100 Гц. Високу в.Ч. Мають кінчи-

ки пальців (пучки). Саме тому

більшість глухих і сліпоглухих

людей користуються ними при

сприйманні музики й людського

голосу.

ВІБРАЦІЙНЕ ВІДЧУТТЯ -

один із видів шкірних відчуттів.

В.в. дають переривчасті подраз-

ники: вібрації камертона, струме-

ні повітря, зміна тепла тощо.

Найчутливіші до вібраційних

впливів пучки пальців рук, кінчик

носа, губи. Сильні вібраційні по-

дразники можуть викликати біль.

В.в. у певних межах може за-

мінити слух глухим і сліпоглу-

хим, оскільки вібраційна чутли-

вість значно більша за їхню за-

лишкову слухову. Важливе зна-

чення має В.в. при навчанні глу-

хих і сліпоглухих мовлення. Де-

які вібрації, що виникають під

час промовляння, глухі сприй-

мають, прикладаючи долоні до

гортані, рота, обличчя співрозмо-

вника, а також за допомогою

спеціальних пристроїв (мікрофо-

нів, підсилювачів, вібраторів).

На вібраційному сприйманні

глухих дітей грунтується розви-

ток залишків слуху. Одночасне

сприймання мовлення глухими,

що трансформується через спеці-

альні пристрої у вібраційні дії та

читання з губ ефективніше, ніж

виключно зорове.

В.в. відіграє значну роль у

процесі навчання глухих дітей

вимови. Торкаючись долонею

гортані, тім’я, грудної клітки

вчителя, учень відчуває вібрації,

що виникають під час вимови

певного звука, слова. Контролю-

ючи другою рукою вібрації тих

самих частин тіла в себе, учень

відтворює цей звук чи слово.

Через В.в. глухий може розрі-

зняти деякі ознаки, властиві

окремим групам мовленнєвих

звуків. Напр., для сонорних при-

голосних характерна вібрація но-

са, для звука [в] - вібрація ниж-

ньої губи тощо.

В.в. дня глухого може бути

певною мірою засобом сприй-

мання музики.

ВІБРОСКОП (від лат. \ibrare

- коливаюсь, грец. экорео - див-

люсь) - прилад для контролю ві-

бращй, що виникають у різних

частинах мовленнєвого апарату в

момент його роботи. Невеличка

металева пластинка на стержні

прикладається до вібруючої по-

верхні (носа, гортані). За допомо-

гою п’єзоелемента вібрація тран-

сформується в електричний

струм, який підсилюється і пере-

дається на неонову лампочку.

Спалах лампочки сигналізує про

наявність вібрації. В. може вико-

ристовуватися при виправленні

деяких дефектів вимови: відкри-

тої та закритої гугнявості, змішу-

ванні дзвінких і глухих приголо-

сних.

ВІДОБРАЖЕНЕ МОВЛЕН-

НЯ - один із різновидів репроду-

ктивного мовлення. В.м. - повто-

рення вимовляння окремих зву-

ків, складів, слів, словосполу-

чень. Найчастіше В.м. викорис-

товується в процесі корекційної

роботи над звуками мовлення на

початковому етапі. В.м. застосо-

вують у логопедичній роботі із

заїкуватими дітьми. Одержавши

готовий зразок, дитина намага-

ється наслідувати його. Це поле-

гшує процес вимовляння.

ВІДОБРАЖЕННЯ - загаль-

на властивість матерії, що поля-

гає у відтворенні, з різною мірою

адекватності ознак, структурних

характеристик інших об’єктів.

В. змінюється із еволюцією

матерії. Його зміст і форма ви-

значаються рівнем організації

матерії, тому в неорганічній і ор-

ганічній природі існують якісні

відмінності. На рівні неорганіч-

ноі природи В. виявляється в

ознаках ізоморфізму. До найпро-

стіших видів належить дзеркаль-

не В., В. від полірованих повер-

хонь, В. за допомогою фотоапа-

рата. У наш час складовою фор-

мою неорганічного В. є дія ЕОМ.

