах. Більшість із них підпорядкована вищим навчальним закладам (див. табл. 5.21). Крім них, ботанічні сади місцевого значення діють у Кривому Розі, Львові, Сумах, Почаєві, Тернополі, Києві, Луганську. Значна робота, спрямована на збереження генофонду рідкісних і зникаючих видів тварин, здійснюється поряд із заповідниками і заказниками, зоопарками, акваріумами, океанаріями. Цей аспект їх діяльності перетворює дані установи на об'єкти відпочинкової та пізнавальної рекреації. Сьогодні у світі налічується більше 1000 зоопарків. В Україні функціонує 12 зоопарків, у т. ч. 7 — державного значення: у Миколаєві, Одесі, Рівному, Харкові, Черкасах, Києві, Мені Чернігівської обл. (див. картосхему 7). Одним з найстаріших зоопарків країни є Харківський (1895 р.). У 2-й пол. 90-х років XX ст. було створено зоопарки в Ново-миколаївському районі Запорізької області (зоопарк «Таврія» є найбільшим за площею в Україні — 290 га), Пустомитівському районі Львівської області, Рогатинському районі Івано-Франківської області (Підмихайлів-ський), Тернопільській області (Лановецький зооботсад), у Кам'янець-По-дільському.

Рекреаційним ресурсом виступають також заповідно-мисливські угіддя, особливо в умоиах зростання популярності мисливських та фіш-турів. Площа мисливських угідь лісомисливських господарств Держлісгоспу становить 1,1 млн га. Крім того, значні площі мисливських угідь перебувають у віданні Українського товариства мисливців та рибалок, Товариства військових мисливців та рибалок тощо. Неподалік від Києва функціонують два заповідних лісомисливських господарства: Дніпров-сько-Тетерівське (Вишгородський та Поліський райони) і Заліське (Броварський район Київської та Козелецький район Чернігівської області). Мисливська фауна Київського Полісся представлена такими видами: дикий кабан, лось, олень європейський, козуля, лисиця, заєць-русак, бобер, видра, ондатра; із птахів — тетерук, куріпка сіра, вальдшнеп, фазан, качка. Ведуться роботи з акліматизації лані, зубра, оленя плямистого. В Карпатах діють чотири державні лісомисливські господарства: «Майдан» у Львівській області, «Осмолода» і «Карпати» в Закарпатській області і «Буковинське» в Чернівецькій області, де щільність мисливських видів у 2-5 разів перевищує відповідний показник на сусідніх територіях.

Мисливська фауна України є досить різноманітною. Серед ссавців найпоширенішими видами є:

• бобер річковий (Прип'ять із притоками, середня течія Південного Бугу, середня та нижня течія Дніпра);

• бабак (пониззя Дніпра, північно-східна частина України);

• заєць сірий (всюди, особливо на Поліссі та в лісостепу);

• білка звичайна (Полісся, Карпати, лісостеп);

• тхір світлий (крім Полісся і Карпат);

• лисиця звичайна (всюди);

• вовк (за винятком Таврійських степів та Криму (зустрічається на Кінбурнській косі));

• козуля (північна частина України, Карпати);

• кабан (Полісся, Карпати, лісостепова зона).

Значна кількість мисливських видів припадає на авіфауну: вона перевищує 50. Серед них досить численні крижень, чирок-тріскунок, чирок-свистунок, чернь червоноголова, шилохвіст, курочка водяна, бекас, куріпка сіра, гуска, кулик та ін.

Неконтрольований відстріл основних об'єктів мисливського промислу став причиною значного звуження ареалів їх поширення. Суттєво зменшилася кількість таких видів, як олень благородний, козуля європейська, лось благородний, ведмідь, куниці — лісова та кам'яна. На деякі види полювання заборонено, а такі, як борсук, видра річко­ва, норка європейська, тхір степовий, рись, горностай, глухар, тетерук, рябчик, дрохва, кроншнеп великий, огар та інші, занесені до Червоної книги. Поряд з цим успішно проходить акліматизація єнотовидної собаки, ондатри, білки-телеутки, дикого кроля, зубра, оленя плямистого, козулі сибірської, кабана середньоазіатського, яких можна вважати перспективними мисливськими видами. Звірогосподарства розводять норку американську, песця, сріблясто-чор­ну лисицю, нутрію.

У внутрішніх і прибережних водах України налічується близько 270 видів риби. Серед найпоширеніших прісноводних видів — короп, сазан, лящ, лин, карась, щука, судак, амур, товстолобик (усюди), форель, харіус (переважно в Карпатах), карликовий сомик (Шацькі озера), дунайський лосось, оселедець. У природних прісних водоймах поширені також сом, окунь, йорж, плітка, краснопірка тощо. У прибережній смузі Чорного моря водяться білуга, севрюга, осетрові, скумбрія, ставрида, сардина, кефаль, кілька, камбала, бички, оселедець; Азовського — хамса, керченський оселедець, тюлька, камбала, бичок леопардовий, пеленгас. В Україні спостерігається неухильне скорочення продуктивності водойм: за останні 20 років вилов риби скоротився у 2,5 рази.

Таким чином, серед біотичних рекреаційних ресурсів найбільше навантаження припадає на зелені зони міст, дендропарки, ботанічні та зоологічні сади, тоді як заказники і пам'ятки природи, що мають значний рекреаційний потенціал, залишаються поза увагою.

Лекція 7

Тема

Аналіз суспільно-історичних (історико-культурних)рекреаційних

ресурсів України

План

1.Пам’ятки архітектури і містобудування.

2. Археологічні пам'ятки.

3.Історичні пам’ятки

4. Місця, пов'язані з життям і діяльністю видатних людей.

1. Історико-культурна спадщина є важливим джерелом поповнення державного та регіональних бюджетів. Хоча переважний розвиток курортно-лікувального туризму, традиційно орієнтованого на природні ресурси, обумовлював другорядність вивчення історико-культурного потенціалу території рекреалогією. Цим пояснюється слабка розробленість методів і критеріїв оцінки останнього, ускладнювана розбіжностями в підходах до проблеми. Хоча слід сказати, що останнім часом ситуація (в т. ч. і в Україні) змінюється під впливом об'єктивних факторів, якими виступають: 1) посилення взаємозалежності між окремими видами туризму та рекреації і — як наслідок — формування туристсько-рекреаційного комплексу; 2)перетворення історико-культурних ресурсів на вагомий чинник відновлення психологічного здоров'я (а це проблема в багатьох — особливо високорозвинених — країнах набирає загальнонаціонального масштабу).

Історико-культурні ресурси України є важливою (а для окремих регіонів — основною) складовою туристсько-рекреаційного потенціалу. Вони відзначаються великою різноманітністю і включають археологічні та історичні знахідки, середньовічні фортифікаційні споруди і печерні міста, культові об'єкти різної конфесійної належності, палацові ансамблі, місця історичних подій, а також специфічні локальні особливості культури і побуту різних етнічних груп українців та інших народів, що населяють територію країни.

