ЗМІСТ

ПРЕДМЕТ І ЗАВДАННЯ СУДОВОЇ МЕДИЦИНИ. ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ. ПРАВОВІ, ПРОЦЕСУАЛЬНІ ТА ОРГАНІЗАЦІЙНІ ОСНОВИ СУДОВО-МЕДИЧНОЇ ЕКСПЕРТИЗИ................4

СМЕРТЬ І ТРУПНІ ЗМІНИ.............................................12

УШКОДЖЕННЯ ТУПИМИ ПРЕДМЕТАМИ. ТРАНСПОРТНА ТРАВМА................................................32

УШКОДЖЕННЯ ГОСТРИМИ ПРЕДМЕТАМИ.................42

ВОГНЕПАЛЬНІ УШКОДЖЕННЯ 52

РОЗЛАД ЗДОРОВ'Я І СМЕРТЬ ВІД ГОСТРОГО

КИСНЕВОГО ГОЛОДУВАННЯ (ГІПОКСІЯ,

МЕХАНІЧНА АСФІКСІЯ, ЗАДУШЕННЯ)........................63

ТРАВМАТИЧНА СМЕРТЬ НОВОНАРОДЖЕНИХ. УШКОДЖЕННЯ ВІД ДІЇ' МЕЖОВИХ ТЕМПЕРАТУР. УШКОДЖЕННЯ ВІД ДІЇ ЕЛЕКТРИЧНОГО СТРУМУ 73

СУДОВО-МЕДИЧНА ЕКСПЕРТИЗА ОТРУЄНЬ...............91

СУДОВО-МЕДИЧНА ЕКСПЕРТИЗА РЕЧОВИХ ДОКАЗІВ З ОБ'ЄКТАМИ БІОЛОГІЧНОГО ПОХОДЖЕННЯ............................................................108

СУДОВО-МЕДИЧНА ЕКСПЕРТИЗА ПОТЕРПІЛИХ, ЗВИНУВАЧУВАНИХ ТА ІНШИХ ОСІБ.........................125

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ......................143

ТЕМА: ПРЕДМЕТ І ЗАВДАННЯ СУДОВОЇ МЕДИЦИНИ.ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ. ПРАВОВІ, ПРОЦЕСУАЛЬНІ ТА ОРГАНІЗАЦІЙНІ ОСНОВИ СУДОВО-МЕДИЧНОЇ ЕКСПЕРТИЗИ

План лекції

1. Предмет і завдання судової медицини,історичні етапи розвитку.

2. Правові, процесуальні та організаційні основи судово-медичної експертизи:

а) правові і процесуальні основи судово-медичної експертизи;

б) організація і структура судово-медичної служби в країні.

3. Об'єкти судово-медичної експертизи.

4. Документація судово-медичної експертизи.

1. Предмет і завдання судової медицини

Серед медичних наук судова медицина посідає особливе місце. Визна­чається це тим, що теорія і практика її спрямовані насамперед не на ліку­вання і попередження хвороб, пізнання їх природи, а на вивчення і розроб­ку питань медичного і біологічного характеру, які виникають у слідчій і судовій практиці.

Будучи наукою медичною, судова медицина часто використовує знання юридичних дисциплін (криміналістики, кримінального права, кримінального процесу тощо). Зв'язок судової медицини з потребами правової науки, судо­чинства і державного управління має історичні корені. Медичні знання при здійсненні правосуддя застосовувались ще в давнину, про що свідчать літе­ратурні джерела періоду до нашої ери. Це підтверджується документами з історії Єгипту, Месопотамії, Китаю, Індії, Греції і Риму.

Ще Гіпократ (народ, у 460 р. до н. е.) вивчав питання, які ставляться в експертній практиці й тепер (аборт, термін вагітності, життєздатність не­доношених немовлят, тяжкість і смертельність різних ушкоджень тощо).

Витоки судової медицини - - у сивій давнині. У ма­нускриптах індусів (Аюрведа, 600 р. до н. е.), у книгах Мойсея, в Талмуді (І ст. до н. е.) розглядаються питання судово-медичного характеру, пов'язані в основному з оцінкою тілесних ушкоджень, строками зачаття.

У Стародавньому Єгипті та Месопотамії, де основни­ми законодавцями були жерці храмів, жінка-вбивця у стані вагітності не каралась на смерть. Наявність вагіт­ності визначали жерці чи запрошені для цього лікарі.

В історії Стародавнього світу (Греція, Рим) мають місце численні приклади участі лікарів у вирішенні судо­вих питань. Так, у Римі в 44 р. до н. е. придворний лі­кар Антистій обстежив труп Юлія Цезаря і заявив, що з 27 ран, виявлених на тілі забитого, лише одна смертель­на. У тому ж Римі у І ст. нашого літочислення за участі лікарів розроблено закон, який визначав максимальний строк вагітності (11 місяців).

Відомий Кодекс Юстиніана (529—534 рр.) кодифіку­вав систему Римського права і визначив місце лікарів у судовому процесі, підкреслюючи, що "лікарі, власне, не свідки, вони більш судді, ніж свідки".

В європейських країнах раннього Середньовіччя ліка­рі до судових процесів не запрошувались, бо судді тих часів покладались, в основному, на результат поєдинку між ворогуючими сторонами чи на "суд Божий" — ви­пробування водою і вогнем.

На Далекому Сході — у Китаї, ще в VI ст. н. е. з'яв­ляються судово-медичні праці. У 1247 році там вийшов п'ятитомний компендіум "Сі-Юань-лу", автором якого був Сун-ци. Цей твір містить розділи про смерть і трупні зміни, асфіксію, тілесні ушкодження, отруєння, аку­шерську та гінекологічну експертизи, прижиттєвість тер-

мічних ушкоджень і багато інших важливих питань судо­вої медицини. Саме Сун-ци вперше описує трупні плями, трупне заклякання та ознаки смерті від удару блискав­ки. Збірник Сун-ци мав великий вплив на суддів Китаю і перевидавався багато разів. Це сприяло розвитку судо­вої медицини у Кореї та Японії.

Якщо зазирнути в глиб вітчизняної історії, то поба­чимо, що в той самий період (XI—XIII ст.) у правовому збірнику "Руська правда" ушкодження, заподіяні людині, поділялись на дві групи: тяжкі та легкі. На жаль, у ста­родавніх законодавчих актах слов'ян, таких як "Двінська статутна грамота", не вказувалось, хто ж саме мав про­водити обстеження потерпілих і трупів забитих. Так, для огляду трупів виділялися строком на тиждень певні люди, яких називали "тижденниками", щось на зразок майбутніх коронерів.

З розвитком у Європі медицини і права закладаються підвалини для створення спеціальної дисципліни, яка могла б допомогти правосуддю.

