1. Філософія середніх віків

У сучасній науці період історії філософської думки в Європі починаючи з кінця Античній епохи і до початку епохи Відродження традиційно прийнято називати середньовічним. Разом з тим необхідно відзначити, що саме по собі вислів «середньовічна філософія» є вираженням суперечливим, проблематичним і потребує численних уточнень. Повязано це, по-перше, із фактичною неможливістю точно датувати момент переходу античного світу до середньовіччя, по-друге, з виключно своєрідним підходом, або, точніше, підходами, до розуміння призначення філософських занять та проблематики філософії як такої в рамках власне середньовічної (західноєвропейської латинської та візантійської), переважно, християнської, культури.

Термін «Середньовіччя» як іменування специфічно нової культурної епохи вперше зустрічається в текстах письменників-гуманістів італійського Ренесансу в XV ст., Які проголосили себе прямими спадкоємцями греко-римської ( «античної») цивілізації, а століття, які розділили у їхньому уявленні древній, «батьківський »світ і світ сучасної Італії, як би наново знайденої, що позначили як« проміжних », або« середніх ». У XVII ст. Середньовіччям вважалися століття, що настали в рік заснування нової столиці Римської імперії - Константинополя і завершилися її падінням (330 - 1453 рр..). У сучасній науці початок культури середньовічного світу ведеться зазвичай від часу між сходженням на престол імператора Діоклетіана (284 р.) і смертю Костянтина Великого (337 р.). Кінець перехідної епохи (від перших початків середньовічної культури до виникнення цивілізації Раннього Середньовіччя) стосовно до Західної та Східної Римської імперії датується по-різному: для Візантії перехідний період закінчується до VII ст., Після чого починається у власному розумінні слова історія Візантійської держави; для Західної частини Римської імперії процес переходу затягується ненадовго: коронований король Карла Великого в 800 р. і, як наслідок, виникнення альтернативного по відношенню до Візантійської імперії держави на Заході, імперії франків, було подією, попередив в значній мірі хід розвитку середньовічної латинської (західноєвропейської) цивілізації; разом з тим слід підкреслити, що діяння Карла Великого та його найближчих наступників, а також справді яскраві досягнення «Каролінгського відродження», були повязані в першу чергу з ідеалами і заповітами пізньої Античності і мали переважно ретроспективний характер. Положення справ тут рішучим чином змінюється тільки до початку другого тисячоліття: із завершенням переселення варварських племен відбувається стабілізація, відновлюється ріст міст і поступово на Заході виникає картина того, що згодом отримало назву «феодального суспільства». 171

Н. Макиавелли прошел интересный и драматический жизненный путь. Он родился и воспитывался в обедневшей дворянской семье, где царили порядок и уважение к знаниям, нравственных традиций и закона. Получив хорошее образование, будущий философ занялся практической политической деятельностью. Около 14 лет он занимал должность секретаря Совета десяти Итальянской республики, выполнял ответственные внешнеполитические поручения. Это было время республиканца - реформатора Савонаролы, вора и развратника папы Александра VI Борджиа и тирана Медичи. Первый опирался на советы Макиавелли в осуществлении социальных реформ, второй осуждал его теоретические изыскания как враждебные христианским догматам, третий отстранил Н. Макиавелли вол всех постов и (после пыток и допросов в качестве подозреваемого в сговоре) отправил в изгнание. Жестокость судьбы не сломила патриотический и реформаторско-поисковый дух философа. Н. Макиавелли написал ряд философско-политических трактатов, наиболее известными из которых является «Заметки о первых десяти книг Тита Ливия» и «Князь». Патриотический пафос и обоснованность политических советов Макиавелли не могли остаться незамеченными. Медичи снова пригласили философа к государственной службе. Время, здоровье и теоретический пыл, к сожалению, была утрачена. Макиавелли умер, не достигнув «классически философского» шестидесяти летнего возраста, оставив следующим поколениям право на оценку (и переоценку) своего социально-политического учения и державобудивничои концепции. Как оказалось, оценка наследия Н. Макиавелли была чрезвычайно противоречивой. Некоторые теоретики видели в нем апологета насилия и жестокости в государственных делах. Ж.-Ж. Руссо называл Макиавелли «актером политики». Марксистская «История философии * (1957 год) видела в его работах (особенно в« Князе »)« циничную апологию насилия, вероломства и двоемыслия в политике ». Мы придерживаемся несколько иной оценки. И в теории, и в политической практике Макиавелли был реалистом. Он прямо и честно писал о том, к чему подводил теорию исторический опыт социальных и политических отношений и, по его мнению, могло послужить интеграции, укреплению его отечества. Н. Макиавелли искренне сказал о том, о чем политики и философы предпочитали помалкивать, допуская его реализацию на практике. Именно поэтому, правильно отмечает А. Грамши, «великие политики начинают с проклятий Макиавелли, с объявления себя антимакиавеллистамы для того, чтобы праздник следовать его правилам, внедрять их в жизнь» (Грамши А. Искусство и политика: В 2 - х т. - М., 1991. - Т. 1. - с.276). Добавим к этим словам только то, что такую позицию занимают и некоторые «теоретики философского фронта». Сталинисты, например, отнюдь не соглашались со своей близостью к «макиавеллистив». Они шельмовали философа, хотя, вероятно, хорошо понимали, что Макиавелли и «макиавеллизм» - это совершенно разные вещи.

Вариан  Теорія пізнання Д. Локка  Головна робота Д. Локка по теоретичній філософії – «Досвід про людський розум[1]» – була закінчена в 1687 році і опублікована в 1690 році.  Роки перед революцією 1688 року, коли Локк не міг без серйозного ризику взяти теоретичну або практичну участь в англійській політиці, він провів, складаючи свій «Досвід про людський розум». Це його найважливіша книга, яка як найбільше принесла йому слави, але його вплив на філософію політики був такий великий і такий тривалий, що його можна розглядати як засновника філософського лібералізму, так само як і емпіризму в теорії пізнання.  Локк є найудачливішим зі всіх філософів. Він закінчив свою роботу по теоретичній філософії якраз в той момент, коли правління в його країні потрапило в руки людей, які розділяли його політичні погляди. В подальші роки найенергійніші і впливові політики і філософи підтримували і на практиці і в теорії погляди, які він проповідував. Його політичні теорії, розвинені Монтеськье, відображені в американській конституції і знаходять вживання всюди, де існує суперечка між президентом і конгресом. На його теорії ще близько п'ятдесяти років тому грунтувалася британська конституція, і так само йшла справа з французькою конституцією, прийнятою в 1871 році.  У Франції 18 століття Локк своїм впливом спочатку був зобов'язаний Вольтеру. За ним пішли філософи і помірні реформатори; крайні ж революціонери пішли за Руссо. Його французькі послідовники, мають рацію вони були чи ні, вірили в тісний зв'язок між теорією пізнання Локка і його поглядами на політику. т 13