Найважливішою, складовою історико-культурної спадщини є пам’ятки архітектури і містобудування. В Україні на державному обліку перебуває близько 15,7 тис. архітектурно-історичних пам'яток. Значно чисельнішою є група унікальних пам'яток, виявлених порівняно недавно. їх хронологічний діапазон надзвичайно широкий: від античних давньогрецьких полісів Північного Причорномор'я і давньоруських архітектурних споруд Києва, Чернігова, Овруча до творів класицизму і модернізму ХІХ-ХХ століть. На базі найбільш значимих пам'яток створено 47 історико-архітектурних та історико-культурних заповідників і музеїв: серед них статус національних мають «Давній Галич», «Кам'янець», «Києво-Печерська Лавра», «Могила Т.Г. Шевченка», «Переяслав», «Софія Київська», «Чернігів Стародавній», «Чигирин», «Херсонес Таврійський», «Хортиця»; загальнодержавних — «Гетьманська столиця» в Батурині, «Олеський замок», «Підго-рецький замок», «Стара Одеса», «Старий Крим», «Стародавній Київ». Заповідники і музеї такого профілю функціонують також в Алупці, Бахчисараї, Вишгороді, Глухові, Дубно, Жовкві, Качанівці, Керчі, Луцьку, Нов-город-Сіверському, Острозі, Путивлі, Святогірську та ін.

Архітектурні ансамблі Києво-Печерської Лаври, Софії Київської, історичний центр Львова і Кам'янець-Подільського включені до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Перспективу внесення до цього списку мають і інші історичні пам'ятки Києва, Новгород-Сіверського, Чернігова.

Всього в Україні 39 історичних міст, вік яких перевищує тисячу років, а понад 500 міст і містечок мають 900-річну історію. Налічується також 1399 міст і селищ та близько 8 тисяч сіл, які мають цінну історико-культурну спадщину. Список історичних міст України включає 371 населений пункт, у яких історико-культурна спадщина збереглася в найбільш сконцентрованому вигляді. Найдавніші в Україні пам'ятки архітектури і містобудування зосереджені в Північному Причорномор'ї. Це давньогрецькі поліси Херсонес (Севастополь), Пантікапей (Керч), Ольвія (Очаків), Керкінітида (Євпаторія), Тіра (Білгород-Дністровський), Неаполь Скіфський (Сімферополь) та ін. В Криму, в Бахчисарайському районі, виявлені також найдавніші з відомих печерних міст - Ескі-Кермен (У-У\), Мангуп-Кале (УІ-ХУ), Чуфут-Кале (Х-ХУІІІ) - і Успенський печерний монастир (УІІІ-ХІХ). Серед подібного роду пам'яток представляють інтерес ранньослов'янські печерні храми в с. Міжгір'я Тернопільщині («Святиня язичницька») та в с. Бокота на Хмельниччині.

Архітектурна спадщина періоду Київської Русі (ІХ-ХІІІ) в її первісному вигляді збереглася лише частково. Це Софійський собор, Золоті ворота, церква Спаса на Берестові, Успенський собор і Троїцька надбрамна церква в Києво-Печерській Лаврі, Михайлівський собор Видубицького монастиря, Михайлівський Золотоверхий монастир, церкви Богородиці Пирогощі та Кирилівська в Києві, Спаський собор, Борисоглібський собор, Іллінська церква, Єлецький Успенський монастир, П'ятницька церква вЧернігові, церква Василя в Овручі, Спасо-Преображенський собор у Новгород-Сіверському, Юріївська (Успенська) церква в Каневі, Успенський собор у Володимир-Волинському, церква Св. Пантелеймона в с. Шевченко-ве Івано-Франківської області, церква Св. Миколи у Львові, «Горянська ротонда» в Ужгороді, церква Іоанна Предтечі в Керчі та ін.

Серед найкращих зразків дерев'яного зодчества, яких особливо багато на Поліссі і в Карпатах — церкви Св. Дмитрія (XV, с. Гішин Волинської обл.), Св. Параскеви (ХУ-ХУІІІ, с. Олександрівка, Закарпатської обл.), Спа-со-Преображенська (XVI, с. Нуйно Волинської обл.), Вознесіння Господнього «Струківська» (XVI, смт. Ясиня Закарпатської обл.), Благовіщення Богородиці (XVI, Коломия Івано-Франківської обл.), Миколаївська (XVII, с. Гусний Закарпатської обл.), Св. Михайла (XVII, с. Ісаїв Львівської обл.), Св. Юра (XVII, Дрогобич), Різдва Богородиці (Х\/ІІ-Х\/Ш, с. Жубровичі Житомир­ської обл.), Хрестовоздвиженська (XVIII, Кам'янець-Подільський), Св. Миколи (XVIII, Вінниця), Троїцький собор (XVIII, Новомосковськ; найбільша де­рев'яна сакральна споруда в Україні), Троїцька (XVIII, с. Троковичі Житомирської обл.), Св. Миколи (XVIII, с. Данилове Закарпатської обл.), Троїцька (XVIII, с. Бушеве Київської обл.), Св. Юрія (XVIII, с. Батетичі Львів­ської обл.), Св. Трійці (XVIII, с. Коротичі Рівненської обл.), Св. Трійці (XVIII, смт. Степань Рівненської обл.), Вознесіння Господнього (XVIII, Чортків Тернопільської обл.), Пресвятої Богородиці (XVIII, Берислав Херсонської обл.), Св. Іоанна Сучавського (XVIII, с. Виженка Чернівецької обл.), Різдва Богородиці (XIX, с. Матків Львівської обл.), Воздвиження Чесного Хреста (XIX, с. Опірець Львівської обл.), Св. Іллі (XIX, с. Шепіт Чернівецької обл.) та ін. Серед кам'яних культових споруд виділяються:

