Риси перехідної економіки

Альтернатив-ність (багато- варіантність розвитку)

Виникнення і функціонування перехідних економічних форм

Особливий характер суперечностей

Історичність перехідних економік

Рис. 3.3. Основні риси перехідної економіки

Невизначеність як риса перехідної економіки пояснюється, насамперед, здатністю елементів системи до самоорганізації. Суб'єкти економіки ставлять пе­ред собою мету – побудувати економічну систему певного типу і розроб­ля­ють механізми та засоби досягнення мети, але звичайно теоретично сформульо­вана і практично реалізована мета не співпадає повністю. По-перше, тому що завжди в процесі становлення виникають непередбачувані заздалегідь моменти. По-друге, з причини здатності системи до самореалізації, що само по собі передбачає багатоваріантність розвитку.

Багатоваріантність самоорганізації системи, різноманітність прагнень, ці­лей, бажань стосовно майбутнього суспільного устрою зумовлюють альтер­нативний характер розвитку перехідних економік. Прагнення щодо трансфор­мації старої системи можуть бути успішними (реалізована мета близька до поставленої) і безуспішними (система повертається в модифі­кованому вигляді до попереднього стану або ж гине).

Перехід до нової економічної системи – це співіснування і боротьба ста­рого й нового. Становлення такої системи породжує відповідні нові економічні форми, наприклад: грошова рента в умовах феодалізму або індикативне пла­нування та державне регулювання в умовах капіталізму.

Суперечності перехідних економік є суперечностями розвитку, а не функціонування. Це суперечності між старим та новим у надрах самої еконо­мічної системи: між економікою і політикою, між економікою та ідеологією, політикою та ідеологією, між соціальними верствами, що традиційно склалися, і тими, що зароджуються, тощо.

Загострення цих суперечностей часто супроводжується бажаннями та закликами повернутися до попереднього стану (фізіократи, соціалісти-утопісти, сучасні ультраліві).

Історичність перехідної економіки зумовлена характером умов переходу, природними, економічними, регіональними, політичними, ідеологічними та со­ці­альними особливостями країн, які формують специфіку моделей переходу.

Серед країн, що переходять від командно-адміністративної системи до рин­кових відносин, визначилися принаймні три групи (за особливостями шля­хів переходу).

Перша група країн обрала шлях "шокової терапії". Суть цього радикаль­ного переходу до ринку полягає в тому, що відбуваються прискорені перетво­рення в усіх сферах суспільного життя, своєрідний короткотерміновий струс суспільства. Програма "шокової терапії" передбачає:

• прискорену лібералізацію цін та економіки загалом;

• радикальну приватизацію державної власності;

• демонополізацію економіки;

• швидке формування ринкової інфраструктури, особливо фінансової;

• макроекономічну стабілізацію.

Під лібералізацією економіки розуміють звуження державного контролю в багатьох сферах життя. Вона відбувається передусім через скасування дирек­тивного планування, відмову від обов'язкового державного замовлення на продукцію підприємств, перехід до формування оптових і роздрібних цін відповідно до попиту й пропозиції та ліквідацію монополії зовнішньої торгівлі.

Радикальна стратегія переходу до ринку передбачає одномоментну лібералізацію цін на основну масу товарів і послуг, що усуває товарний дефіцит і робить рухомим ринковий механізм. Водночас лібералізується зовнішньо­еко­номічна діяльність, унаслідок чого внутрішній ринок стає відкритим для іно­зем­них товарів і послуг. Попередню систему директивного планування й адмі­ніс­тра­тивного регулювання якнайшвидше замінює економічне регулювання. Прискорено формується ринкова інфраструктура, особливо фінансова, тобто нові механізми налагодження господарських зв'язків, зокрема товарні й фондо­ві біржі, комерційні банки та інші фінансові посередники.

Приватизація економіки – це передання чи продаж на різних умовах дер­жавної або муніципальної власності приватним і колективним суб'єктам гос­подарювання. За радикальної стратегії переходу до ринку відбуваються приско­рена приватизація державної власності й перехід до приватної власності. Це забезпечує прискорене формування приватного сектору.

Демонополізація економіки означає припинення й обмеження монопо­лістичної діяльності та одночасне сприяння формуванню ринкових відносин на основі розвитку конкуренції і підприємництва.

Різкий перехід до ринкового типу ціноутворення в умовах товарного дефіциту, який залишився від командно-адміністративної системи, та моно­поль­ного становища виробників спочатку спричинює високу інфляцію. Тому одним із завдань переходу до ринку є фінансова стабілізація, яка передусім означає подолання інфляції. Стабілізаційні заходи спрямовані на ліквідацію інфляцій­ного потенціалу через проведення жорсткої грошово-кредитної політики.

"Шокову терапію" як шлях переходу до ринкових відносин обрали країни Центрально-Східної Європи – Польща, Чехія, Словаччина, Словенія, а також країни Балтії. Ці держави мали певні передумови до такого шляху: тут збе­рег­лася ринкова психологія населення, значною була приватна власність (напри­клад: у Польщі 4/5 землі належало одноосібним господарствам). Під час ре­форм основна маса великих та середніх підприємств через акціювання перетво­рилася на корпорації. Дрібні підприємства через різні форми приватизації перейшли в індивідуальну власність. Іноземний капітал залучали в ці країни на взаємовигідних правових засадах.

