Тема 5. Ринок товарів та ресурсів. Факторні доходи План

1. Ринок товарів і форми торгівлі.

2. Ринок реального капіталу і цінних паперів.

3. Ринок праці та механізм його функціонування.

4. Ринок природних ресурсів.

5. Ринок кримінальних ресурсів і шляхи протидії йому.

6. Соціально-економічні відносини між суб’єктами ринку.

Ринкова система являє собою єдину цілісну систему, в якій усе взаємопов’язано і взаємодіє: споживачі та виробники, ринки товарів і ринки ресурсів. Це єдиний економічний механізм, у якому все взаємопов’язано. Його можна порівняти із мотором, досить браку у ньому хоча б одного вузла, приміром, карбюратора, щоб двигун не запрацював.

Споживачі та виробники взаємодіють між собою як покупці та продавці на ринку. Принципову схему їх дій віддзеркалює рис. 11.

З одного боку, будучи власниками ресурсів (землі, праці, капіталу і підприємницьких здібностей), домогосподарства постачають їх на ринок факторів виробництва і одержують грошові доходи (ренту, заробітну плату, процент і прибуток). На ці доходи споживачі пред’являють попит на ринку товарів і купують продукти харчування, одяг, житло, послуги освіти, культури тощо. І таким чином доходи перетворюються у споживчі видатки.

З другого боку, підприємствам потрібні для організації виробництва ресурси, котрі купуються на ринку факторів виробництва у домогосподарств.

Ринок ресурсів

(факторів виробництва)

ресурси ресурси

в итрати грош.доходи

ресурси гроші

Держава

Споживачі

(домогосподарства)

Виробники

(підприємства)

податки податки

виторг від товари гроші споживчі

р еалізації витрати

Ринок товарів

(продуктів)

товари товари

Рис. 11. Кругооборот ресурсів, товарів і доходів

Грошові видатки у виробників набувають форми витрат. Вироблені товари фірма доставляє на ринок продуктів, отримуючи виручку від продажу.

Щоб легше освоїти схему кругообороту, курсантові треба запам’ятати, що потік реальних ресурсів і товарів рухається проти годинникової стрілки, а грошовий потік прибутків і видатків - за годинниковою стрілкою. Наведена вище модель показує лише принципову схему кругообороту ресурсів, продуктів і прибутків у ринковій економіці. Вона не відображає потоків товарів і ресурсів в середині секторів домогосподарств і підприємств, а також ролі міжнародної торгівлі.

Ринок товарів і форми торгівлі

Ринок товарів становить купівля-продаж різноманітних продуктів виробництва. Їх номенклатура складається із 24 млн. найменувань продукції, десята

частка яких відновлюється щорічно. Ринок товарів можна поділити на три підрозділи:

1. споживчі товари та послуги (продукти харчування, одяг, взуття, послуги освіти, охорони здоров’я та інші);

2. інвестиційні (виробниче обладнання, верстати, сировина, енергія тощо);

3. воєнна продукція (танки, літаки, ракети, стрілецька зброя).

Купівля-продаж товарів як самостійна економічна діяльність людей і галузь народного господарства утворює торгівлю. Остання існує в різноманітних формах.

Розрізняють внутрішню і зовнішню торгівлю. В даному параграфі розглянемо лише форми внутрішньої торгівлі. Передусім її підрозділяють на оптову і роздрібну. Оптова (посередницька) торгівля ведеться між підприємцями великими партіями краму, за оптовими цінами; як правило, це спеціалізована форма. Роздрібна тор­гів­ля здійснюється між підприємцем і кінцевим споживачем товару дрібною кількістю (штуками, кіло- або грамами) і за роздрібними цінами (вищими за оптові).

У свою чергу, і оптова, і роздрібна торгівля провадяться за розмаїттям форм. Роздрібну становлять такі форми, як велетенські супермаркети (гіпермаркети), універмаги (універсами), спеціалізовані та фірмові магазини, крамниці, лотки та інші. Досі збереглися і базари (одна із стародавніх форм). У розвинутих країнах (приміром, США) основною формою є супермаркети.