У XIV ст. у місті Монпельє (Франція) вперше дозво­лили провести розтин трупа людини. Згодом розтини трупів починають робити і в інших країнах Європи, а че­рез півтора—два століття судді вже широко користують­ся послугами лікарів.

Значним поштовхом для цього стало видання у Ні­меччині імператором Карлом V у 1532 році Карного ко­дексу, відомого під назвою "Кароліна". В ньому чітко регламентувались випадки, коли судді мали залучати до досліджень лікарів. Перш за все, це був огляд мертвих тіл у випадках убивств, дітовбивств, при підозрі на отру­єння, у справах про лікарські помилки, при заподіянні тілесних ушкоджень та застосуванні тортур до поране­них і хворих. І це — не лише перелік випадків, коли суддя запрошує лікаря, але й детальні вказівки щодо са­мих дій лікаря.

Так у Європі наприкінці XVI ст. починається розви­ток судової медицини, з'являються солідні наукові праці, накопичується значний матеріал, необхідний і корисний Для адміністрації та суддів.

Вперше назвав судовою медициною цю науку Бонн, який написав у 1690 р. працю «Основи судової медицини». Потім була запропонована назва «Державне лікарознавство», де знайшла відображення сукупність двох на­ук — судової медицини і медичної поліції.

Сицилійський лікар Фортунато Фіделіс з Палермо у 1602 р. видав твір із судової медицини під назвою "Про висновки лікарів". Павло Закхіас з тієї ж Італії у 1626 р. видав всеохоплюючий судово-медичний посібник "Судово-медичні питання", після чого П. Закхіаса називали "батьком" судової медицини.

Запропонована Бонном назва судово-медичної науки "судова медицина" міцно закріпилася у більшості країн світу.

Шрейєр у 1682 р. увів у практику легеневу плавальну пробу Галена для вирішення питання про живонародженість плода. Правда, є дані про те, що вперше цю пробу застосував познанський штадт-фізик К. Рейгер у 1677 р.

Досягнення судової медицини як науки все більше застосо­вувались на практиці при вирішенні певних питань, що сприяло розвитку судово-медичної експертизи. У кінці XVIII сторіччя судово-медичні розтини трупів були введені в більшості країн і регулювалися спеціальними інструкціями чи посібниками. В свою чергу успіхи природознавства та медичних наук у XIX ст. сприяли подальшому розвитку судової медицини.

З Італії вийшла і отримала широкого розповсюдження в Захід­них країнах псевдонаукова теорія - так зване ломброзіанство. Засновником цього, як вважали, вкрай реакційного напрямку в кримінальному праві був італійський психіатр і криміналіст Ломброзо Чезаре (1835-1909). Він запропонував теорію про те, що в суспільстві існує особливий "злочинний тип", "вроджений злочинець", який від народження схильний і призначений до здійснення злочину. Згідно з ломброзіанством "злочин...є природ­ним феноменом - феноменом необхідним, як зачаття, як наро­дження, як смерть, як душевні хвороби". "Злочинний тип" наділений особливими ознаками, фізіологічними "стигматами": неправильна форма черепа, асиметрія обличчя, виступаюча нижня щелепа, значний розвиток надбрівних дуг, похилий або вузький і

малий лоб, випинання потиличного бугра, дуже розвинуті ікла, великі відстовбурчені вуха, короткі та широкі кисті, косоокість тощо. На думку Ломброзо такі ознаки дають можливість виявляти потенційних злочинців, ізолювати їх від суспільства і навіть страчу­вати, не чекаючи здійснення ними злочину. Цю теорію з вигодою для себе використовували у свій час фашисти.

У Росії і в Україні ідеї ломброзіанства широкого розповсю­дження не отримали. Анатом Д.Н. Зьорнов, психіатр С.С. Корсаков, томський судовий медик М.Ф. Попов різко критикували вчення Ломброзо. А К. Беліловський у своїй докторській дисертації "Про антропологічний тип злочинця", яку він захистив у 1895 р. в Петербурзькій військово-медичній академії, довів відсутність вро­джених ознак злочинності.

На зміну вчення Ломброзо прийшли більш витончені теорії -неоломброзіанство, біокримінологія та інші.

Треба зауважити, що будь-яка теорія не з'являється просто так, на голому місці. Мабуть, в цьому щось є. В недалекому минуло­му у нас теорія Ломброзо відкидалась геть... Ми забували, що особистість людини багато в чому запрограмована природою і це розповсюджується на біологію також. І все ж ми повинні визнати, що злочинна спадковість має місце.

Це знаходить своє підтвердження у житті:

• поведінка і агресивність дітей, що народились в "зоні" і які взяті на виховання звичайними жінками ("яблуко від яблуні недалеко падає");

• жорстокість деяких людей на патологічному рівні (наприклад, розповідь одного полковника у відставці: "Одного разу, коли я служив у Афганістані, стався такий випадок. У кишлаці відбувся нічний бій. Настав ранок. Душмани пішли в гори. На вулиці залишились лежати їх поранені. Виникла проблема - що з ними робити? Коли ми з офіцерами радились, до нас підійшов один із солдат. В руках у нього був ломик. Він запропонував: "Давайте я їх тихенько доб'ю!" Звідки така жорстокість у 18-річного хлопця? Адже він був цілком нормальним з точки зору психіки").

Біологія злочинця займає в наукових дослідженнях західних країн не останнє місце. Маючи у своєму розпорядженні набір тестів

15

(певних ознак), в Англії, наприклад, досить успішно розкривають злочини на сексуальному грунті. Використання методів біохімії , психометрії та біології в криміналістиці отримує все біль-

шого розповсюдження у розвинутих країнах.

У нашому суспільстві протягом останніх десятиріч злочинність завжди трактувалась як класове соціальне явище. Але дехто розу­мів що при такому підході коріння злочинності незмінно міцніє. План МВС і АН СРСР передбачав вивчення біологічного фактору злочинності на великому матеріалі - на мешканцях вип­равно-трудових таборів. У 1987 р. генетики СВ АН С 'СР почали роботу в "зонах" за колючим дротом. І незабаром їм вдалось отри­мати перші узагальнюючі результати, які свідчили про те, що підвищений рівень тестостерону в крові характерний для агресив­них людей. Співвідношення рівнів тестостерону та екстрадіолу (жіночого статевого гормону), що є і в огранізмі чоловіків, визначає його поведінку в умовах соціальної групи. Так стала складатися типологія злочинної поведінки залежно від психічних особливостей особи.

Проте незабаром накопичення матеріалів припинилося. Сьогод­ні проблема вродженого злочинця залишається невирішеною, а питання про наявність анатомо-біологічних ознак людини, схильної до скоєння злочинів, - відкритим.

На початку XX ст. отримала розповсюдження ще одна псевдо-

наукова теорія кондиціоналізму (від лат. conditio - умова) -

методологічний напрямок в природознавстві (у тому числі - в

медицині), який не визнає причинності в наукових дослідженнях.