• церкви — Різдва Христового (ХІІІ-ХІУ, Галич), Різдва Богородиці (ХІУ-ХУ, Рогатин Івано-Франківської обл.), Миколаївська (ХУ-ХУІІ, Кілія Одеської обл.), Миколаївська (XVI, Олевськ), Успенська (XVI, с. Крилос Івано-Франківської обл.), Воздвиження (XVI, Дрогобич Львівської обл.), Воздвиженська (XVI, Тернопіль), Успенська (ан­самбль ХУІ-ХУІІ, Львів), Іллінська (XVII, Суботів), Михайлівська (XVII, Переяслав-Хмельницький Київської обл.), Успіння Богородиці (XVII, с. Низкиничі Волинської обл.), Іллінська (XVII, Київ), Миколи Притиска (XVII, Київ), Спасо-Преображенська (XVIII, Великі Сорочинці Полтавської обл.), Св. Іллі (XVIII, Новомиргород Полтавської обл.), Андріївська (XVIII, Київ), Покрова Богородиці (XVIII, Київ), Миколаївська з дзвінницею (ХУІІІ-ХІХ, Диканька), Запорізька (XVIII, Берислав), Греко-Софіївська (XVIII, Херсон), Воскресіння Христового (XVIII, Суми), Троїцька (ХіХ, Приморськ), Трьох-Анастасіївська (ХІХ, Глухів Сумської обл.), Воскресіння (ХІХ, Форос АР Крим), Свято-Миколаївська (ХІХ, Миколаїв), Покрова Богородиці (XX, с. Пархомівка Київської обл.), церква-меморіал «Козацькі могили» (XX, с. Пляшева Рівненської обл.); собори — Різдва Богородиці (ХІУ-ХУ, Козелець), Вірменський (ХІУ-ХХ, Львів), Латинський кафедральний собор Вознесіння Пресвятої Діви Марії (ХІУ-ХУІІІ, Львів), Миколаївський (XVII, Ніжин Чернігівської обл.), Вознесенський (XVII, Переяслав-Хмельницький Київської обл.), Велика Лаврська дзвіниця (XVII, Київ), Троїцький (XVII, Чернігів), Покровський (XVII, Харків), Спасо-Преображенський (XVII, Ізюм Харківської обл.), Преображенський (XVIII, Дніпропетровськ), Св. Антонія і Феодосія (XVIII, Васильків Київської обл.), Троїцький (XVIII, Новомосковськ Дніпропетровської обл.), Св. Юра (XVIII, Львів), Святодухівський (XVIII, Ромни Сумської обл.), Покровський (XVIII, Київ), Різдва Богородиці (XVIII, Козелець), Володимирський (ХІХ, Київ), Свято-Пантелеймонівський (ХІХ, Одеса), Св. Варвари (ХІХ, Бердичів Житомирської обл.), Спасо-Преображенський (ХІХ, Житомир), Покрова Богородиці (ХІХ, Ізмаїл Одеської обл.), Св. Володимира (ХІХ-ХХ, Севастополь), Миколаївський кафедральний (XX, Чернівці);

• костели — Св. Варфоломія (ХІІ-ХУІІ, Дрогобич Львівської обл.), Св. Єлизавети (ХІІІ-ХУ, Хуст Закарпатської обл.), Домініканський (ХУ-ХУІІ, Кам'янець-Подільський Хмельницької обл.), Пресвятої Діви Марії, колегіата (ХУІІ-ХУІІІ, Івано-Франківськ), єзуїтів (XVII, Луцьк), єзуїтів (XVII, Львів), Св. Лаврентія (XVII, Жовква Львівської обл.), бернардинців (XVIII, Луцьк), Домініканський (XVIII, Тернопіль), Миколаївський (XVIII, Мукачеве Закарпатської обл.), Миколаївський (ХІХ, Київ), Св. Олександра (ХІХ, Київ);

• монастирі і лаври — Сурб-Хач (вірменський) (ХІУ-ХУІІІ, Старий Крим), Унівський монастир-фортеця (ХІУ-ХУІІІ, с. Унів Львівської обл.), Домініканський (ХІУ-ХУІІІ, Львів), Троїцький (XV, с. Тригір'я Житомирської обл.), Святогірський (Успенський) монастир-фортеця (XV, с. Зимне Волинської обл.), Почаївська Свято-Успенська лавра (ХУІ-ХУІІІ, Тернопільської обл.), Троїцький монастир-фортеця (ХУІ-ХУІІ, с. Межиріч Рівненської обл.), Мовчанський (ХУІ-ХІХ, Путивль Сумської обл.), Густинський (XVII, Чернігівська область), Манявський скит (XVIII, с. Манява Івано-Франківської обл.), Бернардинський (XVII, Львів), Мгарський (ХУІІ-ХУІІІ, Полтавська область), Хрестовоздвиженський (ХУІІ-ХУІІІ, Полтава), Святогірська Успенська лавра (ХУІІ-ХІХ, Святогірськ Донецької обл.), Флорівський (ХУІІ-ХІХ, Київ), Крехівський (ХУІІ-ХХ, Львівська обл.), Бернардинський (ХУІІІ-ХІХ, Луцьк);

• караїмські кенаси в Києві та Євпаторії; мечеті в Євпаторії (Джу-ма-Джамі), Феодосії, Сімферополі; синагоги в Києві, Сатанові, Луцьку, Чернівцях, Гусятині, Умані, Дрогобичі (найбільша хоральна); кірхи в Києві, Луцьку та ін.

Серед фортифікаційних споруд, що збереглись на території України слід відзначити генуезькі фортеці в Судаку і Феодосії (ХІУ-ХУ), фортеці і оборонні замки в Кам'янець-Подільському (ХІ-ХУІІІ), Кременці (ХП-ХІV), Білгород-Дністровському (ХІІІ-ХУ), Ужгороді (ХІІІ-ХУІ), Луцьку (ХІІІ-ХУ), с. Невицьке Закарпатської обл. (ХІІІ-Х\/ІІ), Мукачевому (ХІУ-ХУІІ), Бучачі (ХІУ-ХУІІ), Острозі Рівненської обл. (ХІУ-ХУІ), Сутківцях (ХІУ-ХУІІ), Свір-жі (ХУІ-ХУІІ), Дубно (ХУ-ХУІІ), Корці (ХУ-ХУІІІ), Меджибожі (ХУ-ХУІІІ), Жовкві (XVI), Бережанах Тернопільської обл. (XVI), Скалі-Подільській (XVI), Олесько (ХУІ-ХУІІ), Збаражі Тернопільської обл. (XVII), Києві (XVII-XIX), Кіровограді та Керчі (обидві — XVIII) та ін. Територіально фортифікаційні споруди сконцентровані в Тернопільській, Львівській, Рівненській областях, тим часом у Лівобережній Україні вони взагалі не збереглися.

Серед світських споруд вирізняються своєю архітектурою Бахчисарайський ханський палац (ХУІ-ХУІІІ), палац Вишневецьких (ХУІІ-ХУІІІ, Тернопільська обл.), будинок полкової канцелярії (ХУІІ-ХХ, Чернігів), Маріїнський палац (XVIII, Київ), Олександрійський палац (XVIII, Луганська обл.), палац Кирила Розумовського (ХУІІІ-ХІХ, Батурин Чернігівської обл.), палац Г. Потьомкіна (XVIII, Дніпропетровськ), палац Потоцьких (ХІХ-ХХ, Львів), палац Комарів-Чихачових (XIX, Муровані Курилівці Вінницької обл.), садиба Тарнавського (XIX, Качанівка Чернігівської обл.), 17 палаців цукропромисловців В.Ф. Симиренка, Б.І. Ханенка, Терещенків, Бродських, М.Р. Закса та ін. у Києві (ХІХ-ХХ), палац Воронцова (XIX, Одеса), дача «Ластівчине гніздо» (XX, Місхор), палацові комплекси в Під-гірцях Львівської обл. (XVII), Тульчині (XVIII), Алупці (XIX), Масандрі (XIX), Шарівці (XIX), Кореїзі (XIX), Лівадії (XX), а також поміщицькі маєтки — переважно в лісостеповій частині України; університет (колишня резиденція митрополита Буковини і Далмації) (XVIII, Чернівці), Червоний корпус національного університету імені Тараса Шевченка (XIX, Київ), Львівський університет (будинок Головного крайового сейму) (XIX), ліцей князя І. Безбородька (XIX, Ніжин Чернігівської обл.); театри опери і ба­лету в Одесі (XIX), Львові (XIX), Києві (XX), Донецьку (XX); контрактовий дім (XIX, Київ), нова біржа (XIX, Одеса), будинок губернського земства (XX, Полтава), будинок Державного банку (XX, Київ), «Будинок з химерами» (XX, Київ), палац Праці (XX, Дніпропетровськ), будинок художника (XX, Луцьк); залізничні вокзали Києва, Чернівців, Жмеринки, Львова, Дніпропетровська; Дніпрогес (Запоріжжя); астрономічна обсерваторія (XIX, Миколаїв) та ін.

