§ 6. Примусові заходи медичного характеру і застосування їх до хворих із психічними розладами, які вчинили суспільно небезпечні діяння.

Особи, які вчинили протиправні дії в стані неосудності, що зумовлена ду­шевною хворобою, згідно з чинним кримінальним законодавством не є злочин­цями, а, отже, не підлягають покаранню. Реабілітація таких осіб є дуже важливою суспільною та медико-соціальною проблемою. До них за рішенням суду можуть бути застосовані примусові та не примусові за­ходи медичного характеру.

Примусове лікування й інші заходи медичного характеру хоч і застосовуються за призначенням суду, так само, як і покарання, все таки суттєво відріз­няються від останнього. Заходи медичного характеру, з одного боку, передбачають лікувально-реабілітаційні заходи стосовно психічно хворих, а з іншого – захист суспільства від небезпечних дій, які можуть вчинятися та­кими особами з хворобливих мотивів. Покарання ж є мірою відпові­дальності за провину, тому до психічно хворих осіб, які знаходяться на примусовому лікуванні, не застосовуються категорії “покарання”, “су­димість”, “амністія”, “помилування”, “умовно-дострокове звільнення”.

Примусові заходи медичного характеру – це різновид медичних заходів, що застосовуються до душевно хворих без їх згоди або згоди їхніх законних представників. Підстави, порядок застосування, заміни та припинення примусового лікування регламентується відповідними законодавчими актами (статті 19, 20, 92–96 ККУ; статті 406, 408, 411, 416–424 КПКУ, статті 21, 117 КВКУ).

Примусові заходи медичного характеру, які можуть бути призначені та відмінені тільки судом (статті 19, 20, 92–96 ККУ), не відносяться до недобровільних, невідкладних психіатричних заходів до осіб, котрі страждають на психічний розлад, що передбачено Законом України “Про психіатричну допомогу” (ст. 14). Відповідно до цих підстав особа, яка страждає на психічний розлад, може бути госпіталізована до психіатричного закладу без її усвідомленої згоди або без згоди її законного представника, коли її обстеження або лікування можливі лише в стаціонар­них умовах, та при встановленні в особи тяжкого психічного розладу, внаслі­док чого вона:

– вчиняє чи виявляє реальні наміри вчинити дії, що являють собою безпосередню небезпеку для неї чи оточуючих, або

– неспроможна самостійно задовольняти свої основні життєві потреби на рівні, який забезпечує її життєдіяльність.

Примусові заходи медичного характеру, що застосовуються за рішен­ням суду у випадках і в порядку, встановлених ККУ, КПКУ, Законом України “Про психіатричну допо­могу” та іншими законодавчими актами, на відміну від розглянутої вище невідкладної госпіталізації у примусовому порядку за медичними показаннями, мо­жуть бути реалізовані відповідно до осіб, які:

–вчинили злочини у стані обмеженої осудності;

– вчинили суспільно небезпечні діяння в стані неосудності;

– вчинили злочини в стані осудності або обмеженої осудності, але захворіли до винесення вироку, або під час відбування покарання на душевну хворобу, що робить неможливим призначення або виконання покарання;

– вчинили злочин на ґрунті алкоголізму чи наркоманії.

Згідно з чинним законодавством судові справи про призначення примусових заходів медичного характеру розглядаються в порядку особливого провадження (статті 416–424 КПКУ). Для призначення примусових заходів у відкритому судовому засіданні обов’язковою є участь прокурора та захисника, на відмі­ну від необов’язкової участі в цьому засіданні хворої особи, щодо якої роз­глядається справа. Після обов’язкового проведення попереднього слідства та експертизи слідчий завершує справу і направляє її через проку­рора в суд для застосування заходів медичного характеру. В судовому за­сіданні за участю прокурора, захисника, свідків і потерпілих з’ясовується, чи було суспільно небезпечне діяння, передбачене кримінальним законом, чи скоїла його особа, про яку розглядається справа, чи перебувала ця особа в стані неосудності або захворіла після скоєння злочину на душевну хворобу, яка позбавила її можливості розуміти свої дії і керувати ними. З урахуванням рекомендацій СПЕК суд виносить по­станову про застосування конкретного виду заходів медичного характеру. Для уточнення особливостей психічного стану особи, визнаної неосудною, в судове засідання може бути запрошений психіатр-експерт.

