Лекція 2. Фізико-географічна країна Східно-Європейська (Руська) рівнина.

Українське Полісся – 2 год.

Питання лекції

1. Природні особливості Українського Полісся.

2. Фізико-географічне районування Українського Полісся.

Література

1. Маринич О.М., Шищенко П.Г.- Фізична географія України: Підручник.- К.: Т-во „Знання”, КОО, 2003.- 479с.

2. . Маринич О.М. Українське Полісся. — К.: Рад. шк. , 1962.

3. . Маринич АМ. Геоморфология Южного Полесья. — К.: Изд-во Киевского ун-та, 1963.

Північна частина України знаходиться в зоні мішаних лісів Східно-Європейської країни. Південна межа зони проходить по­близу Володимира-Волинського, Луцька, на північ від Рівного, Новограда-Волинського, Житомира, Корнина, Києва, Ніжина, Батурина, Кролевця, Глухова. Ця межа більш-менш чітко виявляється в рельєфі, будові антропогенових відкладів, ґрунтах, рослинності й у характері ландшафтів. У багатьох місцях, особливо на заході, вона має вигляд пологого уступу висотою в кілька метрів, переходячи від Подільської, Волинської і Придніпровської височин до Поліської низовини. Менш яскраво межа зони помітна на лівобережжі Дніпра, де поліські ланд­шафти по широких терасах поступово переходять в лісостепові.

У південно-західній частині зони, на південь від Луцька і Рівно­го, у вигляді півострова розташована Волинська височина, де пану­ють лісостепові ландшафти. Тому іноді на цьому відрізку межу зони мішаних лісів проводять поблизу Володимира-Волинського, Луцька, Рівного, відокремлюючи Мале Полісся від зони мішаних лісів.

Загальна протяжність зони від державного кордону до Середньо-руської височини — понад 750 км. Вона охоплює понад 113 тис. км², що становить близько 20 % території України. У цій зоні знахо­дяться більші частини Волинської, Рівненської, Львівської, Жито­мирської і Чернігівської областей, а також частина районів Хмель­ницької, Київської та Сумської областей.

Характерними рисами природного середовища зони мішаних лісів в Україні є: низинний рельєф, у будові якого основну роль відігра­ють піщані й супіщані антропогенові відклади, помірноконтинентальний клімат з позитивним балансом вологи, що сприяє наяв­ності густої гідрологічної мережі, з широкими заболоченими річко­вими долинами, переважанням дерново-підзолистих і болотних ґрунтів, зайнятих хвойно-широколистяними лісами (близько ЗО % території), луками (близько 10 %) та болотами й заболоченими зем­лями (близько 8 %) і сільськогосподарськими угіддями.

Зона мішаних лісів України займає південну частину Поліської низовини і частково північну частину Придніпровської низовини. Іноді зону мішаних лісів в Україні помилково називають поліською зоною (зоною Полісся). Але Полісся — явище не зональне, воно не простягається суцільною смугою через материк або фізико-географіч­ну країну. Походження Полісся насамперед пов'язане з палеогео­графічними умовами антропогену, і воно є фізико-географічним краєм зони мішаних лісів Східно-Європейської країни.