Історико-художню цінність мають архітектурні ансамблі Хрещатика і Подолу (Київ), Круглої площі (Полтава), Приморського бульвару і Думської площі (Одеса), площі Свободи (Харків), площі Ринок (Львів), міської ратуші (Івано-Франківськ) та ін.

Пам'ятки архітектури і містобудування різних історичних епох і стильових напрямів споруджені за проектами вітчизняних (О. Вербицький, Горголевський, І. Григорович-Барський, А. Гун, В. та 0. Беретті, 0. Бернардацці, Я. де Вітт, В. Заболотний, Ю. Захарович, С. Ковнір, О. Красносельський, П. Красовський, В. Кричевський, Л. Косовський, І. Левинський, А. Меленський, Б. Меретин, В. Ніколаєв, Я. Погребняк, О. Яновський, В. Ярославський) і зарубіжних (П. Барбон, 0. Бекетов, Ф. Боффо, Дж. Бріано, Е. Блор, Г. Гельнер, Й. Ґлавка, К. Ешліман, Петро Італієць,

3. Камерон, Дж. Кваренґі, Лакруа, Ф. Растреллі, Коджа Сінан, Г. Торрічеллі, С. Фесінґер, В. Честе, Й.-Г. Шедель, А. Шервуд, О. Щусєв) архітекторів. Візантійський стиль представлений церквою Іоанна Предтечі в Керчі, Десятинною церквою в Києві (не збереглася), кафедрою Спаса в Чернігові, церквою в Овручі Житомирської обл. Інтерпретацією візантійського стилю з відчутним впливом готики можна вважати церкви Галича, Межиріччя, Львова. Псевдовізантійсько-руський стиль, поширений у II половині XIX ст., характерний для культових споруд Житомира, Дніпропетровська, Харкова; Володимирського собору в Києві. Романський вплив прочитується в архітектурі фортець Білгород-Дністровського, Судака, Кам'янець-Подільсько-го, Хотина. Готичний стиль, сприйнятий архітектурою Західної України в кінці XIV ст., визначає образ костелів Кам'янець-Подільського, Львова, Берегового Закарпатської обл., Скала-Подільської, замків Острога, Луцька, Кременця, Меджибожа. Воронцовський палац в Алупці та палац в Шарівці збудовано в неоготичному стилі.

На заході України збереглися і зразки ренесансної архітектури: «Чорна кам'яниця», будинок і вежа Корнякта, Братська (Успенська) церква, каплиці Боїмів та Кампіанів у Львові, костел у Густині Тернопільської обл., Успенська церква у Крилосі, палац у Підгірцях. Вплив художніх ідей італійського ренесансу простежується в архітектурі Білого палацу в Лівадії. Належність до стилю бароко є очевидною в архітектурі П'ятниць-кої церкви, собору Св. Юра, Бернардинського костелу у Львові, а також церкви гетьмана Б.Хмельницького в Суботові. Розквіт українського (або козацького) бароко припадає на ХУІІ-ХУІІІ ст., а його центр знову зміщу­ється в Наддніпрянщину. Під впливом цього стилю споруджуються нові і перебудовуються давні культові споруди: Софійський собор, Михайлів­ська церква у Видубицькому монастирі, Михайлівський собор, церкви Спаса на Берестові, Троїцька, Набережно-Микільська, Покровська, а та­кож Георгіївський собор, Марийський палац у Києві. Яскравим зразком архітектури бароко є церкви, костели, синагоги у Львові, Харкові, Ужгороді, Ромнах (Сумська обл.), Чернігові, Батурині (Чернігівська обл.), Ізюмі (Харківська обл.), Сумах, Ніжині, Прилуках (Чернігівська обл.), Шар-городі (Вінницька обл.), Охтирці (Сумська обл.) та інших містах. Стиль рококо простежується в архітектурі Андріївської церкви, дзвіниць Михайлівського та Софійського соборів у Києві, собору Св. Юра у Львові, головної церкви Почаївської Лаври, собору у м. Козелець, Домініканського костелу у м. Тернопіль та ін... Класичний стиль (кінець ХУІІІ-ХІХ ст.) характерний переважно для світських споруд. До нього належать численні палаци, ратуші, адміністративні будинки Києва, Полтави, Харкова, Львова, Одеси, Чернівців, Чернігова, Херсона, Яготина (Київської обл.), Глухова (Сумської обл.), Батурина (Чернігівської обл.). Серед культових споруд кращими зразками цього стилю є собори Одеси, Херсона, Кременчука (Полтавської обл.), Чернівців, а також Аскольдова могила і церква Різдва на Подолі в Києві. Віденський неоренесанс є еклектичним стильовим напрямом, виявленим в архітектурі театральних будівель Києва, Одеси та Львова. Представлені також провідні стилі XX ст.: модерн (будинок губернського земства в Полтаві, Бессарабський критий ринок у Києві), конструктивізм (будинок Держпрому в Харкові) та ін.

2.Серед археологічних пам'яток заслуговують на увагу стоянки давньої людини та городища: Трипілля (Київська обл.), Королево (Закарпатська обл.), — найстаріше з відомих у Європі поселень (500-150 тис. р. до н. є.), Каїк-Коба (АР Крим), Добраничівка (Київська обл.), Більськ (Полтавська обл.), Івахнівці (Хмельницька обл.), Мезин (Чернігівська обл.), а також античні кургани — Товста могила та Чортомлик (Дніпропетровська обл.), П'ятихатиха (Київська обл.), Солоха і Гайманова могила (Запорізька обл.), Лита могила (Кіровоградська обл.), Царський та Золотий кургани (АР Крим), Змієві вали та укріплені ранньофеодальні городища (Путивль, Вишгород, Володимир, Белз, Пліснесько, Звенигород, Василев та ін.).