За цим ученням у розвитку хвороби немає взагалі головної,

визначальної причини. Хвороба розвивається під впливом поєд-

нання ряду рівнозначних факторів - умов. Засновниками кондиціо-

налізму були німецькі вчені фізіолог М. Ферворн і патологоанатом

Д. Ганземан. Причина, на думку Ферворна, - таємна й непізнавана

категорія. Він заперечував об'єктивний характер причинності підмі-

нюючи категорію причини поняттям сукупності умов. У Росії позицію

кондиціоналістів у медичній науці особливо захищав О І Яроцький та відомий патологоанатом

Г.В. Шор ( Вчення про смерть" - 1925 р.).

Кондиціоналісти стверджують, що причини хвороб і смерті непізнавані, що захворюваність і смертність залежать тільки від поєднання обставин, випадковостей. Поєднання умов для розвитку хвороби, на їх думку, визначається не об'єктивними факторами навколишнього середовища, що оточує хвору людину, а станом самого хворого, його свідомістю, поведінкою, його особистістю. Головне і другорядне кондиціоналістів не цікавить. Роль умов ними ідеалістично гіперболізується.

Разом із тим, проблема причинності в пізнанні та в практичній діяльності у всіх науках, особливо в медичних, має виняткове значення. Взнавши причини численних хвороб, люди навчились захищатися від них і їх тяжких наслідків, у тому числі вживати заходів щодо попередження інфекційних хвороб, отруєння, настан­ня наглої смерті тощо.

У судовій медицині існують й інші теорії (вродженого само­губця, психоаналітична Фрейда, ендокринна, близнят, хромосомна, расова тощо), які не отримали широкого розповсюдження і піддаються критиці вітчизняними вченими. Тільки в боротьбі ідей народжується істина.

Таким чином, судова медицина у своєму розвитку пройшла довгий складний шлях, формувалась з окремих досягнень науки в різних державах і в різних кінцях світу, на певних етапах зазнавала і продовжує зазнавати впливу наукових і псевдонаукових теорій, які як позитивно, так і негативно діють на її стан і сутність.

В Англії та країнах британської співдружності набула поширення на­зва «медичне правознавство».

У Росії та деяких інших країнах судова медицина називалася «судово-лікарською наукою», «медичною криміналістикою».

Ще більша різниця спостерігається у змісті предмета, об'єктів дослід­ження судової медицини, оскільки вони витікають із законодавчих основ, мети і завдань судово-медичної експертизи при конкретному державному устрої.

Перебуваючи під постійним впливом органів прокуратури, суду, полі­ції та інших відомств державного апарату, судова медицина завжди виража­ла інтереси правлячої верхівки. Історії відомо багато таких прикладів. Так,

автор знаменитих «Філософських листів» П. Я. Чаадаев за наказом Мико­ли І був визнаний божевільним. Лікарі, які щонеділі його обстежували, склали 52 фальшивих свідчення з цього приводу.

Особливо показові в цьому плані гучні судові процеси, які стали над­банням світової суспільної думки: мултанська справа про людське жертво­приношення, київська справа про звинувачення Бейліса в ритуальному убивстві.

Гучна мултанська справа про людське жертвоприношення (1892-1894 pp.) глибоко висвітлена В. Г. Короленком, котрий сміливо виступив на захист невинних селян-удмуртів, які були засуджені в першому судовому процесі за убивство жебрака Матюніна з релігійних мотивів. Суть справи така: 5 травня 1892 р. недалеко від села Старий Мултан В'ятської губернії було знайдено обезголовлений труп жебрака Матюніна. За показаннями свідків, потерпілий страждав епілепсією. Після судово-медичного досліджен­ня, проведеного тільки через місяць, експерт дав фальшиві висновки про смерть від кровотечі з різаної рани шиї. Ушкодження, які були на шиї, го­мілках, він розцінив як результат підвішування трупа за ноги з метою обез­кровлювання, як нібито жертвоприношення у вотяків. На цій основі удмур­тів звинуватили в убивстві з метою жертвоприношення.

Такі висновки спростували прогресивні вчені Ф. А. Патенко і Е. Ф. Беллін. Багаторазові експерименти показали, що голова Матюніна була відрізана після смерті з метою симуляції ритуального вбивства, бо не було на тілі слідів боротьби, крові на одязі, відсутні ознаки смерті від кро­вотечі. Після триразового слухання справи під впливом науково обгрунтова­них експертиз засуджені селяни-удмурти були виправдані.

Справа Бейліса, яка викликала обурення світової суспільної думки, була інсценована царською поліцією і юстицією в період піднесення револю­ційного руху 1891-1913 pp. і мала за мету відволікати увагу робітників і селян від участі у революційній боротьбі. У справі як «науковий доказ» іс­нування ритуальних убивств була використана судово-медична і судово-психіатрична експертизи. Психіатр Сикорський і судовий медик Косоротов підтвердили ритуальну версію звинувачення.

До честі наших передових учених потрібно сказати, що вони сміливо виступали в судових процесах тієї пори, викриваючи в окремих випадках необґрунтованість і безглуздість звинувачень, які пред'являлися представни­ками царської поліції.

Професор П. А. Мінаков (1865-1931 pp.) доказав усю безглуздість і псевдонауковість експертиз Косоротова і Сикорського у справі Бейліса. Аналіз даних і аргументація, яка наводилася в його виступах, у корені спро­стували звинувачення проти Бейліса. П. А. Мінаков довів, що ні властивості ран, ні їх розміщення Hg дають жодних підстав для гіпотези, що вбивці на­магались отримати з тіла Ющинського велику кількість крові.

Реакційними колами США був організований судовий процес над робіт-никами-революціонерами Сакко і Ванцетті. У 1920 р. влада штату Массачу­сетс заарештувала Сакко і Ванцетті, пред'явивши їм фальшиві звинувачення в пограбуванні й убивстві касира та його охоронця. Серед доказів були ви­користані дані експертизи. Знайшлись експерти, які допомогли американсь­кому суду винести смертний вирок. Справа в тім, що у Сакко було виявлено

пістолет «Кольт», а із трупа убитого була вилучена куля від пістолета цієї ж системи. Ряд експертиз, проведених у процесі попереднього слідства, пока­зав, що куля, вилучена з тіла убитого, була випущена не із пістолета, який належав Сакко.

На судовий процес був запрошений поліцією інший експерт, який сфа­льсифікував результати раніше проведених експертиз і всупереч фактам впевнено заявив, що куля, вилучена з тіла убитого, була випущена із пісто­лета Сакко. Таким чином, були подані явно фальшиві експертні висновки, які допомогли владі штату посадити на електричний стілець двох італійських робітників. Пізніше суддя Тейєр публічно признався в тому, що Сакко і Ванцетті були невинними і мотивував смертний вирок тільки тим, що засуд­жені були революціонерами.