Формування зональних ландшафтів зумовлене, головним чином, балансом тепла і вологи при певних властивостях поверхневих відкладів рівнини. У зоні мішаних лісів У країни річний радіаційний баланс становить 1700—1800 МДж/м². Кількість сонячних годин зростає із заходу на схід від 1500 до 1800 годин на рік. Пересічна темпе­ратура січня змінюється із заходу на схід від -4,5 °С до -8 °С, січневі ізотерми мають майже меридіональний напрямок, а липневі ізотерми зростають з півночі на південь від +17 °С до +19 °С. Від цих середніх багаторічних показників в окремі роки бувають значні відхилення. Мінімальні температури, зафіксовані в січні — лютому, сягають -32...-39 °С, а максимальні температури липня — серпня дорівню­ють +33...+39 °С. Вегетаційний період триває від другої декади квітня до третьої декади жовтня. Середня тривалість безморозного періоду коливається від 180 днів на заході до 160 днів на сході. Погодні умови зони значною мірою визначаються поширенням атлантичних, континентальних і арктичних повітряних мас; незначна роль нале­жить масам тропічного походження. Атлантичні повітряні маси, знач­но поширені взимку, несуть з собою потепління та відлигу. Арктичні повітряні маси спричиняють значне похолодання взимку, а навесні зумовлюють пізні заморозки. Влітку спостерігається трансформація атлантичних повітряних мас у континентальні, які зумовлюють зро­стання температури. Найбільше опадів приносять атлантичні цикло­ни. Зона мішаних лісів є найбільш зволоженою територією рівнин­ної частини України. Тут у середньому випадає 600—650 мм опадів на рік, а в окремих місцях — понад 700 мм. Кількість опадів за рока­ми значно коливається. Випаровуваність не перевищує 400—450 мм, що зумовлює значне зволоження зони. Переважна кількість опадів випадає у вигляді дощу (75—80 %) і тільки 20—25 % у вигляді снігу. Більшість опадів припадає на теплу половину року (квітень — жов­тень), а максимум — на червень — липень. Найчастіше йдуть неве­ликі дощі, які тривають кілька днів (зокрема восени), іноді бувають значні зливи. Сніговий покрив утримується 90—100 днів. Переважа­ють вітри західного напрямку із середньою швидкістю 3—5 м/с. Іноді бувають вітровали значної сили, які руйнують споруди, ламають де­рева, навіть піднімають воду з озер. Перехід від однієї пори року до другої відбувається поступово, але стан ландшафтів, процесів і явищ у них досить контрастний за сезонами.

Зима м'яка, хмарна, з частими відлигами. Під час відлиг тане сніг, іноді повністю. Але через деякий час сніговий покрив встанов­люється знову. В окремі зими це може повторюватися кілька разів. Внаслідок цього іноді на поверхні ґрунтів утворюється льодова кірка. Промерзають ґрунти в середньому до 60—70 см, залежно від типу ґрунту і характеру зими.

Весна затяжна, нестійка, з частою зміною холодної і теплої пого­ди. У березні ще холодно, часто бувають від'ємні добові температу­ри, а в окремі роки температура знижується до -20...-25 °С. Почат­ком весни вважають дату стійкого переходу середньодобової тем­ператури через 0 °С, що буває наприкінці другої або на початку тре­тьої декади березня. У квітні й травні при швидкому підвищенні температури іноді трапляються значні зниження її, що негативно позначається на сільськогосподарських культурах. Через значну лісистість сніг тане повільно. Вода довго стоїть у зниженнях, напов­нює річки, що заливають заплави долин. У північних районах на­прикінці березня значні площі покриті водою. Середня тривалість сніготанення — 15—20 днів. З переходом наприкінці квітня до ста­лих середньодобових температур понад +10 °С пов'язані інтенсив­ний ріст більшості рослин, а також середні строки сівби теплолюб­них сільськогосподарських культур.

Літо тепле, але не жарке, дощове. Характерним явищем є грози, які в цю пору бувають тут 5—7 разів на місяць, іноді супроводжу­ються градом.

Перехід від літа до осені поступовий, з частим поверненням теп­лої погоди. Перша половина осені суха і тепла. Похмура дощова погода настає наприкінці жовтня. У листопаді починає випадати сніг.

У цілому кліматичні умови зони сприятливі для діяльності лю­дини, зокрема для сільського господарства.

