Міністерство освіти і науки україни

УКРАЇНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ХІМІКО-ТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Роздавальний матеріал

З КУРСУ “ІСТОРІЯ УКРАЇНИ” НА ТЕМУ:

“ВИЗВОЛЬНА ВІЙНА УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ СЕРЕДИНИ ХУІІ СТ. СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ” ДЛЯ СТУДЕНТІВ І КУРСУ

Дніпропетровськ УДХТУ 2001

Вступ

Визначальною, епохальною і доленосною подією в історії України і українського народу була Визвольна війна середини ХУІІ ст., яку очолював видатний державний діяч і полководець – Б.Хмельницький. Саме під його керівництвом у 1648 – 1657 рр. українські землі уперше з часів Київської Русі були об’єднані у складі Козацької держави. Вивчення процесу становлення української середньовічної державності особливо актуальне у наш час, адже розбудова сучасної держави вимагає вивчення досвіду минулого.

Історія Визвольної війни налічує багато наукових праць, проте в силу причин деякі аспекти війни розкрито далеко не повністю, а деякі проблеми внаслідок втрати документів отримали суперечливу оцінку і носять дискусійний характер. Історикам не пощастило знайти документи, які б прямо характеризували державні плани Б.Хмельницького, відомості з історії Української держави середини ХУІІ ст. приходиться збирати по крихтах з різних джерел.

Даний роздавальний матеріал має спрямувати роботу студентів при підготовці і на семінарському занятті, допомогти з’ясувати найбільш гострі і дискусійні аспекти українського державотворення у середині ХУІІ ст. Отже, виходячи з таких міркувань, визначимо мету семінарського заняття і завдання, які стоять перед студентами на семінарі.

Мета семінару: з’ясувати причини Визвольної війни середини ХУІІ ст., її характер, визначити основні етапи війни, проаналізувати основні напрямки створення української державності, встановити значення Переяславської ради та “березневих статей” для майбутнього українського народу.

Розглядаючи становлення української державності у роки Визвольної війни, студенти мають перш за все звернути увагу на воєнний характер держави Б.Хмельницького і дати її аналіз за такими ознаками:

• державна влада (законодавча, виконавча, судова);

• територія;

• місцеві органи влади;

• збройні сили;

• судочинство і правова система;

• соціальна структура суспільства;

• податки, фінанси і соціально-економічні перетворення;

• дипломатична діяльність українського уряду.

І. Причини Визвольної війни в Україні. Розробка ідеї створення Української держави

У 1648 р. в Україні розпочалася Визвольна війна українського народу під керівництвом Б.Хмельницького. Причини війни 1648 – 1657 рр. проти Польщі назрівали протягом майже сторіччя – із часу заключення Люблінської унії 1569 р. Колоніальна політика Речі Посполитої зробила нестерпним становище усіх прошарків українського населення. Тому, з’ясовуючи причини війни, слід розкрити заходи Речі Посполитої в основних галузях суспільного життя.

У політичній галузі провідною стала політика денаціоналізації української еліти (князів, магнатів, шляхти) і, як компенсація – зрівняння її у правах з польською шляхтою. Серед частини шляхти, яка ще усвідомлювала свою приналежність до української нації, дістала поширення своєрідна форма свідомості, яка відзначалася подвійною національною самоідентифікацією – за етнічним походженням і за державною належністю (gente Rutenus, natione Polonus). Отже, на середину ХУІІ ст. українська шляхта не склалася в носія політичної еліти українського народу. Розвиток державної ідеї у формі надання певного політичного статусу козацькому регіону започаткувало українське козацтво. Проте “Ординація Війська Запорозького” від 1638 р. ліквідувала козацьке самоврядування – вищі посади козацького війська зайняли призначені польські шляхтичі.