Специфічною формою оптової торгівлі є біржова. На товарній біржі торгують стандартними і взаємозамінюваними товарами за допомогою їхніх зразків, каталогів і проспектів. У розвинутій ринковій економіці через біржу ведеться торгівля двома групами товарів:

1. сільськогосподарськими продуктами (зерно, олія, шроти, велика рогата худоба);

2. мінеральною сировиною та продуктами її переробки (нафта і нафто­продукти, кольорові та дорогоцінні метали).

У механізмі біржової торгівлі чільне місце займають посередники: маклери, брокери, дилери, джобери. Брокери укладають угоди від імені клієнтів і за їхній рахунок. Винагороду вони отримують у вигляді комісійних. Дилери укладають угоди від свого імені за свій рахунок, плату за свою діяльність одержують у вигляді різниці між продажною і купівельною ціною.

Розрізняють такі операції біржової торгівлі:

а) угоди по збуту реального товару: «спот», «форварди»;

б) «фючерсні» угоди, коли метою є не продаж і купівля реального краму, а отримання спекулятивного прибутку за рахунок різниці цін. Сьогодні на Заході основну частку біржового обороту становить фючерсна торгівля.

Основні документи по біржових операціях - це варант і контракти.

Хоча на товарні біржі припадає менша частина товарообороту, проте вони відіграють важливу економічну роль. По-перше, учасники біржової торгівлі активно залучають до обороту додаткові товарні ресурси виробництва, прискорюють їх обіг. По-друге, на основі концентрації попиту і пропозиції продукції біржі сприяють встановленню обгрунтованих товарних цін.

Перші товарні біржі на Заході виникли у ХV-ХVІІ ст. в Італії, Голландії, Франції. В Росії перша біржа з’явилася у 1703 р. у Петербурзі, а в Україні - 1834р. у Кременчузі, а потім - у Одесі та Києві. Широкого розвитку біржі набули у часи НЕПу, але у 1930р. всі біржі було закрито.

На теренах колишнього СРСР було створено біржі на початку 90-х років. У се­редині 90-х років в Україні налічувалось близько 70 діючих бірж (майже усі товарні).

Ринок реального капіталу і цінних паперів

Ринок ресурсів (або факторів виробництва) охоплює капітал, працю і землю. Перш за все, розглянемо ринок капіталу.

Капітал - це складне поняття, він має багато значень. Найпоширеніше серед них визначення: капітал є авансована вартість (цінність), яка приносить прибуток. Капітал існує в різних формах: засоби виробництва, гроші, акції, облігації та інші активи фірми. В сучасних умовах до нього відносять і нематеріальні цінності, приміром, знання людини («людський капітал»).

На ринку ресурсів функціонує реальний капітал: вироблені засоби виробництва - машини, устаткування, будинки, споруди, сировина, паливо, котрі використовують при виробництві товарів. До реального капіталу належать також гроші, які обслуговують виробництво і обіг продуктів.

Хоча на ринку ресурсів безпосередньо обертається фізичний капітал у вигляді засобів виробництва, рух цього капіталу опосередковується обігом інвестиційних коштів, тобто грошових сум, призначених для придбання устаткування, верстатів, матеріалів, а далі - обігом цінних паперів (акцій, облігацій, векселів).

Щоб зрозуміти рух реального капіталу, попит на нього, треба усвідомити, що попит на фактори виробництва носить похідний характер. Він зумовлюється, в кінцевому рахунку, попитом на кінцеві товари та послуги, що виробляються за допомогою цих чинників.

«Ціна» інвестиційних ресурсів (рівень чистого прибутку на капітал) визначається співвідношенням попиту і пропозиції цих ресурсів. З одного боку, попит на них зумовлений чистою продуктивністю капіталу, його здатністю приносити доход підприємцю - одержувачу позики. З другого боку, власники позичкового капіталу (або інвестиційних коштів) пропонують його, очікуючи процент (ми повинні визнати, що чистий прибуток на капітал, який одержує підприємець, має бути більший за позичковий відсоток, інакше йому немає сенсу брати позику).

Рівноважний рівень чистого доходу на капітал установлюється при перетинанні кривих попиту і пропозиції інвестиційних коштів (див. рис. 12).

r

S

Dc - попит на інвестиційні ресурси,

Sc - пропозиція інвестиційних коштів,

E - рівновага.

c

E

Dc

Dc = Sc

Обсяг інвестиційних коштів І

Рис. 12. Рівновага на ринку капіталу

Як уже зазначалось, обіг реального капіталу опосередковується оборотом цінних паперів, які складають фіктивний капітал. У розвинутій ринковій економіці рух цінних паперів відіграє провідну роль в обслуговуванні відтворення.