За геолого-геоморфологічною будовою зона мішаних лісів не­однорідна. На заході вона займає частину Волино-Подільської плити і Галицько-Волинської западини, у середній частині — північ Україн­ського кристалічного щита, а на сході — частину Дніпровсько-Донецької западини і схил Воронезького кристалічного масиву. Таке геоструктурне положення позначається на сучасних природних умо­вах і ландшафтних особливостях зони. За рельєфом зона займає полі-генну низовинну рівнину, в будові якої головна роль належить алю­віальним, льодовиковим, водно-льодовиковим, еоловим відкладам. З окремих генетичних типів велика роль належить річковим доли­нам з широкими терасами, моренно-зандровим, моренним і зандровим рівнинам, денудаційним рівнинам, еоловому і карстовому рельєфу.

Геолого-геоморфологічна будова і кліматичні умови зумовили значною мірою внутрішні територіальні відміни ландшафтів зони.

Велика роль у природних умовах зони належить поверхневим і підземним водам. Кліматичні умови, орографія і геологічна будова сприяють значному обводненню території зони. Тут розвинута гус­та річкова мережа, є значна кількість різноманітних озер, багато боліт, близько до поверхні залягають ґрунтові води, є великі запаси підземних вод. Середня густота річкової сітки становить 0,29 км/км². Модуль стоку — 3,5 м/с-км², з коливаннями в окремі роки від 2,2 до 4,5 м/с-км². У зоні протікає Дніпро від північного кордону України до Києва. Вище Києва знаходиться велике Київське водосховище, яке справляє значний вплив на гідрологічний режим Дніпра. Най­більшими притоками Дніпра на цьому відрізку є Прип'ять і Десна. Праві притоки Прип'яті — Турія, Стохід, Стир, Горинь, Уборть і Уж мають широкі заболочені долини, яким належить значна роль у при­родному середовищі Полісся. На заході зони протікає прикордонна ріка Західний Буг. Водному режимові цих рік властива тривала вес­няна повінь, яка супроводжується широким розливом. У зоні поши­рені озера різного походження — долинного (озеро Тур — 13,5 км², Нобель — 5,1 км², Любязь — 5,19 км²); карстового (Світязь — 27,5 км², Пулемецьке — 16,0 км², Луки — 7,0 км²).

Значна кількість води зосереджена в болотах, які живляться річко­вими і ґрунтовими водами. Найбільш широко розвинені низинні (евтрофні) болота з річковим живленням.

Складний вплив на водний режим зони справляють меліоративні роботи, які проведено на Поліссі у 60—80-х роках XX ст. Крім по­зитивних наслідків (розширення сільськогосподарських угідь), меліо­рація негативно вплинула на природне середовище, особливо в ба­сейнах річок, де проводилось так зване осушення боліт без двобіч­ного регулювання стоком.

Зволоженість території визначається не тільки кількістю опадів, великою мірою вона залежить від величини випаровування. На Поліссі природне випаровування з поверхні ґрунту та рослин ста­новить на заході близько 450 мм, а на сході — 400 мм. Кількість опадів перевищує природне випаровування, і тому Полісся має пози­тивний баланс вологи. Коефіцієнт зволоження змінюється від 1,9 на сході до 2,6 і більше на заході. Проте тут можливі періодичні ґрунтові посухи, зумовлені властивостями піщаних ґрунтів, які по­гано затримують вологу і не нагромаджують її.

Зональними типами ґрунтів зони мішаних лісів є різні дерново-підзолисті й болотні. Вони разом займають близько 95 % території.

зони. Крім того, тут зустрічаються перегнійно-карбонатні, сірі лісові та зрідка опідзолені чорноземи. Характерна риса ґрунтового по­криву зони — значна їх строкатість. Окремі типи ґрунтів, не займа­ючи великих суцільних масивів, часто змінюються іншими типами. Це впливає на строкатість ландшафтів та ускладнює їх використання. Панівними ґрунтами є дерново-підзолисті, які найчастіше пред­ставлені дерново-слабопідзолистими і дерново-середньопідзолистими. Дерново-слабопідзолисті ґрунти поширені на піщаних річкових те­расах і зандрових рівнинах. Тому вони мають високу водопроникність, що негативно впливає на їх водно-фізичні властивості. Гумусу в них — 1—1,5 %. Значні площі цих ґрунтів зайняті лісом, частина вико­ристовується для посівів сільськогосподарських культур. Дерново-середньопідзолисті ґрунти займають переважно вододільні простори, складені супіщаними водно-льодовиковими та льодовиковими відкла­дами. Ці ґрунти мають кращі водно-фізичні властивості й більш ро­дючі, ніж слабопідзолисті. Негативною властивістю цих ґрунтів є підви­щена кислотність. Іноді серед дерново-середньопідзолистих ґрунтів плямами зустрічаються сильнопідзолисті.