Позитивними результатами "шокової терапії" є фінансова стабілізація, різ­ке скорочення дефіциту державного бюджету, подолання товарного дефіци­ту і досягнення рівноваги на споживчому ринку, раціоналізація співвідношення цін на окремі товарні групи, підвищення позичкового процента понад рівень інфляції тощо. Проте ці позитивні результати "шокової терапії" суттєво знеці­нює різке зниження життєвого рівня великих груп населення, скорочення інвес­тиційного попиту і зменшення обсягів виробництва, зростання безробіття та ін.

Загалом, ця група країн уже подолала найскладніший шлях переходу до ринку. Тут відбулося зростання обсягу національного виробництва, інвестицій­ний процес, зростає рівень життя населення. Названі країни з 1 травня 2004 р. уже стали членами Європейського Союзу.

У другій групі країн, передусім у Китаї, у 60-70-х роках в Угорщині та Югославії, а віднедавна у В'єтнамі перехід до ринкових відносин відбувається еволюційним шляхом – через формування в надрах старої командно-адмі­ністративної економіки ринкових компонентів. У результаті постає двосекторна модель економіки, в якій поєднано елементи ринкової й директивної економік.

Характерною ознакою еволюційного шляху є те, що реформи починають­ся в сільському господарстві – галузі, у якій зайнята переважна або істотна частина населення країни. У цій галузі усувають найодіозніші риси командної економіки, стимулюють приватну господарську ініціативу. Застосування цього шляху переходу до ринку дало значні результати в Китаї – виробництво спо­живчих благ швидко зростало завдяки розширенню приватного сектору.

Третя група країн (Україна, Болгарія, Росія, Румунія та ін.) обрала про­міжний шлях переходу до ринку. У цих країнах перехід до ринкової еко­но­міки відбувається повільніше, ніж у країнах першої групи, однак швидше порівняно з країнами другої групи. Тут не було усталених традицій ринкової економіки, а командна система сформувалася на базі, як правило, традиційного виробництва. Ринкові реформи запроваджували повільно й суперечливо, бо в суспільстві не було консенсусу щодо характеру перетворень. Унаслідок низки об­ставин у багатьох країнах цієї групи відбувся обвал національного вироб­ництва та рівня життя населення.

Перехід від однієї економічної системи до іншої спричинює особливий, перехідний стан національної економіки. Цей перехід не може відбутися миттєво, він триває інколи навіть кілька десятиріч.

Перехід української економіки до ринкових відносин почався в першій половині 90-х рр. за вкрай несприятливих умов.

По-перше, Україна успадкувала від СРСР економіку з архаїчною коло­ніальною відтворювальною структурою. Економіка СРСР розвивалася під впли­вом догми про переважне зростання засобів виробництва (підрозділ І) порівняно з виробництвом предметів споживання (підрозділ ІІ). Розширення підрозділу І відбувалося фактично на незмінній технологічній основі. За цих умов значну й постійно зростаючу частку інвестицій спрямовували в галузі важкої промисловості. Відповідно зменшувалася частка інвестицій у житлове бу­дівництво та соціальну інфраструктуру. Ця тенденція простежувалась у промисловості, де в загальному обсязі продукції чільне місце посідали засоби виробництва (група А). Їхня питома вага становила близько 90% основних ви­роб­ничих фондів. На групу Б припало менше третини продукції промисловості. У цій украй спотвореній структурі економіки провідним був військово-промисловий комплекс.

По-друге, Україна успадкувала надмонополізовану економіку. Економіка СРСР формувалася під впливом ще однієї догми – переваги великого ма­шин­ного виробництва. Ця теза була зведена в абсолют і її вважали правильною для всіх галузей економіки.

Якщо в окремих галузях (наприклад, у металургії, енергетиці) висока кон­центрація виробництва виправдана, то в більшості галузей з перервним ви­робництвом концентрація задля концентрації не тільки не виправдана, а й не­ефективна та шкідлива. Передусім це ускладнює систему управління вироб­ництвом і постачання сировини, напівфабрикатів тощо. До того ж, надмірна концентрація виробництва стає важким тягарем для транспортної мережі країни і має важкі екологічні наслідки, наприклад: концентрація важкої індустрії України в Придністров'ї та Донбасі довела ці регіони до екологічної ката­стро­фи. Великі підприємства, стаючи монополістами у своїх галузях, гальмують науково-технічний прогрес.

По-третє, Україна успадкувала вкрай застарілий виробничий апарат, який перебував у стані стагнації не менше 20 років. Переважна більшість підпри­ємств підтримувала базовий рівень виробництва нарощуванням обсягів капі­таль­ного ремонту. Потреби економіки у відтворенні основних фондів задо­вольнялися лише наполовину. На початку 90-х рр. термінової заміни потре­бувало понад 25% загального обсягу основних фондів, серед них 40% машин та устаткування.

