Намагання створити всеохоплюючу систему колективної безпеки в Європі не мали успіху, головним чином через особливу позицію Великої Британії.

Спочатку робилися спроби залучити її до Священного союзу, однак після 1822 року англійський уряд остаточно відмовляється від участі на його конгресах та вперше після Віденського конгресу виступає проти спільної позиції інших чотирьох великих держав з приводу колишніх іспанських колоній в Латинський Америці. Виходячи з власних національних інтересів, Велика Британія в ультимативній формі виступила проти інтервенції членів Священного союзу в Південну Америку.

Не дивлячись на певні проблемні питання, які існували у відносинах великих держав, до середини XIX ст. Віденська система характеризувалася високою стабільністю, її гарантам вдавалося уникати лобових зіткнень і знаходити шляхи розв'язання основних спірних питань. Найбільш вибухонебезпечним було "східне" питання, але до Кримської війни великі держави утримували конфліктний потенціал в легітимних рамках.

Відносини між великими державами також були позбавлені конфронтаційного відтінку. Зокрема, англо-французькі відносини характеризувалися правлячими колами обох держав як "сердечна згода", а Австрія підтримувала міцні, навіть дружні стосунки з Росією, намагаючись використати російську могутність і вплив для збереження статус-кво у Європі і таким чином зменшити власне російські амбіції. Меттерніху в цей період вдалося залучити на свій бік Пруссію та на довгі роки перетворити її на практично "молодшого партнера" габсбурзької імперії. Таким чином, він отримав вирішальний вплив на дрібні та середні держави Південної і Центральної Німеччини.

Крім того, Велика Британія, остаточно дистанціювалася від європейських справ, вважаючи, що від участі в союзах вона більше втратить, ніж отримає. Великобританія дотримувалася стратегії "блискучої ізоляції"", що передбачала відмову від входження в союзні відносини в мирний час на тривалий період. Британська зовнішня політика надавала перевагу утворенню ситуативних коаліцій для захисту власних інтересів, не беручи на себе довгострокових зобов'язань. Таким чином, Велика Британія відігравала роль арбітра та держави-балансира у міжнародних справах, підтримуючи то одну, то іншу державу або групу держав.

Межею, що відокремлювала фазу стабільного розвитку Віденської системи від її кризи став 1848 рік, коли по європейському континенту прокотилася хвиля революцій, в результаті чого змінився характер державних інтересів провідних країн. Національно-демократичні революції мали два негативних наслідки для подальшого розвитку Віденської системи міжнародних відносин:

а) усунення Меттерніха від політичної діяльності знаменувало собою завершення дипломатичних маневрів Австрії та набуття її зовнішньою політикою в подальшому хаотичного характеру, що справляло дестабілізуючий вплив на   систему, функціонуючу на основі згаданого вище принципу легітимізму;

б) ліквідація монархічного ладу у Франції та прихід до влади Наполеона III, основною метою зовнішньої політики якого було змінити віденську систему договорів на користь Франції, також створювало негативні наслідки для існуючого балансу сил.

Все це призвело до звуження можливостей для пошуку компромісів в міждержавних конфліктах. Внаслідок цього без серйозної модифікації Віденська система вже не могла ефективно виконувати свої функції.У середині ХІХ ст. Віденська система, для якою була притаманною стабільність, зазнала чуттєвих змін.