Основними заходами підвищення родючості дерново-підзолистих ґрунтів є: внесення органічних (гній, торфокомпости) і мінераль­них добрив, усунення кислотності вапнуванням, мергелюванням і лвсуванням, широке застосування люпинізації піщаних та глинис­то-піщаних ґрунтів, своєчасний і високоякісний обробіток з обо­в'язковим лущінням стерні.

У зоні розвинені також дерново-підзолисті глеюваті й глейові ґрунти. Оглеєння відбувається в умовах надмірного зволоження за наявності глинистого водотриву. Навесні і восени на таких ґрунтах застосовується вода й озимі посіви часто вимокають, а ранні ярі не можна вчасно посіяти.

На лівобережжі Дніпра в річкових долинах і зниженнях трапля­ються засолені й солонцюваті дерново-глейові та лучні ґрунти, бо­лотні ґрунти займають в основному сучасні й давні річкові долини та улоговини. Великі масиви болотних ґрунтів зосереджені в північних районах Волинської і Рівненської областей, північно-західній частині Житомирської області та на Чернігівщині. У при­родному стані болотні ґрунти малопридатні для використання, але після проведення обґрунтованих меліоративних робіт вони пере­творюються в родючі землі.

Родючими ґрунтами Українського Полісся є дернові карбонатні, сірі лісові та опідзолені чорноземи. Дернові карбонатні ґрунти по­ширені в південній і південно-західній частині Волинського Полісся на продуктах вивітрювання крейдових мергелів і крейди. Ці ґрун­ти мають від 3—6 до 8—12 % гумусу. Сірі лісові ґрунти найбільші площі займають на Словечансько-Овруцькому кряжі, на півдні Житомирського Полісся, на правобережжі Десни.

Природна рослинність зони мішаних лісів відіграє важливу роль у її сучасних ландшафтах. її частка більша, ніж в інших зонах. Хоч назва зони має геоботанічний аспект, проте географи розглядають її як природний комплекс.

Сучасна рослинність зони сформувалася внаслідок тривалої ево­люції протягом кайнозойської ери. У палеогені тут панували тропічні та субтропічні ліси з пальм, евкаліптів, лавра, секвої, болот­ного кипариса та ін., про що свідчать знахідки відбитків решток цих рослин у палеогенових відкладах Житомирського Полісся. У неогені поступово поширювалися широколистяні ліси з бука, дуба, каштана, горіха та інших порід. Похолодання наприкінці неогену й особливо в антропогені призвело до відступання широколистяних лісів, поширення шпилькових і вузьколистяних лісів. У плейсто­цені з'явилися болотні й тундрові рослини. У районах, які не по­кривалися льодовиком, збереглися деякі дольодовикові реліктові види рослинності (рододендрон жовтий, меч-трава звичайна). В аридні відрізки часу сюди проникали степові види рослин.

Ботаніки встановили, що тепер флора зони мішаних лісів налічує близько 1500 видів рослин, які утворюють лісову, лучну і болотну рослинність. її розміщення пов'язане з рельєфом, ґрунтами, зволо­женістю та мікрокліматом. Особливо різко відрізняється рослинність річкових долин, моренних і денудаційних рівнин та знижень на них. Провідну роль відіграють ліси, які займають близько ЗО % те­риторії. У минулому лісистість Полісся була значно більшою, вона зменшилася внаслідок діяльності людини. Наприклад, за період з 1861 до 1914 р. площа лісів у Волинській губернії зменшилася із 42 до 25 %. Частково змінився і видовий склад лісової рослинності. Замість соснових і дубово-соснових лісів сформувалися березові. Проводяться також систематичні роботи з лісонасадження. Основ­ними лісоутворюючими породами є: сосна (близько 60 % лісопокритої площі), дуб (понад 20 %), береза (10 %), вільха (6,5 %), осика (2,3 %), граб (2 %). Зустрічаються також липа, клен, ялина, тополя, в'яз, берест.