Серед цінних паперів слід виділити акції та облігації. Акція - цінний папір, який свідчить про володіння його власником часткою майна акціонерного підприємства і дає право на одержання прибутку (дивіденду). Акції бувають звичайні та привілейовані. Останні гарантують їх володарю фіксований прибуток незалежно від фінансових підсумків акціонерного товариства. Проте їх власники не мають права голосу. Облігація - це форма кредиту, її власник одержує фіксований доход. На відміну від акціонера держатель облігації не є власником акціонерного підприємства.

Акції не приймаються назад акціонерним товариством, але вільно продаються. Ціна, за якою продається акція, називається курсом. Останній залежить від номінальної вартості акції, дивіденду і банківської ставки відсотка.

Наприклад, акція номіналом $500 приносить щорічно 10% дивіденду, банківська ставка відсотка - 5%.

Курс акцій постійно коливається, на нього впливають різні фактори, безпосередньо попит і пропозиція. Це об’єктивна основа біржової спекуляції, яка приносить одним акціонерам великі прибутки, а іншим - збитки і банкрутства.

Важливе місце в ринковій економіці посідає ринок цінних паперів, який підрозділяється на первинний та вторинний. На первинному ринку реалізуються вперше емітовані (випущені) акції. Перепродаж цінних паперів відбувається на вторинному ринку. Більшість акцій і облігацій обертається на вторинному ринку. У свою чергу, останній підрозділяється на біржовий і позабіржовий оборот.

На фондовій біржі операції здійснюють найпрестижніші та солідні корпорації. Позабіржовий оборот учиняють самі фірми, а також дилерські організації. Переважна частка операцій із акціями та облігаціями припадає на позабіржовий оборот. Проте біржовий оборот відіграє провідну роль на ринку цінних паперів.

У світі налічується близько 200 найбільших фондових бірж. Серед них виділяються Нью-Йоркська (найбільша в світі), Лондонська, Паризька, Базельська біржі.

Важко переоцінити роль ринку цінних паперів у ринковому господарстві. Тим паче, що в колишній радянській економічній науці панував однобічний погляд на фондову біржу як місце одержання спекулятивного прибутку. Звичайно, фондовий ринок без цього не буває, проте не це головне.

По-перше, ринок цінних паперів - це могутній засіб мобілізації вільних фінансових ресурсів, перетворення заощаджень населення, фірм і держави в інвестиції.

По-друге, це гнучка форма перетікання капіталів із одних галузей і підприємств у інші, більш прогресивні та рентабельні.

По-третє, біржові індекси (середні показники курсів акцій) - барометри економічної та ділової активності в економіці в цілому і окремих корпорацій та компаній зокрема. Найвідоміші - це індекс Доу-Джонса Нью-Йоркської фондової біржі, індекси Лондонської фондової біржі та газети «Файненшл Таймс».

До ринку капіталів відноситься і валютний ринок. На ньому провадяться операції з купівлі, продажу і обміну іноземної валюти. Функціонування валютного ринку зумовлено розвитком зовнішньоекономічних зв’язків. Так, для ведення зовнішньої торгівлі, скажімо, з Німеччиною українським підприємцям потрібні дойчмарки. Обмін національної валюти на іноземну здійснюється за валютним курсом. Наприклад, 1 долар США = 1,84 грн.

Ринок праці та механізм його функціонування

На ринку праці об’єктом купівлі-продажу є товар-робоча сила. Робоча сила - це здатність до праці, сукуп­ність фізичних, розумових та моральних сил людини, які

використовуються в процесі виробництва життєвих благ.

Вона є особистим фактором виробництва у будь-якій економічній системі, проте тільки в ринковій економіці стає товаром. Для цього необхідні дві умови: 1) юридична свобода володаря робочої сили; 2) позбавлення його засобів виробництва.