3.Історичні пам'ятки пов'язані з визначними подіями в історії України. Так, перша літописна згадка назви «Україна» відноситься до Переяслав-Хмельницького. Острів Хортиця є місцем заснування, а острів Томаківка (Дніпропетровська обл.) - розташування Запорізької Січі. Першою в Україні вищою школою є Острозька академія (Рівненська обл.). Пеоша друкарня з гражданським шрифтом заснована в Кіровограді. Місця зна­менних в історії України битв - Жовті Води, Берестечко, Корсунь-Шевченківський, Батіг, Пилявці, Полтава, Ізмаїл, Севастополь, Крути, Одеса, Керч, Київ, Петрівці. Трагічні сторінки в історії українського народу пов'язані з Переяславом, Батурином, Коднею, Мельниками («Холодний яо»), Великими Сорочинцями, Биковнею, Базаром, Бабиним Яром (Київ), Кортелісами. Чорнобилем... О. Бейдик, зокрема, вважає, що історико-культурні ресурси, пов'язані з певними історичними подіями, найбільш чисельними є у Львівській, Одеській, Київській, Івано-Франківській областях, АР Крим.

Перші в Україні музеї були відкриті в Миколаєві (1806), Феодосії, Одесі (1825) і при Київському університеті (18351 За даними довідника «Музеї України», сьогодні в країні Функціонує понад 550 офіційно зареєстрованих музеїв, з яких 18 мають статус національних. Найбільша кількість музеїв зосереджена в Києві, Львові, Кам'янець-Подільському, Чернігові, Одесі, Переяслав-Хмельницькому. Багато музейних установ у Черкаській, Чернігівській, Вінницькій, Донецькій областях та АР Крим. Кожне, навіть невелике, містечко і чимало сіл України мають свої краєзнавчі музеї, експонати яких присвячені місцевій історії. Всього на громадських засадах функціонує близько 7 тис. музеїв.

Своєю специфікою відрізняються музеї: історії соляних копалень (Солотвино Закарпатської обл.), писанки (Коломия Івано-Франківської обл.), лісу і сплаву (НПП «Синевир» Закарпатської обл.), авіації і космосу (Житомир і Полтава), діаспори (Чернівці), мініатюрної книги (Горлівка Донецької обл.), рідкісної книги (Ніжин Чернігівської обл.), порцеляни (Баранівка Житомирської обл.), історичних коштовностей, гетьманства та однієї вулиці (Київ), ткацтва (с. Обуховичі Київської обл.), вишиваних ікон та образів і аптека-музей «Під чорним орлом» (Львів), партизанської слави (в катакомбах с. Нерубайське Одеської обл.), цукру (с. Чорномик Вінницької обл.), бджільництва (Гадяч Полтавської обл.) та ін... Картинні галереї, що володіють цінними колекціями творів українських і зарубіжних художників, створено в Києві, Львові, Одесі, Хар­кові, Феодосії, Луцьку, Воловці (народних майстрів) та інших містах. Експозиції меморіальних музеїв та приватні колекції містять особисті речі і твори Й.С. Баха, Л. ван Бетховена, К. Брюллова, Д. Веласкеса, А. Вівальді, М. Врубеля, Ф. Ґойї, І. Гьоте, М. Караваджо, Р. Кента, І. Крамсь-кого, Ж. де Латура, І. Левітана, Я. Матейка, В.А. Моцарта, В. Перова, Н. Паганіні, О. Пушкіна, X. Рібери, П.П. Рубенса, Я. Станіславського, В. Сурікова, В. Тіціана, К. Фаберже, П. Чайковського, А. Чехова, І. Шиш-кіна, Ф. Шопена та ін.

4.Серед туристичних ресурсів важливу роль відіграють місця, пов'язані з життям і діяльністю видатних людей, де створено меморіальні музеї-садиби: Т. Шевченка — с. Моринці Черкаської обл., Лесі Українки — м. Новоград-Волинський Житомирської обл. та с. Колодяжне Волинської обл., І. Франка — с. Нагуєвичі Львівської обл., І. Карпенка-Карого — с. Миколаївка (Хутір «Надія») Кіровоградської обл., К. Білокур — с. Богданівка Київської обл., О. Довженка — м. Сосниця Чернігівської обл., Г. Сковороди — с. Чорнухи Полтавської обл. та с. Сковородинівка Харківської обл., І. Котляревського та Панаса Мирного — м. Полтава, М. Гоголя — с. Гоголеве Полтавської обл., В. Даля — м. Луганськ, М. Пирогова — м. Вінниця, М. Коцюбинського — м. Чернігів, О. Кобилянської та Ю. Федьковича — м. Чернівці, А. Чехова — м. Ялта та м. Суми, І. Айвазовського — м. Феодосія. В Україні функціонує понад 50 літературно-меморіальних музеїв вітчизняних і зарубіжних письменників. Важливим біосоціальним ресурсом є місця народження видатних людей. Найбільш насичені ресурсами даного типу є м. Київ, а також Київська, Львівська, Полтавська, Черкаська, Чернігівська області, АР Крим.

Регіональні особливості культури і побуту, народні пісні і танці, святкові гуляння (Різдво, Масляна, Івана Купала, весільний обряд і т. ін.) також виступають вагомим туристичним ресурсом, що характерно, зокрема, для Гуцульщини, Бойківщини, Полісся, Поділля, Буковини. Серед основних осередків традиційної культури слід назвати Коломию, Косів, Рахів (гуцульські ремесла і народне мистецтво), Космач (писанкарство), Кролевець (художнє ткацтво), Боромля (лозові меблі), Петриківка (художній розпис), Вашківці (музей майстра української народної творчості Г. Тараса), Дігтярі та Решетилівка (килимарство, вишивка), Опілля (гончарство), Сорочинці (традиційний ярмарковий центр). В окремих регіонах можна познайомитися з обрядами, звичаями, кухнею інших народів, що населяють Україну: кримських татар (АР Крим), болгар (Одещина), євреїв (Одещина, Київщина, Житомирщина), молдаван (Буковина, Одещина), румун (Закарпаття, Буко­вина), угорців, словаків (Закарпаття), поляків (Житомирщина, Львівщина), греків (Донеччина) та ін... Етнографічним особливостям регіонів України присвячені експозиції музеїв архітектури і побуту під відкритим небом, що функціонують у Львові (найстаріший), Переяславі-Хмельницькому, Ужгороді, Києві, Чернівцях, Галичі, Черкасах, Корсунь-Шевченківському, Луцьку, Краснограді, Дніпропетровську, Коломиї, Сарнах. Своєрідними музеями під відкритим небом можна вважати чимало сіл Закарпаття, Буковини, Поділля, Полісся, а також експериментальне село Шляхова Вінницької області — переможець міжнародної виставки 1967 року в Монреалі (Канада).

В Україні налічується близько 53,6 тис. історико-культурних пам'яток, з яких 12 тис. становлять інтерес як туристсько-екскурсійні об'єкти, хоча в туризмі задіяні менше 5,5 тис. (за деякими джерелами — 8 тис).