Соснові ліси (бори) займають надзаплавні тераси та піщані ма­сиви з дерново-слабопідзолистими ґрунтами. За ступенем зволоже­ності та видовим складом підліску їх поділяють на лишайникові (сухі бори) та зеленомохові (свіжі бори).

Сосново-дубові ліси (субори) займають найбільші площі та по­ширені на моренно-зандрових рівнинах з дерново-підзолистими су­піщаними і частково суглинистими ґрунтами. У них розвинені орляково-злаковий різнотравний та орляково-чорничний покрив. На більш родючих ґрунтах зустрічаються сосново-дубово-грабові ліси (сугрудки) з трав'янисто-чагарниковим покривом.

Дубово-грабові ліси (груди) ростуть на дерново-підзолистих су­глинкових або сірих опідзолених ґрунтах, мають добре розвинений підлісок. Найбільше вони поширені в південній частині Полісся, на лесових островах Житомирського та Київського Полісся й на Ліво­бережному Поліссі, де трапляються також дубово-липові ліси.

Вільшняки займають знижені вологі та сирі ділянки з дерново-підзолисто-глейовими ґрунтами. Найчастіше зустрічаються чисті вільхові або березово-вільхові ліси, значно рідше — ялиново-вільхові, ясенево-вільхові, дубово-грабово-вільхові.

Березові ліси (березняки) мають здебільшого вторинне похо­дження. Вони в основному сформувалися замість вирубаних сосно­вих і сосново-дубових лісів.

Ялинові ліси зустрічаються окремими невеликими ділянками на південній межі свого поширення.

Луки займають близько 10 % території і є важливими природни­ми кормовими угіддями. Дуже поширені так звані материкові луки, які мають вторинне походження і розвинулись на місці вирубаних лісів. З них суходільні луки не займають великих площ, низькопро­дуктивні. Низинні луки займають знижені, добре зволожені ділян­ки. Тут основними угрупованнями є щучникові, молінієві, дрібно-осокові з переважанням осоки. Низинні луки характеризуються більшою врожайністю та дещо вищою кормовою цінністю.

Заплавні луки займають великі площі в заплавах приток Дніпра та Прип'яті. У заплавах менших річок переважають болота. На цих луках переважають різнотравно-злакові, різнотравно-дрібно-осоково-злакові та бобово-різнотравно-злакові угруповання.

Характерним елементом природи Полісся є болота. Середня заболоченість Українського Полісся становить 8 % з перезволоже­ними землями. Серед торфових боліт Українського Полісся перева­жають низинні, зустрічаються перехідні та частково верхові. Поши­рення верхових і перехідних боліт та наявність межирічних боліт різного типу різко відрізняють Полісся від лісостепу. Найбільш різно­манітний і багатий рослинний покрив мають низинні болота, які перебувають в умовах доброго водно-мінерального живлення в за­плавах річок або на межиріччях. Тут переважають безлісі осокові, осоково-сфагнові та підсушені злаково-осокові угруповання. Рідко трапляються лісові вільхові, березові та чагарникові лозові болота. Верхові болота розташовані звичайно серед пісків в улоговинах на межиріччях або на піщаних терасах, зрідка в притерасних частинах долинних боліт, в умовах поганого мінерального живлення, у зв'язку з чим їх рослинний покрив дуже бідний та одноманітний. Для них характерний суцільний сфагновий покрив, низькорослі пригнічені соснові деревостани. З трав'янистих рослин та чагарників тут рос­туть лише кілька видів — пухівка, багно, будяки, кремена, журавлина, росичка, на дуже зволожених місцях — шейхцерія, очеретянка.