На рівні організму - вищої

якості в розвитку природи - В.

первісно виявляється в подразли-

вості, тобто здатності живого ві-

дповідати на вплив зовнішнього

середовища. Ускладнюючись,

подразливість переходить у збу-

дливість. Це реагування певних

тканин на зовнішні впливи ціл-

ком специфічним чином - вибір-

ковою реакцією: м’язових тканин

- скороченням або розширенням,

залоз - виділенням відповідної

секреції, нервових клітин - вини-

кненням і поширенням нервового

імпульсу. Таке допсихічне В. у

процесі розвитку органічного

світу перетворюється на чутли-

вість - що виявляється в здатнос-

ті мати відчуття - первісні психі-

чні образи середовища, які вико-

ристовуються як знаряддя орієн-

тування та пристосовування. Ці

прості форми В. стають переду-

мовою розвитку складніших, що

містять сенсорні та мислительні

образи реальності, надаючи діям

суб’єкта адаптивного й активно-

го характеру.

Психічні В. людей і тварин

якісно відрізняються за суспіль-

ною природою, наявністю свідо-

мості - вищої форми В., що ви-

никає в процесі виробничої дія-

льності та фіксується в мовленні.

ВІДТВОРЕННЯ - один 13

процесів пам’яті, під час якого у

свідомості оживляються образи

об’єктів, що колись сприймалися,

уявлення, думки, почуття, дії. В.

відбувається завдяки активізації

в мозку людини раніше утворе-

них тимчасових нервових

зв’язків. Істотна риса В. - рекон-

струкція відтворюваного матері-

алу, що відбувається в період йо-

го зберігання. В. може бути ми-

мовільним, без спеціальної мети

- пригадати, і довільним - цілес-

прямованим процесом, який ви-

кликається свідомо поставленою

задачею - пригадати щось. Дові-

льне В. має вибірковий характер,

воно потребує мислительних і

вольових зусиль. У нормальної

дитини В. формується поступово

під впливом виховання та на-

вчання. Для дітей із вадами пси-

хофізичного розвитку, як і дітей з

нормальним розвитком, властиве

мимовільне В.

Особливості В. у дітей з по-

рушеннями психофізичного роз-

витку зумовлені характером де-

фекту. Глухі та слабочуючі діти,

недостатньо володіючи мовлен-

ням, відтворюють наочно-образ-

ний матеріал успішніше, ніж сло-

весний. У сліпих і слабозорих В.

словесного матеріалу викликає

менше ускладнень, ніж В. образів,

предметів. Для розумово відста-

лих найскладніше довільне В. На-

явність певного наміру мало

впливає на результат В. у цих ді-

тей. Недоліки В. дітей з особли-

востями психофізичного розвитку

неможливо подолати лише завдя-

ки вправам, спрямованим на тре-

нування пам’яті. Зусилля педаго-

гів і вихователів, головним чи-

ном, мають спрямовуватися на

загальний розвиток дитини, фор-

мування процесів довільного за-

пам’ятовування та відтворюван-

ня, корекцію провідного недоліку.

ВІДЧУТТЯ - психічний про-

цес, що полягає у відображенні

мозком властивостей предметів і

явищ навколишнього світу, а та-

кож станів організму під час без-

посереднього впливу подразни-

ків на відповідні органи чуття.

Органи В. - аналізатори. Органи

чуття людини одержують, відби-

вають, накопичують і передають

інформацію у мозок. Відтак

з’являється адекватне В. навко-

лишнього світу і стану самого

організму. Виникнення В. зумов-

лене перетворенням специфічної

енергії подразника, який впливає

в певний момент на рецептор.

В. мають рефлекторну приро-

ду. їхня фізіологічна основа -

нервовий процес, що виникає під

час дії подразника на відповід-

ний аналізатор. В. класифікують

за властивостями подразників і

рецепторів: 1) зовнішніх подраз-

ників (екстероцептивні) — В. зо-

рові, слухові, дотикові, нюхові,

смакові; 2) внутрішніх подразни-

ків (інтероцептивні) - органічні

В. (спраги, голоду тощо); 3) кіне-

стетичні та статичні - В. рухів і

положення тіла.