Загалом за насиченістю, різноманітністю історико-культурних ресурсів і перспективами їх залучення до рекреаційної сфери області України можна поділити на такі типи:

• з високим потенціалом — м. Київ; Львівська, Хмельницька, Закарпатська обл., АР Крим, Івано-Франківська, Черкаська, Київська обл.;

• із середнім потенціалом — Чернівецька, Донецька, Чернігівська, Вінницька, Харківська, Одеська, Тернопільська, Полтавська, Житомирська обл.;

• із низьким потенціалом — Сумська, Запорізька, Дніпропетровська, Луганська, Херсонська, Миколаївська, Рівненська, Кіровоградська, Волинська обл.

Використання історико-культурних ресурсів України, в тому числі з оздоровчою метою є недостатнім. Це пов'язано в першу чергу з відсутністю їх чіткого обліку, належного рівня реклами, незадовільним станом розвитку інфраструктури і — що особливо турбує — поганою збереженістю пам'яток, обумовленою відсутністю фінансування та інституту меценатства, а також не розробленістю методик залучення історико-культурної спадщини до туристсько-рекреаційної сфери.

Лекція 8

Тема

Рекреаційна оцінка і рекреаційне районування

План

1.Оцінка природних та суспільно-історичних рекреаційних ресурсів.

2.Ресурсно-рекреаційне районування території України.

1. Оцінка рекреаційних ресурсів, як зазначає В. Преображенський, є складним і не до кінця вивченим процесом. Ця складність обумовлена багатьма факторами, серед яких — відсутність чітко розроблених методик, рівень забезпеченості інформацією про якість і кількість рекреаційних ресурсів, «невидимість» ефекту використання ресурсів, суб'єктивність оцінок тощо.

Оцінка рекреаційних ресурсів відбиває співвідношення об'єкта і суб'єкта. Вона, як правило, включає такі етапи:

• виділення об'єкта оцінки;

• виділення суб'єкта оцінки (рекреант, рекреаційне господарство);

• формулювання критеріїв оцінки, в залежності від масштабу і мети дослідження, властивостей суб'єкта;

• розробка параметрів (оціночних шкал).

Рекреаційні ресурси визначаються на основі якісних та кількісних показників. При кількісній оцінці важливим питанням є розробка оціночних шкал, хоча не всі дослідники даної проблеми поділяють такий підхід до оцінки рекреаційних ресурсів. Найбільш використовуваними є шкали з 3-7 ступенів, де найсприятливіші умови оцінюються найбільшим балом. З метою уніфікації оцінки і виключення суб'єктивного підходу варто брати принаймні суму трьох попередньо визначених цифрових показників і вже на основі їх середнього значення здійснювати бальну оцінку.

Для оцінки використовуються також словесна і вартісна оцінка ресурсів.

Оцінка і аналіз рекреаційних ресурсів можуть здійснюватись на основі таких методів: нормативно-індексний, балансовий, графічний, картографічний, бальної оцінки, експертний, порівняльно-географічний, статистичні та математико-статистичні (пороговий аналіз, кореляційний, факторний, регресійний, потенціалів, просторових дифузій, метод Беррі, латентно-структурний та ін.), моделювання тощо.

Відповідно до трьох основних позицій суб'єкта оцінки в рекреалогії склалося три типи оцінки рекреаційних ресурсів:

• медико-біологічний;

• психолого-естетичний;

• технологічний.

Медико-біологічний тип виявляє вплив природних факторів на організм людини і має найважливіше значення при оцінці кліматичних рекреаційних ресурсів, які суттєво впливають на стан здоров'я і самопочуття людини.

При психолого-естетичній оцінці визначається емоційний вплив на людину певних особливостей природного ландшафту та інших рекреаційних ресурсів. Методика такої оцінки є складною і недостатньо розробленою. Вона зводиться в основному до визначення емоційної реакції людини на природно-територіальний комплекс (ПТК).

Оскільки потреба в красі — один з найсильніших проявів духовного світу людини, то території, що відзначаються великою естетичною цінністю, при рівності інших умов користуються підвищеним попитом у рекреантів. У цьому контексті заслуговує на увагу досвід Великої Британії, де на загальнонаціональному рівні виділено «найкрасивіші території» на основі бальної оцінки природного середовища з урахуванням горизонтального та вертикального поділу території, лісистості, вікового і породного складу лісів, наявності водойм, кліматичних умов, заболоченості території, антропогенного впливу на ландшафти, наявності пам'яток історії та культури. «Найкрасивіші території» користуються великою популярністю населення і виділені в США, Чехії, Словаччині, Іспанії, Польщі та ін. Хоча з погляду рекреалогії мінусом такої методики є відсутність оцінки наприклад бальнеологічних ресурсів.

У вітчизняній практиці рекреаційна оцінка ПТК базується на методиках, пов'язаних із визначенням міри придатності природного середовища для рекреаційних потреб, його стійкості та оптимального навантаження на природу. Основними факторами, що визначають рекреаційну придатність території, є: естетичні якості, доступність, забезпеченість питною водою, можливість задоволення різних потреб відпочиваючих.

Психолого-естетична оцінка території враховує:

• міру контрастності. Найпривабливішими для рекреантів є крайові зони, наприклад, на межі різних елементів ПТК: вода-суша (сильний ефект), ліс-галявина (середній ефект). Зворотний ефект справляють однотипні лісові насадження, заболочені ді­лянки, антрополандшафти;

• пейзажна насиченість - морфологія ландшафту: кількість одночасно видимих природно-територіальних комплексів, величина вертикальних та горизонтальних кутів сприйняття ландшафтів, глибина перспективи, пересіченість рельєфу, кількість фокусних пунктів тощо. В гірських районах найбільший бал мають вершини, найменший — вузькі ущелини та каньйони;

• лісистість території, що перевищує 60%, різко зменшує естетичну привабливість ПТК;

• екзотичність — міра контрасту між місцем постійного проживання та районом відпочинку;

• унікальність — міра неповторності об'єктів і явищ.

Одним із комплексних показників психолого-естетичної оцінки і одночасно критерієм визначення ринкової цінності рекреаційного об'єкта (району) є його атрактивність (привабливість). Для її визначення використовують метод експертної оцінки різних ознак і факторів, об'єднаних у 5 груп. Кожному з факторів експерти присвоїли вагу. В певних умовах атрактивність можна використовувати також як один із варіантів комплексної оцінки рекреаційних ресурсів.

Технологічна оцінка враховує взаємодію людини і природного середовища через «технологію» рекреаційної діяльності, де суб'єктом оцінки виступає рекреаційна галузь. Така оцінка включає два аспекти: можливості для реалізації того чи іншого виду рекреаційної діяльності та перспективи інженерно-будівельного освоєння території. Важливим показником технологічної оцінки є рекреаційна ємність території (ресурсу).

Доцільність використання того чи іншого підходу до оцінки рекреаційних ресурсів обумовлена характером останніх. Так, оцінку кліматичних рекреаційних ресурсів логічно здійснювати на основі медико-біологічного підходу, що враховує їх комфортність для рекреанта і сприятливість впливу на організм. Розробку відповідних критеріїв, що відображають зв'язок між метеорологічними умовами і самопочуттям людини, здійснювали в межах рекреалогії, рекреаційної географії, медицини відомі вітчизняні та зарубіжні вчені: Б. Айзенштадт, Б. Богуцький, В. Бокша, І. Григорьєв, Є. Колотова, І. Кондор, Н. Данілова, В. Мацола, В. Овчарова, Є. Ратнер, В. Русанов, Г. Федоров, П. Царфіс та ін.