Перехідні болота мають суцільний сфагновий покрив, на них пе­реважають лісові сосново-березово-сфагнові угруповання. Значно рідше трапляються безлісі угруповання — осоково-сфагнові, пухівково-осоково-сфагнові, шейхцерієво-осоково-сфагнові, зрідка очере­тяно-сфагнові.

На слабозакріплених пісках переважають злаково-різнотравні угруповання. Рідше піски вкриті пригніченими, покривленими сосонками. Знижені ділянки бувають цілком вкриті вересовими пустищами. Пересічно 42 % площі зони займають сільськогоспо­дарські угіддя. Вирощують зернові колосові культури, кукурудзу, люпин, картоплю, льон-довгунець, коноплі, гречку, просо, овочеві й баштанні культури, розвиваються хмелярство, садівництво, ягід­ництво.

Різноманітний тваринний світ Полісся. Типовими ссавцями є лось, козуля, бобри, видра, норка та завезена ондатра. Досить різно­манітна орнітофауна: качки, кулики, мартини, крячки, дятли, бере­гові ластівки, голуби, рибалочки та ін. У водоймах водиться понад ЗО видів риб, частина з них має промислове значення: короп, лящ, карась, сом, щука, окунь. Характерними шкідниками польових куль­тур є дротяники, льонова і конопляна блохи, люпиновий довгоносик, попелиця, колорадський жук.

Внаслідок взаємозв'язків і взаємодії компонентів природного середовища під впливом фізико-географічних процесів сформува­лися і розвиваються природно-територіальні комплекси (ландшаф­ти) зони. Ландшафтна структура зони мішаних лісів досить склад­на і строката. Природно-територіальні комплекси (ландшафтні місцевості, урочища, фації), не займаючи великих площ, часто чергу­ються, що ускладнює їх господарське використання, зокрема в зем­леробстві. Частина природно-територіальних комплексів та їх скла­дові (заплави, піщані вали, болота та ін.) є нестійкими, динамічними і вразливими до природних і антропогенних процесів. Серед негативних фізико-географічних процесів поширені заболочення, перезволоження земель, дефляція, частково ерозія і карст.

Основну роль у ландшафтній структурі зони мішаних лісів відігра­ють алювіальні, алювіально-зандрові, зандрово-моренні, моренні, де­нудаційні низовинні рівнини на докембрійських кристалічних, крей­дових і палеогенових відкладах з різними дерново-підзолистими, болотними, місцями сірими лісовими ґрунтами під боровими і суборовими лісами, луками й збезлісеними і меліорованими сільсько­господарськими угіддями. Природно-територіальні комплекси зони зазнали істотних змін внаслідок антропогенної діяльності. Більша частина зони перебуває під впливом Чорнобильської катастрофи. Головними природними багатствами зони є земельні, лісові, водні, мінерально-сировинні та рекреаційні ресурси. Зона мішаних лісів у межах України представлена одним ланд­шафтним краєм — Поліським.

Поліський край

Поліський край є своєрідним ландшафтним регіоном Східно­європейської фізико-географічної країни. Він займає північну час­тину України, частину Білорусі та Росії. Його виникнення голов­ним чином зумовлене палеогеографічними умовами антропогено­вого періоду. Для Полісся характерні низовинний рельєф, побудо­ваний переважно піщаними і супіщаними антропогеновими відкла­дами, помірноконтинентальний клімат, значна обводненість, густа річкова мережа з широкими долинами, панування рідких різновидів дерново-підзолистих та болотних ґрунтів, зайнятих хвойно-широко­листяними лісами, луками, болотами і перезволоженими землями. Такі ландшафти мають назву поліських. Ландшафтними аналога­ми Полісся є Мещора, Привітлужжя і Васюгання в Росії та Мазовіце в Польщі. Полісся поділяється на три окремі частини: північну (лівобережжя Прип'яті), південну (правобережжя Прип'яті й Дніпра), східну (лівобережжя Дніпра). Українське Полісся охоплює більш значну територію Південного та східного Полісся.