Якщо аналізатори ушкоджено

(зоровий, слуховий тощо), вини-

іше чаиткива аии диїливиїа віраіа

відповідних В. Тотальна глухота і

сліпота трапляється рідко. Часті-

ше при глухоті є залишки слуху, а

при сліпоті - залишки зору. По-

ширені явища слабозорості й ту-

говухості. Спостерігається одно-

часне ураження двох і більше ана-

лізаторів із втратою відповідних

органів В. (наприклад, сліпоглу-

хота, розлади координації рухів

вестибулярного апарату тощо).

Часткова чи цілковита втрата

навіть одного з В. призводить до

суттєвих змін у психічному роз-

витку людини.

Розвиток збережених аналіза-

торів може дещо допомогти у ві-

дображенні тих властивостей

предметів і явищ довкілля, які

сприймалися втраченими аналі-

заторами.

ВІДЧУТТЯ ГУМОРУ - зда-

тність помічати в явищах комічні

сторони, емоційно відгукуючись

на них. В.г. нерозривно пов’язане

з умінням суб’єкта знаходити

протиріччя в довкіллі, підмічати,

а іноді й перебільшувати проти-

лежність позитивних і негатив-

них рис у певної людини. Щодо

об’єкту гумору, який ніби підда-

ється своєрідній емоційній кри-

тиці, зберігається приязнь. Наяв-

ність чи відсутність В.г. можна

помітити з того, як людина розу-

міє жарти, анекдоти, шаржі, ко-

мізм ситуації, чи здатна вона смі-

ятися над собою, коли стає

об’єктом жарту.

Через вади мовлення та інте-

лектуального розвитку глухі та

ризумиви відсталі діти мають не-

достатнє В.г.

ВІДШАРУВАННЯ СІТКІ-

ВКИ - відходження сітківки від

пігментного епітелію. Анатоміч-

не розташування сітківки між су-

динною оболонкою та скловид-

ним тілом сприяє поширенню на

неї патологічного процесу під

впливом змін у скловидному тілі

та судинній оболонці. B.c. може

відбутися при запаленні та дис-

трофіях судинного тракту, рети-

нопатіях (див. Ретиніт) різного

загального генезу; розрідженні,

зморщенні скловидного тіла,

крововиливах; факоматозах, пух-

линах, гідрофтальмах у терміна-

льних стадіях. Найчастіше B.c.

виникає при високій дистрофіч-

ній короткозорості, ушкоджен-

нях (контузіях, пораненнях) очей.

Характерна раптовість виник-

нення B.c.: хворі несподівано

помічають погіршення зору - ту-

ман перед очима, обмеження по-

ля зору, викривлення видимих

предметів, темні рухомі або не-

рухомі плями тощо.

Для діагностики B.c. викорис-

товується офтальмоскопія, ульт-

развукова ехоблометрія, гоніос-

копія, циклоскопія із застосуван-

ням тридзеркальної лінзи Гольд-

мана.

Ефективність лікування B.c.

залежить від часу звернення хво-

рого до лікаря й терміну надання

медичної допомоги. Лікування

полягає в локалізації розриву і

забезпеченні прилягання сітків-

ки; хірургічному втручанні: фо-

толазер-крюдіатермокоагуляція

країв і зони розриву (відриву) сі-

тківки, різноманітні склеро-

пластичні операції (накладання

кругового шва, пломбування,

рифлення тощо), що забезпечу-

ють закриття дефекту. Показник

прилягання при застарілих ади-

намічних B.c. досягає 50 %, при

свіжих відшаруваннях - 80-90 %.

Хворі, які мали B.c., щоб за-

побігти рецидиву, мають ретель-

но дотримуватися режимів праці

й відпочинку, зорових наванта-

жень, остерігатися всіх провоку-

ючих факторів, обов’язково ліку-

вати захворювання, яке було

причиною відшарування.

