3. Зміст та структура юридичної науки.

Юриспруденція є достатньо розгалуженою і диференційованою системою наукових знань, видів і форм наукової діяльності.

Кожна її структурна частина обумовлена потребами пізнавальної і практичної правової діяльності і відбиває багатоаспектне і багатоцільове призначення юриспруденції я науки.

Зміст юриспруденції складають такі блоки наукових юридичних знань:

• Фундаментальні теоретичні й історичні основи юриспруденції.

• Методологія юриспруденції (парадигми, методологічні підходи, методи побудови наукових знань, теоретичних і емпіричних досліджень).

• Системи наукових юридичних знань галузевого і проблемного характеру (теорія правопорушень, теорія правоохоронної діяльності, науки цивільного, адміністративного, кримінального права та інші).

• Системи наукових знань прикладного характеру, що відбивають порядок, форми, методи, прийоми, засоби різноманітних видів правової, зокрема, юридичної діяльності.

Зміст систем наукових юридичних знань складають теорії, наукові закони, постулати та аксіоми, проблеми, гіпотези, методи, поняття та категорії, наукові факти.

1. Теорії (доктрини, концепції, вчення) – комплекси поглядів, уявлень, ідей, які спрямовані на тлумачення та прояснення будь-якого явища, форма організації наукового знання, яка дає цілісне уявлення щодо закономірностей та сутнісних зв’язків певної області дійсності.

2. Наукові закони – це суттєві зв’язки або відношення, що володіють загальністю, необхідністю і повторювальністю заданих умов. Наукові закони юриспруденції відтворюють істотні і необхідні зв’язки (відношення) правових явищ і правових процесів в їх соціальній обумовленості, насамперед зв’язки правових форм соціальної діяльності суб’єктів або їх діянь, або, іншими словами, сталу взаємодію суб’єктів права і їх рівно утворюючу (рівнодіючу) складову, що розкриває сутність явищ і процесів.

Наукові закони юриспруденції різняться:

1. За часом дії – на постійні (чинні на всіх етапах розвитку соціальних і правових систем) і тимчасові (чинні на окремих взаємозалежних етапах);

2. За ступенем спільності – на загальні (характеризують розвиток соціальних і правових систем в цілому) і специфічні (визначальний розвиток їх окремих елементів);

3. За способом їх прояву – на динамічні (визначають напрямок, чинники і форми змін у соціальних і правових системах, фіксують жорсткий, однозначний зв'язок між послідовністю подій у конкретних умовах) і статистичні, або стохастичні (відбивають тенденції при зберіганні стабільності даних соціальних і правових систем, обумовлюють зв'язок явищ і процеси не жорстко, а з визначеним ступенем можливості. Характеризують не поводження кожного об’єкта в досліджуваному класі явищ, а деяку специфічність або ознаку, властиву класу об’єктів цілому. Встановлюють тенденцію поводження даного класу об’єктів відповідно до їх загальних властивостей і ознак).

4. За формою обумовленості – на причинні (фіксують суворо детерміновані зв’язки розвитку соціальних і правових явищ) і функціональні (відбивають емпіричні взаємні залежності між соціальними і правовими явищами).

5. За формою зв’язків між соціальними, правовими явищами – на наукові закони, що відбивають незмінність цих зв’язків чи тенденції розвитку, або встановлюють функціональну залежність чи фіксують причинний зв'язок.

Правові діяння, як і інші соціальні дії, характеризуються випадковими величинами, що у сукупності утворюють певну середню рівнодіючу величину. Саме ця величина виступає як форма прояву суспільного (соціального) закону.

3.Постулати та аксіоми – вихідні, незалежні, несуперечні і повні твердження або положення наукових теорій, що при аксіоматичній або дедуктивній побудові теорій приймаються за істинні, і з яких виводяться, за прийнятими у них правилами виводу, всі інші положення (основні абстракції). Істинність аксіом і постулатів доводиться не в рамках даних теорій, а в інших теоріях.

4.Наукові проблеми виникають тільки перед дослідником, і тільки він у змозі їх формулювати, шукати шляхи для їх вирішення та вирішувати їх. Тільки вчений, усвідомлюючи дійсність, осмислюючи її певним чином на тому чи іншому рівні, формулює проблеми, специфічні для наукового пізнання. Він здійснює цей процес, діючи в цілком визначеній конкретно-історичній ситуації, тому наукова проблема обумовлена реальністю.

5.Гіпотеза – це наукове допущення або припущення, істинне значення яких не визначено і які є найважливішою формою розвитку наукового знання.

Гіпотеза тоді стає науковою теорією, якщо вона задовольняє таким вимогам як:

• Осмисленість (досягається операційною визначеністю понять, які входять до теорії);

• Несуперечливість (логічна узгодженість висловлювань, що приймаються в теорії);

• Можливість перевірки, порівняння теоретичних висловлювань із досвідом, практикою;

• Підтверджуваність (відповідність теорії даним дослідів з заданим ступенем точності, підтвердження теорії в контексті соціальної практики);

• Екстраполяція (здатність теорії до узагальнення за межами того досвіду, на ґрунті якого вона утворилась);

• Адаптованість (здатність теорії шляхом деяких модифікацій з’ясовувати нові факти);

• Потенційна фальсифікованість (вказівка на такі обставини, що однозначно визначають, у яких випадках теорія вважається такою, що розходиться з досвідом).

6.Метод – це спосіб відбиття і відтворення в мисленні досліджуваного предмета.

Головними елементами методу є: принципи, правила, прийоми, способи і засоби.

Наукові методи поділяються на:

• Загальні методи вищого (філософського) рівня, до якого відносяться діалектична і формальна логіка, що використовуються не тільки у науковому пізнанні, але й у практичній діяльності (практичному пізнанні);

• Загальнонаукові методи – наукові методи, які використовуються всіма науками (у свою чергу поділяються на теоретичні й емпіричні);

• Конкретно-наукові методи, що використовуються окремими групами наук;

• Спеціальні методи, що використовуються окремою наукою.

7.Поняття та категорії, якими оперує правознавство, є логічним вираженням знань про предмет. Правові наукові поняття – це змістовні, предметні уявлення, що відтворюють у мисленні (ідеально) об’єктивну суть реальних процесів правової дійсності і відношень, що існують у ній, виражають специфічну правову якісну визначеність даних процесів і явищ. Правові категорії – граничні за рівнем узагальнення, фундаментальні абстрактні поняття теорії правознавства.

Понятійний апарат правознавства (сукупність понять правознавства) є засобом організації існуючих знань. Він виконує не тільки логічну, пізнавальну, але й світоглядну функцію, тому що дає можливість мислити правильно при вирішені правових проблем.

8.Наукові факти. Під науковим фактом розуміється певна форма знання, більш - менш логічно оброблений факт, тобто та сторона або частина дійсності, що перетворилася на об’єкт дослідження і уточнена суб’єктом пізнання за допомогою засобів виміру, опису та ін. Науковий факт – це відображена у висловлюванні реальність. Взагалі, будь-що стає науковим юридичним фактом лише тоді, коли воно зафіксоване тим чи іншим прийнятим у науці способом (протокольний запис у вигляді висловлювань або формул, фотографія, магнітофонний запис тощо).