У національно-релігійній галузі велось переслідування української мови, звичаїв, культури; насильницьке покатоличення православних українців – масове закриття православних храмів і монастирів, відібрання у них і передача уніатам земельних володінь, заборона виконувати святі таїнства і обряди. Релігійні переслідування особливо відчувалися у містах і, зокрема Західного регіону: православним забороняли брати участь у міському самоуправлінні, чинили перешкоди при вступі до цехів, у занятті промислами й торгівлею. Внаслідок цього до середини ХУІІ ст. провідну роль в економічному житті найбільших міст відігравали поляки та представники інших національностей. Така політика Речі Посполитої загрожувала перетворити українців у “селянську націю”, усунувши їх на манівці розвитку нової цивілізації.

У соціально-економічній галузі причини особливо були відчутними, вони складалися десятиріччями і стосувалися всіх прошарків суспільства – від селян до шляхти. Люблінська унія 1569 р. полегшила польським магнатам, шляхті та монастирям процес захоплення на Україні величезних земельних володінь і закріпачення селян. Фільварково-панщинна система господарства швидко просувалася у центральні, південні й східні регіони і, зокрема на Київщину і Брацлавщину, де селяни ще не були закріпаченими і користувалися певними свободами (особливо в “слободах”). Більшість землі великі землевласники здавали в оренду середній шляхті або євреям, які ще більше підвищували податки.

Українська шляхта потерпала від свавілля польських магнатів, які не рахувалися з королівською владою і судом, безкарно відбирали землі у дрібної й середньої шляхти. Так, завдяки звичайному грабежу збагатився коронний стражник Самуїл Лащ, зосередивши у своїй власності понад 1000 селянських дворів на Київщині. Автор хроніки український шляхтич Яким Єрлич дав йому таку характеристику: “Він ні на Бога не зважав, ні громадського суду не боявся, ні достойних людей не соромився, на маєтки й доми робив набіги, насильства чинив, убивав, вуха й носи відрізував, забирав силою дівчат і вдів, видавав їх заміж за своїх негідників, що перебували при ньому для розбою й грабежу”.

Селяни становили основну кількість населення, але власної землі не мали. Вони виконували роботу на панщині (на західноукраїнських землях, Волині й Поділлі панщина сягала 5 – 6 днів на тиждень), а також багато інших повинностей і платили високі державні податки. Влада феодалів над селянами була необмеженою: власники могли не лише продавати й купувати кріпаків, а й забити їх до смерті. Селяни не мали права навіть поскаржитись до суду.

Магнати і шляхта контролювали також економічне життя тогочасних міст, фактично звівши нанівець всі привілеї магдебурзького права. Так, міщани змушені були виконувати різні повинності (як і селяни), вони втратили приміські землі (їх захопили монастирі). Шляхта отримала право безмитної торгівлі сільськогосподарськими продуктами, витіснивши міщан із експортної (зовнішньої) торгівлі. Своїх представників у польському сеймі міста не мали, тому шляхта вирішувала всі міські справи у своїх інтересах.

Права українського козацтва, як уже згадувалось вище, були значно обмежені “Ординацією Війська Запорізького” 1638 р., яка зменшила козацький реєстр (число привілейованого козацтва, яке виконувало свій головний обов’язок – несло військову службу, звільняючись за це від усіх інших повинностей) до 6 тис. чол. До того ж у 1646 – 1647 рр. посилилися утиски реєстрових козаків: почалося безправне подвірне обкладання козаків повинностями, почастішали випадки навіть вигнання їх з власних хуторів, як це трапилося, наприклад з самим Б.Хмельницьким.

Таким чином, у середині ХУІІ ст. у суспільстві нагромадилося багато суперечностей, які польський уряд не був спроможний розв’язати і поява сприятливої політичної ситуації і керівника визвольного руху загрожувала, незважаючи на десятиліття “золотого спокою” (1638 – 1648 рр.) новим соціальним вибухом – їм стало розпочате Б.Хмельницьким у лютому 1648 р. козацьке повстання.

За своїм характером війна 1648 – 1657 рр. була національно-визвольною, антикріпосницькою.