Судово-медична експертиза набула особливого значення в роки Другої світової війни, коли сприяла розкриттю звірств німецько-фашистських за­гарбників на тимчасово окупованій території СРСР та інших країн Європи.

Акти судово-медичних експертиз служили на Нюрнберзькому та інших процесах джерелами доказів, які викривали фашистів у злочинах проти людства.

Судову медицину не слід ототожнювати із судово-медичною експерти­зою, хоча ці два поняття дуже близькі.

Судова медицина — це галузь медичної науки, яка існує самостійно серед інших медичних дисциплін і в той же час нерозривно з ними пов'язана.

Судово-медична експертиза — це галузь практичної медицини, спеці­ально присвячена обслуговуванню потреби судової та слідчої роботи.

Так, за М. В. Поповим (1938 p.), судова медицина — це зібрання тео­ретичних і практичних даних про встановлення, виключення, оцінку дії різ­них видів зовнішнього насилля на організм, про смерть і нормальні посмер­тні процеси, медичну оцінку* судових доказів і методи виконання судово-медичної експертизи.

М. І. Райський (1953р.) розуміє під судовою медициною розділ меди­цини, розроблений стосовно правових норм про тілесну недоторканість гро­мадян, їх права і обов'язки в класовій державі.

За М. І. Авдеєвим (1969 p.), судова медицина є галуззю медицини, зміст якої складає вивчення і вирішення медичних і біологічних проблем, які найчастіше виникають у правовій практиці.

З точки зору В. М. Смольянінова (1982 p.), судова медицина є нау­кою, яка являє собою сукупність медичних і біологічних знань та дослід­жень, спрямованих у своєму розвитку, удосконаленні і практичному засто­суванні на здійснення завдань правосуддя та охорони здоров'я.

У сучасному тлумаченні судова медицина — це галузь медичної науки, яка вивчає і розробляє питання медичного, біологічного і криміналістичного характеру для цілей правосуддя, законодавства та охорони здоров'я.

Наведені визначення не виключають, а, навпаки, доповнюють одне од­ного. Теперішня судова медицина являє собою самостійну науку, що вивчає коло питань, які мають свої методи дослідження. Більшість із них є специ­фічними для судової медицини. Наприклад, визначення видової, групової і типової належності крові в плямах, учення про ушкодження, трупні явища, статеві злочини, дію межових температур, хімічних агентів та ін. Судова

медицина використовує знання інших медичних дисциплін, наприклад, нор­мальної і патологічної анатомії і фізіології, травматології, в судовій медици­ні розглядаються, як правило, у конкретному аспекті, стосовно питань судо­вої практики. Крім того, у судовій медицині вивчаються окремі розділи при­родничих, технічних і правових наук. Серед юридичних дисциплін вона найтісніше пов'язана з криміналістикою, яка вивчає науково-технічні проб­леми збирання і дослідження доказів. При розслідуванні злочинів проти особи криміналістика настільки тісно стикається із судовою медициною, що провести між ними яку-небудь межу дуже важко.

Судово-медична наука та сфера її практичного застосування — експерти­за, окрім свого основного завдання — допомогти органам правосуддя, повинна надавати допомогу органам охорони здоров'я у справі підвищення якості ліку­вально-профілактичної роботи. Такі предмет і завдання судової медицини.

Етапи розвитку судової медицини

Багатовікове становлення вітчизняної судової медицини дає можливість виділити кілька відмінних один від іншого етапів її розвитку в історичному аспекті. Слід зазначити, що досягнення І особливості судової медицини в Україні розглядалися в поєднанні з успіхами судової медицини в Росії, оскільки протягом віків Україна була складовою частиною Російської імперії, а згодом -Радянського Союзу.

Вітчизняна судова медицина розвивалась самобутнім шляхом Російське законодавство одне з перших закріпило обов'язковість судово-медичного розтину трупів і використання медичних виснов­ків в якості доказів у суді.

Виділяють такі періоди в розвитку судово-медичної служби:

А. Судово-медична експертиза в Допетровській імперії.

Б. Судово-медична служба в дворянський (Петровський) період.

В. Судово-медична служба після судової реформи 1864 р.

Г. Судово-медична служба після жовтня 1917 року.

Д. Сучасний період (після 1991 р.).

А. В Допетровський період медична експертиза проводилась у формі судово-медичних оглядів живих осіб, наприклад, рекрутів, а в окремих випадках і огляду трупів осіб, що загинули від насильства. Проте тоді проведення експертизи не було обов'язко­вим. Кожний раз подібні лікарські експертизи призначалися особливим царським розпорядженням (урядовим указом). Це безперечно свідчить про те, що вже у ХУІ-ХУИ ст.ст., тобто задовго до введення офіційних розпоряджень з приводу організації спеціальної судово-медичної служби, практикувались лікарсько-експертні огляди з різних причин: тілесних ушкоджень, отруєнь, визначення придатності до державної чи військової служби, медичних правопорушень.

Судова медицина на Русі виникла спочатку як практична галузь. Огляди займали значне місце в діяльності Аптекарського приказу (він заснований у 1620 р. і в ХУІ-ХУІІ ст.ст. був вищим державним медичним адміністративним закладом, відав усіма лікарськими та аптечними справами). "Аптекарський приказ" стежив за професійною діяльністю лікарів і аптекарів, проводив лікарські та судово-медичні експерти­зи, давав висновки з різних медичних питань для адміністративних закладів, оглядав юнаків для визначення придатності до військової служби тощо.

Аптекарський приказ був наділений також судовими функціями в межах своєї діяльності, розглядав усі справи, які стосувались лікарів і аптекарів. Деколи лікарі Аптекарського приказу оглядали трупи померлих нагло або від насильницьких дій, оглядали трави, різні складові, які застосовувались для лікування знахарями, давали висновки їхнім діям. Цю сторону діяльності Аптекарського приказу треба оцінювати, як зачатки лікарської та судово-медичної експер­тизи.

Б. Перші законодавчі положення про судово-медичні огляди містяться у Воїнському Статуті Петра І. Вони опубліковані ще у 1714 році в книзі "Інструкції та артикули військові". В тлумаченні артикула 154 Воїнського Статуту вказувалось на необхідність розтину трупа вбитого, визначення причини смерті та складання письмового висновку. Там же роз'яснювалось, які рани треба вважати смертельними.

Таким чином, Воїнський артикул узаконив обов'язковий розтин мертвих тіл у випадках насильницької смерті і мав важливе значення в організації та становленні судово-медичної служби в Російській імперії. Це стало поштовхом до розвитку судової меди­цини як науки. Проте задовільних умов для її розвитку не було. Дослідження трупів проводились рідко і лише у великих містах і госпіталях, оскільки лікарів тоді було мало.