ВІЛЛЕЙ П’єр (1877-1933) -

фр. науковець. Втративши зір у

ранньому віці, отримав початкову

освіту у Паризькому національ-

ному ін-ті сліпих, де після закін-

чення працював викладачем. Зго-

дом В. закінчив ліцей. Широкий

світогляд і цілеспрямованість до-

помогли йому завоювати почесне

місце серед науковців Франції,

здобути професорське звання. В.

був постійним співробітником

журналу «Валентин Гаюї», роз-

робляв питання особливостей на-

вчання і виховання сліпих.

В. наполягав, що втрата зору,

якщо вона не є наслідком пору-

шення інтелекту, не може бути

перепоною для розвитку розумо-

вих здібностей людини. Сліпі, як

і зрячі, можуть сприймати навко-

лишній світ, розуміти його. Вче-

ний орієнтував незрячих на опа-

нування професій музиканта,

юриста, вчителя, літератора, іс-

торика тощо.

Сучасний рівень розвитку ти-

флопедагогіки дає змогу визна-

чити в поглядах В. певні помил-

ки. Так, він вважав при сліпоті

провідним аналізатором слухо-

вий. З огляду на це, В. наполягав

на пріоритеті усних методів на-

вчання сліпих.

В. був генеральним секрета-

рем Асоціації ім. В. Гаюї; членом

Міжнародної асоціації із запобі-

гання сліпоти, створеної у 1929

р.; працював із ветеранами пер-

шої світової війни, які втратили

зір; поклав початок практиці на-

вчання слабозорих у Франції.

Основні наукові праці: «Педа-

гогіка сліпих», «Психологія слі-

пих», «Світ сліпих», «Сліпий у

світі зрячих».

ВІЛЬЯМСА СИНДРОМ -

рідкісна спадкова аномалія, для

якої характерне специфічне по-

єднання розумової відсталості,

вродженого пороку серця і своє-

рідної будови обличчя (остан-

ньою визначається ще одна назва

синдрому - «обличчя ельфа»).

Інтелектуальні порушення почи-

нають помітно виявлятися приб-

лизно на третьому році життя і

часто поєднуються з руховою

недостатністю.

ВЛАДИМИРСЬКИЙ Андрі-

ан Володимирович (1875-1936)

- укр. вчений, відомий дефекто-

лог, лікар-психоневролог, проф.,

зробив вагомий внесок у розви-

ток спеціальної педагогіки та па-

топсихології.

Після закінчення в 1900 р. Ки-

ївського ун-ту працював ордина-

тором в університетській клініці

нервових захворювань, з 1905 р.

зарахований стипендіатом для

підготовки до професорського

звання. В. один з перших прово-

див експериментальні дослі-

дження психічної діяльності глу-

хих і слабочуючих дітей (1906).

У 1908-1914 рр. В. працював

у Петербурзькому психоневроло-

гічному ін-ті, при якому в 1910 р.

організував першу допоміжну

школу. З 1922 р. очолював кабі-

нет індивідуальної педагогіки в

Києві (лікувально-педагогічний

кабінет). Протягом 10 років про-

водив інтенсивну роботу з вияв-

лення дітей з особливостями

психофізичного розвитку, органі-

зації для них навчально-вихов-

них закладів, удосконалення на-

вчально-виховного процесу, під-

готовки вчительських кадрів, ор-

ганізації наукових досліджень. В.

сприяв розвитку вищої дефекто-

логічної освіти в Україні. В його

наукових творах розглядаються

теоретичні питання щодо ви-

вчення недоліків розвитку особи-

стості, формування різних сторін

особистості та ролі спадковості в

розвитку дитини.

ВЛАСОВА Тетяна Олекса-

ндрівна (1905-1986) - рос. вче-

ний-дефектолог, організатор де-

фектології як науки, д-р психол.

