Міністерство освіти і науки україни

УКРАЇНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ХІМІКО-ТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

РОЗДАВАЛЬНИЙ МАТЕРІАЛ

З КУРСУ “ІСТОРІЯ УКРАЇНИ” НА ТЕМУ:

“ПОЛІТИЧНИЙ РОЗВИТОК УКРАЇНИ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХУІІ СТ.: ГРОМАДЯНСЬКА ВІЙНА ТА ПОДІЛ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ СУСІДНІМИ ДЕРЖАВАМИ”

ДЛЯ СТУДЕНТІВ І КУРСУ

Дніпропетровськ удхту 2003

Вступ

Українська держава, яка виникла унаслідок Визвольної війни 1648-1657 рр., проіснувала до початку 80-х років ХУІІІ ст. Особливе значення для її історії має друга половина ХУІІ ст. – час активізації національно-визвольної боротьби українського народу, яку сучасні історики називають “Українською національною революцією”, розкол України і тогочасного суспільства, втягнення його у громадянську війну та поділ українських земель сусідніми державами. Цей період характеризується переплетенням героїчних і трагічних сторінок в історії українського народу. Їх вивчення особливо цінне для усвідомлення українцями власного державотворчого потенціалу та процесів становлення української нації.

Незважаючи на те, що проблеми політичного розвитку України у другій половині ХУІІ ст. постійно цікавили дослідників, як українських, так і зарубіжних, цілісної та об’єктивної картини вітчизняної історії цього періоду ще не створено. Тому даний роздавальний матеріал має допомогти студентам при самостійній підготовці та на семінарському занятті проаналізувати політичні процеси в Україні у другій половині ХУІІ ст. і, зокрема поступове обмеження Української державності (поділ її на три державні утворення – Правобережне та Лівобережне гетьманства і Запорожжя, а наприкінці ХУІІ ст. – ліквідація гетьманства і остаточне входження Правобережжя до складу Польщі, обмеження автономного статусу Лівобережжя та Запорожжя у складі Росії).

Метою семінарського заняття є характеристика становища Української держави після смерті Б.Хмельницького, впливу внутрішніх і зовнішніх чинників на політичний розвиток України у другій половині ХУІІ ст., а саме: з’ясування політики козацької старшини, втручання в українські справи сусідніх держав (Росії, Польщі, Криму, Туреччини). Основними завданнями семінарського заняття є висвітлення причин, основних подій громадянської війни в Україні та її підсумків; аналіз основних рис державності на українських землях у другій половині ХУІІ ст.: системи влади, адміністративного і територіального устрою, соціально-економічного становища тощо.

І. Характеристика становища Української держави після смерті б.Хмельницького. Визрівання причин громадянської війни та розколу України (1657-1663 рр.)

Російсько-українські стосунки після укладення союзу з Російською державою у 1654 р. не виправдали надії Б.Хмельницького. Першого серйозного випробування цей союз зазнав у 1656 р. під час переговорів у Вільно між Росією та Річчю Посполитою, які безпосередньо стосувалися України, але пройшли без участі української делегації. Б.Хмельницький, надзвичайно цим обурений, з листопада 1656 р. розгорнув активну дипломатичну діяльність, спрямовану на пошуки нових союзників для боротьби з Польщею, та поновив демонстративні переговори з Польщею і Туреччиною. Однак реалізації цих планів завадила смерть гетьмана 6 серпня (27 липня за ст. ст.) 1657 р.

Смерть Хмельницького започаткувала трагічний для історії України період міжусобної боротьби козацької старшини, агресії сусідніх держав та руйнації господарства. Період втрат основних досягнень Визвольної війни тривав до 80-х років ХУІІ ст. і отримав назву “доба Руїни”.

Боротьба за верховну владу в Україні стала одним з основних внутрішніх чинників, які дестабілізували життя Козацької держави. Обраний гетьманом син Б.Хмельницького – 16-річний Юрій – через молодість і недосвідченість не зміг утримати владу у своїх руках і добровільно відмовився від булави (сучасні українські вчені В.А.Смолій та В.С.Степанков вважають, що він був усунутий внаслідок державного перевороту). З жовтня 1657 р. повноправним гетьманом Української держави став І.Виговський (1657-1659).

Виговський Іван (? – 1664) – походив із старовинного українського шляхетського православного роду, який осів у с.Вигове Овруцького повіту Київського воєводства. По закінченні Києво-Могилянської колегії у 30-х роках служив у державних установах. Воєнні дії 1648 р. застали його у польському війську. Викуплений з татарського полону Б.Хмельницьким, став одним із його найближчих соратників (як генеральний писар, брав активну участь у розробці й ухваленні всіх важливих рішень козацького уряду, а інколи виступав співавтором гетьманських листів та універсалів).