Як і всякий товар, робоча сила має вартість і споживну вартість. Оскільки здатність до праці не існує зовні людини, живого організму, то для підтримки робочої сили в дієздатному стані необхідно задовольняти потреби людини. Тому вартість робочої сили зводиться до вартості життєвих засобів працівника (їжа, одяг, житло, соціально-культурні послуги, утримання сім’ї). Величина вартості робочої сили залежить від рівня соціально-економічного розвитку країни, природно-кліматичних умов, історичних і національних традицій тощо.

Споживна вартість робочої сили як товару полягає у тому, що його споживання, тобто праця, створює нову вартість, причому більшу, ніж вартість самої робочої сили. Інакше кажучи, вона створює прибуток (додаткову вартість, за К.Марксом).

Вартість робочої сили є об’єктивною основою ціни праці. Але на поверхні ринкового господарства ціна праці безпосередньо визначається співвідношенням попиту і пропозиції праці.

Механізм функціонування ринку праці можна показати на такій схемі:

W B

A

Е

W_e D_l

S_l

D_l=S_l Q_e Q_l

Кількість працівників

Рис. 13. Ринок праці

На досконалому конкурентному ринку D_l і S_l підпорядковані відповідно закону попиту і закону пропозиції. Чим вища ціна праці, тим менший попит на працю: фірмам невигідно наймати більше робітників і навпаки. Щодо пропозиції, чим вища заробітна плата, тим більша і пропозиція: працівникам вигідніше найматися і навпаки. У результаті взаємодії попиту і пропозиції робочої сили встановлюється ціна праці. На думку класиків політичної економії, за умов вільної конкуренції не може бути безробіття. Проте в реальному економічному житті безробіття постійно супроводжує розвиток ринкової економіки. Для вимірювання масштабів безробіття користуються його рівнем (нормою). На Заході він обчислюється так:

В Україні:

Основні форми безробіття складають фрикційна, структурна і циклічна. Фрикційне безробіття утворюють ті, хто покинув старе місце роботи і шукає нову, більш оплачувану або вигіднішу в інших відношеннях роботу. За словами К.Р.Макконнелла і С.Л.Брю, це «пошукове безробіття». Структурне безробіття пов’язано із структурними змінами в економіці. На основі науково-технічного прогресу неминуче виникають нові галузі та виробництва, а разом з ними - нові професії та спеціальності працівників, а старі відмирають або зменшується їх питома вага. Потрібний певний строк для професійної перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників. Цей час утворює структурне безробіття. Воно триваліше, ніж фрикційне.

Циклічна форма безробіття зумовлена циклічним розвитком суспільного виробництва. Вона сягає максимуму в часи депресії та кризи, зводиться до нуля у пік економічного зростання.

М. Фрідмен - голова Чікагської школи монетаристів - вперше ввів у політичну економію категорію «природний рівень безробіття». Це відповідає повній зайнятості, коли попит і пропозиція робочої сили врівноважені, а виробництво забезпечує потенційний обсяг ВНП.

Природний рівень безробіття коливається по країнах (для США - 6-7%). Він передбачає існування фрикційного і структурного безробіття, а циклічне = 0.

Окрім вищезгаданих форм, існують технологічне, сезонне, конверсійне, приховане та інші форми безробіття.

Розрізняють повне і часткове, тривале (постійне) і тимчасове, вимушене і добровільне безробіття. До добровільного безробіття належать фрикційна та інституціональна форми, а всі інші - до вимушеного. Під інституціональним розуміють те безробіття, що зумовлено розвитком таких інституцій, як соціальні виплати та пільги. Так, допомога по безробіттю становить 50-75% середньої заробітної плати за колишнім місцем роботи. Тому дехто визнає за краще жити на цю допомогу, ніж працювати.

В Україні в перехідний період постійно зростає безробіття, і сьогодні воно набуло великих масштабів. Чисельність тільки зареєстрованих безробітних збіль­ши­лася із 71 тис. чол. (або 0,3% працездатного населення працездатного віку) напри­кінці 1992 р. майже до 850 тис. (або 3,1%) на 1.09.1998 р. А приховане безробіття сягає 30-35%.