За ландшафтними особливостями Українське Полісся поділяється на п'ять фізико-географічних областей: Волинське, Житомирське, Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське Полісся.

Волинське Полісся

Ця природна область знаходиться між річками Західний Буг на заході та Случ на сході. До складу Волинського Полісся входить більша частина Волинської та північно-західна частина Рівненської області. Східна межа проходить по відслоненнях кристалічних порід Українського кристалічного щита поблизу міст Корець, Соснове, Клесів.

Основними фізико-географічними особливостями Волинського Полісся, які відрізняють його від інших поліських областей, є на­явність крейдових порід, що залягають під четвертинними відкла­дами, значний розвиток льодовикових форм рельєфу (Волинське моренне пасмо), наявність карсту (озерні улоговини, лійки та ін.), широкий розвиток долинних ландшафтів, більш теплий і вологий клімат, ніж в інших поліських фізико-географічних областях, знач­на поширеність боліт і заболочених земель, більша лісистість, яка досягає 45 % всієї площі області.

У територіальному розподілі ландшафтів спостерігається певна закономірність. На півночі області, у верхів'ї Прип'яті та на її при­токах, поширені молоді природно-територіальні комплекси — за­плавні лучно-болотні ландшафти. Ширина заплави Прип'яті в се­редньому тут становить 3—5, а місцями до 10 км. Вона має два рівні: низький, з висотами 0,5—2,0 м над рівнем води в руслі, і високий — 2—3 м, який заливається водою не щороку. Тут переважають лучні урочища з різнотравно-злаковим травостоєм. Значні площі зайняті болотами і заболоченими землями, особливо на заплавах низького рівня. Часто зустрічаються стариці, озера, протоки та густа мережа решток меандр. На прируслових урочищах поширені піски, зайняті чагарниками, а центральні частини заплав покриті луками, які вико­ристовують під сінокоси. Заплави високого рівня використовуються під овочево-городні культури, особливо після проведення меліоратив­них заходів. Тут діє Верхньо-Прип'ятська меліоративна система.

Наступний ландшафтний рівень утворюють місцевості надза­плавних терас і давніх долин. На Прип'яті та її великих притоках є дві надзаплавні тераси. Перша, борова, має середню висоту 5—8 м, а в деяких місцях — 10—12 м. На Прип'яті вона досягає ширини 10—15 км. Тут значну роль відіграють борові місцевості з дерново-слабопідзолистими ґрунтами, зайняті сухими боровими лісами з піща­ними валами, пасмами та розвіюваними пісками. Ще більші площі в цьому ландшафтному рівні займають місцевості слабодренованих надзаплавних терас зі слабопідзолистими супіщаними і дерново-ґлейовими ґрунтами. Вони зайняті орними землями, луками, вільхо­во-осиковими лісами і болотами. Особливо це поширено на других надзаплавних терасах, які мають висоту від 12 до 22 м. її ширина на правобережжі Прип'яті досягає 8—24 км. До цього ландшафтно­го рівня належать давні долини і, зокрема, велика прадолина Стир — (:ловечна, що простягається в субширотному напрямі від сучасної долини Стоходу в районі с. Голоби через все Південне Полісся. її довжина понад 400 км при ширині 20—25 км. У її межах знахо­дяться смт. Колки, с. Старий Чарторийськ, м. Сарни та інші насе­лені пункти. Тут поширені ландшафти, подібні до ландшафтів інших надзаплавних терас, але зі значною часткою болотних масивів, зок­рема боліт Лютемецького (між ріками Стохід і Стир), Гало і Лебедь — між ріками Горинь і Ствига.