По-четверте, українська економіка мала надзвичайно високий, навіть для країн з командною економікою, ступінь одержавлення, а легального приватного сектору майже не було. Водночас упродовж життя трьох поколінь насад­жу­валися колективістські настрої й цінності, пов'язані з неринковою економікою, стримувалась та переслідувалась господарська ініціатива і підприємливість. У населення формували гіпертрофовані уявлення про економічну та соціальну роль держави.

Це в поєднанні з непослідовністю проведення реформ, боротьбою ви­ко­навчої й законодавчої гілок влади, неготовністю частини населення до життя в умовах ринкової економіки та незацікавленістю частини керівної еліти, особ­ливо регіональної, у будь-яких змінах зумовило складну економічну ситуацію в Україні.

Вітчизняна модель перехідної економіки, яка складалась упродовж 90-х рр., характеризується передусім сильною регулятивною роллю держави. Навіть після приватизації значної частки власності держава ще має потужний сектор в економіці. Питома вага дрібного й середнього приватного підприєм­ництва порівняно невисока. Досі зберігається тісний зв'язок політичної влади і власності.

Форми приватної власності, що складаються в Україні, помітно відрізня­ються від тих, які існують у розвинутій ринковій економіці. Основна частина приватизованих, тобто формально приватних, підприємств перебуває під кон­тро­лем держави і трудових колективів, що означає відсутність ефективного приватного власника.

Чимала частина населення схильна до державного патерналізму – необ­ґрунтованого перебільшення ролі держави в перерозподілі доходів. Багатьох надихають спомини про неринкові форми привласнення – безкоштовні вищу освіту, медичне обслуговування, низьку плату за житлово-комунальні послуги тощо. Це стримує розвиток ринкових відносин і несприятливо впливає на формування ринкової економіки в Україні.

Високий рівень криміналізації економічного життя, зумовлений конфлік­та­ми у процесі перерозподілу власності та зростанням корупції, також спот­ворює вітчизняну модель ринкової економіки.

На формування української моделі ринкової економіки несприятливо впли­ває енергетична залежність від інших країн. З власного видобутку різних ви­­дів палива Україна задовольняє лише третину своїх потреб. Здебільшого Ук­раї­на ввозить паливо із Росії. Імпорт нафти та газу – це головна стаття дефіциту платіжного балансу та причина зростання зовнішньої заборгованості держави. Україна повинна якнайшвидше віднайти джерела для забезпечення енерге­тич­ної незалежності. Для цього є всі передумови. Україна може збільшити свої газові ресурси до 50 млрд.м³ ( 30 млрд. одержати з власного видобутку та 20 млрд. м³ – як оплату Росією за транспортування газу через територію України). Нафтовидобувна і нафтопереробна промисловість потребує радикального технічного переоснащення. Потрібні пошуки нових покладів, а також видо­буток нафти за новими технологіями зі старих родовищ.

У сучасних умовах розвиток ефективних ринкових відносин в Україні стримує погіршення галузевої структури національної економіки. У вітчизняній економіці майже вдвоє зменшилася частка перспективних галузей – машино­бу­дування та харчової промисловості й аж у вісім разів – легкої, водночас більше ніж удвічі зросла питома вага такої неперспективної галузі, як чорна мета­лур­гія. На розвиток вільного ринку несприятливо впливають і низька конкурентоспроможність більшості галузей обробної промисловості, неефективне сіль­сько­господарське виробництво, невеликі обсяги інвестування тощо.

Однак навіть така перехідна економіка є кроком уперед порівняно з командно-адміністративною системою. Україна з 2000 р. суттєво наблизилася до макроекономічної стабілізації. Обсяг національного виробництва почав зрос­тати. Це дає підстави сподіватися, що з часом в Україні сформується зріла мо­дель ринкової економіки. Ця модель ґрунтуватиметься на індивідуалістсько-зважених цінностях, притаманних українській нації. Українець завжди відчував себе частиною громади і не протиставляв себе їй. Демонструвати свої переваги над іншими не вважали доброчесністю. Особливості національної ментальності – індивідуалізм у праці та побуті й водночас схильність до співпраці – були вміло використані в кооперативному рису 20-х рр. у Західній Україні.

Індивідуалістсько-зважені цінності передбачають відповідну форму полі­тич­ного правління. Вони несумісні з владою однієї політичної сили чи партії. Наша ментальність потребує представництва у керівних структурах різних по­лі­тич­них сил відповідно до їхнього підтримання народом. Важливо, щоб пред­ставники в парламенті від різних верств населення, що мають різні погляди, брали участь в ухваленні зважених рішень і поділяли відповідальність за їхні наслідки.

Багато економістів уважають, що природу економічної системи визна­чають цінності суспільства та форма політичного правління. З нашої менталь­ності й цінностей випливає, що для України найпридатнішою є модель узгодженого вільного підприємництва. У цій моделі ринкової економіки за­без­печена недоторканість приватної власності, вільний ринок, а визначальним мотивом діяльності підприємства є прибуток. Перевага такої економічної моделі полягає в можливості досягнути згоди між урядом, підприємцями і працівниками з питань загальнонаціональних цілей та пріоритетів.