У кінці XVIII ст. (1797 р.) у всіх губернських містах були засновані Лікарські управи, які складались з інспектора та двох членів. В їх обов'язки, крім керівництва усією медичною роботою, входило також проведення судово-медичних досліджень, зокрема розтини трупів. В положенні про лікарські управи були "Генеральні правила, що відносяться до лікарсько-судної науки" (1798 р.). Це перший документ, який визначав порядок судово-медичних розтинів (спочатку зовнішній огляд, потім -- внутрішнє дослі­дження) і регламентував обов'язкове розкриття трьох порожнин (черепної, грудної та черевної), що збереглося до наших днів.

Отже, до початку XIX ст. судово-медичні огляди та розтини були запроваджені по всій Росії та її підлеглих територіях.

У XIX ст. судово-медичну службу здійснювали три інстанції.

На місцях діяли повітові та городові лікарі - перша інстанція .Другою були губернські Лікарські управи. Вищою судово-медичною інстанцією була Медична рада, яка інспектувала Лікарські управи, а також давала висновки та виносила рішення з особливо складних судово-медичних справ. До роботи цієї ради залучався М.І. Пи-рогов.

У 1829 р. вийшов перший офіційний порадник з судово-медичного дослідження трупа для лікарів, який був розісланий городовим, повітовим лікарям і Лікарським управам, "Порадник лікарям при судовому огляді та розтині мертвих тіл". У ньому висвітлювалась процесуальна сторона дослідження трупа, техніка розтину тощо. В основу цього порадника була покладена праця видатного хірурга І.В. Буяльського "Керівництво лікарям до пра­вильного огляду мертвих людських тіл для узнання причин смерті, особливо при судових дослідженнях" (1824). Крім І.В. Буяльського, у складанні порадника брали участь видатні діячі російської меди­цини професори медико-хірургічної академії, члени Медичної ради С.О. Громов, А.П. Нелюбій.

Професор Петербурзької медико-хірургічної академії С.О. Гро­мов (1764-1856) - автор першого вітчизняного підручника з судової медицини "Короткий виклад судової медицини" (1832 р.), який користувався попитом і був дуже відомий. Поява підручника Громо­ва склала нову епоху для студентів і лікарів. Книга написана послідовно, на високому для того часу науковому рівні і свідчить про виключну ерудицію автора, який правильно і глибоко розумів мету і завдання судової медицини, намітивши в загальних рисах систему предмета цієї науки. Кожний розділ підручника має покаж­чик літератури. В додатку наведені приклади судово-медичних свідоцтв, рапортів (або актів).

С.О. Громов був справжнім патріотом, гаряче любив вітчизняну науку, всіма силами сприяв її розвитку, стверджуючи, що "неза­баром настане час, коли російські лікарі не будуть тільки учнями і довірливими послідовниками іноземців, а будуть розвивати науку самостійно і обходитися без їх допомоги, тому що медична академія ні в чому не поступається іноземним закладам".

Значну роль у розвитку судової медицини відіграв великий російський хірург М.І. Пирогов (1810-1881). У 1841 р. він видав спеціальний атлас "Анатомічні зображення людського тіла, призна­чені переважно для судових лікарів". У 1846 р. вийшло друге видання цього твору під назвою " Анатомічні зображення зовніш­нього виду і положення органів, заточених у трьох головних порож­нинах людського тіла, призначені переважно для судових лікарів з повним поясненням".

Особлива заслуга належить М.І. Пирогову в галузі дослідження вогнестрільних поранень. Його спостереження та експериментальні дослідження представляють виключний інтерес, оскільки є перши­ми оригінальними дослідженнями в цьому питанні. Він вперше чітко описав ознаки вхідного та вихідного кульових отворів. Він виявив дефект тканини ("втрата сутності шкіри") у вхідному кульо­вому отворі та звернув уваги на особливості вихідного отвору. Результати спостережень опубліковані ним у "Звіті про подорож по Кавказу..." (1849). У "Началах загальної військово-польової хірургії" (1865) М.І. Пирогов описав ще одну з властивостей вхідного вогнестрільного отвору шкіри, вказавши, що "на краю вхідного отвору деколи можна побачити і вузьку темнувату смужку потоншеної шкіри" (поясок здирання). З повним правом ми повинні визнати його повноправним засновником ранової балістики.

За дорученням Медичної ради М.І, Пирогов як експерт давав заключення з різних складних справ.

В. Третій період у розвитку судової медицини почався після судової реформи 1864 року. З історії відомо, що у зв'язку з ростом селянських заворушень, розповсюдження революційної ідеології серед демократичної інтелігенції, що вело до революційної ситуації, царський уряд у 1861 році змушений був відмінити кріпосне право і провести ряд реформ - земельну, міську, судову.

Справа в тому, що до цього часу в царській Росії суд був таємним. В його основі лежало катування. Визнання вини було основним у доказах злочину, і це визнання "добували", хто як міг. У 1864 році відбулась судова реформа, коли кастові суди були замінені загальними судами, формально рівними для всіх громадян. Слідчий процес був замінений судом присяжних. Були запроваджені прокуратура, адвокатура та інститут судових слідчих. Таємне судочинство замінили гласним, прилюдним. Ввели усність і змагальність у судочинстві.

Судова реформа не змінила класової суті суду, який став ще більш витонченим і гнучким знаряддям у руках панівного класу.

21

Але суд став відкритим, публічним і судово-медична експертиза почала займати належне місце при розгляді та оцінюванні доказів. Лікар, який виступав у відкритому судовому процесі, повинен був бути достатньо підготовленим, щоб захищати свою думку чи обгрунтувати висновок. На перехресному допиті висновок експерта піддавався серйозній перевірці і тому повинен був підтверджу­ватись точними науковими даними. Експертна практика в умовах гласного судочинства ставила перед судовими медиками ряд нових актуальних завдань по вивченню важливих проблем судової медицини. Тому більше уваги стало приділятися науково-дослід­ницькій роботі в галузі судової медицини та підвищенню якості підготовки лікарів. Праці Сеченова, Боткіна, Павлова лягли в основу теоретичної і практичної медицини, завдяки чому вітчизняна медицина вже тоді випередила зарубіжну.

Ці обставини та введення гласного судочинства стали потуж­ним імпульсом у розвитку судово-медичної експертизи і наукової діяльності університетських кафедр судової медицини.

Незабаром після реформи з 1865 року почав видаватися перший судово-медичний журнал "Архів судової медицини і суспільної гігієни", згодом перейменований на "Вісник суспільної гігієни, судової і практичної медицини", який виходив 52 роки і відіграв велику роль у покращанні судово-медичної служби.

У 1865 році Лікарські управи перетворили у Лікарські відді­лення губернських управлінь. Лікарські відділення контролювали діяльність судових медиків.