Найближче оточення І.Виговського сформувалося з перевіреної за часів Визвольної війни козацької старшини та з представників польської шляхти. Серед них були брати Виговського та Юрій Немирич – один з найяскравіших представників цієї епохи.

Немирич Юрій (1612-1659) – походив із старовинної панської родини Київщини і належав до найбагатших аристократів Речі Посполитої. Отримав блискучу освіту в кількох європейських університетах (Лейдена, Амстердама, Оксфорда, Кембріджа й Сорбонні), автор наукових праць з історії і теології. Визвольну війну спершу не сприйняв, однак незабаром підтримав політику компромісів з Козацькою державою. Протестантські релігійні переконання підштовхнули його у 1655 р. перейти на бік шведів. У липні 1657р., будучи зрілим 45-річним політиком, переїжджає до Чигирина, де вступає на козацьку службу та переходить у православну віру. Ці карколомні вчинки були незрозумілі сучасникам і викликали до нього недовіру як у Польщі, так і в Україні.

Союз двох таких досвідчених державних діячів, як І.Виговський та Ю.Немирич, створював для Української держави сприятливі перспективи. Однак подальший розвиток подій не виправдав ці надії і прогнози. Протягом піврічного терміну гетьманування І.Виговського в Україні визріла й розпочалася громадянська війна. Серед основних причин цієї міжусобної боротьби, яка започаткувала період Руїни, історики називають:

1. Усунення І.Виговським від влади династії Хмельницьких дискредитувало процес консолідації української державної еліти і викликало боротьбу козацької старшини за гетьманську булаву (багато представників генеральної старшини та полковників вважали себе більш заслуженими претендентами на гетьманство).

2. Прорахунки І.Виговського у внутрішній політиці і, зокрема, визнання верховенства старшинської ради, нехтування традиційними “свободами і вольностями” запорозьких і городових козаків при одночасній підтримці великих землевласників (відновлення великого землеволодіння і закріпачення селян).

3. Зацікавлення в українському питанні російського і польського урядів, які обидва намагалися розколоти українську правлячу еліту і взагалі все суспільство, спрямовуючи гнів козацтва та козацьких низів проти старшини. У відносинах з Польщею та Росією І.Виговський намагався балансувати, щоб бодай зберегти автономію Української держави і, головне – втриматися при владі. Однак опанування цією тактикою вимагало надзвичайних зусиль від гетьмана.

4. Загострення соціальних суперечностей у суспільстві та їх використання козацькою старшиною у боротьбі за владу. Центром соціальної боротьби у 1657-1658 рр. стали Запорозька Січ та Полтавський полк. Участь в антигетьманському повстанні, яке очолили полтавський полковник Мартин Пушкар (один з претендентів на гетьманську булаву) та кошовий отаман січовиків Яків Барабаш, взяли козаки Полтавського і Миргородського полків, запорожці, багато робітних людей (винники, броварники, пастухи, наймити), селян та просто декласованих елементів. Боротьба Виговського з повстанцями переросла у збройну міжусобицю (березень-червень 1658 р.), яка започаткувала трагічний період Руїни. У цій боротьбі і влада, і опозиція намагалися використати зовнішніх союзників.

Варто відзначити, що проблема орієнтації на зовнішні сили розколола українське суспільство. Польща являлась найбільш вигідним союзником для частини козацької старшини, звиклої за часів Речі Посполитої до широких політичних прав і свобод (у Росії родовиті бояри залежали виключно від волі самодержця), вищого духовенства і особливо української шляхти Волині, Поділля і Брацлавщини. Однак союз з Польщею не підтримували широкі народні маси – міщани, рядові козаки та селяни вбачали у ньому загрозу відновлення старих порядків і, зокрема соціально-економічного і національно-релігійного гніту. Промосковські настрої народних мас використала опозиція Виговського, яка у боротьбі з гетьманом орієнтувалася на Росію.

Політичні події 1658 р. змусили І.Виговського розірвати Переяславський договір з Росією і укласти на козацькій раді під Гадячем 16 вересня 1658 р. угоду з Польщею. Гадяцька угода, концепцію якої розробив Ю.Немирич, передбачала перетворення Речі Посполитої у федерацію трьох держав: Польщі, Литви та України. Українські землі під іменем Князівства Руського (у початковому тексті договору вони іменувалися як “Велике Князівство Руське”) мали включати Київське, Брацлавське та Чернігівське воєводства. Вища законодавча влада належала виборному парламенту (Національні Збори), а виконавча – пожиттєво обраному і затвердженому королем гетьманові. Князівство отримувало власну скарбницю, свій вищий судовий трибунал та армію у складі 30-тисячного Війська Запорозького і 10-тисячного найманого війська. Православна церква урівнювалася у правах з Римо-католицькою, а унія на території ВКР мала бути скасована. В угоді оговорювалося заснування двох університетів, та без обмежень – колегій та гімназій з правом викладання по-латині. Проголошувалася повна свобода друку і слова, аби лише не допускалися випади проти особи короля.