У нашій країні відносне перенаселення (безробіття) має серйозні особливості:

1) висока питома вага службовців (переважно спеціалістів з вищою освітою) серед безробітних, тоді як на Заході постійно існує незадоволений попит на висококваліфіковану робочу силу;

2) великомасштабне приховане безробіття у нових формах ( вимушені неоплачувані відпустки, неповний робочий день і тиждень);

3) низька професійно-кваліфікаційна і територіальна мобільність робочої сили взагалі та безробітних зокрема, що зумовлено всією системою оплати праці, надання соціально-культурних послуг і житла тощо у колишній радянській економічній системі.

Вважають, що коли безробіття перевищує природний рівень, це веде до утрати частини ВНП і загрожує соціальною напругою, навіть вибухом. Тому в усьому світі держави приділяють велику увагу регулюванню безробіття. Серед заходів його регулювання треба відзначити: створення гнучкої системи сполучення зайнятості з професійною перепідготовкою і підвищенням кваліфікації працівників (шведська модель); стимулювання державою фірм і організацій у створенні нових робочих місць пільгами у системі оподаткування і кредитування; сприяння розвиткові малого бізнесу; фінансування громадських робіт; дострокове, на 1,5-2 роки раніше, оформлення пенсій за віком і т.д.

Головне - запобігти масовому і тривалому безробіттю, перетворити його на часткове.

Питаннями працевлаштування, професійної перепідготовки, наданням допомоги безробітним займається державна служба зайнятості, яка має розгалужену мережу обласних і районних центрів зайнятості.

Ринок природних ресурсів

За умов ринкової економіки із засобів виробництва відокремлюються природні ресурси

(земля). Як фактор виробництва вони включають в себе лише жорстко обмежені, а тому платні, ресурси. Наприклад, звичайне повітря не належить до економічних ресурсів, бо воно існує в необмеженій кількості.

Земельні ресурси поділяються на відновлювані (родючість грунту, гідроенергія, кліматичні умови, лісові угіддя) і невідновлювані (нафтородо­вища, газ, родовища металічних руд).

Суб’єктами ринку природних ресурсів є земельні власники, хазяї рудників і шахт, лісових угідь, підприємці та наймані працівники, зайняті у видобувній промисловості, сільському та лісовому господарстві.

Ціна користування землею називається земельною рентою (на поверхні - орендна плата).

Найхарактерніша риса природних ресурсів як факторів виробництва - їхня жорстка обмеженість, нееластичність пропозиції. Це накладає особливий відбиток на ринок земельних ресурсів. Хоча рівень земельної ренти визначається співвідношенням попиту і пропозиції земельних ділянок, це співвідношення змінюється лише від зміни однієї сторони - попиту. Пропозиція ж землі залишається жорстко нееластичною, бо кількість земельних ресурсів вкрай обмежена, навіть і в довгостроковому періоді. Тому крива пропозиції (S) має вигляд прямої вертикалі (див. рис. 14). Рента (R) змінюється лише через збільшення або зменшення попиту на земельні ресурси з боку їх користувачів.

Земельна рента

(орендна плата)

Кількість землі, га

Рис. 14. Ринок землі

Нееластична пропозиція земельних ресурсів через їх жорстку обмеженість існує в масштабі суспільства в цілому. Проте для окремих галузей і господарств пропозиція земельних ділянок може змінюватися за рахунок інших землекористувачів. Якщо земельна рента підвищиться в даній галузі, то збільшиться і пропозиція для неї. Тому крива пропозиції землі для окремих користувачів землі буде мати відхил вправо (на рис. 14 цю криву позначено пунктирною лінією S₁).

Ринок кримінальних ресурсів і шляхи протидії йому

Ринок кримінальних ресурсів являє собою сукупність факторів виробництва, які використовуються у кримінальній (тіньовій) економіці для виготовлення продуктів кримінального призначення.

Сам ринок кримінальних ресурсів має таку структуру:

- ринок кримінального капіталу;

- ринок кримінального використання праці;

- ринок кримінального використання природних ресурсів.

Кримінальний капітал - це авансована у різні сфери кримінальної (тіньової) економіки вартість, яка приносить власнику офіційно невраховані (кримінальні) прибутки. Зазначимо, що ці прибутки у деяких сферах кримінальної економіки досягають 1000% і більше (протизаконне виготовлення та торгівля вогнепальною зброєю та важкими наркотичними сполученнями).

