3. Культурологічні засади у тлумаченні історії психології

Цінність історії завжди індивідуальна, тобто по-різному розкриваєть­ся для різних епох, народів і культур. Але в будь-якому разі вона репрезентує не просто суму відомостей і свідчень про минуле й теперішнє, яка зафіксована в історичних хроніках і писаннях, а той узагальнений образ історії, який вона має в контексті індивідуального буття людини.

Нелегка справа — збагнути сутність історії. Адже її не можна споглядати подібно до того, як людина розглядає навколишній світ. Ставлення людини до історії не схоже на її ставлення до природи. Людина виокремлює себе з природи, осягає себе у своєму справжньому існуванні. Коли людина звертається до історії, вона повинна сказати собі, що є частиною історії і тому звертається до певної системи зв'язків, до «мережі взаємодій», в яку вона вплетена завдяки фактові свого існування. Цю систему зв'язків людина вже не може розглядати просто як певну даність поза собою, як природу, адже, говорячи про історію, вона одночасно немовби вимовляє дещо і про саму себе. В цьому смислі неможливий об'єктивний розгляд історії, як у випадку з природою.

Предмет дослідження з історії психології передбачає використання досягнень як історіографії психології.

Учених-дослідників, які працювали в царині історіо­графії, умовно можна поділити на прихильників «антикваризму» — сприйняттям минулого через минуле — та «презентизму», який виражається в довільній прихильності до певної сучасної концепції. Кредо антикваристів чітко передано в знаменитому «Вступі до вивчення історії» Ш. Ланглуа та Ш. Сеньобоса, яке відкривається визначенням: «Історія пишеться за джерелами».

Адепти «презентизму» американці Ч. Бірд та К. Бек­кер декларували неможливість пізнання минулого: історичне пізнання довільне й позбавлене науковості, історик творить цілком суб'єктивно, він не відтворює фактів минулого, а створює їх на основі власних ідей і уявлень сво­го часу. Тобто вони проголошували жорсткий «презентизм» (жорстка детермінованість уявлень про минуле сучасністю, світоглядом історика, залежність, позбавлена об'єктивності й науковості історичних знань).

Нетрадиційний аналітичний підхід був притаманним і представникам німецької історіографії М. Веберу та Е. Трольчу, і нідерландському вченому Й. Гейзінзі, і засновникам легендарного французького журналу «Аннали» М. Блоку та Ле Февру, які вивчали історію людини крізь призму її світосприйняття (менталітету) чи епосу (стилю її життя, загальної орієнтації культури, ієрархії цінностей).

3.1.Психологія до 19 сторіччя

Приблизно до початку 19 сторіччя психологія залишалася інтегральною частиною поодиноких філософських систем, не відокремившися в окрему науку. У цьому останньому розумінні можна говорити про початки філософської психології в Україні вже у княжі часи: Київський митрополит Никифор I, розвиваючи у своїх богословсько-філософських творах христианську тезу про подвійну — душевно-тілесну — природу людини, аналізував основні данності волі, почувань та розуму й п'яти органів чуттів. З занепадом релігійно-філософської думки завмирає і психологічна проблематика, але питання подвійної природи людини знову виразно з'являється у 16 сторіччі у полемічно-філософських писаннях І. Вишенського. Систематичніше психології присвячено увагу в Київській Колегії, згодом у Киево-Могилянській Академії. Курс психології читав І. Ґізель, а професори Академії Л. Баранович та Й. Ґалятовський приділяли психології увагу у своїх творах, спираючись на філософію Арістотеля в її схоластичній інтерпретації. З Т. Прокоповичем, який виявився також прихильником душевнотілесної «двоїстости істини», навчання раціональної психології переноситься до Слов'яно-Греко-Латинської Академії у Москві. Традиції Могилянської Академії продовжував і її вихованець, український філософ Г. Сковорода, який у своїй антропоцентричній системі з наголошенням внутрішнього «пізнання себе» багато уваги присвятив і «мікрокосмосові» — живій людині з її земними справами. Виходячи від категоричного монізму двох «сродностей» — душевно-невидимої і тілесно-видимої, — Сковорода вбачає істоту буття у мислі, не в зовнішній плоті, яка мала б бути тільки тінню істинної людини. З початку 18 сторіччя на Центральних і Східних Землях перші матеріалістичні елементи у психологічних підставах філософської системи зустрічаються у Я. Козельського, який навчав, що дії людської душі пов'язані з нервово-фізіологічною структурою організму, і послідовно захищав позиції сенсуалізму, доводячи, що пізнання починається з відчуттів. Продовження матеріалістичних тенденцій у філософії помітне у сенсуалізмі І. Ризького, для якого всяке пізнання починається відчуттям, при нерозривній єдності чуттєвого і раціонального елементів, що без них не можна збагнути суті явища; він же вказував на вплив матеріального світу на свідомість людини. На подібних сенсуалістичних позиціях стояв і П. Лодій, доводячи одночасно залежність душі від тіла, психічного від фізичного. Паралельно існували також і більше традиційні вчення про перевагу психічного, зокрема в науці професорів Київського університету І. Гриневича та О. Новицького і, особливо, у «філософії серця» П. Юркевича, який на відміну від ідеалістичного раціоналізму Г. Сковороди підкреслював роль почуттів у житті людини та вказував у своєму підручнику педагогіки на вагу емоціонального моменту у вихованні.