Таким чином, остаточне рішення про застосування примусових заходів ме­дичного характеру приймає суд, який, дослідивши всі матеріали справи та за­слухавши учасників процесу, може призначити рекомендований СПЕК захід, а може й інакше оцінити соціальну небезпечність психічно хворого. Так, коли не буде доведено причетність душевно хворої особи до вчинення суспільно небезпечного діяння, то кримі­нальна справа відносно цієї особи припиняється. Госпіталіза­ція та лікування психічно хворого здійснюється не в кримінально-процесу­альному порядку, а відповідно до Закону “Про психіатричну допомогу”.

Заходи медичного характеру, в т. ч. примусове лікування, завжди призначаються з урахуванням соціальної небезпечності психічно хворого, що визначається як ризик повторного вчинення ним суспільно небезпечного діяння.

При визначенні соціальної небезпечності хворого експерти і суд зобов’язані оцінити не тільки зміст і характер вже скоєних соціально небезпеч­них дій, стан психіки хворого як на час скоєння таких дій, так і після цьо­го, під час судово-психіатричного обстеження, а й оцінити можливість повторення соціально небезпечних дій, вплив на поведінку хворого мікро-соціальних умов. Ще в 1905 р. В. П. Сербський відзначав, що суспільна небезпечність хворого обумовлена не тільки скоєними вже діями, а й можливістю вчинення ним інших злочинів.

Отже, соціальна небезпечність хворого визначається як вже скоєним діян­ням і станом хворого в динамічному аспекті, так і впливом негативних фак­торів оточення. Практичний досвід проведення судово-психіатричної експертизи свідчить про те, що характер скоєного діяння, як правило, відображає соціальну не­безпечність хворих. Так, наприклад, вбивство, погрози скоєння вбивства, на­несення тяжких тілесних пошкоджень, нерідко скоєних за маячними мотивами та під впливом імперативних галюцинацій, є фактичним доказом небезпечності такого хворого для оточуючих. У цьому сенсі особливої уваги заслуговують ті форми маячень, що мають конкретну направленість на певних осіб, не ко­регуються самим хворим, супроводжуються виразною афективною зарядженістю.

При оцінці соціальної небезпечності хворих із психічними розладами необ­хідно пам’ятати про часту відсутність паралелізму між характером скоєного діяння та дійсною потенційною небезпечністю особи для суспільства. В прак­тиці зустрічаються такі випадки, коли правопорушення хворого не становить великої небезпеки для суспільства (бродяжництво, порушення паспортних правил), але обстеження під час судово-психіатричної експертизи виявляє такі порушення, що свідчать про його значну соціальну небезпечність. Це означає, що скоєне правопорушення – лише перший акт у системі реалізації хворим складних маячних нагромаджень, тому такій особі можна призначити примусове лікування, незалежно від тяжкості скоєного ним протиправного ді­яння.