У другій половині XIX ст. вітчизняна судова медицина збага­тилась рядом видатних відкриттів і праць в галузі судової травматології, механічної асфіксії, танатології і учення про речові докази (І.М. Гвоздьов, Є.В. Пелікан, І.І. Нейдінг, Я.О. Чистович, Н.А. Оболонський, П.А. Мінаков та ін.).

П.А. Мінаков (1865-1931) - завідувач кафедри судової медицини Московського університету, крупний російський судовий медик, учений, який володів величезною ерудицією. Він був прекрасним лектором і промовцем. У 1894 р. П.А. Мінаков захис­тив докторську дисертацію "Про волосся в судово-медичному

ношенні". Ця робота до нашого часу не втратила свого значення.

Розвиток судової медицини в Україні

Судова медицина в Україні розвивалась в основному завдяки активній діяльності судово-медичних діячів, які сформували дві школи - Харківську та Київську.

З представників судової медицини Харківського університету відомі своїми працями і заслугами В.К. Анреп, Ф.А. Патенко, Є.Ф. Беллін, М.С. Бокаріус та інші, а Київського університету -Ф.Ф. Ергардт, Н.А. Оболонський, П.С. Ігнатовський, Ю.С. Сапож-ников, А.М. Гамбург та інші.

Харківська школа. В.К. Анреп (1852-1919) - фізіолог, токси­колог і судовий медик, завідувач кафедри судової медицини Харківського університету в 1884-1887 рр. При ньому на кафедрі почалась значна наукова робота, в результаті чого було видано два збірники наукових праць. У 1885 р. він видав лекції з судової медицини та токсикології. Праці В.К. Анрепа присвячені в основ­ному токсикології та судовій хімії. Він першим у 1879 р. опублі­кував роботу про місцеву анестезуючу дію кокаїну. Залишив кафед­ру в зв'язку з переїздом до Петербурга.

Ф.А. Патенко став завідувати кафедрою судової медицини після В.К. Анрепа. Написав 10 наукових праць, зокрема книгу "Опит руководства по судебно-медицинскому анализу для студентов й врачей" (1904 р.). Має значення робота, де він проаналізував окремі складні справи, у тому числі справу про мультанських вотяків. Після нього кафедрою з 1910 р. до 1931 р. завідував М.С. Бокаріус.

Є ф. Беллін (1852-1902) працював на кафедрі при Ф.А. Патенко (зі888р.). Залишив після себе 79 наукових праць із судової медицини. Відомий його "Атлас судової медицини розтління та зґвалтування" (1898 р.), а також інші цінні праці з судово-медичної травматології, трупних явищ, наглої смерті тощо.

М.С. Бокаріус (1869-1931) - представник Харківської школи судових медиків, один з видатних вчених, який приклав багато сил і праці для організації судово-медичної експертизи в Україні. Він почав свою діяльність на кафедрі судової медицини Харківсь­кого університету у 1897 році. У 1902 р. він захистив дисертацію на тему "Кристали Флоранса, їх хімічна природа та судово-медичне значення".

Після виходу Ф.А. Патенка у відставку в 1910 р. М.С. Бокаріус очолив кафедру і завідував нею до 1931 р.

Він написав ряд підручників і посібників (близько 50 праць). Серед них перший з радянських посібників із судової медицини фундаментальна праця "Зовнішній огляд трупа", який вийшов двома виданнями: "Первинний зовнішній огляд трупа при міліцейському і слідчому дізнанні" (1925), об'ємом 550 сторінок, і "Зовнішній огляд трупа на місці події або виявлення його" (1929). У 1930 р. М.С. Бокаріус видав "Контурні зображення частин тіла людини для прикладання до протоколів судово-медичних розти­нів". У кінці 1930 р. вийшла остання праця М.С. Бокаріуса "Судова медицина у викладі для медиків і юристів" у двох частинах (томах). Велика і плідна діяльність Бокаріуса особливо інтенсивно розвивалась після 1917 року. Він брав активну участь в організації судово-медичної експертизи на Україні. Зокрема, він був ініціатором і організатором інституту судової експертизи у Харкові, якому присвоєно його ім'я. Під його керівництвом з 1926 по 1928 рр. виходив журнал "Архів кримінології та судової медицини".

У 1925 р. М.С. Бокаріусу присвоєно звання заслуженого професора. Він перший поділив трупні плями на 3 стадії: гіпостаз, трупний набряк і фальшивий трупний синяк. Запропонував пробу для визначення прижиттєвості странгуляційної борозни (розгля­дання шкіри в прохідному світлі - проба Бокаріуса). Відомий його реактив для дослідження плям крові (реактив Бокаріуса для отримання кульок гемохромогену). 24

М.С. Бокаріус - представник криміналістичного напрямку в судовій медицині, видатний організатор судово-медичної служби в Україні в перші роки радянської влади. У 1925 р. він організував 1 Український судово-медичний з'їзд. (Другий відбувся лише 1987р. у м. Полтаві).

Під керівництвом М.С. Бокаріуса виконано і опубліковано багато наукових досліджень з різних проблем судової медицини та криміналістики, які мають велике практичне значення.

Київська школа. Ф.Ф. Ергардт - завідувач кафедри судової медицини Київського університету. Багато зробив для кафедри. Він завідував судово-медичним відділенням Київського військового госпіталю, викладав судову медицину на юридичному факультеті, залишив більше 50 праць з судової медицини. Під його керів­ництвом на кафедрі почав працювати П.С. Ігнатовський.

Н.А. Оболонський (1856-1913) - видатний судовий медик, став завідувати кафедрою судової медицини після Ф.Ф. Ергардта. Він написав близько 40 наукових праць, серед яких особливо відома дисертація "Про волосся в судово-медичному відношенні" (1886р.) та посібник для лікарів "Посібник при судово-медичному дослі­дженні трупа та при дослідженні речових доказів" (1894). Проводив значну громадську роботу, був деканом факультету.

П.С. Ігнатовський (1858-1935) почав працювати на кафедрі асистентом у 1888 році. У 1892 р. він захистив докторську дисерта­цію на тему "До питання про переломи черепа". Був хорошим лектором. Його перу належить ряд праць з різних питань судової медицини: про посмертні зміни кров'яного пігменту в екстрава­затах, про пошкодження грудей, про причини крововиливів у слизову оболонку шлунка при смерті від холоду та інші. Особливо цінні його експериментальні роботи з пошкодження черепа тупими предметами ("тріщини від розколу"). У 1910 р. він видав підручник із судової медицини.

Ю.С. Сапожников (1897-1970) - завідувач кафедри судової медицини Київського медичного інституту з 1936 р. Почав свою судово-медичну діяльність у м. Саратові, учень М.І. Райського. Протягом 17 років (з 1937 р.) був головним судово-медичним експертом України. Видатний організатор судово-медичної служби, ,учий педагог і вихователь студентів. Він автор 120 наукових праць, у тому числі трьох монографій, двох підручників.