Водночас Гадяцька угода передбачала відновлення адміністративно-територіального устрою, що існував до 1648 р.; повернення польським магнатам і шляхті маєтків в українських землях та відновлення повинностей українського селянства (усі права і вольності отримали лише козаки).

Варшавський сейм, ратифікуючи угоду, ще більше урізав права України (обмежив вибори гетьмана, заборонив самостійну зовнішню політику). Через це Гадяцька угода перетворилась, за характеристикою сучасної дослідниці Н.Яковенко, на “модифікований варіант Зборівського договору 1649 р.”.

Відступ сейму та недоліки угоди викликали опір більшої частини українського суспільства і, особливо Запорозької Січі. Завадило реалізації Гадяцької угоди також стотисячне російське військо, очолюване О. Трубецьким, Г. Ромодановським і С. Пожарським. Однак перемога над цим військом під Конотопом не принесла користі гетьману. У вересні 1659 р. почалося повстання козацької старшини проти Виговського, у ході якого загинув Юрій Немирич. А Виговський під тиском козацьких рад у жовтні 1659 р. відмовляється від влади і виїжджає до Польщі. Гетьманом було удруге проголошено Ю. Хмельницького.

Хмельницький Юрій (1641-1685) – син гетьмана Б.Хмельницького. Отримав добру домашню освіту, навчався в Києво-Могилянській колегії. Був обраний гетьманом України в 1657 р. та в 1659-1663 р. Після відмови від булави постригся у ченці під іменем Гедеона. У 1677-1681, 1683-1685 рр. був відправлений турецьким султаном завойовувати Україну з титулом князя Сарматії та України, володаря Війська Запорозького. Столицею його володінь став Немирів (нині Вінницької області). Не успадкував здібностей і волі свого батька, а був надто вразливим і побожним, випещеним та імпульсивним, хворим на епілепсію. Це зробило його сліпою іграшкою у руках долі.

Обираючи Юрія Хмельницького гетьманом, козацька старшина сподівалась об’єднати українську еліту та консолідувати суспільство, щоб припинити громадянську війну та послабити втручання сусідніх держав. Однак тактику гри на суперечностях між Москвою та Варшавою Ю.Хмельницький не зміг опанувати. На початку свого гетьманування під тиском російської сторони він змушений був підписати новий Переяславський договір з Російською державою, який виявився фальсифікованим варіантом Березневих статей 1654 р. За умовами Переяславських статей, ухвалених 27 жовтня 1659 р., цар мав давати дозвіл для переобрання гетьмана, призначення і усунення полковників, виступ у похід; гетьман втратив право закордонних зносин; збільшувалось число російських залог в Україні; Київська митрополія підпорядковувалась Московському патріархату. Ганебним пунктом угоди була видача родини І.Виговського Москві.

Підписання цієї угоди не вирішило українського питання: порозуміння з Москвою не було досягнуто, а українське суспільство залишалося роз’єднаним і цей розкол все більше поглиблювався. До того ж треба було відстояти у боротьбі з Польщею Правобережну Україну.

Нова кампанія боротьби з Польщею за українські землі розпочалася влітку 1660 р. Польсько-татарська армія, серед якої знаходились і прибічники Виговського, оточила і розгромила російське військо під містечком Чудновом (нині Житомирської обл.). Під тиском пропольськи налаштованої козацької старшини на чолі з Г.Лісницьким та Г.Гуляницьким, Юрій схиляється до союзу з Польщею. 17 жовтня 1660 р. під с.Слободищем гетьман підписав мирну козацько-польську угоду (Слободищенський трактат), яка в загальних рисах нагадувала Гадяцьку, але погіршувала становище Козацької держави. За її умовами Україна втрачала статус окремого Князівства Руського і право самостійної зовнішньої політики, та повертала маєтності польській шляхті і магнатам.

Укладення цієї угоди не вгамувало старшинські пристрасті. Опозицію проти гетьмана, яка виникла на Лівобережжі (Переяславський, Ніжинський і Чернігівський полки), очолив рідний дядько Юрія – Яким Сомко. У Переяславі він склав повторну присягу на вірність російському цареві і був проголошений наказним (тимчасовим) гетьманом. Україна фактично розкололася на дві частини, які воювали між собою: Лівобережжя під патронатом Москви, Правобережжя на боці Польщі. Однак одностайної єдності в обох регіонах не було (не всі полки Лівобережжя орієнтувалися на Росію, а на Правобережжі проти союзу з Польщею виступали народні маси). Це підсилювало анархію та невдоволення населення.

В умовах загального хаосу і безвладдя Юрій Хмельницький у січні 1663 р. відмовляється від гетьманської булави і йде в монастир. Наслідком його гетьманування став територіальний розкол України, який після обрання нових гетьманів доповнився політичним. Події 1663 р. стали апогеєм Руїни.