Характеризуючи рушійні сили, слід відзначити провідну роль українського козацтва, яке утворило кістяк армії та основу політичної еліти при творенні державного апарату. Активну участь у війні брали селяни, які поголовно “покозачились” у 1648 р., міщани, купці, православне духовенство, українська шляхта. Очолював боротьбу українського народу видатний полководець і державний діяч Богдан Хмельницький.

Богдан Зіновій Хмельницький народився близько 1595 р. у сім’ї дрібного шляхтича Михайла Хмельницького, який служив у польського коронного гетьмана Жолкевського, а потім був Корсунським і Чигиринським старостою, засновником Чигирина і Лисянки, власником хутора Суботова під Чигирином.

Достовірних відомостей про молодість і життя Б.Хмельницького збереглося дуже мало. Відомо, що Богдан навчався у Львівській єзуїтській колегії і здобув звичайну для небагатого шляхтича тих часів освіту (пройшов класи граматики, поетики й риторики).

Перша згадка про військовий досвід Б.Хмельницького припадає на битву під Цецорою в 1620 р., у якій загинув його батько, а сам Богдан потрапив до турецького полону, де перебував два роки, доки його не викупила мати. Потім його ім’я з’являється у документах 1637 р., вже у ранзі військового писаря, а через рік – сотника Чигиринського реєстрового полку.

Для участі у повстанні 1648 р. Б.Хмельницький мав особисті мотиви: Чигиринський підстароста Д.Чаплинський напав на Суботів і зруйнував хутір, забрав майно і дружину Хмельницького, а сина забив до смерті. Добитися справедливості з боку вищої влади Хмельницький не зміг, до того ж сам змушений був рятуватися від арешту втечею на Запорожжя. У лютому 1648 р. козацька рада на Січі обирає Хмельницького гетьманом Війська Запорозького.

У сучасній історичній літературі існують різні оцінки цієї війни. Одна частина істориків (зокрема, В.А.Смолій, В.С.Степанков, О.Д.Бойко) характеризують події середини ХУІІ ст. в Україні як “Українська національна революція” і порівнюють її з Нідерландською буржуазною революцією 1566 – 1609 рр. Інша частина істориків (Ю.А.Мицик, І.С.Стороженко, Н.М.Яковенко) – як “національно-визвольна війна”: в ній брали участь усі стани й соціальні групи, було встановлено нові кордони України, Польщі, Росії й Туреччини; сформувалася нова соціальна структура суспільства і з’явився національний ідеал. Проте буржуазні зміни, як вважає друга частина вчених, стосувалися лише фермерських господарств півдня України і заміни феодального ладу капіталістичним в рамках держави не відбулося, тому про революцію в феодальному суспільстві говорити, на їх погляд, некоректно.

У боротьбі українського народу проти Польщі умовно можна виділити кілька етапів. У процесі звільнення від ворога українських територій зароджувалася і поступово розвивалася ідея створення Української держави.

Перший етап війни – 1648 – 1649 рр. – характеризується перемогою козацьких військ у битвах під Жовтими Водами, Корсунем і під Пилявцями у 1648 р. (див. карту). Влітку 1648 р. до повсталих приєдналися селяни й міщани. Зовнішнім союзником українського війська виступили кримські татари.

Воєнні дії у 1648 р. мали характер внутрішнього конфлікту польських і українських феодалів, помсти за нанесені протягом десятиріч кривди. Проте в цей час (лютий – вересень 1648 р.), як вважає сучасний кам’янець-подільський дослідник В.С.Степанков, викристалізовується ідея автономії для козацького регіону (центральна і південна частина Київського воєводства) в складі Речі Посполитої.

На початку 1649 р. гетьман під впливом вищих православних ієрархів (Єрусалимського патріарха Паїсія і Київського митрополита Сильвестра Косова) переходить до розробки ідеї незалежності України: війна перетворюється на національно-визвольну. Головну мету своєї діяльності Б.Хмельницький виклав у розмові з польськими комісарами, які прибули у лютому 1649 р. до Переяслава для укладення мирної угоди: “виб’ю з лядської неволі весь народ руський. Якщо раніше за шкоду і кривду свою воював, то тепер воювати буду за віру православну нашу”.