Оптимальні погодні умови визначаються сезоном, віковими та індивідуальними особливостями відпочиваючих, видом рекреаційної діяльності. Так, умови дискомфортні для хворих людей, можуть оцінюватись як цілком комфортні для контингенту, що віддає перевагу активному відпочинку і туризму. Вплив цих факторів на організм людини обумовлюється також видом захворювань. Так, переохолодження є найнебезпечнішими для хворих на запальні та серцево-судинні недуги. Несприятливий, збуджуючий вплив холодне повітря справляє на хворих неврозами, церебральним атеросклерозом. Натомість стійкішими до переохолодження є ті, хто страждає анемією, туберкульозом легень у фазі ремісії, шкіряними захворюваннями. Дуже важливу роль відіграє температура повітря при аеро- та геліолікуванні.

Одним із комплексних показників медико-біологічної оцінки рекреаційних ресурсів є система ефективних температур, яка включає температуру повітря, відносну вологість, швидкість вітру, сонячну радіацію, довгохвильове випромінювання.

Рекреаційна діяльність можлива при слабкому або мінімальному напруженні терморегуляторного апарату людини в умовах теплового комфорту. «Зона комфорту» для кожної людини індивідуальна, середня ж лежить у межах між +17 і +23 °С. Нормальне самопочуття можливе і при таких співвідношеннях температури та вологості: 20 °С — 85%; 25 °С — 60%; 35 °С - 33%.

Багаторічні дослідження погодних умов дозволили поділити їх на 16 класів. Найсприятливішими для розвитку курортно-рекреаційного господарства є чотири з них: сонячна, дуже спекотна і суха погода; сонячна, спекотна і суха погода; сонячна, помірно спекотна і волога погода; со­нячна, помірно спекотна і волога погода з хмарністю вночі.

Важливим показником є мінливість погоди, яка утруднює її прогнозування на період відпусток. Крім того, для рекреації має значення добова зміна температури повітря та атмосферного тиску, негативний вплив якої на фізіологічний стан людини спостерігається вже при зміні в межах: температури — 4 °С, атмосферного тиску — 8 гПа. Циклонічна погода є несприятливою для окремих видів рекреації, оскільки супроводжується значною зміною атмосферного тиску та інших метеорологічних умов, що викликає сонливість, нудоту, роздратованість, загострення деяких хронічних хвороб.

Рекреаційну оцінку кліматичного потенціалу певним чином інтегрує в собі показник температури повітря, який відображає вплив сонячної радіації, атмосферної циркуляції і підстилаючої поверхні та не виключає впливу сильного вітру, прямої сонячної радіації, підвищеної вологості повітря, несприятливих атмосферних явищ.

За оцінками фахівців, найсприятливіші для літніх видів відпочинку умови з середньодобовими температурами понад +15 °С повинні зберігатися не менше 100 днів за рік; для зимових — із температурою нижче 0 °С при обов'язковій наявності снігового покриву не менше 10 см і не більше 30-40 см - понад 110 днів. При температурі —10 °С починається зона дискомфорту. При низьких температурах вітер посилює тепловіддачу організму, що може призвести до переохолодження. До того ж сильний вітер стомлює і подразнює нервову систему, ускладнює дихання, особливо в гірській місцевості.

Хоча температурним режимом не вичерпується характеристика кліматичних умов місцевості. Важливе значення для оцінки рекреаційної цінності клімату має режим ультрафіолетової радіації (УФР), що має бактерицидний і вітаміноутворюючий вплив на організм людини і є невід'ємною складовою геліотерапії. Величина біодози УФР залежить від тривалості сонячного сяйва. Максимальна еритермна доза може бути отримана опівдні впродовж однієї години, а оптимальна — за 18-24 хв. у літні місяці.

У стані розробки перебуває виявлення показників, які б реально відображали стан організму внаслідок зміни кліматичних факторів. Серед них — міра напруженості терморегуляторних механізмів організму, що визначається за зміною середньозваженої температури тіла людини або рівня потовиділення. На основі даного показника погодні умови по­діляються на 9 категорій — від надто холодної до дуже спекотної погоди. Найбільш приємні теплові відчуття, коли людина не відчуває ні жари, ні холоду, виникають при середньозваженій температурі шкіри 31-33 °С (для ослаблених людей — 29-35 °С).

На основі цих та інших критеріїв можна здійснити географічне районування тієї чи іншої території в залежності від сприятливості кліматич­них умов для відпочинку, туризму та лікування.

Оцінка бальнеологічних ресурсів здійснюється на основі медико-біологічного і технологічного підходів. При цьому використовуються як кількісні (м³ води за добу на км² території, кількість джерел мінеральної води на одиницю площі, міра їх мінералізації, температура, концентрація водневих іонів, вміст органічних речовин та ін.), так і якісні (унікальний хімічний склад, сприятливість для лікування тих чи інших хвороб, запах, смак тощо) показники, покладені в основу класифікації та типізації баль­неологічних ресурсів.

Так, мінеральні води поділяються за:

• мірою їх мінералізації — прісні (до 2 г/л), малої мінералізації (2-5 г/л), середньої мінералізації (5-15 г/л), високої мінералізації (15-35 г/л) та розсоли (більше 35 г/л, деякі джерела — більше 50 г/л). При цьому до питних лікувально-столових вод відносяться води з мінералізацією 1-Ю г/л; до лікувальних — 10-15 г/л або при наявності в них бальнеотерапевтичного вмісту миш'яку, бору та деяких інших біологічно активних елементів — понад 10 г/л. У строго дозованій кількості допускається вживання води з мінералізацією понад 15 г/л;

• іонним складом — хлоридні, гідрокарбонатні, сульфатні, натрієві, кальцієві, магнієві в їх різноманітному поєднанні;

• газовим складом — вуглекислі, йодо-бромні, сульфідні, миш'яковисті, залізисті, азотні, хлоридні, натрієві, метанові, радонові;

• температурою — термальні мінеральні води (з 1° > 37 °С);

• кислотністю — лужні, нейтральні, кислі тощо.

В літературі широко використовується поділ мінеральних вод на 9 основних бальнеологічних груп за сукупністю показників:

• мінеральні води, лікувальний вплив яких визначається іонним складом і мірою мінералізації;

• вуглекислі;

• сірководневі (сульфідні);

• залізисті;

• бромні, йодні, йодо-бромні;

• крем'янисті (термальні);

• миш'яковисті;

• радонові (радіоактивні);

• борні.

Загальні медичні показання до використання мінеральних вод. Конкретні ж рекомендації щодо їх вживання (температура, час прийому, спосіб прийому) визначаються видом патології, характером перебігу основного і супутніх захворювань, фізико-механічними властивостями самих мінеральних вод.