Більш високий ландшафтний рівень пов'язаний з моренно-зандровими рівнинами переважно з дерново-середньопідзолистими ґрун­тами, зайнятими суборами, сугрудками та сільськогосподарськими угіддями (зернові культури, картопля, льон).

У середній частині Волинського Полісся від м. Любомля до м. Дубровиці простягаються ландшафтні місцевості, пов'язані з Во­линським моренним пасмом. Тут поширені моренні горби, вали, складені піщаними і супіщаними відкладами з гранітним, кварци­товими і кремнієвими валунами, та міжпасмові зниження і долини. Близько до денної поверхні залягають крейдові відклади, які по­ліпшують якість дерново-підзолистих ґрунтів і використання в сільському господарстві. Частина з них мають щебенюватий харак­тер. У лісах переважають сосна і дуб, зустрічається ялина. Міжпас­мові зниження зайняті заболоченими землями.

На півдні Волинського Полісся, особливо на межиріччях Захід­ний Буг — Турія — Стохід — Стир, переважають ландшафтні місце­вості денудаційних хвилястих рівнин з дерново-карбонатними ґрун­тами на крейдових відкладах та дерново-середньопідзолистими ґрун­тами, які широко використовують для вирощування зернових та городніх культур і навіть цукрових буряків. Невеликими масивами тут збереглися дубово-грабові та дубово-соснові ліси. Близько до поверхні залягають крейдові відклади, їх тріщинуватість і значна кількість опадів сприяли розвиткові карстових процесів, зокрема карстових озер, лійок, карстових "джерел-вікон".

Із природних багатств Волинського Полісся найважливіші земельні, водні, лісові, мінерально-сировинні й рекреаційні ресурси. З метою поліпшення земель тут проведено значні меліоративні заходи. Слід зазначити, що не всі вони досягли бажаних наслідків. Ріки, озера та підземні води використовуються для водопостачання та з рекреацій­ною метою. Загальна площа лісів Волинського Полісся перевищує 2300 тис. га. На бори припадає близько 23 %, субори — 47, сугрудки — понад 21, груди — 3 %. Із корисних копалин використовується міне­ральна сировина для будівельних матеріалів — мергель, крейда, глини, піски й, особливо, базальти (Рівненська область), а з горючих — торф. У Волинському Поліссі знаходиться значна частина природоохо­ронних об'єктів, що теж підтверджує багатство і різноманіття його природного середовища. У північно-західній частині області розки­нувся Шацький природний національний парк (створено в 1983 р.) у Любомльському адміністративному районі, загальною площею 32,5 тис. га. У парку зберігаються природні комплекси району Шацьких озер, проводяться наукові дослідження, підтримується екологічний баланс, ведеться пропаганда природоохоронних знань. На території парку знаходиться 22 озера, переважно карстового і льодовикового походження. Найбільші з них Світязь, Пулемецьке, Люцимир, Кримне. Майже половина території парку покрита сосновими, сосново-дубовими, грабово-дубовими, вільховими і березовими лісами. Значні площі займають луки і болота. Флора парку налічує 825 видів судинних рослин. У ґрунтовому покриві перева­жають дерново-підзолисті ґрунти. Є також дерново-карбонатні, луч-по-болотні, болотні й торф'янисті. Різноманітний тваринний світ: тут водяться лось, косуля, дикий кабан, білка, ондатра, ласка, вовк, видра, куниця, багато птахів та риб, серед останніх — вугор євро­пейський. Територія парку, зокрема береги озер, використовується для рекреації.

На Волинському Поліссі є також ландшафтні заказники (Нечимне, Почаївський), гідрологічні заказники (Островський, Дубровський) та унікальний геологічний об'єкт— базальтові стовпи — у Рів­ненській області (села Берестовець, Злазне, Іванова Долина) у районі м. Костополя. Значні площі займають заповідні болотні масиви: Переброди (19 600 га) у Дубровицькому районі Рівненської області, Сира Погоня (10 000 га) в Ракитнівському районі Рівненської області.