Першим визнанням з боку Речі Посполитої певної самостійності Козацької держави стало підписання 18 серпня 1649 р. Зборівської мирної угоди. За її умовами під владу гетьмана передавалась територія Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств. Польська шляхта мала покинути ці території. Козацький реєстр складав 40 тис. чол. На звільнених територіях розпочався процес формування органів влади, адміністрації, фінансово-економічних і військово-політичних структур.

Таким чином, на цьому етапі війни, як вважає В.С.Степанков, завершився процес розробки політичної програми створення в межах усіх етнографічних земель України незалежної держави.

Проте невдачі другого етапу війни – осінь 1649 – 1651 рр. – перервали процес творення української державності. Хід воєнних дій на цьому етапі складався не на користь козацької армії: у червні 1651 р. козацьке військо було розбите під Берестечком (Б.Хмельницький потрапив у татарський полон, а козацький табір захопили поляки). У вересні 1651 р. Б.Хмельницький змушений був підписати з Польщею Білоцерківський мирний договір. Його умови обмежували юрисдикцію Війська Запорозького тільки Київським воєводством, козацький реєстр скорочувався до 20 тис. чол., а польська шляхта дістала право повернутися в свої маєтки. Гетьман мав розірвати союз з татарами і взагалі не проводити зовнішньої політики. Таким чином, через зрадницьку політику Кримського ханства було втрачено можливість створення власної держави.

На третьому етапі війни – осінь 1651 – 1657 рр. – боротьба проходила з перемінним успіхом. Битва під Батогом у червні 1652 р. стала своєрідним реваншем за Берестечко, а затяжна облога Жванця восени 1653 р. привела обидві воюючі сторони до виснаження. На початку грудня 1653 р. була підписана Кам’янецька угода Польщі і татар, вона повернула привілеї, права та вольності, які були вказані у Зборівському договорі.

Оскільки армія була знесилена військовими походами, а економіка краю була підірвана війною, Хмельницький активізує пошуки військового союзника і знаходить його у Московському царстві: план об’єднання з Москвою Хмельницький розробляв з 1648 р., проте лише у 1653 р. російський цар Олексій Михайлович схилився до офіційного союзу з Україною. 1 жовтня Земський собор Московської держави ухвалив прийняти до її складу Військо Запорозьке. З української сторони згоду на союз двох держав дала 8 січня 1654 р. Переяславська рада. З весни 1654 р. Московська держава вступила у війну проти Польщі.

Умови російсько-українського союзу документально закріпили т.зв. “Березневі статті” (23 статті Б.Хмельницького і 11 статей – відповідь на них російського царя, а також 3 жалуваних грамоти російського царя на затвердження вольностей Війська Запорозького, закріплення при гетьманській булаві Чигиринського староства і підтвердження давніх прав шляхти).

Згідно з договором Україна входила до складу Російської держави на широких автономних правах:

• збереження самоуправління, місцевої адміністрації і судочинства;

• гарантувалися вільні вибори гетьмана, а також підтверджувалися права і привілеї окремих станів;

• збройні сили України (реєстр) складали 60 тис. козаків;

• Україна отримала право закордонних зносин (крім Польщі і Туреччини);

• цілком зберігалися права Київського митрополита і української автокефальної православної церкви;

• збір податків в Україні здійснювався лише місцевою адміністрацією, але від імені царя та під контролем його представників. Російські воєводи мали перебувати в Києві і Чернігові.

Міждержавний договір з Москвою фактично узаконив державний суверенітет України, засвідчив її правову відокремленість від Речі Посполитої, примусив царський уряд взяти на себе зобов’язання, що гарантували незалежність Козацької держави і укладення воєнного союзу з Московською державою.

При всіх труднощах воєнного часу на третьому етапі відбувалося зміцнення української державності, подальший розвиток її основних інститутів.