Кримінальний капітал може існувати у безлічі різних форм, котрі дуже часто інтегруються між собою. До їх числа відносяться засоби виробництва, які використовуються у злочинному промислі; гроші, акції, облігації та інші цінні папери, які являють собою активи кримінальних фірм. У сучасних умовах набуває значного розповсюдження процес відмивання «брудних» грошей, отриманих за допомогою кримінального капіталу та злочинних економічних операцій. Для цього ділки кримінального світу використовують можливості міжнародних економічних зв’язків та міграції капіталу. Найбільш привабливими країнами світу, у яких полегшені умови відмивання злочин­них грошей, є Колумбія, Венесуела, Панама, Кайманські острови, Мексика. Це пояснюється значним розповсюдженням у цих країнах оффшорної фінансової системи, слабкою нормативною базою для боротьби з цими явищами, а також корупцією у політичній, економічній та правоохоронній системах.

Другим елементом ринку кримінальних ресурсів є ринок кримінального використання праці. На цьому ринку особистий фактор виробництва використовує свою здатність до праці, сукупність фізичних та розумових здібностей людини у напряму протизаконних дій.

Зростаюча динаміка на цьому ринку пояснюється соціально-економічними умовами перехідної економіки: зростанням безробіття, зубожінням переважної більшості населення, матеріальним розшаруванням різних верств суспільства. Крім того, на цьому ринку кримінальних ресурсів постійно фіксується поява нових сфер кримінального використання праці: шахрайські операції з використанням кредитних карток, «комп’ютерні» злочини тощо.

Ринок кримінального використання природних ресурсів є третім елементом ринку кримінальних ресурсів. Він характеризується такими процесами, як протиправний вивіз (контрабанда) різних видів сировини (кольорових і дорогоцінних металів, радіоактивних речовин тощо); здійснення торговельних угод з реалізації на свідомо нееквівалентній базі або не за рівнем світових цін; екологічні злочини і т.ін.

Щоб активно протидіяти кримінальній економіці, важливо зрозуміти, що рівень попиту на ринку всіх видів кримінальних ресурсів зумовлюється попитом на кінцеві товари та послуги кримінальної (тіньової) економіки. Тому основними напрямками протидії їй є:

- посилення офіційної економіки;

- створення економічних, соціальних, правових умов для неможливості функціонування ринку кримінальних ресурсів.

Соціально-економічні відносини між суб’єктами ринку

Ринок - це не тільки зустрічний рух товарів і грошей, але і відносини між суб’єктами ринкової економіки. Ці відносини можна поділити на організаційно-економічні та соціально-економічні.

Розглянемо, насамперед, відносини споживачів (покупців) і виробників (продавців). Співвідношення між ними змінюється з переходом від однієї економічної системи до іншої. У командно-адміністративній системі господарювання, де панують державна монополія та всеохоплюючий дефіцит товарів, пріоритет належить виробникам.

Інакше у ринковій економіці. Щоб одержати прибуток, фірмам треба не тільки виробляти, але і реалізувати продукцію. Для цього слід всіляко задовольняти потреби та смаки покупців. Тому тут панує суверенітет споживача, особливо у добу «ринку покупця». В цьому полягає велика перевага ринкової економічної системи.

Серед соціально-економічних відносин важливе місце займають взаємини між капіталом і працею, які стосуються докорінних інтересів переважної більшості населення за умов ринкової економіки. Ці відносини пройшли довгу історичну еволюцію.

У період класичного капіталізму для цих відносин типовим було панування протилежності економічних інтересів між буржуазією і пролетаріатом, на цій основі відбувалась класова боротьба між ними, що періодично супроводжувалося соціальними конфліктами та революціями. В основі була експлуатація робітничого класу з боку капіталістів (під експлуатацією в соціальному значенні марксисти розуміють безоплатне привласнення чужої праці та її продукту). Так, в Англії наприкінці ХVІІІ ст. і в першій половині ХІХ ст. робочий день тривав 16-18 годин на добу при мізерній платні. Тільки фабричним законодавством 1833 року була обмежена тривалість робочого дня дорослих робітників на текстильних підприємствах до 15 год., для підлітків з 13-18 років – 12 годин і для дітей 9-12 років – 8 годин. Саме у цей період, за К.Марксом, норма додаткової вартості (відношення додаткової вартості до змінного капіталу) була показником міри експлуатації робітників.