А.М. Гамбург (1900-1978) - завідуюча кафедрою судової меди­цини Київського інституту удосконалення лікарів, до 1931 р. працювала під керівництвом М.І. Райського, дружина Ю.С. Сапож-никова. їй належить більше 100 наукових праць з різних рсз;;-;5 = ої медицини, у тому числі 4 монографії, підручник з судової лши. Відома її дисертація та монографія "Експертиза обвину­ваченого".

МЛ. Райський (1873-1956) - видатний судовий медик, профе­сор, заслужений діяч науки. Після закінчення медичного факуль­тету Томського університету у 1898 році він до 1912 р. був прозек­тором кафедри судової медицини. У 1907 р. після захисту дисертації на тему "До вчення про розпізнавання смерті від холоду" йому був присуджений вчений ступінь доктора медичних наук.

З 1912 по 1917 рр. МЛ. Райський завідував кафедрою судової

медицини Московського університету. В цей період на кафедрі

займались дослідженням крові. МЛ. Райський розробив метод пов-

торної імунізації для отримання міцних преципітуючнх сироваток.

МЛ. Райський завідував також кафедрами судової медицини

Саратовського університету (1919-1939), 1-го Ленінградського

медичного інституту (1939-1941). Військово-медичної академії (1941-1949). Одеського медичного інституту (1949-1956).

Йому належить більше 100 наукових праць з різних питань судової

медицини та оригінальний підручник з судової медицини

(1953). МЛ. Райський запропонував виділити в трупних плямах

стадії гіпостазу, стазу та імбібіції. Багато його праць присвячено

вивченню вогнестрільних поранень і тілесних ушкоджень. Зокрема.

він запропонував графічний та ваговий методи доказу наявності

дефекту тканини у вхідному вогнестрільному отворі, назвавши

його "мінус-тканина".

Під його керівництвом виконано ряд кандитатських та докторсь­ких дисертацій. Деякі його учні завідували кафедрами судової медицини (Ю.С. Сапожников. А.М. Гамбург, Л.М. Ейдлін та інші). -26

Г. Четвертий період розвитку судово-медичної експертизи почав свій шлях після жовтня 1917 року. Цей період відзна чається особливо активним розвитком судової медицини і її досяг­неннями, оскільки були створені сприятливі умови для наукової діяльності і реформована організація судово-медичної служби.

Уже 11 липня 1918 р. був створений Народний комісаріат охорони здоров'я, який почав здійснювати і організацію судово-медичної експертизи. При ньому був заснований Відділ цивільної медицини з підвідділом медичної експертизи. В компетенцію останнього входили розгляд і розрішення всіх питань, що мали відношення до діяльності медичних експертів і допомоги медичної експертизи в судових і адміністративних справах.

На початку 1919 р. видані "Положення про права і обов'язки державних медичних експертів", "Правила про порядок розтину трупів осіб, померлих у лікарнях і лікувальних закладах" та інші офіційні документи, що регламентували всі основні види та форми судово-медичної експертизи.

У 1920 р. засновані посади губернських, міських і районних судово-медичних експертів і губернські судово-медичні лабораторії. Розвитку судово-медичної служби сприяло видання у тому ж році "Положення про судово-медичних екпертів". У 1920 році відбувся І Всеросійський з'їзд судово-медичних екпертів, на якому були обговорені актуальні питання організації судово-медичної експер­тизи, заслухано ряд наукових доповідей.

У 1921 р. судово-медична служба була відділена від соціально-трудової експертизи і стала самостійною організацією в системі охорони здоров'я. У 1924 році була визначена організаційна струк­тура державної судово-медичної експертизи, яка збереглася фактич­но до наших днів. В тому ж році організовані перші судово-медичні лабораторії, заснована посада Головного судово-медичного експер­та Наркомздоров'я РРФСР, а у 1937 р. - посада Головного судово-медичного експерта Наркомздоров'я СРСР.

В Україні (Харкові, Києві, Одесі) замість лабораторій у 1925 році відкрились кабінети судової, наукової експертизи, де прово­дились не тільки судово-медичні, але й інші види експертиз. Вони знаходились у підпорядкуванні Народного комісаріату юстиції і збереглися до теперішнього часу як інститути судової експертизи.

27

У1925 о відбувся І З'їзд судово-медичних експертів України,на якому обговорювались в основному організаційні питання, ініціатором його скликання був М.С. Бокаріус.

У 1932 р створений Науково-дослідний Інститут судової меди­цини МОЗ СРСР, який очолив науково-дослідницьку діяльність працівників кафедр судової медицини і експертів, а також розробку наукових питань і методичних вказівок з різних видів експертизи. Велике позитивне значення для розвитку судово-медичної служби мала постанова Раднаркому СРСР від 4 липня 1939 р. за №985 "Про заходи зміцнення і розвитку судово-медичної експер­тизи". Ця постанова визначила організацію і зміст судово-медичної експертизи, передбачила ряд заходів, направлених на подальший розвиток і покращення судово-медичної служби в країні, вимагаючи забезпечити експертів належними умовами праці, покращити викладання судової медицини та підготовку кадрів, збільшити число судово-медичних лабораторій тощо.

Під час війни 1941-1945 рр. і після неї військові та цивільні судові медики брали активну участь у розслідуванні злодіянь німецько-фашистських загарбників.

У 1946 р. організоване Всесоюзне наукове товариство судових медиків, якому належить велика роль у розповсюдженні інформації про стан наукових досліджень у галузі судової медицини, в обміні досвідом тощо. На регулярних засіданнях, конференціях і з'їздах цього товариства обговорювались актуальні питання судово-медич­ної травматології, танатології, токсикології, лабораторних методів дослідження різних судово-медичних об'єктів. На них приймались рекомендації для впровадження наукових досягнень у судово-медичну експертну практику, що сприяло прогресу як судової медицини, так і судово-медичної експертизи.

У 1952 р. видана нова "Інструкція про провадження судово-медичної експертизи", а у 1953 р. проведена реорганізація закладів судово-медичної експертизи. Позитивно вплинув на розвиток судово-медичної експертизи і судової медицини наказ МОЗ СРСР за №166 від 10 квітня 1962 р. "Про заходи щодо покращання судово-медичної експертизи", яким був затверджений ряд організаційних заходів, правил, положень, направлених на подальше 28

удосконалення і розвиток судово-медичної служби. Цим наказом запроваджена дворічна ординатура при кафедрах судової медицини, передбачена систематична участь судово-медичних експертів у клініко-анатомічних конференціях з обговоренням випадків грубого розходження клінічних і морфологічних діагнозів, а також дефектів у лікувальній роботі. Наказ вимагав поліпшити і укомплектувати кадровий склад судово-медичної служби.

