II Розгортання „холодної війни" та становлення біполярної структури міжнародних відносин: 1947-1955

Перші ідеологічні „залпи" „холодної війни" відносяться до 1946 р. З боку Заходу — „доктрина стримування комунізму" в „довгій телеграмі" Дж.Кеннана (лютий) та Фултонська промова В.Черчілля (березень), з боку СРСР — промова Й.Сталіна перед виборцями (лютий) та т.зв. „довга телеграма" радянського посла в США М.Новікова (вересень), в якій зовнішня політика США характеризувалась як прагнення до світового панування.

Разом з тим, лише в 1947-48 рр. у відносинах між Сходом та Заходом відбувся перехід до перманентної, системної та кризової конфронтації.

На політико-ідеологічному рівні такий перехід був закріплений проголошенням доктрини Трумена (лютий 1947 р.), в якій концепція „стримування" комунізму" була офіційно прийнята в якості основи зовнішньої політики США, а також в т.зв. „доктрині Жданова" (вересень

1947 р.), основаній на тезі формування у світі двох непримиренних, антагоністичних „таборів" - імперіалістичного та соціалістичного.

В економічній сфері „план Маршала" окреслив глибину розбіжностей між СРСР та західними союзниками. Москва відмовилася від ідеї економічної співпраці з Заходом на умовах Вашингтону, що призвело до розділу міжнародної економічної системи, до формування в Європі двох протилежних економічних угрупувань: Організації європейського економічного співробітництва (ОЄЕС, 1948 р.) та Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ, 1949 р.).

В стратегічному плані нарощування протиріч відносно німецького питання призвело до першої берлінської кризи (червень-серпень 1948), до конфронтації СРСР та США на межі реальної війни. „Холодна війна" розпочалась де-факто.

В геополітичному плані, Москва і Вашингтон встановили повний контроль у своїх сферах впливу на Заході та Сході Європи. Основними інструментами домінування США в Західній Європі стали „план Маршала" і створення НАТО, а СРСР провів „сталінізацію" країн Східної Європи, створив Комінформбюро, РЕВ та сформував під своїм контролем потужну систему перехресних договорів східноєвропейських країн. Вінцем розколу Європи стало завершення розколу Німеччини та створення двох німецьких держав - ФРН й НДР.

В 1949-1955 рр. завершилось структурне оформлення біполярності - у світі виникли два центри впливу, два військово-політичних блоки - НАТО і Варшавський договір - на чолі з США та СРСР. Водночас біполярне протистояння розповсюдилось на периферію міжнародних відносин, (насамперед в зону Східної Азії), завершилась глобалізація конфронтації, посилилась конфліктність на регіональних рівнях. Корейська війна відіграла ключову роль в „експорті" біполярності, її розповсюдження з Європи в інші частини світу. По периферії Азійського континенту множились військово-політичні блоки та союзи: Манільський пакт (СЕАТО, 1954), Багдадський пакт (1955), АНЗЮС (1951), військово-політичні союзи США з Японією (1951), Республікою Корея (1953), Тайванем (1954). Блокова біполярність стала реальністю.

III Балансування на грані війни: 1956-1962.

Нарощування ядерних озброєнь, поява міжконтинентальних бомбардувальників та балістичних ракет, наступальний характер військово-політичних доктрин, ядерних стратегій „залякування" та „масованого покарання" сприяли закріпленню кризового характеру міжнародних відносин: протидіючі сторони досить легко вдавалися до відвертих погроз, шантажу на ультиматумів. „Мир неможливий, війна неймовірна" - так відомий французький соціолог Р.Арон охарактеризував ядерну епоху в умовах „холодної війни".

„Ракетна нота" СРСР під час Суецької кризи, розміщення американської ядерної зброї в Європі, готовність США застосувати тактичну ядерну зброю під час Тайванської кризи, „ультиматум Хрущова" щодо Берліну 1958 р., інцидент з американським розвідувальним літаком „11-2", „друга Берлінська криза" 1961 р. та Карибська криза 1962 — ці події свідчили про те, що правила поведінки в „ядерному світі" на той період ще не склались, а політика не мала чіткої уяви про допустимі межі конфронтації.

Карибська криза стала піком військово-стратегічної конфронтації в повоєнну епоху. Світ опинився на грані загальної ядерної війни. Біполярна структура світу в умовах балансування США та СРСР на межі війни виявилася нестабільним та небезпечним типом організації міжнародного порядку.

Блокова дисципліна біполярного протистояння Заходу та Сходу сприяла виникненню нового феномену світової політики - Руху неприєднання (Белградська конференція 1961 р.). Сенсом політики неприєднання було підтримання рівновіддаленості від наддержав і їх військово-політичних блоків, намагання відсторонитися від конфронтації Заходу та Сходу при використанні всього потенціалу співробітництва з усіма

країнами світу. Рух неприєднання став однією із форм співробітництва по лінії „південь-південь", що дозволило країнам „третього світу" вийти з тіні великих держав та зайняти своє власне місце на міжнародній арені.