наук, проф., дійсний член АПН

СРСР. У 1929 р. В. стала одним із

засновників Експериментального

дефектологічного ін-ту (м. Моск-

ва); у 1939-1941 рр. - директор

Московського державного педа-

гогічного дефектологічного ін-

ту, зробила вагомий внесок у під-

готовку кадрів для спеціальних

шкіл.

Наукові дослідження В. охоп-

люють широке коло проблем за-

гальної теорії спеціальної педа-

гогіки, зарубіжної практики спе-

ціального навчання, організації

диференційованого навчання ді-

тей з особливостями психофізич-

ного розвитку, їхнього дошкіль-

ного виховання, психолого-

педагогічного вивчення дітей із

затримкою психічного розвитку,

діагностики та корекції відхи-

лень у розвитку при їх незначних

проявах, впливу порушень слу-

хової функції на розвиток дитини

тощо. Як директор НДІ дефекто-

логії АПН СРСР В. надала знач-

ну допомогу Україні в розгор-

танні досліджень у різних галу-

зях спеціальної педагогіки, під-

готовці науково-педагогічних ка-

дрів.

Основні наукові праці: «О

влиянии нарушений слуха на ра-

звитие ребенка»; «Школы для

умственно отсталых детей за ру-

бежом» (ред.); «О детях с откло-

нениями в развитии» (у співавт. з

М. Певзнер); «Обучение детей с

задержкой психического разви-

тия» (ред.).

ВНУТРІШНЄ МОВЛЕННЯ

- беззвучне мовлення, що вини-

кає в процесі мислення. Це похі-

дна форма зовнішнього звуково-

го мовлення, спеціально присто-

сованого до виконання розумо-

вих операцій у внутрішньому

плані.

Найвиразніше В.м. представ-

лене при розв’язанні розумових

задач, мовчазному читанні, розу-

мовому плануванні, запам’ято-

вуванні та пригадуванні. За до-

помогою В.м. відбувається логі-

чна переробка сенсорної (слухо-

вої, зорової, тактильної) інфор-

мації, яка сприймається, її усві-

домлення та розуміння в певній

системі понять. Таким чином,

В.м. є універсальним механізмом

розумової діяльності та свідомо-

сті людини.

Логіко-граматична структура

В.м. може бути різною, залежно

від змісту розумової діяльності

та ситуації, що її породжує. За-

звичай, у процесі мислення лю-

дина оперує наочними образами,

схемами, семантичними компле-

ксами, що складаються із фраг-

ментів слів. Вони у В.м. позна-

чаються першими звуками слова

або одним приголосним. Л. Ви-

готський відзначає предикатив-

ний характер В.м.: предмет дум-

ки в ньому (психологічний під-

мет) завжди зрозумілий, тому,

здебільшого, опускається і зали-

шається лише психологічний

присудок (предикат), тобто те,

що характеризує думку. Макси-

мально згорнуте В.м. наближа-

ється до простого розуміння. У

таких випадках воно менш за все

пов’язане з внутрішнім промов-

лянням. Коли В.м. максимально

наближається до розгорнутого,

воно часто супроводжується вну-

трішнім промовлянням.

Генезис В.м. вивчено недо-

статньо. Згідно з Л. Виготським,

В.м. формується на основі егоце-

нтричного мовлення - розмови

дитини з самою собою вголос під

час ігор. Поступово ця розмова

скорочується, набуваючи форми

В.м. Перехід зовнішнього мов-

лення у В.м. називається інтеріо-

ризацією. Перехід В.м. у зовніш-

нє називається екстеріоризацією.

Навичка екстеріоризації потребує

тривалого тренування та відпові-

дного навчання.

ВОЛКОВА Лариса Степані-

вна (1930-2004) - рос. вчений, д-р

пед. наук, проф. З 1965 р. В. пра-

цює над проблемами вищої дефе-

ктологічної освіти, логопедії,

складних дефектів. У дисертації

на здобуття вченого ступеня д-ра

пед. наук обґрунтувала один із на-

прямів логопедії - корекцію вад

мовлення у дітей із дефектами зо-

рового аналізатора. В. автор понад