У 1973 р. виданий наказ МОЗ СРСР за №718 "Про заходи щодо подальшого покращення судово-медичної експертизи", який відіграв важливу роль у поліпшенні судово-медичної експертизи в країні. Згідно з ним, потрібно було організувати при бюро судово-медичної експертизи всі відділення лабораторії, забезпечити належ­ні умови праці персоналу всіх відділень бюро, виділити для експер­тів необхідний транспорт. Цим наказом була дозволена однорічна інтернатура з судової медицини. Він зобов'язав начальників бюро строго контролювати діяльність всіх експертів, запроваджувати у практику нові методи дослідженя і постійно удосконалювати роботу з метою підвищення якості експертиз тощо.

У 1978 році затверджені нові "Інструкція про проведення судово-медичної екпертизи", "Положення про бюро судово-медич­ної екпертизи" та інші нормативні документи, що регулюють діяль­ність судово-медичної служби. З розпадом СРСР у суверенній Україні розроблений і затверджений у 1995 р. комплект документів, який регламентує всі види діяльності в галузі судово-медичної експертизи.

У заснованому у 1958 р. журналі "Судово-медична експертиза" опублікована велика кількість наукових статей з судової медицини і пограничних наук. Вийшло багато збірників наукових праць з судової медицини.

Значний вклад у розвиток судової медицини внесли своїми працями М.В. Попов, М.І. Авдєєв, Л.М. Ейдлін, М.Г. Сердюков, В.М. Смольянінов, О.П. Громов, С.Д. Кустанович, А.П. Загрядська, В.М. Крюков, І.О. Концевич, Б.М. Зорін, В.П. Ціпковський, О.Ф. Лисицін, А.1. Муханов, А.Ф. Рубежанський, М.П. Марченко, Ю.П. Шупик та інші.

Д. Сучасний період розвитку судової медицини розпочався після розпаду Радянського Союзу і набуття Україною незалежності. На початку цього етапу головним завданням судової медицини і судово-медичної експертизи стало розроблення нормативних документів, які б відображали відповідність експертної діяльності положенням законодавчих актів України, зокрема змісту карного і карно-процесуального кодексів, оскільки до цього часу були чинними загальносоюзні інструктивні документи. В цьому нап­рямку велику і надзвичайно об'ємну роботу здійснило Головне бюро судово-медичної експертизи МОЗ України на чолі з Головним судово-медичним експертом професором Ю.П. Шупиком.

Перш за все були розроблені "Інструкція про проведення судово-медичної експертизи", "Правила судово-медичного визна­чення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень", "Правила прове­дення судово-медичної експертизи (досліджень) трупів у бюро судово-медичної експертизи", "Правила проведення комісійних судово-медичних експертиз у бюро судово-медичної експертизи", " Правила проведення судово-медичних експертиз (обстежень) з приводу статевих станів у бюро судово-медичної експертизи", а також ряд правил проведення експертиз речових доказів у різних відділеннях судово-медичної лабораторії. Всі вони були узгоджені з Верховним Судом, Генеральною прокуратурою, Службою без­пеки, Міністерством внутрішніх справ, Міністерством юстиції України,офіційно затверджені наказом №6 Міністерства охорони здоров'я України 17 січня 1995 року і відразу ж введені в дію.

Позитивний вплив на розвиток судової медицини і судово-медичної експертизи має Закон України "Про судову експертизу", прийнятий Верховною Радою 25 лютого 1994 року. Такого закону до цього часу не існувало. Цей закон визначає правові, організаційні та фінансові основи судово-експертної діяльності з метою забезпе­чення правосуддя України незалежною, кваліфікованою і об'єктив­ною експертизою, орієнтованою на максимальне використання досягнень науки і техніки.

На виконання Закону України "Про мови" кафедри (курси) судової медицини переходять на викладання судової медицини, і. бюро судово-медичної експертизи — на оформлення судово-медичних документів українською мовою. Постало питання про написання і видання підручника з судової медицини українською мовою. Цю роботу взяв на себе колектив викладачів кафедри судової медицини Національного медичного університету, добре справився з нею і у 1997 році видав підручник "Судова медицина".

У 1998 році створено ще одне бюро судово-медичної експертизи - Київське міське, яке виділене в окрему організаційну структуру з обласного бюро, що сприяло покращенню організації і якості судово-медичної експертизи в м. Києві та Київській області.

З 1995 р. почав виходити "Український судово-медичний вісник", в якому українські вчені - судові медики мають змогу друкуватиати результати своїх наукових розробок, узагальнення практичної роботи, ділитися набутим експертним досвідом тощо.

У 1993 році створена спеціалізована вчена рада за спеціальністю "Судова медицина" для захисту дисертацій з цієї дисципліни. Станом на 1999 рік у ній захищено кілька докторських і близько 15 кандидатських дисертацій.

Після прийняття Верховною Радою України нових карного і карно-процесуального кодексів доведеться виконати велику роботу з перебудови навчального матеріалу, інструктивних документів, правил з метою приведення їх у відповідність до нових законо­давчих положень.

Таким чином, судова медицина — самостійна спеціальна медична наука, що призначена для вивчення і розробки медичних питань для мети правосуддя, має свої певні завдання, методи дослідження, відіграє велику роль у роботі правоохоронних органів і органів охорони здоров'я, займає незамінне місце в системі вищої медичної освіти. Вона формувалась протягом віків, пройшла складний суперечний шлях у своєму розвитку, має цікаву історію і видатних наукових представників. Судова медицина в нашій країні займає передові наукові позиції.

Концепція судової медицини в Україні на порозі Ш тисячоліття може бути викладена так:

1. Негайне і глибоке вивчення судово-медичних аспек­ тів екології в Україні, розробка судово-медичних методик на випадки великих катастроф (уроки Чорнобиля).

2. Більш активна допомога органам правопорядку в боротьбі з організованою злочинністю, наркобізнесом, викраданням людей.

3. Вирішення правових питань медицини в Україні (особливо трансплантології) з використанням світового досвіду.

4. Конструювання, виготовлення та використання діа­ гностичних приладів, інструментів, методик і програм, Доступних міжрайонним судово-медичним експертам.

5. Комп'ютеризація експертної роботи та наукових пошуків, забезпечення комп'ютерною технікою кафедр і курсів судової медицини. Широкий вихід на "Інтернет".

6. Поліпшення процесу викладання судової медицини У медичних та юридичних вузах.

7. Надання можливості спеціалізуватися за кордоном

в свою чергу, інформувати зарубіжних фахівців про наші досягнення.

8. Всебічна підтримка Асоціації судових медиків Ук­ раїни. Спілкування з Асоціаціями судових медиків різних

коаїн і регіонів.

9. Соціальний захист тих, хто творить судову медици­ ну III тисячоліття — викладачів судової медицини в усіх

вузах України.

23