Кількісні показники особливо важливі для виявлення можливостей рекреаційного освоєння відповідних ресурсів і розвитку рекреаційного господарства.

Водні рекреаційні ресурси включають моря, озера, річки, водосховища, ставки, придатні для водних видів відпочинку, туризму і спорту. їх оцінка здійснюється на основі всіх трьох типів.

Основними показниками, що визначають цінність водоймищ для рекреації, є їх чистота, величина, глибина, доступність. Найбільше рекреаційне значення мають теплі моря, озера, водосховища, великі річки з температурою води +17 °С впродовж 2-4 місяців. Чим більшою є во­дойма, тим ширший діапазон її рекреаційного використання. В табл. 4.6 наведені вимоги до основних параметрів водних ресурсів з точки зору можливості рекреаційних занять.

Важливим рекреаційним ресурсом є ландшафти, особливо такі їх складові як рельєф, рослинний і тваринний світ. Оптимальний засіб їх оцінки — ландшафтна карта.

Важливе місце серед рекреаційних ресурсів займає рельєф. Він суттєво впливає на просторову диференціацію кліматичних, біотичних та інших ресурсів. З іншого боку, рельєф відіграє важливу роль у задоволен­ні потреби людини в красі, створюючи сприятливий психологічний клімат для успішного лікування, відпочинку та оздоровлення. Хоча його оцінка як рекреаційного ресурсу з погляду двох її суб'єктів — рекреанта і рекреаційної галузі - є цілком протилежною: найпривабливіші для відпочинку і найбільш контрастні території (передусім гірські) водночас є найбільш важкодоступними з огляду на інженерно-будівельне освоєння те­риторії. Принагідно зазначимо, що психолого-естетична оцінка рельєфу має суб'єктивний характер. З метою запобігання рекреаційній дигресії рекреаційному освоєнню території має передувати ознайомлення з осо­бливостями її рельєфу для визначення оптимального рекреаційного навантаження.

Виходячи з психолого-естетичної оцінки, найбільшою мірою контрастності, пейзажною насиченістю, екзотичністю та унікальністю відзначаються гори. З позицій технологічної оцінки, сприятливішими є рівнинні території. Найсприятливішою для лікувально-оздоровчих цілей з функціональної та естетичної точок зору є пересічена місцевість із незначним перепадом відносних висот.

До біотичних ресурсів можна віднести:

• рекреаційні ліси;

• складові природно-заповідного фонду (ботанічні, лісові, ентомологічні, іхтіологічні, орнітологічні, загальнозоологічні заказники; ботанічні та зоологічні пам'ятки природи; ботанічні сади та зоопарки);

• фауну мисливських господарств.

Рекреаційна цінність цих ресурсів визначається такими показниками, як лісистість, породний склад і бонітет деревостою; естетичність і частота зміни пейзажів, ландшафтів; фітонцидність; заболоченість території; наявність грибних та ягідних місць, водойм; доступність для рекреантів і з точки зору ведення рекреаційного господарства; географія нозоареалів та інших медико-географічних особливостей території.

В. Мацола включає в поняття естетичної цінності коефіцієнт горизонтального і вертикального поділу території, її лісистість, віковий і породний склад лісів. При цьому найбільшу естетичну цінність мають перести-гло-достигаючі змішані широколистяно-хвойні ліси на відносно відкритих горбкуватих територіях із лісистістю в межах 25-50% .

Видовим складом і віковою структурою лісів визначається їх вплив на процес лікування (оздоровлення) та ефективність реалізації санітарно-гігієнічної функції рекреації. Лікувально-оздоровча функція знач­ною мірою обумовлена фітонцидністю лісу, тобто його бактерицидною, фунгіцидною та протистоцидною дією. Міра фітонцидності, що залежить від породи дерев, досягає свого максимуму у весняно-літній період (цвітіння та активний ріст рослин) і знижується на осінь.

Фітонциди відзначаються стерилізуючою дією на мікрофлору повітря. Так, в 1 м³ міського повітря міститься 30-40 тис. бактерій та інших мікроорганізмів, а лісового — від 30 до 400. Фітонциди сосни звичайної, дуба червоного, ялиці білої, модрини європейської, крушини ламкої знищують збудників туберкульозу, кишечної палички; ялиці — коклюшну паличку, збудників дизентерії та черевного тифу; берези і тополі — зменшують кількість золотистого стафілокока.

Іонізація повітря — один із факторів сприятливого впливу лісів на організм людини, зокрема, на нервову систему (безсоння, перевтома тощо). Лікувальні властивості іонізованого повітря використовуються при гіпертонічній хворобі, атеросклерозі, бронхіальній астмі, туберкульозі. Саме цим обумовлений територіальний розподіл відповідних курортів в Українських Карпатах, лісостеповій зоні та на Поліссі. Найбільший іонізуючий ефект мають сосна звичайна, ялина звичайна і дуб. Найвищою рекреаційною цінністю відзначаються старі високобонітетні ліси, оскільки вони виділяють основну масу кисню і створюють власний мікро­клімат, суттєво впливаючи на окремі характеристики погоди і місцеву циркуляцію повітря.

Рекреаційні ліси як складова природних рекреаційних ресурсів — це лише незначна (за площею) частина лісових екосистем, яка забезпечує потреби населення в лікуванні, відпочинку і туризмі. Рекреаційна діяльність на цих територіях відзначається змістовою різноманітністю і може варіюватись у відповідності з рівнем організації, тривалістю тощо. Вид рекреації та її тривалість є визначальними при благоустрої лісів. Головною якісною характеристикою рекреаційних лісів є переважання на їх території індивідуального відпочинку і максимальна комфортність.

2.Рекреаційне (рекреаційно-географічне) районування – поділ території на певні таксономічні одиниці, які відрізняються спеціалізацією рекреаційного обслуговування, структуру рекреаційних ресурсів і напрямками їх освоєння та охорони.

Рекреаційне районування базується на таких основних принципах:

• генетичному (райони виділяють на основі історичного аналізу ТО рекреаційного господарства прогнозу його розвитку);

• соціально-економічному (має на меті максимальне задоволення рекреаційних потреб суспільства, раціонального використання рекреаційних ресурсів).

• єдності рекреаційного районування з економічним і адміністративним-територіальним устроєм.

На території України виділяють 6 рекреаційних-туристичних районів:

Карпатський (Закарпатська, Івано-Франківська, Чернівецька, Львівська);

Полісько-Подільський (Волинська, Рівненська, Житомирська, Тернопільська, Хмельницька, Вінницька області);

Київсько-Дніпровський (Київська, Черкаська, Чернігівська, Сумська, Полтавська);

Донецько-Дніпровський (Кіровоградська, Луганська, Харківська, Запорізька, Донецька, Дніпропетровська);

Причорноморський (Одеська, Миколаївська, Херсонська, АР Крим).

ПРАКТИЧНО-СЕМІНАРСЬКИЙ КУРС