Провідну роль у визначенні соціальної небезпечності хворих відіграє оцінка їх психічного стану. Такі психопатологічні порушення, як систематизова­ні форми маячень, іпохондричні переживання, маніакальні стани, галюцинаційні синдроми необхідно розцінювати як небезпечні для суспільства. Соціальна небезпечність хворих підвищується при наявності в клінічній картині синдрому Кандинського-Клерамбо (психічного автоматизму) з явищами психічного автоматизму. Деяку небезпечність становлять хворі з афективними порушеннями, особливо при депресивно-маячних станах. У таких випадках хворі нерідко схильні до т. зв. “розширених самогубств” чи вбивств близьких осіб за мотивами, які в літературі отримали назву “альтруїстичних” (вбивство, що скоюється хворим із метою позбавлення близьких уявних “страждань”). Хворі на епілепсію та деякі форми органічних уражень головного мозку схильні до невмотивованої агресії в стані присмеркового розладу свідомості, під час дисфорій з явищами параноїчної налаштованості, а також при наявності у них змін особистості з наявністю слабоумства та стійкими афективними порушеннями у вигля­ді злобно-гнівливого подразнення.

Все таки невірно вважати всіх хворих із такими розладами соціально небезпечними. Більшість хворих з аналогічною клінічною картиною пси­хічних порушень ніколи не вчиняють небезпечних дій.

Отже, соціальна небезпечність хворих виникає за наявно­сті певних умов. Дослідженнями вітчизняних і зарубіжних судових психіат­рів було показано, що соціальна небезпечність хворих виникає в періоди загострень психічного стану, з трансформацією та ускладненням психопатологічних синдромів. Ступінь соціальної небезпечності хворого залежить від гостроти психічного стану та його динамічності. Найчастіше суспільна небезпечність особи з’являється тоді, коли в картині галюцинаційно-маячних розладів з’являються елементи синдрому Кандинського-Клерамбо чи наявна депресія ускладнюєть­ся за рахунок появи галюцинаційних і маячних переживань. Особи з алкоголь­ними психозами переважно скоюють соціально небезпечні дії в періоди усклад­нення клінічної картини білої гарячки маячними синдромами, а також в стані алкогольних параноїдів з ідеями ревнощів під час загострення, з приєднанням галюцинаційних компонентів.

Деякі психічні захворювання, що виявляють періодичний перебіг (шизофренія, епілепсія, параноїчний розвиток особистості), мають тенденцію до загострення чи виявляються в певні вікові періоди (пубертатний, інволюційний). Кілька психічних захворювань у жінок загострюється під час вагітності і родів. Через це у вказаних випадках соціальна небезпечність психічно хворих може бу­ти підвищеною.

На прояви суспільної небезпечності хворих впливають також і несприятливі зовнішні фактори. До них відноситься алкогольна інтоксикація. Душевно хворі нерідко скоюють протиправні дії в стані алкогольного сп’янін­ня. Алкоголізація видозмінює клінічні прояви психічних захворювань (заго­стрює, привносить в структуру психозу нові компоненти). Під впливом гострої та хронічної алкогольної інтоксикації підсилюється суспільна небезпечність хворих, які мають психопатоподібні форми психічних захворювань (постпроцесуальні стани шизофренії, залишкові явища органічних захворювань центральної нервової системи, олігофренії).

Алкогольна інтоксикація може провокувати розвиток присмеркових станів свідомості у хворих на епілепсію, в осіб із наслідками травматичних уражень мозку та явищами церебрального атеросклерозу. Хворі з психопатоподібними постпроцесуальними синдромами без виразних психотичних порушень нерідко сприймаються оточенням як психічно здорові. Потрапляючи в антисоціальне оточення, вони схильні приймати участь в скоєнні групових правопорушень, наслідуючи здорових і їх дії, що нерідко не має патологічної мотивації. Разом із тим підвищувана навіюваність, неповне критичне обміркування своєї поведінки і відсутність можливості прогнозувати наслідки своїх антисоціальних вчинків характеризують їх як хворих, схильних до скоєння суспільно небезпечних дій.

Таким чином, соціальна небезпечність психічно хворих не стабільна, а прояви її підвищення виникають періодично, виявляючи залежність від клінічних особливостей перебігу основного захворювання і негативного впливу зовнішніх факторів. Попередження вчинення хворими з психічними розладами суспільно небезпечних діянь є одним із завдань, які вирішуються за допомогою заходів медичного характеру.