Увесь капітал, за К.Марксом, підрозділяється на постійний і змінний. Перший витрачається на купівлю засобів виробництва, а другий іде на наймання робітників, праця яких є єдиним джерелом нової вартості. Одна частина цієї вартості призначена на відшкодування змінного капіталу (фонду зарплати), інша - утворює додаткову вартість і слугує джерелом нетрудових доходів: прибутку, відсотка і ренти.

Проте з подальшим розвитком капіталізму сутність відносин між працею і капіталом змінюється. Основними факторами цих зрушень виступають: величезний стрибок у розвитку продуктивних сил з їх глибоким усуспільненням; на цій основі зміни у відносинах власності; боротьба робітничого класу за свої економічні, соціальні та політичні права; зміна характеру буржуазної держави.

За сучасних умов (позначкою яких умовно можна вважати «велику депресію 30-х років») норма додаткової вартості перестала бути показником експлуатації робітників.

Подивимось, на що використовується додаткова вартість (чистий доход суспільства). Вона іде, по-перше, на нагромадження, тобто на поширення виробництва товарів і послуг; по-друге, на покриття загальнонародних потреб (розвиток освіти, охорони здоров’я, фундаментальної науки, зміцнення національної оборони і т.д.); по-третє, на особисте споживання капіталістами і їх сім’ями.

Безперечно, дві перші частини необхідні усім членам суспільства в будь-якій економічній системі і не мають експлуататорського характеру. Щоправда, у ринково-капіталістичній системі вони посилюють могутність і владу капіталістів у суспільстві. Щодо третьої частини додаткової вартості, то вона частково є винагородою підприємця за його працю з управління та організації виробництва, а частково - експлуататорським доходом. Звичайно, розподіл додаткової вартості на вищевказані цілі існував завжди при капіталізмі, проте їх співвідношення було різним. За сучасних умов різко зросла питома вага соціальних виплат (інвестицій у людський капітал). І зараз у розвинених країнах Заходу в формі цих виплат працівники одержують коштів більше, ніж сплачують особисті податки та внески на соціальне страхування.

Зміни у взаєминах праці і капіталу виявляються в участі трудящих у розподілі прибутків, управлінні виробництвом тощо.

Вищевикладене призвело до суттєвих змін у відносинах між працею і капіталом. Таким чином, еволюція відносин між працею і капіталом полягає в тому, що в них відбувається перехід від експлуатації та боротьби до переважання (домінування) партнерства і співпраці.

У світовій економічній думці розроблено два підходи в питанні про експлуатацію людини:

1) трудова теорія вартості (Д.Рікардо, К.Маркс), яка виходить із протилеж­ності економічних інтересів капіталістів і найманих робітників, неминучості експлуатації, бо єдиним трудовим доходом є заробітна плата, а інші прибутки - результат експлуатації робітника;

2) теорія факторів виробництва (основоположник Ж.-Б.Сей), згідно з якою усі виробничі чинники являють собою джерела доходів, і власник кожного фактора одержує свій законний прибуток. Лише за умов ринкової нерівноваги можливе перетікання частини доходів від володаря одного чинника до власника іншого (експлуатація).

Зміни у відносинах між працею і капіталом не слід переоцінювати. Це лише світова тенденція, що зародилася у розвинених країнах Заходу. На Земній кулі багато країн, де переважають індустріальні, навіть відсталі аграрні системи виробництва. В них домінують відносини експлуатації та протилежності інтересів між роботодавцями та працівниками над партнерством і співробітництвом.

Щодо країн з перехідною економікою (Україна, Росія, інші постсоціалістичні держави), то в них панує строкатий, за влучним висловом О.В.Бузгаліна, "технологічний і соціально-економічний салат, де сформувалась вкрай неоднорідна макро- і мікроекономічна система".¹

У перехідній економіці співіснують, з одного боку, доіндустріальна, індустріальна та постіндустріальна системи, а з іншого - відносини справжнього співробітництва і партнерства з відносинами експлуатації, величезної соціальної нерівності між різними верствами населення. Поступовий перехід до цивілізованих форм партнерства і співробітництва між усіма учасниками суспільного виробництва незалежно від форм власності - таке головне завдання діяльності народів в історичній перспективі.