Ііі. Основні риси Української державності другої половини хуіі ст.

Козацька Україна унаслідок міжусобної боротьби розпалася на три державні утворення: Правобережне та Лівобережне гетьманства і Запорожжя із своїми гетьманами і кошовими, власними органами влади, збройними силами тощо. Усунення восени 1657 р. Ю.Хмельницького від влади зумовило ліквідацію монархічної форми правління і утвердження республіканської.

Територія держави унаслідок постійних воєнних дій досить часто змінювалася. Однак адміністративно-територіальний устрій українських земель, як і раніше, залишався полково-сотенним. Змінилася лише кількість полків: Правобережне гетьманство поділялося на 11, а Лівобережне – на 10 полків.

Вища законодавча, виконавча й судова влада зосереджувалася у руках гетьмана, який очолював державний апарат. Його повноваження з кінця 50-х років намагались обмежити генеральна старшина і полковники, а також уряди Росії (у 1662 р. створив Малоросійський приказ на Лівобережжі) та Польщі. Функції центрального органу управління виконувала Генеральна канцелярія, на місцях діяли полкові й сотенні органи влади.

Дещо змінився статус козацьких рад. Генеральна рада за наступників Б.Хмельницького втратила своє значення органу прямого народоправства (козаків) і скликалася лише для скинення попереднього і обрання нового гетьмана. Старшинська рада (як верховний орган влади оформлюється за І.Самойловича та І.Мазепи) значно посилила свою роль. До її компетенції належало широке коло питань політичного, фінансового, адміністративного, військового і судового характеру.

Період Руїни негативно вплинув на збройні сили Української держави. Громадянська війна та безперервні воєнні дії сусідніх держав призвели до величезних втрат серед козацтва. На початку 70-х років чисельність козаків Лівобережного гетьманства становила 30 тис. осіб, Правобережного – близько 10-12 тис. осіб, Запорожжя – 3-4 тис. осіб. Козацтво все більше втрачало свої привілеї і авторитет у суспільстві. Разом з цим зменшувалися вплив і роль Запорозької Січі (козаки досить часто зосереджувалися на своїх власних інтересах, продовжували боротьбу з татарами і турками і водночас укладали з ними нерозбірливі політичні союзи для боротьби проти українських гетьманів, ще більше посилюючи політичне напруження в Україні).

Українське суспільство другої половини ХУІІ ст. було становим і складалося із шляхти, знатного військового товариства (заможне козацтво), духовенства, козацтва, міщанства і селянства. Ці суспільні групи мали різні за обсягом привілеї і обов’язки, що підсилювало глибину соціальних конфліктів.

Одним з найбільш жахливих наслідків Руїни для населення стали великі демографічні (людські) втрати. На межі демографічної катастрофи опинилося Правобережне гетьманство – через безперервні воєнні дії польських, татарських, турецьких, російських та власне українських військ, голод та епідемії, захоплення ясиру, масові переселення тут було втрачено до 90 % населення. Особливо відчутними були втрати на Брацлавщині та Київщині. Величезних людських втрат, однак менших, ніж Правобережжя, зазнало і Лівобережне гетьманство.

Політична боротьба в Україні у другій половині ХУІІ ст. супроводжувалася занепадом економічного життя. Особливо руйнівного впливу з середини 50-х років зазнала економіка Правобережної України. Самовіддана праця козаків, селян і міщан сприяла відродженню краю: на поч. 70-х років Брацлав залишався одним із центрів варіння пива й торгівлі на Правобережжі, Могилів-Подільський мав “непогані ремесла” й відігравав важливу роль у торгівлі з Молдавією, мешканці Ямполя жваво торгували тютюном.

На Лівобережжі та Запорожжі спостерігалися піднесення економіки і зародження буржуазних відносин (товарне виробництво, використання найманої праці, руйнування цехової системи). Визвольна війна створила сприятливі умови для економічного розвитку, однак постійні воєнні дії перетворили Правобережне гетьманство в “пустелю” й істотно гальмували його в Лівобережному.

У цілому період Руїни мав надзвичайно негативне значення для державності, суспільства та економіки України.